Е. Союзна держава (федерація)

1. Історичні дати

Союзна держава, федерація є наскрізь модерною формою міждержавного звязку. Не знали її минулі періоди історії — і не могли її знати. Тільки модерне розуміннє та модерна кон­струкція держави дають можливість істновання міждержав­ного звязку в такій формі, яку представляє собою союзна держава.

Ідея союзної держави зродилася в Америці. Перше десяти- літтє істновання Сполучених Держав показало недостаточ- ність форми конфедерації. Зродилося стремліннє дати обєд- нанню Північно-Американських Держав сильніший вислів, як давала його конфедерація. Ті стремління зродили консти­туцію 1787. р., що ратифікована сполученими державами протягом слідуючих двох літ стала правною основою першої союзної держави. Другою з черги була Швайцарська Спілка. Вона була від 1815. р. союзом держав, а конституцією 1848. р. перетворилася в союзну державу. Під очевидним впливом прикладу Америки та Швайцарії, та під впливом витворених в Америці ідей, повстала Німецька Імперія як союзна держа­ва. Національні німецькі змагання до державного обєднання обрали форму союзної держави, як форму для свого здійснен­ня. Від 1815. р. істнував «Німецький Союз», що був союзом самостійних держав. Він далеко не вдоволяв бажання широ­ких кол німецького громадянства, що вимагало національної німецької держави, і 1848.

Иншого роду міркування зродили думки про союзну дер­жаву в кольоніях Бритийської Імперії, а власне в кольоніях, що мають характер самостійних держав: в Канаді, Австралії та Південній Африці. Там ішло про те, щоби сотворити від­повідно сильні та спосібні до самостійного життя державні орґанізації, при збереженню льокальних та — як в Канаді — національних особливостий поодиноких кольоній. Такі думки довели в Канаді до засновання 1864. р. союзної дер­жави зразу 4-ех канадійських «кольоній», до якої пристали відтак инші. Сьогодня одна тільки Нова Фунляндія не нале­жить до Канадійської союзної держави. Австралійські кольо- нії Бритійської Імперії звязалися в союзну державу на про­тязі 1885.-1900. рр. Тільки Нова Зеляндія та Фіджі не нале­жать до цего звязку. Чотири південноафриканські кольонії звязалися в «унію» на спосіб Канади конституцією з дня 31. липня 1906. р. Властивість отсих союзних держав в цім, що вони як цілість входять в склад ще ширшої зложеної держа­ви: Бритийської Імперії.

Далі маємо сьогодня ще такі союзні держави.

Мексик, після свого визволення спід Іспанії 1813. р. пере­бував ріжні зміни свого устрою. Його діюча тепер конституція з 5. лютого 1857. р. є конституцією союзної держави, що обій­має 27 держав та 2 «території».

Арґентина — це союзна держава, що обіймає 14 «провін­цій», в дійсности держав. Діє в ній конституція з 25. вересня 1860. р.

«Сполучені Держави Венезуелі» визволені 1811. р., пере­бували дуже складну історію. 1819. р. вона увійшла була в склад републики Кольомбії. 1829. р. Кольомбія розпалася на три держави і Венезуеля стала знову самостійною. Від того часу вона надавала собі 9 разів конституцію. Тепер діє 9-та з черги конституція з 27. квітня 1904. р.

Бразилійські Сполучені Держави обіймають 20 «станів», себ то держав. Союзною державою вони є від 15. падолиста 1889. р.

Австрія стала союзною державою на основі «закону про союзну конституцію» з 1. жовтня 1920. р. Вона складається з 10 «самостійних країв» (ст. 2. конституції).

Коли зачислити ще до союзних держав Бритийську Імперію з її своєрідним устроєм, треба визнати союзну державу доводі поширеною формою міждержавних звязків.

2. Істота союзної держави

Про те, в чім треба добачувати істоту союзної держави, мається доси широку теоретичну літературу. Особливо в Німеччині та Америці чимало письменників присвятило цемо питанню особливу увагу. Ішло головним чином про від- межованнє союзної держави від союзу держав, федерації від конфедерації. Зацікавленнє справою було не тільки теоре­тичне. В його остові лежали реальні політичні інтереси. Як в Німеччині, так і в Америці поруч сил, що довели до злуки держав, діяли ще сили центрифуґальні, що змагали, коли не до розбиття федерації, то на всякий випадок до запевнення в ній як найсильнішого та можливо незалежного становища поодиноким сфедерованим державам. Кожда з течій виходи­ла з иншого розуміння федерації і по свому пояснювала її істоту.

Осередне місце в дискусії займало питаннє, кому в союзній державі треба признати характер держави. На це питаннє є можливі три ріжні відповіди і відповідно цему ми маємо три ґрупи поглядів. Одні, з давніших авторів Буфендорф, з нові­ших децентралісти, в Америці сторонники незалежности поодиноких держав (Calhoun) в Німеччині головно теоретик баварського державного права та державної суверенности Баварії Зайдель (Seydel) кажуть, що союзна держава не є державою. Державами є тільки поодинокі сфедеровані дер­жави. Через заснованнє союзної держави — держави, що уві­йшли в її склад ні в чім не втратили свого дотеперішнього правного характеру, з окрема-ж вони затримали свою дер­жавну суверенність. Натомість «союзна держава» державою не є. Ані заключений поміж її учасниками договір про засно- ваннє федерації, ані закони для здійснення цего договору, що їх приняли згідно всі держави федерації, не можуть надати союзній державі правного характеру держави, бо вони діють тільки в межах цих поодиноких держав, як їх державне право. Практично можна робити з цего такі важні висновки. Кожда зі сфедерованих держав має все правну можливість виступити з федерації. Поодинока держава може визнати недійсним для себе прийнятий союзною державою закон. На цім стояли особливо американські сепаратисти (нулліфіка- ційна теорія). Таке становище неоправдане. О скільки воно покликається на неможливість повстання нової держави, в данім випадку союзної держави шляхом міждержавного дого­вору, то цей арґумент можна би рівно слушно віднести до кождої поодинокої держави. Повстаннє нової держави є все перед-правовим, соціольоґічним фактом, що тільки ех post стає правовим. Що-ж до характеру союзної держави, то його можна означити не апріорно, на основі абстрактних форму- лок, тільки на основі дійсно діючого права.

Друга ґрупа авторів стоїть на протилежнім становищи. Теоретики тої ґрупи визнають державою тільки союзну дер­жаву, натомість не визнають за держави поодиноких держав, що з них зложена федерація. Це є головно німецькі вчені з виразно централістичними тенденціями. Цори, Борель Лябонд. Своє становище вони оправдують арґументом, що поодинокі держави, що складають федерацію, втратили на річ федерації свою суверенність. Через те вони перестали бути державами, бо суверенність — це істотна риса, без якої нема держави. Те, що називається державою в складі союзної держави, це тільки територіяльні одиниці з більш менш широкою автономією. Таким чином вченнє, про яке мова, тісно звязане з доґмою, що без суверенности нема держави. Воно паде теж разом з тою доґмою.

Трета ґрупа теоретиків признає характер держави як союз­ній державі в цілому, так і складаючим її державам. Поміж найважнішими представниками її треба назвати Вайца (Weitz), Тосквілля (Tosquille), Гатшека (Hatschek), та Ґеорґа Єллінека. В межах загального погляду, що визнає державою і федерацію і сфедеровані в ній держави, думки розходяться відносно питання, як пояснити та як юридично зрозуміти отсю подвійну державність. Старша теорія (Тосквіль) при­ймала істнованнє «поділеної суверенности». Вона вчила, що в союзній державі суверенність належить в частині союзній державі як цілости, в частині поодиноким державам. Таке пояснюваннє істоти союзної держави пануюча теорія визнає помилковим, бо «суверенність» є по своїй істоті неподільна. Держава може бути тільки суверенною, або не-суверенною, не може бути суверенною тільки в части, обмежено. Пануючу теорію виробив в основі Ґ. Єллінек. Вона виходить з положен­ня, що суверенність не є істотною, необхідною прикметою держави. Є і не-суверенні держави. Не-суверенними є держа­ви, що входять в склад союзної держави. Тільки союзна дер­жава є суверенною, держави, що вона з них складається, втратили свою суверенність на її користь.

Отсе розуміннє союзної держави дає можливість виразно протиставити її союзови держав. Союз держав є міждержав­ним звязком на основі міждержавного права. Він не викли­кає ніяких змін в области державного права держав, що при­ймають в нім участь. Він не має також «творчих» наслідків, які звязані з повстаннєм федерації. Союз держав не є держа­вою. Державами є тільки поодинокі союзні держави. І ті дер­жави затримують, в союзі будучи; свою суверенність. За те повстаннєм союзної держави збільшується число істнуючих доси держав. З повстаннєм федерації родиться держава, якої доси не було, союзна держава, при чім не перестають істнува- ти як держави і ті держави, що складають федерацію. Вони тратять тільки свою суверенність, що переходить на союзну державу.

Не треба забувати, що оте розуміннє федерації — це тільки теоретична абстракція, як дехто з теоретиків (Гатшек) вислов­люється, «ідеальний тип», яким ми можемо міряти дійсність та при допомозі якого можемо порядкувати явища. Він непридатний на те, щоби апріорно робити з него практичні висновки. Через те теоретики союзної держави намагалися найти такі конкретні моменти, що по них можна би в кождім конкретнім випадку певно опреділити характер державного звязку, а власне відріжнити союзну державу від конфедера­ції. Такі ознаки мають бути дані в орґанізації федерації. Оцінити їх значіннє можна теж тільки в звязку з питаннями відносно орґанізації союзної держави, та її характеристичих рис.

3. Орґанізація союзної держави

Як само явище союзної держави виникло на тлі стремлін- ня погодити вимагання політично-орґанізаційної централіза­ції з децентралізаційними, так — і орґанізаційні форми федерації мусять в ріжний спосіб та в ріжній мірі числитися з отсими протилежними вимаганнями. Змаганнє до обєднан-

ня вимагає можливого скріплення становища союзної держа­ви та її влади. Партикуляристичні течії вимагають скріплен­ня становища в федерації складових її держав. Залежно від цего, які тенденції сильніші, улаштовується відношеннє між федерацією та її складовими частинами, та складається орґа­нізація союзної держави. Але орґанізаційні ріжниці, що повстають на цім тлі, мусять залишитися в певних межах, поза якими втратив би звязок характер союзної держави. Коли би занадто скріпилося становище федерації коштом поодиноких держав, то союзна держава перестала би бути союзною, вона стала би незложеною, а тільки здецентралізо- ваною державою. Навпаки, коли би скріпилося та стало надто самостійним супроти звязкової цілости становище обнятих нею держав, тоді перетворилася би федерація в конфедера­цію, союзна держава в союз держав.

Такі межі, накинуті істотою федерації, істнують переду­сім відносно питання про участь в союзній державі, отже питання приступлення до неї нових та про вихід з неї чле­нів, що є в її складі. В союзі держав, з «природи річи» вихід з союзу для кождої держави можливий — що найбільше вихід не в пору був би порушеннєм обовязку, який накладає на держави союзний договір. Прийняттє до союзу нових чле­нів можливе тільки за згодою всіх союзних держав. Постанова в союзнім договорі, що на пр. спільний керуючий орґан союзу може сам приймати нових членів, або що для принят- тя нових членів вистарчає згода більшости союзників, — така постанова — розуміється — є можлива, але вона пору­шує чистий тип конфедерації. З істоти конфедерації, а влас­не з суверенности її членів випливає, що ніякої споміж союзних держав не можна примусити оставати в небажанім собі союзі з якоюсь «новою» державою. Зовсім навпаки в союзній державі. Вихід з неї шляхом однобокого правового акту немислимий і ні-одна з федераційних конституцій не передбачує його. Іменно-ж вихід з федерації був би зміною її конституції через те, що він зменшував би територію феде­рації та що наслідком виходу з федерації мусів би змінитися й устрій її влади, що побудований на участи в її креації всіх, обнятих федерацією держав. В державнім союзі можливий вихід з него поодиноких членів і можливе виключеннє з союзу членів, — в союзній державі одно і друге правно немислиме. Розуміється — воно можливе фактично. Фактично — може якась держава відірватися від федерації, або можуть другі держави виключити її, — але це буде пору- шеннє федераційної конституції, державний переворот, не правовий акт. Що до приняття нових членів, то теж пред­ставляється справа в союзній державі, як в конфедерації. Таке приняттє є теж зміною конституції. Матеріяльно, акт приняття нової держави до федерації представляється як акт конституційного законодавства. Наслідком цего треба вимагати для него і форми конституційного закону, о скіль­ки союзна конституція не постановляє інакше, як в Канаді, в Сполучених Державах Північної Америки та в Австралії, де лєґіслятива має право приймати нових членів.

Сама теж істота участи поодиноких держав в звязку інак­ше представляється в конфедерації, інакше в федерації. В першій — це «членство», анальоґічне з участию одиниці в спілці. Натомість держави, що входять в склад союзної дер­жави, це не тільки її «члени», але і «складові частини» вищої орґанізаційної цілости. В конфедерації — правна особовість членів незалежна ані від істновання конфедерації, ані від її устрою. В союзній державі — вона утворена не тільки влас­ним, внутрішним устроєм держави, але і становищем її в союзній державі, що його визначає їй союзна конституція. Те становище творить особливий «стан» держави, для якого істотним є те, що вона представляє собою частину вищої дер­жавної цілости. Цей момент відносин поміж союзною держа­вою та поодинокими державами, що є в її складі, як взаємин поміж цілістю та її частинами — є істотний для союзної дер­жави. Він спільний для всіх конституцій союзних держав, без огляду на те, як вони in concreto та в подробицях розвязують питання тих взаємин. З окрема ми стрічаємо в способі роз- вязки проблємів области, становища в союзній державі «наро­ду» та орґанізації її влади. Відносно всіх цих питань скрізь в конституціях союзних держав виразно зарисовується стано­вище поодиноких держав не тільки як членів, а передусім як частин союзної держави.

а. Територія в союзній державі

Характер союзної держави, як зложеної з частин цілости, в якій ті частини не втратили самостійного буття, проявляється виразно відносно території. Державна територія в союзній державі — це територія складаючих її поодиноких держав, — але не тільки територія цих держав. З обставини, що склада­ючі федерацію держави є її «частинами», не тільки членами, випливає, що поодинока держава не може належати до феде­рації тільки частинно. Кожда держава, що входить в склад федерації, мусить увійти в федерацію ціла, і «внести» в феде­рацію цілу свою державну територію. Держава, що належить до федерації, не може мати території, що не була би заразом територією федерації. Рівночасно територія складаючих федерацію держав не перестає бути їх територією. Так як юридичне значіннє території лежить в цім, що територія є основою, на якій опирається державна влада, то територія складаючих федерацію держав є рівночасно основою двох державних влад, федеральної держави і держави — учасни­ка федерації. Наслідком цего, що держава належить до феде­рації з цілою своєю територією, мусять зовнішні її границі, себ то границі її з не-сфедерованими державами, бути рівно­часно і границями союзної держави. Яканебудь зміна такої границі можлива правно тільки за згодою як сфедерованої, так і федераційної держави. Натомість пересунення та зміни границь поміж сфедерованими державами можливі в прінці- пі без згоди федерації шляхом самого тільки порозуміння поміж цими державами, — хоч вимаганнє згоди федерації і на таку зміну є можливе. На всякий випадок треба визнати за необхідну для такої зміни згоду держав, яких вона дотор- кає. Це випливає з обставини, що сфедеровані держави є державами, отже мають правну здатність самовстановлення та рішення про свою орґанізацію.

Як не може бути в союзній державі територій складаючих федерацію держав, що не були би рівночасно територією союзної держави, так навпаки може істнувати територія союзної держави, що не є територією жадної зі складаючих федерацію держав. Це випливає з обставини, що союзна дер­жава є державою, і то суверенною державою. Істнованнє такої території передбачує іноді федераційна конституція. Так на пр. конституція Сполучених Держав Північної Америки (8. уст. ст. 1.) установляє істнованнє такої території, на якій має находитися осідок федеральної влади та ріжних федераль­них заведень. Але як би навіть конституція не передбачувала такої території, то все істнує можливість, що територія така повстане шляхом поширення федеральної области без поши­рення території поодиноких держав федерації. В таких випадках відношеннє федерації до територій, про які мова, є все відношеннєм до «державного фраґменту». Політично- правове становище такої території буде все слабше, гірше, як положеннє територій, що є рівночасно територіями поодино­ких сфедерованих держав. її мешканці не мати-муть тих політичних прав, що є звязані з горожанством поодиноких держав. Через те Швайцарська Спілка просто не допускає істновання таких територій. Конституції инших федерацій допускає їх істнованнє і погоджуються з їх політично-прав- ним полагодженнєм. Одна тільки конституція Австралійської Федерації дає свому заканодавчому тілу право признати таким територіям заступництво в федеральній лєґіслятиві. Таким способом бодай в однім напрямі горожани виключно федеральної области зрівнані в політичних своїх правах з рештою горожан федерації. В прочім федеральна територія буде находитися все в полоненню «державного фраґменту». її положеннє може змінитися тільки тоді, коли вона стане новою державою в федерації.

ß. Горожанство

Юридичне значіннє території лежить в цім, що нею озна­чений обсяг державної влади. Держава є областною корпора­цією — це значить, що державна власть розтягається на всіх, хто звязаний з територією держави або тим, що фактично на ній находиться, або звязаний з нею правно, як «громадянин» тої території. Загал осіб, звязаних правно з територією якоїсь держави, — це її «нарід». Пануюча теорія, як і практика полі­тичного права визнає «нарід» істотним елєментом для держа­ви. Держава без власного народу не є державою, тільки дер­жавним фраґментом.

З обставини, що союзна держава складається з дійсних, повних держав, випливає, що кожда з цих держав мусить мати власний свій «нарід», власних «горожан». Так само з обставини, що і союзна держава є державою, слідує, що вона мусить теж мати свій власний нарід, власних горожан. Таким чином з істотою федерації звязане істнованнє подвійного дер­жавного горожанства, горожанства союзної держави та поо­диноких сфедерованих держав. Анальоґічно, як мається річ з територією, виникають з істоти союзної держави певні прави­ла відносно державного горожанства. А власне, як нема тери­торії поодинокої держави, що не була би рівночасно територі­єю федерації, так нема горожанина поодинокої держави, що не був би горожанином союзної держави. І як відносно тери­торій, так і відносно горожанства можливе та допустиме істнованнє горожанства союзної держави, без горожанства котроїсь зі складових держав федерації. Горожани всіх тери­торій, що належать до союзної держави, а не є заразом тери­торіями поодиноких держав федерації, — це горожани феде­рації без горожанства котроїсь зі складових її держав. Далі можуть чужинці набувати права горожанства союзної держа­ви без такого-ж права в котрійсь з обнятих федерацією дер­жав.

Такі теоретичні правила можна висновувати з істоти феде­рації та становища в ній складаючих її держав. В дійсности такі висновки не скрізь приняті діючими конституціями союзних держав. Іменно Канада знає тільки горожанство федерації, а конституції швайцарська, південно-американ­ських та австралійської федерацій перекреслюють всяке практичне значіннє «партикулярного» горожанства тим, що признають політичні права в кождій поодинокій державі федерації кождому, хто має горожанство федерації. Через те право горожанства поодиноких держав, «партикулярне» горо- жанство не має практичного значіння власне відносно най­більше істотного змісту кождого горожанства, користування в даній державі політичними правами. «Чужинці» зі станови­ща поодинокої держави, що є горожанами федерації, зрівнані що до політичних прав з власними горожанами тої держави.

Дві ріжні системи стрічаємо в союзних державах відносно черги та шляху набування державного горожанства. Згідно з одною, яку можна визнати пануючою системою, треба отри­мати в першу чергу горожанство союзної держави. Щойно, хто став горожанином федерації, може — шляхом поселен­ня — отримати горожанство котроїсь з держав, обнятих феде­рацією. Друга система, принята в Швайцарській Спілці (ст. 43. конституції) та Німеччині (ст. 109. конст. 1919. р.) установлює оборотну чергу. В першій мірі треба отримати право горожанства в котрійсь з держав федерації. Хто отри­мав його, стає тим самим «ipso iure» горожанином союзної держави.

Особлива правна установа витворилася в деяких федера­ціях в звязку з горожанством. Це є т.зв. індисенат. Конституції цих держав — Американських Сполучених Держав, Швайцарської Спілки, Німеччини, — запоручають горожа­нам федерації на цілій її території рівноправність з горожа­нами даної держави. Ця рівноправність відноситься до цивільних прав та обовязків. Так каже на пр. нова німецька конституція, що «кожний німець має в кожнім краю (державі) імперії рівні права та обовязки, як громадяни того краю» (ст. 110.). Таким способом знає союзна держава «status», що не є горожанством даної держави, але який є сильнішим, привілейованим, порівнуючи зі станом «повних» чужинців, себ то осіб, що не є ані горожанами тої держави, ані горожа­нами союзної держави, в якої складі вона є.

Помимо питання горожанства — ще друге питаннє є характеристичне для союзної держави з огляду на становище в ній «народу». В союзі держав — союзна влада не може вико­нувати актів правління інакше, як тільки через владу пооди­ноких союзних держав. Це неминуче з огляду на істоту союзу. Його влада не є владою для народів союзних держав. Владою для кождого з них є тільки влада його власної держави і тіль­ки супроти неї ії горожани обовязані до послуху. В союзній державі є центральна її влада державною владою для всіх її горожан. Через те вона може звертатися до них безпосередно, без посередництва влади поодиноких держав. В цім добачу- вала теорія істоту ріжниці поміж конфедерацією та федераці­єю. Дехто, як Гатшек, виступає проти такого погляду, і завва­жує, що також в союзній державі її влада може в деяких справах діяти тільки за посередництвом влад поодиноких держав. Без сумніву так є, — але те, що в союзній державі є тільки одним зі способів правління центральної влади над народом, є в конфедерації одиноким способом. Отся подвійна форма правління є для союзної держави дуже характерис­тична. В ній є дві державности, й істнованнє цеї подвійної державности проявляється м.и. тою подвійною формою зно­син центральної влади з «народом». Можливість безпосеред- них зносин є наслідком та проявом державного характеру федерації. Конечність — в инших справах — посередництва влади поодиноких, обнятих федерацією держав, неможли­вість для федеральної влади «перескочити їх», маніфестує істнованнє їх як держав, що мають на своїй території держав­ну власть над «своїм народом». В таких випадках треба розу­міти правне становище держав у федерації так, що вони діють як орґани союзної держави.

Таким чином можна констатувати такі основні ріжниці правового становища «народу» в союзі держав та союзній дер­жаві:

В союзній державі є «нарід» федерації, та «народи» пооди­ноких сфедерованих держав, — в союзі держав є тільки наро­ди союзних держав.

В союзній державі істнує право горожанства як поодино­ких його держав, так і союзної держави. В ній можливе також горожанство самої тільки союзної держави. Союз держав не допускає «союзного» горожанства, бо союз держав не є держа­вою.

В союзній державі власть її центральної влади може роз­тягатися безпосередно на всю її людність. В союзі держав владою для людности є тільки влада поодиноких держав союзу, і центральна влада союзу може виконувати правліннє тільки за посередництвом влад поодиноких держав.

у. Влада

Рівнобіжність двох державностий в союзній державі най­виразніше проявляється в питанню влади, її орґанізації та її обсягу діяння. В союзній державі є все поруч з «централь­ною», федеральною владою ще й влада поодиноких держав, що складають федерацію. І власне в орґанізації цих двох ріжних влад, в способі, як розмежована сфера їх діяння, в орґанізаційнім відношенню поміж цими владами, треба шукати найбільш істотних індивідуальних ріжниць поміж ріжними типами союзної держави. Залежно від цего, чи пере­важає в них централістичне змаганнє до обєднання, уніфіка­ції, чи навпаки змаганнє можливо зберегти та захистити самостійне становище поодиноких держав в федерації, — залежно від цего буде, то сильнішим, то слабшим становище центральної влади супроти «партикулярних» державних влад. Залежно від історичних, економічних, політичних умо- вин перевага то централістичного то децентралістичного моменту не мусить проявлятися однаково у всіх ділянках державного життя. Вона може іти дальше в одних справах, в инших може бути посунена менше далеко. Через те ріжні союзні держави представляють собою ріжні картини з огляду на відносини, що істнують в них поміж федеральною, союз­ною державною владою, та поодинокими владами сфедерова- них держав. Для ріжниць в конкретнім улаштованню цих відносин істнує в межах федерації широке поле. Межі, що виникають з істоти федерації, вимагають тільки самого істно- вання в ній двох державних влад, далі суверенности феде­ральної влади — з одного боку, з другого — залишення пар­тикулярним державним владам такого «minimum» самостій- ности, без якого вони перестали би вже бути владами окремих держав.

Конкретні ріжниці, які стрічаємо на цім полі, відносяться до двох основних питань. Істнованнє двох державностий в союзній державі відбивається передусім на самім устрою влад — передусім центральної, а далі і партикулярних влад. Далі, взаємини поміж федерацією та її складовими держава­ми проявляються in concreto на розподіл компетенцій поміж владами федеральної та сфедерованих держав, і способі, як влада сфедерованих держав входить у владну систему феде­рації. їй мусить бути визначене таке місце, щоби вона збере­гла свій характер державної влади, але своїм істнованнєм не відбирала такого характеру владі союзної держави. Мусять бути потягнені межі, як для компетенції федеральної влади супроти влад сфедерованих держав, так і для самостійности останніх. І врешті, з виразно практичної точки погляду треба так провести цей розділ компетенцій, щоби при можливо найменших можливостях конфліктів запевнити союзній дер­жаві можливість одноцілої та одностайної діяльности.

а. Орґанізація влади

Питаннє про орґанізацію влади в союзній державі відно­ситься головно до орґанізації центральної федеральної влади. Орґанізація влади в державах, що складають федерацію, є взагалі така, як в кождій незложеній державі. Обставина, що якась держава входить в склад федерації, впливає на устрій влади в ній тільки посередно, і проявляється тільки упро- щеннєм орґанізації. В звязку з перенесеннєм частини завдань та компетенцій держави на союзну державу відпадає потреба владних орґанів, що виконували ті завдання та компетенції. Далі, може союзна держава отримати компетенцію співділа- ти при креації владних орґанів складаючих її держав, на пр. в формі затвердження носіїв влади, установлених креаційни- ми орґанами останніх. Такий вплив центральної влади на креацію партикулярних державних влад можливий, але він не відповідає істоті союзної держави, і в дійсности признають його федеральні конституції тільки виїмково. Можна приня- ти як правило, що федерація залишає незміненим устрій влади обнятих нею держав. Натомість з істотою федерації звязане те, що устрій її влади мусить ріжнитися від устрою влади одноцілої, незложеної держави.

Лежить в істоті союзної держави, що вона є рівночасно і самостійною державною одиницею, і звязком держав. Оба ті моменти впливають на устрій федеральної влади. В нім «при­ходять до слова», як момент одноцілости союзної держави, так і істновання в ній частинних державних орґанізацій. Останній момент родить ті особливости, якими відзначається устрій федеральної влади.

Порівнуючи найменше впливу має звязковий характер союзної держави на устрій її верховної та виконуючої влади. Причини, на які вказано вже ранше, на протязі цего викла­ду, вимагають, щоби як верховна так і виконуюча влада була спосібна дійти скоро, енерґійно, без хитання та непевности. Через те Монтескє клав монархічний прінціп в основу екзе- кутиви. Через те і в союзній державі верховна та виконуюча влада побудована а одноцілости федерації як держави. Тільки виїмково в її орґанізації находить вислів істнованнє складаючих федерацію окремих її держав. Так було в Німецькій Імперії, якої «Союзна Рада» складалася з уповно­важених всіх, обнятих федерацією держав. (ст. 3. конст. з 16. квітня 1871.). Подібно складається «Рада Імперії», покликана «заступати німецькі краї при законодавстві та адміністрації», з членів правительств тих країв (ст. 60. та 63. нім. конст. з ІІ. серпня 1919. ). Також в Швайцарській Спілці звязковий її характер витиснув свою печать на орґанізації її виконуючої влади. Іменно ст. 96. діючої швайцарської конституції каже, що в Союзній Раді не сміє находитися більше, як один її член з одного кантону. Таким чином орґанізацій союзної ради чис­литься з істнованнєм кантонів та запевнює до певної міри рівномірне їх заступленнє в раді. Такі установи треба визна­ти виїмковими. З правила, як верховна, так і виконуюча влада в союзних державах зорґанізовані так, як і в незложе- ній державі. Першою є все президент союзної републики, в Бритійській Імперії — король Анґлії виконуючою-ж владою кабінет міністрів.

За те звязковий характер федерації проявляється іноді відносно креації верховної влади. Іменно-ж має це місце там, де особу президента обірає не весь «нарід» федерації як одна цілість, ані федеральна лєґіслятива (як на пр. у Венезуелі), але всі «народи» поодиноких держав. Так є в Сполучених Державах Північної Америки. Там вибори президента є посе­редні, при чім «нарід» не приймає в них участи як одна цілість, але обірає елєкторів, кожда держава про себе, в числі, що рівнається сумі сенаторів та послів, що їх вона висилає до конґресу. Остільки виступають при акті креації як креаційні орґани народи поодиноких держав, а не «нарід» федерації як цілости.

Без порівнання виразніше виступає звязковий хатактер союзної держави в питанню орґанізації законодавчої влади. Конституції всіх союзних держав запевнюють орґанізовану участь в законодавчій владі як народови федерації в цілости, так і «державним індивідуальностям», що є в її складі. Вони здійснюють це системою двох палат. «В основі всіх лєґіслятур союзних держав лежить ідея, що народня палата повинна представляти націю як цілість, а так звана перша палата інтереси поодиноких держав». Одна палата, «народня», «палата послів», «репрезентантів», виходить з виборів, в яких креаційним орґаном є нарід федерації. Що до способу скла­дання палати, яка представляє держави, істнують сильні розходження поміж конкретними конституціями. Загально принятим можна визнати прінціп, що кожда держава виси­лає до палати «держав», до «сенату» однакове число представ­ників (хоч і що до цего є виїмки). Натомість що до креаційної компетенції є великі ріжниці. Приписи про креацію членів сенату містяться іноді в конституціях федерації, іноді феде­ральні конституції полишають видачу їх «партикулярному» законодавству сфедерованих держав або в цілости, або в рамах, виданих федеральним законом загальних приписів (як в Швайцарській Спілці). Через те ще збільшується роз­біжність відносно способу обирання «сенаторів». В дійсности обирають членів сенату або законодавчі тіла поодиноких дер­жав федерації — так є м.и. в Сполучених Державах Північної Америки, Мексику, Арґентині; або обірає їх в кождій державі «нарід», при чім діють ріжні виборчі системи, від загального та безпосередного виборчого права, до обмеженого та посе- редного, врешті, як в давній та тепер діючій німецькій кон­ституції, можуть означати правительства сфедерованих дер­жав склад установи, яка в цілости або частинно виконує завдання першої палати.

Що до судової влади, то в союзній державі її орґанізація мусить відповісти потребам, що виникають з самої істоти федерації. Іменно-ж істнованнє федераційного звязку само собою є основою для повставання справ, невідомих незложе- ній державі: це можливі спори з відносин поміж союзною державою та її частинами, та з відносин поміж поодинокими державами федерації. Для вирішування таких справ потріб­ні суди не можуть бути судами поодиноких держав. Це мусять бути нові, окремі суди федерації для справ, що повстають на тлі відносин у федерації. Ті суди федерації ріжняться істотно від подібних судових установ, що можуть істнувати в союзі держав. Коли в союзі держав є суди для вирішування спорів поміж конфедерацією та її членами і поміж членами конфе­дерації, то ті суди мають характер розємних (третейських) судів. їх компетенція основується на договорі і обовязок дер­жав піддатися їхньому присудови є теж обовязком, основаним на конфедераційнім договорі. Все становище та компетенція федеральних судів основується не на договорі, але на феде­ральній конституції. Вони — установа конституційна, не установлений сторонами шляхом договору розємний суд.

Окрім судів спеціяльно для справ, які виникають з феде- раційних відносин, виникає потреба федеральних судів ще — залежно від змісту федеральної конституції — з істновання федерального законодавства. Де істнують власні федеральні закони, там послідовно повинні істнувати і власні суди, що їх здійснювали би. В практиці не все мусить бути зроблений такий льоґічний висновок. Правосуддє в справах федераль­ного права можна віддати також судам поодиноких сфедаро- ваних держав, — але така практична можливість була би недоцільним вирішеннєм справи. Закон є тільки одним з «джерел» — права. Щойно разом з судовою практикою він представляє собою «живуче», діюче право. Коли би полишити судоводство в справах федерального законодавства виключно судам окремих держав федерації, неминуче розійшлася би в примінюванню цего законодавства судова практика окремих держав. Не зважаючи на істнованнє загального законодав­ства, витворилися би окремі партикулярні діючі права якраз в тій ділянці правового життя, що її федеральна конституція визнає за спільну, загальну для цілої федерації. Такий стан очевидно небажаний, незгідний з метою союзної держави. Тому з практичної точки погляду являється необхідним істнованнє бодай вищих, центральних судів, спільних для цілої федерації. Вони були би покликані судити передусім в справах федерального права, але практично не можна про­вести «ізоляції» цего права від прав партикулярних. В життє­вій практиці стрічаються в конкретних справах, що вимага­ють судового вирішення, норми федерального права з норма­ми прав партикулярних, окремих держав федерації. Через те мусить федеральне судоводство бути не тільки судоводством в справах федерального права, але найвищим судоводством взагалі, судоводством найвищої інстанції. І так складається нормально орґанізація судів в союзній державі на таку карти­ну. Поруч судів федерації, істнують в поодиноких державах їх власні суди. Компетенція поміж судами союзної та її складо­вих держав поділена в першій мірі річево, — але крім цего, федеральні центральні суди є в означених межах найвищою інстанцією для всіх судів федерації. Креація судових орґанів поділена поміж союзною та поодинокими державами, — тіль­ки виїмково мають центральні орґани федерації запевнений вплив на креацію судових орґанів складових держав федера­ції (так є на пр. в Канаді).

б. Розподіл компетенцій

Поруч питання про орґанізацію влад є питаннє розподілу компетенцій поміж союзною державою та складаючими її державами найважнішим питаннєм федеральної конститу­ції. Обставина, що розвязка цего питання належить власне до федеральної конституції, є істотною для союзної держави і в ній одна з істотних ріжниць поміж федерацією та конфеде­рацією. В конфедерації затримують її члени, поодинокі дер­жави свою суверенність. Якенебудь компетенційне обмежен- нє їхньої влади можливе тільки за їх згодою. Перенесеннє якоїсь компетенції на спільний орґан конфедерації треба розуміти юридично так, що владний орґан конфедерації стає в межах переданої йому компетенції спільним орґаном дер­жав, що є в союзі. Перенесена на цей спільний орґан компе­тенція остає таким чином юридично все компетенцією пооди­ноких держав союзу. Інакше в союзній державі. В ній справа розподілу компетенцій є справою самої союзної держави. Це є так звана «компетенція в справі компетенцій» («Kompetenz­Kompetenz»), що прислуговує все союзній державі і є проявом її суверенности. Питання розподілу компетенцій поміж феде­рацією та її державами вирішує федерація суверенно. Обмеження її в цій справі мусять основуватися все на якійсь спеціяльній правній постанові, яка вимагає для деяких справ виразно згоди поодиноких держав. Іноді міститься в консти­туції союзної держави постанова, що зміна конституції в якімсь напрямі є взагалі недопустима. Таку постанову міс­тить на пр. конституція Бразилії (ст. 90. ч. 3.) відносно репу- бликанської форми держави. В звязку з питаннєм конститу­ції взагалі (Гл. VI. розд. І., В. 2.) вказано на те, що практичне значіннє такого обмеження є сумнівне, що не зважаючи на него, практично є можлива зміна конституції. Ото-ж таке обмеженнє, поміщене в конституції союзної держави, має остільки більше практичне значіннє, що воно робить зміну конституції залежною від згоди держав, що є в складі феде­рації. Його треба розуміти так, що в данім випадку републи- канська форма є «conditio sine qua non» участи держав в федерації і через те не може бути змінена без їх згоди. Поза такими виїмками «компетенція в справі компетенцій» при­слуговує в союзній державі все їй самій. Вона уявляє собою правову спосібність союзної держави «само-установляти» себе та самій творити свою орґанізацію. Натомість тасама спосіб- ність поодиноких сфедерованих держав є в союзній державі дуже часто обмежена. Дуже часто федеральна конституція обмежує право складаючих федерацію держав свобідно ріша­ти про свій державний устрій. Так на пр. цілий ряд феде­ральних конституцій (Швайцарія, південно-американські републики, Німеччина) містять «запоруку», що устрій обня­тих федерацією держав буде републиканський, що не будуть ним порушені «права одиниці та горожанина», то що.

Поза «компетенцією в справах компетенцій», отже віднос­но самих вже конкретних компетенцій, конкурують одна з другими союзна держава з обнятими нею державами. Залежно від цего, чи перемогли при її творенню централістичні чи партикуляристичні тенденції, затримує федеральна консти­туція то більше, то менше компетенцій для союзної держави, і більше або менше обмежує компетенції держав, що обняті федерацією. З самої істоти союзної держави не можна робити ніяких висновків відносно цего, як повинні бути потягнені компетенційні межі поміж зложеною союзною державою та її частинами. Ті межі є все питаннєм істнуючих в окремій союз­ній державі відносин. Найчастіше належать до компетенції союзної держави справи, що їх метою забезпечити становище її на зовні, а власне — в звязку одно з одним — політичне та господарське її зовнішнє становище. Через те можна визнати практичним «minimum» компетенції союзної держави справи заграничного заступництва, армії, фльоти, комунікаційних шляхів, телєґрафів, телєфонів та почт, справи монетарні, справи мит та державну скарбовість, оскільки вона звязана з повищими справами, та оскільки взагалі йде про матеріяль- не забезпеченнє буття союзної держави. Але в окремих дер­жавах навіть відносно цих справ може бути компетенція поді­лена поміж федерацією та її складовими державами. В дея­ких знову федераціях компетенції союзної держави є значно ширші, — вони можуть розтягатися широко на полі цивільно­го та карного законодавства, судоводства, справи освіти, то що.

Компетенції можуть бути поділені так, що в даній справі може належати «повна» компетенція союзній або складовій державі, або тільки «неповна». «Повна» компетенція обіймає як законодавство, так і виконаннє, — «неповна» розділює законодавство та виконаннє поміж союзну і складові держа­ви. Незалежно від цего поділу компетенція може бути «виключна», або ні. Коли в якійсь справі прислуговує федера­ції «виключна» компетенція, тоді складові держави федера­ції, як такі, виключені зовсім від якоїнебудь діяльности на цім полі. Коли компетенція союзної держави не виключна, тоді поруч з союзною державою можуть діяти і поодинокі її держави. Так можуть істнувати на пр. шляхи федерації, і помимо них шляхи поодиноких держав федерації, федераль­ні і поодиноко-державні школи і т.д. В таких справах, як союзна так і поодинокі держави можуть мати «повну», але не «виключну» компетенцію.

