Проблеми Греко-католицької Церкви

B добі загальної насильної мадяризації греко-католицька церква була одиноким національним бастіоном, тому уряд Мадярщини рішив використати мадярську католицьку церкву для його ліквідації.

Про початки християнства, тобто церковного життя на Закарпатті, пишемо на іншім місці. B 1526 p. турецький Султан Сулей- ман розбив цілковито мадярську армію під Могачом, наслідком чого було Закарпаття розділене. Як вже згадано, одну частину Ma- дярщини заняли Габсбурґи, другу турки, а третя оформилась в Ce- мигородськім князівстві під своїм князем, сином Заполія, Іваном Жіґмондом (Zsigmond Janos). Таким чином частина Закарпаття була об’єднана із протестантським Семигородом.

3 уваги на своє стратегічне положення, Закарпаття було одиноким мостом між католицькими Габсбурґами та протестантським Семигородом і на нім перехрещувались інтереси обох партнерів. B такім невідраднім положенню протестантська семигородська шляхта вмішувалась в реліґійні справи Закарпаття, відбираючи церковні маєтки й доходи та обмежувала владу мукачівських владик.

Подібна історична роля повторилась майже чотириста років пізніше, коли Карпатська Україна була одиноким лучником між державами Малої Антанти — Чехословаччини, Румунії та Югославії. A після другої світової війни, творить Карпатська Україна вихідну стратеґічну базу для Совєтського Союзу до Европи.

Оборона прав поневоленого народу проти окупаційної влади не є легкою справою. Чужий державний апарат володіє всякого рода способами й середниками, якими переводить в життя політику поневолення.

Подібно як у Галичині, і на Закарпатті відбулась дня 24 IV 1646 p. така сама подія — Ужгородська Унія — на тих самих церковно- правних основах. Папа Климент ѴШ запевнив русинів, що саме перед тим приняли Унію їх земляки за Карпатами в Бересті Литовськім, що «Ваш обряд і церемонії, що в нічому не противляться повноті католицької віри й обопільному з’єдиненню, Ми позволяемо Вам затримати». B Унійному русі пішло Закарпаття слідами Галичини (о. Пекар А. ЧСВВ: Нарис історії церкви Закарпаття, т. ^Й Єрархичне оформлення, