б. Церква та держава

Поміж проблемами; що їх конституційна держава одідичи- ла по попередних державних типах, одною з найбільше важ­ливих була проблема відношення її до церкви. В ріжних формах ця проблема тягнеться через всі історичні типи дер­жави.

Проблема взаемин поміж церквою та державою обхоплюе цілий ряд конкретних питань, хоч вони тісно одні з другими звязані, можна поділити їх на дві головні ґрупи. Одна ґрупа — це питання про те значіннє та правні наслідки, що звязані з участию горожанина в такій або иншій церковній орґанізації. Орґанізаційна звязаність держави з церквою викликала була те, що церковна приналежність громадяни­на впливала на його становище в державі. Громадяни — члени одної церкви були правно привілейовані, порівнуючи з громадянами, що належали до инших церковних орґаніза- цій. Такий стан був скрізь пануючий в добу повстання модер­ної держави. Проти него висунено гасла реліґійної толеранції та рівности всіх перед правом. Ті гасла були постепенно здій­снені шляхом ухилення правних постанов, що узалежнювали користуванне повнотою прав від церковної приналежности людини. Правда, фактичні відносини аж до найновіших часів остають в деяких державах під знаком привілейовання або обмежування громадян залежно від їх церковної прина- лежности, але правно, прінціп рівности без огляду на віроіс- повіданне е загально визнаним прінціпом. Тільки виїмково ми находимо в деяких конституціях останки колишніх від­носин, як на пр.

Друга ґрупа питань — це питання орґанізаційних взаємин поміж церквою та державою. Як сказано, поміж ними і питаннями першої ґрупи є тісний, передусім історичний звя- зок. обумовлені реліґійною приналежністю привілеї та прав- ні обмеження горожан виникли історично на тлі орґанізацій- ної звязаности церкви з державою. Вона була основою для правових ріжниць в становищи горожан, що належали до «державної» та до «не-державних» церков. не зважаючи на те, ми маємо до діла з окремою ґрупою питань, що істнують незалежно від питань першої ґрупи. тому само вирішеннє останніх шляхом проведення реліґійної толєранції та вста­новлення правної рівности громадян — не вирішує ще цих питань орґанізаційного характеру. Церква — це не тільки загал осіб, що визнають якусь реліґію. Це рівночасно і орґані- зація їх. Питаннє індивідуального правового становища «віруючих» якоїсь церкви не вичерпує собою питання про становище в державі орґанізації, як такої. «Права людини» не однозначні з «правами церкви». Помимо індивідуальних прав своїх членів може реліґійне суспільство вимагати для себе, як для орґанізованої ґрупи, окремого правного станови­ща, і навпаки, може держава, визнаючи «волю віри» одиниць, обмежувати або підчиняти собі церковне суспільство, як цілість. теоретично — вона може теж попасти в залежність від церковної орґанізації, але в сучасній державі ми не стрі­чаємо в практиці такого явища. Що найбільше, ми можемо найти приклади більшого або меншого впливу церковних орґанізацій на державу, але цей вплив був все тільки фак­тичний, ніде він не проявлявся в правовій орґанізації взає­мин поміж церквою та державою.

В реальній дійсности орґанізаційне відношеннє держави до церкви склалося в добу модерної держави ріжно.

Система державної церкви є по части висловом витвореної в добу реліґійних воєн засади «cuius regio — illius religio» — «чия держава, того віра». А власне, система державної церкви визнає теж право державної влади рішати про те, яка «віра» має «панувати» в державі. В умовинах модерної держави те право обмежене прінціпом волі віри. З огляду на него не може державна влада накидувати нікому релігійного пере­конання. Вона може тільки визнавати якусь віру та звязану з нею церковну орґанізацію «пануючою» в державі, тоб то признавати їй привілейоване в державі становище. В таких межах згадана система визнає супрематію держави над церк­вою. Орґанізаційно вона проявляється тим, що вся церковна орґанізація є частиною державної. Церковна влада є владою держави. Всі орґани церковної влади є орґанами держави, церковні установи — державними установами. Істнованнє при такій системі окремого апарату та окремих церковних орґанів влади є тільки формою адміністраційної орґанізації. Всі ті орґани — це юридично орґана державного владного апарату. Головою церкви є голова держави. Церковне право — це частина державного права, іноді навіть зовнішно фор­мально від него невідділена.

З істоти системи «державної церкви» виникає, що вона здійснима тільки там, де церковна орґанізація не є ширшою від державної та не визнає себе незалежною від неї. Де цер­ковна орґанізація обхоплює ріжні держави, тай ще приписує собі рівне з державним значіннє. Там вона не може злитися, а властиво потонути в якійнебудь державній орґанізації. Через те система державної церкви не проведена ніде віднос­но римо-католицької церкви. Вона була здійснена в чистій формі в Туреччині, де духовне головство церкви, каліфат, та головство держави були обєднані в особі султана.

Як сказано, при системі державної церкви вся її орґаніза- ція є державною орґанізацією. Нормальною для тої системи формою є істнованнє адміністраційної децентралізації. Церковні справи полагоджують орґани церкви, що представ­ляють собою державний урядницький апарат. Поруч з тим, ми находимо вже при панованню цеї системи автономні ком­петенції «мирян» в церковних справах, отже форми перзо- нальної автономії. Пануючою формою є автономія при систе­мі церковно-державних взаємин, що в її основі лежить визна- ннє церковної орґанізації за окрему, не-державну орґаніза- цію.

Що до обсягу автономічних компетенцій церкви, то нема загальних правил для їх означення. Звичайно вони обійма­ють орґанізаційні справи церкви, креацію її орґанів та адмі­ністрацію церковного майна.

Дехто з теоретиків уважає церковну автономію за терито- ріяльну. такий погляд помилковий. Безперечно церковна, орґанізація була колись територіяльною. В середні віки бува­ло, що вона мала всі прикмети державної орґанізації. В кон­ституційній державі те належить до минулого. Без сумніву, церква зорґанізована і тепер на територіяльній основі і ком­петенція її орґанів означена територіяльно; скрізь стрічаємо парохію як найнизшу територіяльно-адміністраційну одини­цю, а над нею вищі, також територіяльні, одиниці. Але ком­петенції, розділені на основі територіяльного поділу, розтяга­ються тільки на особи, що належать до церкви. ніколи само перебуваннє або мешканнє на території на пр. даної церков­ної парохії не основує компетенції парохіяльної церковної влади супроти осіб, що не належать до тої церкви, — а так мусіло би бути, як би ми мали до діла з територіяльною орґа- нізацією: тому треба визнати церковну орґанізацію не-територіяльною, а виключно перзональною, особовою. I прислуговуюча церкві автономія є автономією не територі- яльною, тільки особовою.

