2 Проблеми та тенденції взаємозв’язку економіки і держави перехідного суспільства

Визначення перспектив трансформації держа­ви до більш досконалих її форм ставить на порядок денний пи­тання про необхідність з’ясування економічного компонента перетворень, особливостей і характеру взамозв’язку політичної та економічної сфер соціуму, змісту економічних функцій дер­жави, від реалізації яких залежить ефективність реформ і безпе­ка суспільства.

Рівень актуалізації проблеми визначення співвідношення і ха­рактеру взаємозв’язків економіки і держави закономірно підви­щується за умов зміни орієнтирів суспільного розвитку, реаліза­ції тієї чи іншої соціальної програми.

Держава, як особлива соціальна інституція, політична форма організації суспільства, за допомогою організаційно-правових, владно-розпорядчих механізмів, а також примусу може стимулю­вати або стримувати розвиток економічних відносин, виконуючи таким чином прогресивну або регресивну роль.

З іншого боку, якщо діяльність держави «не вписується» в об'єктивні економічні закони, виникає розбалансування суспіль­них відносин, яке проявляється кризовими явищами, дезорганіза­цією функціонування різних сфер суспільства, незабезпеченням і порушенням прав людини, соціальними стресами.

З'ясування проблем співвідношення і взаємозв'язку еконо­міки і держави має бути цілісним пізнавальним процесом і по­винне здійснюватись у двякі порівнюються. Втім не можна повністю за­перечувати зазначені концепції оскільки в соціальній практиці мала місце реалізація того чи іншого підходу за умов відповідних форм правління чи політичних режимів.

Сутністю ще одного підходу до з’ясування характеру взаємо­зв’язків економіки і держави є ідея паритету між ними, рівнозна­чних впливів однієї на іншу.

У цьому плані зазначається, що держава повинна знаходити баланс між саморегулюванням ринку і державним впливом, до­зувати обсяги господарської свободи і державних соціальних гарантій, притаманними державі правовими методами створю­вати умови для стимулювання виробництва необхідних у соціа­льному плані товарів і послуг, які б забезпечували потреби всіх категорій громадян та їх зайнятість [69].

Вирішуючи означену проблему, необхідно враховувати, що в різні історичні періоди розвитку суспільства роль держави та економіки, а також характер та інтенсивність взаємовпливів одні­єї на іншу та соціальні процеси в цілому можуть змінюватись. Домінантні впливи політики чи економіки можуть виходити на перше місце відповідно до завдань, які визначаються суспільст­вом чи офіційною владою. Причому це має місце не лише за ан­тидемократичних режимів.

Як свідчить практика, певна пріоритетність впливів держави на економіку має місце в період трансформації державності пра­вового характеру та формування її соціального аспекту. В цей період держава з «нічного сторожа», основною функцією якої було переважно забезпечення правового порядку, перетворюєть­ся на активного суб'єкта економіки і соціальної політики, засто­совує методи планування окремих напрямів економічного і соці­ального розвитку, здійснює заходи з реалізації цих програм, разом з професійними спілками і об'єднаннями підприємців стає учасником відносин соціального партнерства.

Ідея вільного ринку і невтручання держави в економіку, що була проголошена А. Смітом у другій половині XVIII ст. вияви­лась остаточно недієздатною в першій половині XX ст. у зв'язку з неспроможністю ринку в умовах подальшої трансформації захі­дних суспільств забезпечити ефективну саморегуляцію економі­ки та вирішувати низку соціальних проблем, що постали перед суспільствами.

Незважаючи на ефективну підтримку ідеї держави-«нічного сторожа» Л. Мізесом та іншими апологетами цієї ідеології еко­номічних реформ, Дж. М. Кейнс та фундатори Стокгольмської економічної школи переконали політичний істеблішмент і суспі­льну думку західних держав у необхідності переходу до нової трансформаційної парадигми — державного регулювання еконо­міки.

Неолібералізм Ф. Гаєка та його послідовників продовжував за­кликати до обмеження державного втручання в економіку, що знайшло підтримку в практичній економічній політиці деяких країн.

Компромісний варіант взаємозв’язків економіки і держави — монетаризм — був обґрунтований М. Фрідманом. Він полягає у впливах держави на економіку шляхом обмеження та стабілізації грошової маси.

Дослідження зазначених основних та інших теоретичних rto- глядів, щодо визначення характеру та особливостей взаємо­зв’язків економіки та держави в умовах трансформації, а також практичних заходів щодо здійснення реформ дає підстави дійти висновку, що «в світі немає загальної моделі, якогось шаблону або зразка взаємовідносин держави і економіки, які згодилися б для всіх без винятку соціальних систем.

Є лише загальні закономірності, історичні тенденції і загальні принципи розвитку характеру взаємозв'язків та взаємодії держа­ви і економіки» [70].

Що стосується окремих суспільств, то такі взаємозв'язки і вза­ємодія закономірно мають свої відмінності, обумовлені політич­ними, соціальними, економічними, історичними, культурними та іншими чинниками.

Зазначені відмінності можуть бути з'ясовані більш детально при дослідженні проблеми взаємозв'язків і взаємодії економіки і держави в практичному плані. Застосування такого підходу дає можливість з'ясувати особливості та відмінності національних моделей взаємозв’язків економіки і держави на шляху до побудо­ви державності соціального правового характеру.

Ідеологією французької моделі, наприклад, є визнання того, що вільний ринок не взмозі вирішити багато соціальних проблем, у зв’язку з чим пропонується плюралізм економічних інструмен­тів, державне регулювання економіки з елементами планування, правове забезпечення конкуренції, гнучка система оподаткування.

Більш відчутною в економічних процесах є участь держави у Федеративній Республіці Німеччина. Від часу формування соціа­льно орієнтованої ринкової економіки тут вважалося, що держава повинна здійснювати провідну роль у забезпеченні приватної іні­ціативи та умов вільної конкуренції, а завданням ринкових меха­нізмів уважалося вирішення соціальних проблем.

Щоправда, певний пріоритет впливів держави на економічну сферу дещо компенсувався ліберальними заходами з приватизації об’єктів державної власності шляхом викупу, а також особливою роллю держави в організації функціонування системи соціальних послуг.

Орієнтуючись на ідею соціальної спрямованості реформ офі­ційна влада визначала їх стратегію і тактику, виважено зіставля­ючи науково-теоретичний і практичний компоненти програм со­ціально-економічного розвитку. Окремим напрямом реформування була підготовка кадрів для державного апарату, установ та організацій, задіяних у реалізації цих програм.

Основою польської моделі трансформації відносин економіки і держави стала ідеологія «шокової терапії» «як метод проведен­ня ринкових реформ у країнах «третього світу» [71], запропоно­ваний свого часу спеціалістами МВФ і рецептований у організа­ційно-правовий механізм трансформації польського суспільства. Державою були розроблені і здійсненні заходи з лібералізації економіки, що супроводжувались падінням на певний час життє­вого рівня населення з наступним поступовим вирівнюванням соціальної нерівності і сталим підвищенням добробуту. Водночас із проведенням реформ здійснювались планомірні заходи з усу­нення чинників загроз соціальній безпеці. З метою вирівнювання соціальної нерівності активізувалось державне втручання в еко­номіку.

Для східно-азіатської моделі взаємозв’язку економіки і держа­ви в період формування ринкових відносин було характерним посилення політичного впливу на економічну сферу та активіза­ція ролі держави у формуванні процесів розвитку; створення ці­лісної економіки, яка охоплює як сільську, так і міську сфери; орієнтація економіки на експорт вироблених товарів; створення умов для інвестування капіталу в національну економіку та від­критість для іноземних інвестицій; формування активної еконо­мічної поведінки населення, «висока продуктивність праці... і надзвичайно позитивна робоча етика» [73].

Аналіз практики формування національних моделей взаємо­зв’язків економіки і держави, що мали місце в історії, здійснив представник західно-німецького неолібералізму В. Ойкен [74], згі­дно з методологією якого ці моделі відповідно до їх особливостей та характерних рис об’єднуються в п’ять типів: 1) ліберальна мо­дель (laissez-faive), за якої втручання держави в економіку є обме­женим, а суб’єктам господарювання надається свобода дій; 2) по­вне або часткове планово-централізоване управління економікою; 3) економічна політика «середнього шляху», головним аспектом якої є формування взаємозв’язків між економікою і державою на засадах компромісу, узгодження планового управління господар­ським комплексом і ринкових механізмів саморегуляції, здійснен­ня державою політики повної зайнятості, а атакож безпосередня її участь у розподільчих відносинах; 4) конкурентна політика — об­меження монополізму, запровадження державою юридичних ме­ханізмів сприяння вільній конкуренції; 5) пунктирна економічна політика, сутність якої полягає у здійсненні державою заходів управлінського характеру на макроекономічному рівні.

Зазначений аналіз В.

Водночас слід зазначити, що, залишаючись на позиціях нео­лібералізму, В. Ойкен припускав можливість державного впли­ву на економічні процеси. Це випливає з його ідеї економічної «свободи в межах порядку», а також сформульованих ним принципів «ладу конкуренції», серед яких: недоторканність приватної власності; стабільність грошового обігу і національ­ної валюти; відкритість всіх ринків; свобода угод і договорів (крім тих, що ведуть до монополії); покладення матеріальної відповідальності на тих, хто відповідає за діяльність господа­рюючих структур; «постійність і передбачуваність економічної політики держави» [75], які неможливо запровадити в життя без активного державного втручання.

В Україні до цього часу не завершились модернізаційні пошу­ки вітчизняної моделі економічних перетворень, побудови еко­номічної демократії, за умов якої можливі гармонійні відносини політичної та економічної сфер, ефективне виконання державою економічних та соціальних функцій, а також участь інститутів громадянського суспільства і, зокрема, органів місцевого само­врядування в наданні соціальних послуг населенню. Політична влада не забезпечує нормальних умов для реформування, «по­стійно коливаючись між авторитарними і демократичними мето­дами регулювання економіки» [76].

Основні намагання «реформаторів» весь час спрямовані на «перебудову» політичної сфери, а їх спроби здійснити переус- трій економічної сфери згідно з західними рецептами і запози­ченими моделями формування оптимальних відносин держави та економіки виявились невдалими і призвели до посилення кризових явищ.

Однобічна орієнтація на західні моделі формування взаємо­зв’язків економіки і держави не дала можливості оцінити опти­мальні варіанти модернізації таких зв’язків і відносин в інших країнах зокрема в Китаї, де перехід до ринку здійснювався шля­хом «м’якого вписування» ринкових відносин у народне госпо­дарство, залучення іноземних інвестицій, створення вільних еко­номічних зон, а також шляхом проведення паралельних заходів щодо зміни адміністративно-командної системи управління та функцій владно-державного механізму.

Віддаючи пріоритет західним моделям будови економічної системи, «реформатори» залишили без уваги застереження Ф. Фукуями. що тріумф Західної моделі «очевидний перш за все з огляду на виснаження послідовних і життєздатних альтернатив західному лібералізму» [77].

При спробах рецепції західних моделей в українські реалії на­лежним чином не були враховані відмінності в структурі вітчиз­няної економіки, інтергративні зв’язки з економікою країн неза- хідної орієнтації; недосконалість юридичного забезпечення ін­ституту приватної власності та нестабільність відносин власнос­ті; втрата традиційних та нестабільність нових ринків збуту; про­цеси глобалізації; патерналістський характер соціальних функцій держави, у зв’язку з чим за умов системної кризи та зубожіння населення вона не змогла матеріально забезпечити продекларо- вані соціальні програми та надання традиційних соціальних по­слуг населенню, що збільшило його недовіру до пропонованих реформ. «В результаті значна частина суспільства не вірить ні в старі, ні в нові ідеали та мету» [78].

Разом із цим не було створено юридичних механізмів забезпе­чення економічних свобод, які є визначальними в формуванні обмінних процесів розвиненого громадянського суспільства.

Численні нормативні заборони обмежили свободу вибору для підприємців, а диспропорції в ціні робочої сили, невиплати заро­бітної плати найманим працівникам, пенсій, офіційне і приховане безробіття обмежили свободу вибору споживачів у придбанні не­обхідних товарів і послуг.

За цих умов як в одних, так і в інших суб’єктів виявився нере­алізованим особистий інтерес, який є головним мотивом діяльно­сті суб’єктів ринку і «спрямовує функціонування економічної си­стеми в певному напрямі й робить її впорядкованою» [79].

Зазначене, а також некерований стрімкий перехід від «гіперік- ституалізації суспільного життя за часів тоталітаризму», коли держава намагалася контролювати всі сфери життєдіяльності со­ціуму, до «гіперлібералізації, коли демонтаж тоталітарних інсти­тутів розповсюджується також на руйнування необхідних, тради­ційно стабілізуючих, стало гальмом розвитку» [80], призвело до розладу необхідних для модернізації ефективних взаємозв’язків держави та економіки, усамостійнення останньої та перехід знач­ної її частини «в тінь».

Протягом останніх десяти років у юридичній, політичній та економічній науках робилися спроби піддати аналізу процеси ті- нізації економіки, з’ясувати її генезис та сутність, а також на­слідки негативного впливу на сфери виробництва, розподілу і споживання. Утім певна кількість публікацій з цієї проблемати­ки, а також пропозиції з її вирішення мали абстрактний публіци­стичний характер у зв’язку з відсутністю достовірних емпіричних даних, які б дозволили здійснити грунтовний науковий аналіз цього негативного суспільного явища, яке по суті є матеріальним і соціальним підгрунтям правопорушень у сфері економіки [81].

Тенденції, що мають місце в Україні щодо звільнення інфор­маційного простору від державного контролю і дозування інфор­мації, а також втілення принципу гласності в діяльність держав­них та правоохоронних органів створюють умови для неупере- дженого з’ясування сутності тіньової економічної діяльності, яка охопила практично всі сфери суспільства, і є одним із найбільш суттєвих чинників загроз соціальній безпеці.

Узагальнюючи різні погляди, зазначимо, що тіньова економі­чна діяльність за своїм змістом повинна розглядатись як здійснюва­ні поза системами державного обліку і контролю виробництво, роз­поділ, обмін та споживання товарно-матеріальних цінностей і послуг, тобто прихована бізнесова діяльність з метою отримання прибутків.

Тіньова економіка має два компоненти: формальну і підпільну економічну діяльність. Перша не приховується, але й не оподат­ковується і не враховується традиційною статистикою (виробни­цтво на домашніх господарствах, надання послуг на непостійній основі, невеликі підробітки). Підпільна економічна діяльність включає як заборонену в державі економічну діяльність, так і ді­яльність, яка повинна ліцензуватись і контролюватись державою, але вона приховується з метою ухилення від сплати податків або з іншою протиправною метою.

Саме підпільний сектор тіньової економіки несе в собі найбі­льшу небезпеку для суспільства, оскільки, як правило, є пов’язаним з функціонуванням організованих злочинних угрупо­вань та корупцією.

Тіньова економічна діяльність супроводжує офіційну еконо­міку практично у віх країнах світу. Втім її поширення залежить від політичних, соціальних, економічних чинників, а також до­сконалості та ефективності нормативно-правової бази, що регу­лює економічні процеси.

Результати дослідження її обсягів у 110 країнах світу свідчать, що найбільшу тіньову сферу мають африканські країни — в середньому 42 % валового внутрішнього продукту; Південної Америки — 41 %; Болівії — 67 %, Панамі — 64 % і Перу — 59 % ВВП [82].

У країнах Азії від податків ховається в середньому 26 % ВВП. До лідерів у цій частині світу належать Таїланд, Шрі Ланка, Фі­ліппіни, де на тіньовий сектор економіки припадає відповідно 52, 44 та 43 % виробленого валового внутрішнього продукту. А най­меншу тіньову сферу, мають Китай і Сінгапур (13%), а також Японія (11 %).

У постсоціалістичних країнах обсяг тіньової сфери становить у середньому 38 % ВВП, але її частка у кожній країні різна. До світових лідерів належать Грузія (67 %), Азербайджан (61 %) та Україна (52 %). Найменше незареєстрованих доходів у Чехії та Словаччині (19 %), в Угорщині (25 %), в Польщі (9,8 %).

У країнах Західної Європи частка тіньової сфери у ВВП в се­редньому 18 % (Греції — 29 %, Італії— 27 %, Швейцарії— 9 %, Австрії— 10 %). До країн із низькою часткою тіньової економіч­ної діяльності належать також США, Великобританія і Нова Зе­ландія.

Обсяг тіньової економіки, на думку польського економіста Л. Бальцеровича, залежить від рівня податкового тиску, надмір­них повноважень податкових та контрольних органів. За таких умов багато підприємців уникають цивілізованого контакту з державою, не реєструються, не платять податків, прагнуть уник­нути необхідності давати хабарі урядовцям.

У ретроспектив! процес формування тіньової економіки України мав свої особливості. Спочатку «панували» вульгарні рекетири, які, випробувавши силу закону в зв’язку з вчиненими злочинами та відбувши покарання, обрали більш безпечний шлях збагачення, оскільки держава не контролювала значну частину тіньового бізнесу, що формувався. Такі злочинні угруповання «насідали» на тіньових бізнесменів, що боялись однаковою мі­рою як їх, так і закону, і одержували свою частку прибутку від нелегальної підприємницької діяльності.

