Тип, який назвали ми конституційною державою, це в історії людства тільки «історичний тип» держави, такий самий, як була ним старо-орієнтальна, грецька, римська, феодальна та абсолютистична держава.

Так дивитися-муть на конституційну державу майбутні покоління. Інакше на неї дивилися покоління, що творили її. Для них було все те, що вони здійснювали в типі держави, який творили, пред­ставлялося як абсолютно добре, як найвищий ідеал держа- во-творчости.

Як кожда людська установа, так і держава переживає без­настанно зміни. І «конституційна держава» переживала та переживає їх. Заки вона увійшла в стадію здійснювання, вона жила — так би мовити — «потенціяльно» в цім типі дер­жави, що випередив її. Вже там творилися ті суспільні умови, що обєктивно вимагали нового типу, а власне «конституцій­ної» держави, і вже там родилися та доспівали думки, що втілилися опісля в цей новий тип держави. Велика англій­ська та французька революція дали початок здійснюванню нової держави, яке продовжувалося на протязі цілого XIX. та початку XX. століть.

Щоби зрозуміти її істоту, треба в загальнім нарисі прига­дати істоту модерної держави. В її основі лежить вченнє про народню суверенність та демократію, як форму її здійснення, про розділ влад та про природні та основні права людини та горожанина. Державна будова, що в її основу покладено ті ідеї, представляється ось як. Матеріялом, з якого збудована держава, людські одиниці, а властиво «абстрактні» людські одиниці: це «горожани» не тільки зрівнані в обличчу права, але і лишені всякої індивідуальности, подумані як всі одна­кові та нерозділені одні від других ніякими ріжницями. «Горожанин» це виключно правне поняттє, незалежно від реальних умовин, в яких живе живий носій горожанства, людина, що входить в склад ріжних суспільних ґруп, має ріжні індивідуальні та ґрупові інтереси, то що. «Нарід» — це загал таких одиниць в державі. Як розуміннє одиниці, так і розуміннє «народу» — абстрактне. Нарід — це механічна сума одиниць. І як принято фікцію, що юридична рівність справді зрівнує одиниці, так принято і другу фікцію, фікцію, що нарід в державі є щось одноціле, нерозділене ніякими противенствами.

В звязку з цим остає «раціоналістичний» характер консти­туційної держави. Ного істота ось в чім. Коли державне сус­пільство представляє собою щось одноціле, нерозріжнене в своїм нутрі противенствами інтересів ріжних його частин, коли воно все має тільки однакові спільні всім ціли, тоді ясно, що в його межах ніяке розходженнє неоправдане. Коли інтер­еси та ціли всіх обєктивно спільні, тоді не може бути розхо­дження, що до них. На питаннє, що лежить в інтересі «цілос- ти», може бути тільки одна вірна, слушна відповідь, — всі инші відповіди мусять бути більше або менше помилкові. Завданнє конституції дати державі таку орґанізацію, що запевнювала би найденнє в кождім конкретнім випадку тої власне одинокої вірної відповіди. Таке становище найпослі­довніше сформулував Руссо в своїм вченню про «загальну волю». Ного «загальна воля» — це власне воля, що вірно розу­міє та є вірним висловом істнуючого «загального інтересу» цілости. Іде про це, як цю «загальну волю» «найти». — Руссо підкреслює, що її треба іменно «найти», себ то, що вона є обєк- тивно дана, незалежна від субєктивних поглядів поодиноких, і навіть всіх разом, горожан. Способом походження «загаль­ної волі» є голосованнє на основі прінціпу, що рішає більшість відданих голосів. Оправданнє цего прінціпу в цім, що — мов­ляв — треба сподіватися, що більшість зрозуміє, яка є «загальна воля» та заявиться за нею. Отже більшість не «тво­рить» загальної волі.

Раціоналістичний характер конституційної держави про­являється далі в прінціпі розділу влад. Знову ми стрічаємо тут передпосилку раціоналістичного порядку, що іменно можна обхопити всю діяльність держави системою «трьох влад». Що вся ця діяльність — це твореннє загальних норм та «виконуваннє» їх шляхом льоґічної операції, підтягання кон­кретних випадків під ті загальні норми. Таке міркованнє «раціоналістичне» тому, бо воно основується на переконанню, що людський розум настільки вже досконалий, що він може передбачити та обхопити загальними нормами всі складні ситуації, які приносить життє та всі його потреби.

Оскільки йде про фільософічні та взагалі теоретичні свої основи, була конституційна держава дитиною раціоналізму XVII. та XVIII. століть: віри в людський розум, абсолютний та незмінний, незалежний від ніяких «історичних», себ то зміня- ючихся, обставин. На таких основах побудована внутрішна орґанізація конституційної держави.

Що до відношення конституційної держави на зовні, до инших держав, то те відношеннє було основане на доґмі про суверенність держави. Ця доґма пояснюється — на що вказа­но ранше — історично. її зродила зовнішна боротьба з рим­ською церквою та святою римською державою за незалеж­ність від них, і внутрішня боротьба центральної в державі влади з феодальним партикуляризмом. Для «конституційної держави» ця доґма мала зразу абсолютно обовязуючу силу. В міжнародних відносинах була конституційна держава «суве­реном», найвищою силою, що не визнавала та не могла визнати над собою ніякої вищої сили.

В звязку з повстаннєм союзних держав доґма суверенности як істотної прикмети держави захиталася. Як це ми бачи­ли — визнано можливість істнування також несуверенних держав. Але — поминувши обставину, що це нове протестант­ське вченнє не всі визнали — несуверенність допускало і воно тільки як виїмок, тільки для певних, виїмкових відносин. I тим власне, що воно допускало несуверенність держави тільки як виїмок, воно ще скріплювало значіннє загальної норми, згідно з якою держава є суверенна в своїх зовнішних відносинах. «Exceptio firmat regulam in casibus non exceptis». Оскільки якась держава не входила в склад федерації, або не була «залежною», відносилися до неї вище наведені прінціпи, що випливали з її суверенности.