розділ церкви та держави — це по своїй правовій істоті відняттє церкві характеру публично-правової корпорації. Відділена від держави церква затримує право мати власну свою орґанізацію, — в межах загальних правних постанов, що ними улаштовано право громадян, орґанізуватися в спіл­ки та товариства. В межах цих постанов церковні орґанізації можуть отримати правну особовість, — але ця особовість мати-ме все приватно-правний, ніколи публично-правний, — характер. Іноді, може бути навіть в межах приватно-правової особовости правоздатність церкви неповна, в порівнанню з правоздатністю инших приватно-правових орґанізацій. Так на пр. в Франції після розділу церкви й держави, церква не має правоздатности дідичити. Це обмеженнє має на меті перешкодити нагромадженню в руках церкви великих богацтв. Наслідком цего участь в якійсь церковній орґанізації тратить зовсім публично-правний характер, який вона має при попередно обговорених системах. Приступленнє до неї та виступленнє є полишене зовсім волі громадянина. Відносно малолітних, вона обмежена тільки правними приписами про батьківську власть та опіку. Недопустимі обмеження свобід- ного рішення громадянина про його церковну приналеж­ність, які стрічаємо при системі державної церкви. Відпадає потреба формального співдіяння публичної влади, заяви про «зміну віри», реєстрації і т.п., від якого залежна правна дій­сність переходу при системі автономії церкви як публично- правної орґанізації. Приналежність або неприналежність до якоїнебудь церковної орґанізації перестає бути питаннєм «стану» людини так само, як перестає ним бути на пр. шляхо- цтво там, де його право не визнає. Наслідком цего не можуть утриматися ті правні наслідки «віроісповідного стану», що в ріжних формах істнували перед розділом церкви та держа­ви, — отже істнованнє окремого подружного права для осіб ріжних вір, окремих приписів про форму присяги, то що. «Відділеній» церкві держава не може доручати ніяких публич- но-правних компетенцій, як веденнє реєстрів, вінчання і т.п. Не можуть істнувати теж ніякі привілеї, звязані з характером церкви як публично-правної орґанізації, як на пр. звільненнє духовних від військової служби зі зброєю в руках, звільненнє їх від обовязку присяглих суддів, обовязку бути опікуном, то що. «Церковне право» та постанови церковної влади не мають для громадян, навіть членів даної церкви, ніякого значіння діючого права. Вони вяжуть їх тільки в такій мірі, в якій обо- вязують своїх членів постанови приватних спілок та това- риств. Тільки в таких межах держава може уживати приму­су, щоби заставити членів церкви виконати виникаючі для них обовязки супроти їхньої церкви, в яких вона уживає їх для здійснення приватних субєктивних обовязків та прав. В царині маєткових відносин розділ церкви та держави прояв­ляється тим, що держава не може видавати ніяких сум на церковні справи. Від держави відділена церква сама мусить збирати потрібні собі кошти шляхом складок, оплат та внес­ків своїх вірних, що не можуть мати примусового, публично- правного характеру. Держава може віддавати церкві для виконування її відправ будинки та инші предмети, що є її майном. В такім випадку церква — як у Франції — мусить піддатися контролі держави відносно уживання цего майна та його адміністрації.

Споміж модерних держав, перші Сполучені Держави Північної Америки станули на становищи розділу держави та церкви. Дякуючи особливим умовинам, серед яких роди­лася та орґанізувалася там держава, вона зразу-ж відділила себе від церкви і провела цей розділ послідовно. Далі, відді­лена церква від держави в деяких Швайцарських кантонах. Законом з 9. грудня 1905. р. проведено розділ церкви та дер­жави в Франції. Споміж инших держав навіть конституції революційної доби не проводять вповні розділу. Як приклад можна навести постанови німецької «ваймарської» конститу­ції. В її 137 статі сказано: «Нема державної церкви. Запоручається воля обєднування в реліґійні спілки. Обєднаннє релігійних спілок в межах імперії не є нічим обмежене. Кожда релігійна спілка порядкує та веде свої справи само­стійно в межах діючого для всіх закону. Вона сама надає свої уряди без співдіяння держави або цивільної громади. — Реліґійні спілки отримують правоздатність відповідно до загальних постанов цивільного права. Оскільки реліґійні спілки були доси корпораціями публичного права, вони оста- ють ними. Такі-ж права мається признати иншим релігійним спілкам, коли їх устрій та число членів дає запоруку трева- лости. Коли більше таких публично-правних спілок звяжеть- ся в союз, то і цей союз є публично-правною корпорацією.

Реліґійні спілки, що є корпораціями публичного права, є управнені стягати податки на основі цивільних податкових ліст згідно з постановами краєвого права. На рівні з релігій­ними спілками ставиться стоваришення, що приймають собі завдання спільно плекати якийсь світогляд». Таке улашто- ваннє відносин поміж цервою та державою не проводить роз­ділу їх. Це тільки встановленнє церковної автономії. Цю власне форму державно-церковних взаємин треба визнати пануючою в модерній державі.