Згодом «авторитети» почали легалізувати капітали, здобуті злочинним шляхом, для чого знаходили підтримку влади. З її до­помогою на базі цього капіталу були створені легальні фірми, ба­нки, транснаціональні корпорації, які встановили міжнародні зв’язки, а їх окремим напрямом злочинної діяльності стало виве­дення частини або всього бізнесу в латентну сферу, тобто ство­рення та організація діяльності виробничих та інших структур у «тіні» офіційної економіки, поза її правовим полем. Як свідчить аналіз, такі структури створюються, як правило, для здійснення тіньової економічної діяльності в трьох основних напрямах. Перш за все це законна діяльність, результати якої приховуються з метою ухилення від сплати податків, а також діяльність оез від­повідних дозволів; по-друге, нелегальна діяльність, змістом якої є заборонене в законодавчому порядку виробництво та розпо­всюдження товарів і послуг (наркотиків, зброї, контрабанда), а також діяльність, метою якої є отримання доходів, які не пов'язані з виробництвом товарів і послуг (рекет, шахрайство тощо); по-третє — це спекулятивні та шахрайські операції з фі­нансовими коштами.

Надалі тіньові економічні утворення жорстко структурува- лись, створили свій «апарат примусу», який має: управлінські органи для формування ідеології організованих злочинних фор­мувань; матеріальну базу завдяки створенню різних грошових фондів для підкупу посадових осіб владних органів та установ; інвестування злочинної діяльності; забезпечення соціальної під­тримки своїх членів; стійкий, плановий і законспірований хара­ктер злочинної діяльності, спрямованої на високий рівень кри­мінальних доходів; систему планомірної нейтралізації (або недопущення впровадження) будь-яких форм соціального або державного контролю за злочинною діяльністю з використан­ням власних структур розвідки і контррозвідки, розробки і здій­снення заходів цілеспрямованої, планомірної протидії право­охоронним органам; «коридори безпеки» та «дахи прикриття» у владних органах.

Водночас тіньові економічні утворення прагнуть до монополі­зації, розширення сфер злочинної діяльності та впливу; кооперу­вання різних злочинних формувань з міжнародним злочинним криміналітетом; здійснення контролю за професійною протиза­конною ДІЯЛЬНІСТЮ інших подібних утворень.

У тіньову економічну діяльність дедалі більше втягується працездатне населення. Якщо в 1994 р. поряд із офіційним міс­цем роботи паралельно працювали у тіньових структурах при­близно 8 % працездатного населення держави, то в 2004 р. ця до­ля склала 41 %. З їх числа кожен третій займався незареєстро- ваним бізнесом, а 66 % працювали за найманням.

Об’єктивний аналіз основних детермінантів тіньової економі­ки в Україні дозволяє дійти висновку, що головні її чинники по­лягають у недостатній правовій урегульованості фінансової, по­даткової, бюджетної, банківської, інвестиційної, господарської та митно-тарифної політики.

Основними причинами формування тіньової економіки в Україні, окрім зазначених, були: високі податки і нерівномір­ність їх розподілу; невиправдане звільнення значної частини суб'єктів господарювання від оподаткування: непрозорі прива­тизаційні процеси; корумпованість значної частини чиновників владних структур і податкової адміністрації; втручання влади в діяльність суб’єктів господарювання; непослідовність економі­чних і соціальних реформ, відсутність юридичного їх забезпе­чення.

Тіньова економіка призводить до появи «тіньової» психології, сприяє поширенню правового нігілізму. Крім цього, вона сприяє невпевненості у правових гарантіях і ефективності захисту з боку правоохоронних органів, підштовхує навіть законослухняних підприємців до послуг злочинних угруповань з наступним укла­данням «довгострокової угоди», яка стає звичайним інструмен­том здійснення незаконних платежів за усунення конкурентів і «безпеку» бізнесу. Зазначене сприяє розповсюдженню шахрайст­ва, нав'язування силових методів вирішення економічних питань, посиленню консолідації злочинних угруповань, посиленню боро­тьби за перерозподіл сфер впливу. Результати дослідження свід­чать, що понад 90 % вбивств на замовлення мають тіньовий еко­номічний підтекст.

Найпоширенішими виявами сучасної тіньової економіки є нелегальний експорт капіталів, нелегальні валютні та зовніш­ньоекономічні операції, випуск і реалізація неврахованої про­дукції та надання неврахованих послуг, кримінальний проми­сел, фінансові шахрайства, незаконна приватизація державної власності, нецільове використання бюджетних коштів тощо.

У результаті вторгнення криміналітету в фінансову та ва­лютну системи, в обігу тіньової економіки постійно знахо­диться значна частина грошей і валюти, вилучених із держав­ного обігу. Перехід у «тінь» з легального обігу значних гро­шових коштів суттєво знижує дієздатність кредитно-фінан­сової системи, порушує систему платежів, соціальну інфра­структуру та обмежує можливості держави здійснювати ефек­тивне управління економічними процесами, а також виконува­ти соціальні функції.

Домінантним сегментом тіньової економіки та основним ме­ханізмом одержання тіньових доходів в Україні стала, насампе­ред, банківська система, її недостатня правова регламентація, відсутність прозорості банківських операцій. Головними їх скла­довими є використання фальшивих платіжних документів; підро­бка банківських гарантій; нецільове використання банківських кредитів; розкрадання коштів; хабарництво, пов’язане з наданням кредитів, зменшенням процентних ставок; приховування доходів від оподаткування; відмивання кримінальних грошей; валютні спекуляції на біржі; незаконне одержання, в тому числі держав­ними службовцями і депутатами, пільгових кредитів; фіктивні трастові операції; різні види шахрайства з бюджетними коштами і грошима населення тощо. Використання зазначеного арсеналу зловживань призвело до того, що кількість скоєних у цій системі злочинів останніми роками фактично подвоїлось.

Продовжуються тіньові операції і на фондовому ринку. За ви­сновками фахівців, близько 95 % операцій з цінними паперами здійснюються непрозоро, а близько 75 % — за кордоном.

Величезних розмірів набуває вивіз капіталів за кордон, що дає можливість, по-перше, простіше «відмивати» гроші, одержані злочинним шляхом, і по-друге, вивести їх з-під контролю держа­ви. Більша частина таких коштів була вивезена з допомогою оф- шорних компаній, з використанням досить легальних операцій покупки і продажу цінних паперів [83].

За кордоном знаходиться до 20 млрд доларів, неофіційно екс­портованих з України.

Водночас значна кількість тіньових товарно-грошових опера­цій здійснюється в Україні з використанням валюти інших дер­жав, у першу чергу доларів США, яка взагалі не контролюється державою. За оцінками спеціалістів, в Україні у фізичних осіб нагромаджено понад 10 млрд доларів США готівкою, які функці­онують поза банківською системою.

З 90-х років минулого століття значного поширення в Україні набули форми «тінізації» економіки, що не передбача­ють юридичної відповідальності. Це прихована участь посадо­вих осіб, державних службовців та депутатів різних рівнів у комерційній діяльності; використання службового становища для «перекачування» державних коштів та матеріальних цінно­стей в комерційні структури і переведення грошей у готівку; надання пільг для своєї корпоративної групи з відторгненням державних ресурсів; впливу на засоби масової інформації, ма­ніпулювання інформацією для здобуття особистої та корпора­тивної вигоди; використання посадовими особами, державними службовцями, депутатами, політичними діячами підставних осіб та родичів у комерційних структурах з метою здобуття особистого чи корпоративного прибутку; лобіювання при при­йнятті нормативних актів у інтересах заінтересованих угрупо­вань; непереслідуване у юридичному порядку зловживання службовим становищем у процесі приватизації, здачі в оренду, ліцензування, квотування тощо.

Тіньовий сектор економіки значно зріс внаслідок недоскона­лості системи оподаткування. Масового характеру набуло укрит­тя реальних прибутків з метою ухилення від оподаткування. Що­року держава втрачає понад 7 млрд грн від несплати податків.

Ще одним аспектом «тінізації» економіки є зловживання з податком на додану вартість. З неправомірним нарахуванням і сплатою цього податку пов’язані більше 50 % економічних злочинів, що виявляються правоохоронними органами. Дедалі більше випадків перенесення податкових зобов'язань щодо ПДВ на фіктивні фірми. Тільки у 2004 р. підрозділи податкової адміністрації виявили близько 4 тис. таких структур і зафіксу­вали понад 2 тис. випадків незаконного відшкодування ПДВ, поставлено на облік 474 фізичні та 550 юридичних осіб, які до­пустили зловживання з ПДВ. Одночасно викрито 312 конверта- ційних центрів.

Діюча сьогодні в Україні методика нарахування ПДВ створює передумови для відшкодування фактично відсутнього цього по­датку.

Сьогодні очевидно, що податок на додану вартість став най- кримінальнішим податком, багато країн від нього відмовились, в інших ця проблема вирішена шляхом обліку його платників, що робить цю процедуру прозорою.

Ще однією схемою ухиляння від сплати податків і переходу економіки в «тінь» є штучне перетворення підприємств на зби­ткові або неприбуткові, що дозволяє не сплачувати податків. Тільки в 2001 р. збитки задекларували половина підприємств машинобудівної галузі, 46 відсотків металургійної, 147 — лег­кої промисловості і 48 відсотків деревообробної [84], хоча на практиці всі вони продовжували працювати і здійснювати ви­пуск продукції.

У кінці дев’яностих років минулого століття і на початку но­вого кількість «збиткових» підприємств залишалась стабіль­ною — до 40 %. Поширеним проявом тіньової економічної дія­льності до останнього часу були порушення податкового і митного законодавства в сфері неорганізованої торгівлі («човни­ків»), Частка такої торгівлі у загальному її обсязі в державі сягає 10 відсотків. Основні обсяги неорганізованого імпорту надходять з Туреччини, Китаю, Польщі, Литви та Росії.

Серйозних збитків національній економіці завдають також здійснювані через країни СНД операції з реімпорту товарів із третіх країн і, навпаки, реекспорту до країн далекого зарубіжжя українських товарів.

Тіньова діяльність дедалі більше охоплює сектор легкої про­мисловості. Значна кількість одягу, взуття, трикотажних виробів, шкіргалантереї випускається поза офіційною сферою економіки, фальсифікується і реалізується під виглядом товару відомих віт­чизняних і зарубіжних підприємницьких структур і фірм.

Значно вражені тіньовими схемами економічної діяльності сфери транспорту, культури. Відпрацьовані схеми приховування доходів у шоу-бізнесі, від реклами в засобах масової інформації.

Значна доля тіньової економіки має місце у сфері торгівлі. Майже третина підприємств галузі працює офіційно збитково, хоча без банкрутств, що свідчить про укриття підприємцями своїх реальних доходів.

Останнім часом все більше тінізуються земельні відносини. Лише за І півріччя 2004 р. в Україні зареєстровано 376 злочинів у сфері земельних відносин.

За роки віртуальних реформ у тіньовій економічній діяльності повністю відпрацьовані методика та форми її здійснення. Якщо раніше вона певним чином торкалася офіційних товарно- грошових відносин, то сьогодні вона набула статусу паралельної.

Причиною тіньової економічної діяльності в Україні є також неврегульованість політичної сфери суспільства, яка значною мі­рою вражена проявами корупції. Політичні права і свободи гро­мадян, політична, економічна та ідеологічна багатоманітність су­спільного життя, продекларовані Конституцією, поки що не забезпечуються в повному обсязі державою, у зв’язку з чим ста­новлення інститутів громадянського суспільства відбувається по­вільно і суперечливо. Соціальні процеси, які мають місце за су­часних умов, часто «не вписуються» в правове поле чинного законодавства, а спроби регулювати їх нормами політичних пар­тій і об’єднань громадян за аналогією західних демократій всту­пають у конфлікт з нереформованою правовою системою.

Тінізації економіки сприяють також неврегульованість новіт­ніх відносин між державою, суспільством і особою, відсутність або недосконалість законодавства щодо регулювання статусу і діяльності політичної опозиції, політичних партій, громадських організацій, їх місця в політичній системі суспільства.