Що до методу розподілу компетенцій — то взагалі можливі два шляхи. Федеральна конституція може перечислити спра­ви, що остають в компетенції союзної держави, з тим, що всі инші справи належать до компетенції складаючих федера­цію держав. Або навпаки. Конституція може постановляти, що до компетенції поодиноких держав належать тільки виразно названі справи, а всі другі належать до компетенції союзної держави. Пануючим є перший метод. В цілім ряді федеральних конституцій сказано виразно, що не-застережені для компетенції союзної держави справи підпадають під ком­петенцію поодиноких держав федерації. На такому-ж стано- вищи стоїть і теорія, признаючи компетенцію поодиноких держав в випадках, про які мовчить федеральна конституція. Таке становище оправдане тим, що держави федерації не втратили в ній характеру держав. Раз вони держави — то й обмеженнє їх компетенції мусить мати якусь конкретну прав- ну основу, в данім разі в постанові федеральної конституції. Коли такої постанови нема, то нема і правної основи, щоби допустити обмеженнє компетенції поодиноких держав феде­рації.

Коли розглядати питаннє розподілу компетенцій зі стано­вища трьох головних напрямів діяльности держави, то треба звернути увагу передусім на законодавство та адміністрацію. Іменно-ж ті дві функції держави представляють собою «віль­ну», «незвязану» її діяльність. Судоводство є по своїй істоті, в першу чергу стосованнєм діючого права, — дякуючи цему, воно не впливає на дійсні взаємини поміж союзною державою та її частинами в такій мірі, як законодавство та адміністра­ція. Крім цего питаннє компетенції розвязуються відносно судоводства у великій мірі автоматично, разом з питаннєм орґанізації судів. За те в законодавстві та адміністрації роз­поділ компетенцій тільки в малій мірі вирішений орґанізаці- єю влад. незалежно від способу, як зорґанізовано в Союзній державі її владу, який вплив на її креацію запевнено складо­вим державам федерації, впливає розподіл владних компе- тенцій поміж федерацією та її частинами на дійсні відносини поміж ними, і дає повну картину цих відносин. Вплив на законодавство та адміністрацію поодиноких держав, що його запевнює федеральна конституція федерації, і навпаки, запевнений цим державам вплив на федеральне законодав­ство та адміністрацію, — це покажчик, до якої міри перема­гає в союзній державі централістичний або децентралістич- ний прінціп.

При цім треба розріжнювати поміж посередним, фактич­ним впливом, і впливом в формі виразно признаної компетен­ції. Іменно-ж вплив на орґанізацію та на креацію влад є все посередно впливом на виконуваннє компетенцій, що прислуго­вують відповідним орґанам влади. З окрема устрій законодав­чої федеральної влади дає в установі «першої палати» держа­вам федерації, як таким, власний їх спільний орґан і через те в межах компетенцій тої палати запевнює державам вплив на федеральне законодавство, адміністрацію та судоводство. так само запевнений державам вплив на функції верховної влади, оскільки вони мають участь в її креованню, — як на пр. у вибо­рах президента Сполучених Держав Північної Америки. Помимо цего посередного впливу може признавати федераль­на конституція державам федерації ще безпосередний вплив, в формі виразно означених компетенцій. Це відноситься пере­дусім до федерального законодавства.

α.α. Розподіл законодавчих компетенцій

Як характеристичну рису союзної держави треба вказати, що в ній право федерації є сильніше від права поодиноких держав. Це є наслідком суверенности союзної держави. В справах, в яких законодавство прислуговує виключно союз­ній державі, не мають поодинокі держави федерації взагалі ніякої законодавчої компетенції. В инших справах можливе в союзній державі істнованнє помимо федерального законодав­ства також законодавства поодиноких держав. Оба законо­давства можуть істнувати або незалежно одно від одного, або законодавство союзної держави може встановляти загальні норми для «партикулярного» законодавства. В обох випадках в разі конфлікту поміж постановами одного та другого зако­нодавства рішаючу силу мають постанови законів федерації.

В деяких союзних державах обмеження законодавчих ком- петенцій поодиноких держав ідуть значно далі. А власне, вимагають деякі федеральні конституції для дійсности пар­тикулярних законів згоди союзної держави, або — як в Канаді відносно всіх, або як в Швайцарії відносно деяких партикулярних законів.

Навпаки, многі федеральні конституції покликують поо­динокі держави федерації до співдіяння при федеральнім законодавстві. Відносно звичайного законодавства таку ком­петенцію поодиноких держав стрічаємо рідко. Знає її тільки конституція Швайцарської Спілки та Мексика. І тут і там вона обмежена до права законодавчої ініціятиви. В Австрії прислуговує право ініціятиви м.и. більшости управнених до голосовання горожан трьох країв (ст. 41. ч. 2. конст. з І. Х. 1920.). В Швайцарії прислуговує крім цего кантонам право спротиву. «уеі-а» проти ухвалених вже законів. Коли вісім кантонів опротестує такий закон, муситься піддати його народньому голосованню, референдум. За те в справах кон­ституційного законодавства становище поодиноких держав о много сильніше. В Сполучених Державах Північної Америки, Бразилії та Венезуелі прислуговує їм право ініціятиви до зміни конституції. Крім цего вимагають конституції Сполучених Держав Північної Америки, Венезуелі, Австрійської федерації та Швайцарської Спілки для дійснос- ти конституційного закону його приняття, «ратифікації» або абсолютною, або кваліфікованою більшістю держав, що вхо­дять в склад федерації.

β.β. Розподіл адміністраційних компетенцій

Розподіл адміністраційних компетенцій в федерації ріж- ниться в одній основній точці від розподілу компетенцій на полі законодавства. А власне: в справах адміністрації, що належать до обсягу діяння союзної держави, ми не стрічаємо співдіяння окремих держав федерації, яке ми бачили віднос­но законодавства. Вплив окремих держав на союзно-держав­ну адміністрацію можливий тільки посередним шляхом, оскільки «перша палата», як репрезентація держав, має при­знані собі адміністраційні компетенції. Але ця перша палата, хоч орґанізацією своєю представляє окремі держави федера­ції, є юридично орґаном не цих держав, тільки союзної держа­ви. таким чином юридична компетенція в справах федераль­ної адміністрації належить виключно до федерації, як такої. розподіл компетенцій на полі адміністрації відбувається виключно шляхом річевого назначення меж поміж справами союзної держави та справами, що полишені окремим її дер­жавам. За те навпаки в справах адміністрації окремих дер­жав ми бачимо в ріжних формах правну можливість співдіян- ня союзної держави — головно в формі нагляду та контролі. Одно і друге дає картину більшої та строгіше переведеної централізації, як на полі законодавства. Це пояснюється з одного боку самою природою адміністрації, на яку вказано вже вище, а яка вимагає можливо одноцілої орґанізації адмі- ністраційної влади, як треба її відносно лєґіслятиви. Крім цего діє в тім же напрямі і другий ще момент. «Екзекутива» союзної держави є відповідальна перед федеральною лєґісля- тивою. Ото-ж льоґічно можна допускати відповідальність тільки за діяння, які можна приписати федеральній екзеку- тиві, за діяння її власні. Як би допустити співдіяннє держав в справах, за які відповідальність лежить на федеральній екзекутиві, то це було би признаннєм цим державам компе- тенцій без відповідальности, і вложеннєм на федеральну екзекутиву відповідальности за чуже діяннє.