Користуючись правовою неврегульованістю політичної, соці­альної та економічної сфер, злочинні угруповання та окремі ко- рупціонери, що займають певні щаблі у виконавчих структурах, стимулюють розгул «дикого» лобізму, «проштовхують» рішення органів держави і місцевої влади, які першочергово задовольня­ють їх інтереси. За допомогою підкупу корупціонери роблять спроби впливати на групи аграрного, індустріального, ринкового, банківського та іншого лобізму, які виражають інтереси різних станів сучасного суспільства з метою стримування позитивних демократичних процесів і створення вигідних для злочинного бі­знесу умов. Причому «дикий» лобізм охоплює не тільки сферу законодавчого процесу з прийняття законів, а й сферу управлін­сько-розпорядчої діяльності, яка передбачає прийняття підзакон- них нормативно-правових актів та актів індивідуального регулю­вання. Відсутність законодавчого регулювання лобіювання, неправовий тиск на державні органи та їх службовців безпосере­дньо продукує подальше поширення злочинності та корупції, сприяє зрощуванню злочинних угруповань з корумпованими чи­новниками владних структур.

У результаті поширення сфери тіньової економічної діяльнос­ті держава втрачає можливість реального управління економі­кою, а центральні органи влади не володіють об’єктивними мак- роекономічними показниками про стан економіки.

Тіньова економіка руйнує економічну систему держави. Ско­нцентрований тут капітал не спрямовується на інвестування на­ціонального виробництва, не може бути використаний для під­тримки соціальної інфраструктури, об’єктивно сприяє зростанню податкового пресу, що, своєю чергою, заганяє в тінь ще більший обсяг економіки.

Неофіційна економічна діяльність має антисоціальний харак­тер, заважає утворенню легального національного капіталу. Го­ловні вільні фінансові ресурси, сформовані у цьому секторі, на­правляються за кордон для забезпечення їх збереження, а національна економіка виснажується, інвестуючи таким чином економіку інших країн.

Тіньова економіка утворює певний інвестиційний вакуум, який буде заповнюватися іноземним капіталом, що ставить наці­ональну економіку під істотний зовнішній вплив та має серйозні політичні наслідки.

Крім цього, тіньова економіка деформує свідомість людей, привчає ігнорувати встановлені державою загальнообов’язкові правила, веде до правового нігілізму. Нові ринкові відносини ототожнюються в громадській свідомості з протиправною дія­льністю, що формує спротив реформам і стимулює девіантну поведінку. У цілому в суспільній свідомості сформувалося нега­тивне ставлення «до носіїв та творців ринку — банкірів, підпри­ємців, представників торгівлі та взагалі «нових українців», які за результатами більшості опитувань (від 40 до 60 відсотків ре­спондентів), розцінюються як носії негативних якостей, як ви­нуватці економічних і соціальних негараздів» [85].

Для вирішення завдань щодо формування ефективної еконо­мічної системи, яка б стала матеріальною основою соціальної державності, необхідно визначити напрями подолання тіньової економіки, цього негативного соціального явища. Першочергове значення в цьому плані має посилення регулюючого впливу дер­жави на економіку.

Пріоритетними є насамперед нормалізація грошового обігу в державі, усунення причин кризи неплатежів, проведення дедола- ризації економіки, впровадження безготівкових розрахунків, не­допущення створення привілейованих умов для окремих комер­ційних структур. Реальним механізмом протидії тіньовій еконо­міці має стати прийняття закону «Про юридичну відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності за подання у державні ор­гани недостовірних даних».

Посиленню боротьби з тінізацією економіки сприяло б також більш чітке нормативне врегулювання питань щодо: обгрунтова­ності кредитування підприємств; законності здійснення угод та укладання договорів; обґрунтованості перерахування валютних коштів на рахунки юридичних і фізичних осіб у закордонних бан­ках; законності створення комерційних банків; запровадження юридичних механізмів із гарантування та забезпечення інституту приватної власності, які б виключили факти «рейдерства», неза­конні оборудки з майном.

Обмеженню тиску тіньової економіки на суспільство сприяла б розробка організаційно-управлінського та правового механіз­мів забезпечення декларування витрат на придбання нерухомого майна і транспортних засобів державними службовцями, інши­ми відповідальними працівниками владно-управлінських струк­тур, співробітниками правоохоронних органів, суддями, звіль­нення працівників цих категорій із займаних посад у разі ухилення від декларування доходів. Серед механізмів протидії тіньовій економіці слід назвати і посилення банківського конт­ролю за легальністю джерел надходжень на банківські рахунки, обгрунтованості конвертації у банках грошової одиниці України у BKB і навпаки. У цій роботі слід максимально використати закордонний досвід та врахувати вимоги міжнародних організа­цій. Юридичною базою, наприклад австрійської банківської си­стеми, є положення, спрямовані на боротьбу з «відмиванням» коштів, здобутих незаконним шляхом. Зокрема, при укладенні договору банк зобов’язаний встановити особу клієнта. Кожна операція, сума якої перевищує 200 тис. доларів США, вимагає проведення ідентифікаційних процедур. У випадку виникнення підозри щодо «відмивання» грошей, банки провадять ідентифі­кацію клієнтів навіть тоді, коли сума операції менша 200 тис. австрійських шилінгів.

Однак спроби запровадити в Україні подібні та інші механіз­ми виведення економіки з тіні були неефективними, а намагання побудувати державність соціально-правового характеру з мініма­льною участю держави в умовах недосконалого юридичного за­безпечення реформ, правового нігілізму і корупції не тільки не усунули ці загрози, а й сприяли поширенню зловживань у сфері економіки.

Переоцінка можливостей ринкових механізмів саморегуляції, неналежне правове регулювання процесів переходу від адмініс­тративно-командної до економіки, що грунтується на багатома­нітності форм власності, вільному підприємництві та конкурен­ції сприяли не лише «тінізації», а й криміналізації всіх структурних елементів ринку: виробництва, споживання, плат­них послуг тощо.

Протиправні проступки в підприємницькій діяльності (поза- статутна діяльність; виробництво товарів, надання послуг, торгі­вля без відповідних дозволів (ліцензій), сертифікатів якості то­що), які залишаюься поза увагою правоохоронних органів, стимулюють девіантну поведінку осіб, зайнятих у цій сфері і, як правило, переростають у злочин. Такі правопорушення фактично поширилися на всі напрями і сфери економічної діяльності, а її суб’єкти, інтегруючись у міжнародні злочинні у групування, ви­лучають значні кошти з державного обігу, переводячи їх у «тінь» або за кордон.