Адміністраційні компетенції федеральної влади можна поділити на компетенції повні та виключні, повні але не виключні, виключні але не повні, врешті компетенції, що прислуговують союзній державі ані виключно, ані вповні. В якій мірі та в яких справах в дійсности в ріжних федераціях прислуговують адміністраційні компетенції її владі, на це нема якоїсь загальної норми. Картини, що їх представляють з тої точки погляду ріжні союзні держави, одні до одних дуже неподібні. Ріжниці є навіть на цім полі, де — здавалося би — треба сподіватися дуже одностайного вирішення. З істоти союзної держави та з причин, що викликали її, треба би зро­бити висновок, що справа закордонних зносин та справа вій­ськової збройної сили — це дві справи, в яких держави феде­рації мають абсолютно тотожні й абсолютно спільні інтереси. Послідовно треба би сподіватися, що в обох цих справах прислуговувати-ме союзній державі повна та виключна ком­петенція. Між тим, навіть відносно цих справ ми не бачимо сподіваної одностайности. Майже в усіх союзних державах ми бачимо ріжні відхилення від наведеного прінціпу в бік при­знання і на цих полях ріжних компетенцій поодиноким дер­жавам федерації.

Порівнуючи найбільше ще одностайности представляють союзні держави в справах своїх зносин з чужими державами. Це є справа утримування в чужих державах дипльоматичних та конзулярних заступників, справа війни та мира, і справа заключування з чужими державами договорів. Відносно «права війни» діє взагалі прінціп, що те право прислуговує виключно союзній державі. Деякі союзні конституції висказу- ють його виразно, инші приймають мовчки. Але є й такі союз­ні конституції, що допускають компетенцію поодиноких сфе- дерованих держав — розпочинати війну на випадок ворожого нападу або безпосередної загрози нападу (на пр. Сполучені Держави Північної Америки, Швайцарська Спілка, Венезуеля, Мексик) і вимагають тільки негайного повідо­млення про це центральної федеральної влади. Право утри­мувати в чужих державах своє заступництво та заступництва чужих держав у себе прислуговувало окремим державам Німецької Імперії, і тільки нова, пореволюційна конституція Німеччини виразно застерегла те право виключно для союз­ної держави (ст. 78.). Відносно права заключати договори з чужими державами обовязує (після перевороту в німеччині) скрізь прінціп, що тільки союзна держава може заключати політичні та торговельні міждержавні договори. За те віднос­но «адміністраційних» договорів постанови ріжних союзних держав ріжняться поміж собою. Деякі (Венезуеля, Мексик, Бразилія) стоять на становищи, що і такі договори належать виключно до компетенції союзної держави. Инші, як консти­туція Швайцарської Спілки (ст. 10.), допускають можливість адміністраційних договорів окремих кантонів з чужими дер­жавами, але компетенцію заключати їх признає тільки феде­ральній владі. Инші врешті федерації признають окремим державам компетенцію заключати такі договори, під умовою, що вони не противляться федеральним законам, при чім вимагається іноді для дійсности договору підтвердження його центральною федеральною владою, іноді-ж вкладається на окрему державу тільки обовязок повідомити федеральну владу про заключеннє договору.

З таких-же мотивів, як справа заграничних зносин, вима­гає й адміністрація військової справи повної та виключної централізації. не зважаючи на те, ми стрічаємо і на цім полі ріжні, іноді доволі широкі, компетенції окремих держав. Тільки загальне законодавство в справах збройної сили та право начального командування на випадок війни прислуго­вує скрізь центральній федеральній владі. Поза цим компе­тенція федеральної влади майже у всіх федераціях не виключна і неповна. З малими виїмками (німеччина та Австрія на основі нових конституцій) мають окремі держави право утримувати власне військо (міліцію) помимо війська федерації. Союзна держава назначає звичайно тільки найви­щу скількість збройної сили, яку вільно утримувати окремим державам під зброєю. Що до армії союзної держави — то зви­чайно вона зложена шляхом «континґентів». Федеральний закон означує, яку частину армії повинна постачити кожда держава федерації відповідно до числа своєї людности, — це є «континґент», що випадає на кожду державу. Кошти озбро­єння та утримання свого «континґенту» мусить покривати звичайно кожда окрема держава, — при чім найчастіше союзна держава помагає їй виконувати цей обовязок. Право призначувати старшин прислуговує звичайно федеральній державі що до федеральної армії, — старшин «міліцій» при­значують окремі держави. Право розпоряджати армією на випадок внутрішних заворушень прислуговує найчастіше як федеральній владі, так і владам окремих держав. До союзної держави належить майже все право самої військової орґані- зації армії та її вишколення.

Як бачимо, навіть відносно справ зовнішних зносин та вій­ська нема одностайности в устрою союзних держав. Тим менше можна сподіватися її на инших полях адміністрації. Взагалі беручи, там компетенції окремих держав порівнуючи ширші, — але не можна не добачувати тенденції в усіх майже союзних державах до пересунення компетенційних меж в користь центру, себ то союзної держави. Така тенденція зро­зуміла. Перебуваннє протягом довшого часу в межах одного державного звязку, федерації, уніфікує людність всіх окре­мих держав. Воно родить та скріпляє спільність господар­ських, культурних, політичних інтересів та затирає істнуючі партикуляризми. При тім державні завдання множаться і збільшуються і часто стає просто не по силах окремих держав виконувати їх. З природи річи вони переходять на союзну державу. Дякуючи цему всі майже союзні держави розвива­ються в напрямі більшої централізації. їх устрій зближається до устрою не зложених, одноцілих держав з широкою терито- ріяльною автономією. Становище окремих держав федерації зближається реально, з політичної та соціольоґічної точки погляду, до становища автономних країв, і тільки юридично ріжниться від становища останніх, як держава ріжниться від державного фраґменту.