Безумовно, економічні правопорушення виникають не лише в умовах вільного ринку. Вони також є атрибутом інших економіч­них систем, супроводжують виробничі та обмінні процеси в сус­пільствах з тоталітарною економікою та надзвичайно високим рі­внем етатизації суспільного життя. Але в перехідних суспіль­ствах, за умов правового вакууму, коли починається руйнування «старих» механізмів жорсткого регулювання економіки, а нові тільки створюються, відбувається значне збільшення зловживань в економічній сфері з метою нагромадження первісного капіталу, поширюється корупція, надзвичайно бюрократизується держав­ний апарат, збільшується його відрив від населення та його інте­ресів. Водночас формується особлива верства суспільства, яка, використовуючи нагромаджені в процесі зміни форм власності кошти, проникає в політику, здійснює розподіл сфер впливу, сприяє створенню «тіньових» економіки та фінансових потоків, які починають функціонувати паралельно з офіційними. Серед правопорушень, які супроводжують зміну економічних систем, найбільшого поширення набувають рекет, недобросовісна конку­ренція, рейдерство, ухилення від сплати податків та обов'язкових платежів, «відмивання» коштів, отриманих унаслідок злочинної діяльності, в тому числі й у міжнародному масштабі з викорис­танням зарубіжних банків.

Результати дослідження дозволяють дійти висновку, що ство­рити нову систему економічних відносин без активної участі дер­жави неможливо.

Держава повинна посісти головне місце в забезпеченні ви­ходу економіки з кризи. Водночас слід відмовитися від захід­них моделей реформ, які виявилися непридатними для постсо- ціалістичних економік, а здійснити розробку програми рин­кових перетворень, визнавши більш перспективним шлях створення національної моделі трансформації з урахуванням специфіки взаємодії політики і економіки, а «стратегія пере­творень повинна збалансовано інтегрувати різні елементи ба­гатоукладної економіки, в тому числі державної, колективної і приватної власності» [86], тобто змішаної економіки з пріори­тетом державного регулювання.

Як свідчить історія, саме змішана соціально орієнтована еко­номіка на рубежі тисячоліть стала найефективнішою економіч­ною системою. У цій моделі зростають економічні функції дер­жави, набуває розвитку централізований державний розподіл частини валового національного продукту на користь ефективно­сті суспільного виробництва та підвищення добробуту всіх верств населення, а також посилюється контроль за діяльністю підприємств усіх форм власності. Стихія вільного ринку поступа­ється плановій організації, а «економічний розвиток стає свідомо керованим суспільним процесом, класові антагонізми перероста­ють у соціальне партнерство, що робить змішану економіку над­звичайно ефективною системою» [87].

Сьогодні в економічно розвинених країнах, які претендують називатися соціально-правовими, «ані ринкова, ані командна економіка»...»не існує в «чистих» формах». «Механізми полі­тичного регулювання своїм постійним втручанням модифіку­ють... функціонування ринку». З іншого боку, «ринкові меха­нізми проникають у ретельно складені плани командної еко­номіки» [88].

Необхідно також погодитися з точкою зору щодо переорієн­тації стратегії економічних реформ.

У зв’язку з недостатньою ефективністю приватного сектора виробництва, його неготовністю конкурувати на внутрішніх і зо­внішніх ринках, відстороненістю від вирішення соціальних пи­тань, системними порушеннями трудових прав громадян, ухи­ленням від сплати податків, фактами участі в «тіньових» схемах відмивання коштів, здобутих злочинним шляхом тощо «політич­ною стратегією економічних реформ повинне стати перенесення трансформаційних акцентів з приватизації державної власності на ефективне управління нею» [89].

Державне регулювання економіки дає можливість забезпечити не лише розвиток економічної сфери перехідного суспільства, а й вирішення проблем соціальної сфери, оскільки ринок не може гарантувати соціальної стабільності й безпеки, а також підви­щення добробуту всіх верств населення.

Прицьому державне регулювання економіки першочергово має застосовувати ринкові механізми, а у разі їх неефективності вдаватися до безпосереднього впливу за допомогою правових ак­тів, розпорядчо-організаційних функцій, брати «на себе зо­бов’язання регулювати соціальну сферу, підтримувати соціальну гармонію і досягати соціальної справедливості» [90].

Непрямі впливи держави на економічну сферу можливі лише в усталених, економічно розвинених суспільствах із досконали­ми правовими системами і високим рівнем правової свідомості суб’єктів ринкових відносин. І навпаки, в перехідних суспільст­вах пріоритет держави над економікою має об’єктивний харак­тер, оскільки процеси переходу до ринку вимагають створення відповідної нормативно-правової бази, централізованих заходів з юридичного та організаційно-управлінського забезпечення реформ; розвитку соціального ринкового господарства; участі робітників в управлінні виробництвом, загальносуспільними справами; запровадження принципів соціальної солідарності та партнерства; застосування примусу до суб’єктів господарюван­ня за невиконання чи неналежне виконання правових приписів та договірних зобов’язань.

Пріоритетність держави у співвідношенні з економікою обу­мовлена також її безпосередньою участю в розробці загальноде­ржавних програм економічного і соціального розвитку, визна­ченні засад соціальної політики та здійсненні цілеспрямованих заходів з її реалізації; здійсненні податкової політики; кредиту­ванні; фінансуванні соціальних програм; вжитті антимонополь- них заходів та сприянні розвитку конкуренції; створенні механі­змів захист)' економічних і соціальних прав населення, забезпе­ченні об'єктивного і неупередженого відновлення порушених прав суб’єктів ринку і громадян.

Водночас слід зазначити, що втручання держави в економічну сферу не може бути безмежним. Якщо «економіку піддавати що­раз більшому державному контролю, то буде досягнуто такої то­чки, коли демократичне управління суспільством стане немож­ливим» [91].

Межею впливу держави на економіку мають бути свобода та інтереси особи, а також інтереси об’єднань громадян— інститу­тів громадянського суспільства, мотиваційною осоновою ство­рення яких серед інших чинників також є інтерес окремої особи, її свобода.

Інтереси виступають спонукальними мотивами діяльності лю­дей, могутніми двигунами економічного прогресу, створюють економічну «пружину», яка рухає економічний механізм [92]. Ін­тересу притаманний дуалізм, у ньому поєднані економічний і со­ціальний компоненти життєдіяльності суспільства. Взаємозв’язок між цими компонентами проявляється у сфері взаємодії держави і ринку як у межах національної економіки, так і в процесі глоба­лізації. «Причому економічний компонент формує вимоги до економічної політики держави щодо використання ресурсів, а со­ціальний — характеризує її наслідки» [93].

Свобода особи є одним із головних принципів, покладених у концепцію соціальної правової держави.

Якщо в тоталітарному минулому «всі інтереси були підпоряд­ковані одному — державному, то з початком ринкових трансфо­рмацій запроваджується діаметрально протилежний підхід — підкорити всю їх сутність інтересам окремої особи» [94], які в умовах переходу до демократичних форм життєдіяльності соціу­му стають основою поступального розвитку суспільства, важли­вим чинником удосконалення форми державного правління та політичного режиму.

За умов утвердження демократії свобода індивіда починає ви­знаватися фундаментальною цінністю, яка повинна гарантува­тись і забезпечуватись державою.

З іншого боку, така ціннісна переорієнтація стає визначальним чинником трансформації організаційної форми держави. Вона починає позбавлятись атрибутів держави як установи, що форму­ється зверху, і починає набувати ознак держави як корпорації, яка базується на інтересах індивідів і формується знизу вверх шля­хом їх вільного волевиявлення під час виборів та інших демокра­тичних процедур створення владних органів.

У цьому плані державне регулювання економіки слід розгля­дати провідною економічною функцією держави, яка спрямована на забезпечення економічних прав і свобод людини та її інтере­сів, в основі яких підвищення добробуту, безпека і духовні по­треби. Як свідчить ретроспективний аналіз трансформаційних процесів у різних суспільствах, основним змістом такої функції є визначення пріоритетних напрямів економічного розвитку; за­безпечення функціонування всіх форм власності; нормативне за­кріплення рівних можливостей всіх суб'єктів суспільних (у тому числі й ринкових) відносин; запровадження антимонопольних за­ходів; підтримка пріоритетних галузей економіки; сприяння роз­витку малого бізнесу і формуванню середнього класу суспільст­ва; управлінська діяльність у галузі фінансів та здійснення податкової політики; контроль (шляхом реєстрації, ліцензування певних видів господарської діяльності); визначення та реалізація політики зайнятості.

Крім зазначеного, держава може здійснювати також інші за­конодавчі впливи на економіку з метою створення економічної бази для забезпечення матеріальних і духовних потреб людини.

За умов інтенсифікації реформ орієнтована на особистий інте­рес економічна функція, з одного боку, починає «пронизувати» інші функції держави (як внутрішні: екологічну; культурну; охо­рони прав і свобод, всіх форм власності тощо, так і зовнішні: за­хист суверенітету; забезпечення миру і світового порядку; участь у боротьбі з міжнародною злочинністю і тероризмом; співробіт­ництва з іншими країнами і міжнародними організаціями), з ін­шого — в економічній функції дедалі більше виявляється соціа­льний компонент, який перегодом виокремлюється в особливий напрям діяльності держави — її соціальну функцію.

Держава починає визначати засади соціальної політики, створювати механізми її реалізації, здійснювати заходи щодо забезпечення зайнятості, збільшення доходів населення, соціа­льного страхування, опікуватися проблемами освіти, охорони здоров’я, розвитку культури, надання соціальних послуг, а та­кож соціального захисту членів суспільства, що цього потре­бують.

Зважаючи на зазначене, слід наголосити, що соціальні функ­ції держави у співвідношенні з економічними є вторинними, по­хідними від них [95] і з’являються на певному етапі розвитку держави для забезпечення соціальних прав людини.

Зазначене справляє суттєвий вплив на характер взаємозв'язків економіки і держави в умовах соціальної правової державності. Держава зобов'язується суспільством здійснювати ефективну со­ціально орієнтовану економічну політику і вживати заходів, щоб «виробнича сфера, наука, освіта, культура, охорона здоров’я, спорт, туризм, все правове забезпечення і механізми соціально- економічного регулювання були спрямовані на забезпечення до­бробуту всіх громадян» [96].

Утім, з іншого боку, в сучасних теоріях соціальної правової держави справедливо зазначається [97], що не лише держава повинна опікуватися рівнем життя громадян. Кожна людина на основі гарантованої в законодавчому порядку свободи і відно­син власності зобов'язана персонально піклуватися про свій добробут.

Тобто справедливим може бути порушення питання про ви­значення меж державного патерналізму, щоб виключити можли­вість формування у суспільній свідомості настроїв соціального утриманства, а також унеможливити ситуацію, щоб подібна «си­стема соціального захисту і перерозподілу доходів не поставила під загрозу демократію» [98].

Тому одним із важливих завдань при визначенні характеру взаємозв'язків держави і економіки є створення відповідних юридичних механізмів забезпечення індивідуальної свободи, з одного боку, і стимулювання розвитку приватної ініціативи ко­жного громадянина — з іншого, що сприяло б формуванню ав­тономної особи, орієнтованої на ринок з притаманною їй еко­номічною культурою [99], яку М. Вебер називав «світським аскетизмом». Особи, здатної на активний і усвідомлений вибір, спроможної переключатися на різні режими дії і переборювати опір обставин [100].

Лише за цих умов може бути досягнуте об’єктивне узгоджен­ня індивідуальних і суспільних інтересів, запровадження прин­ципів рівності, справедливості та соціального партнерства.

Своєю чергою, це вимагає здійснення заходів із формування ефективного державного механізму, здатного виконувати завдан­ня соціальної правової держави та реалізовувати її функції, про що йдеться в окремому розділі дослідження.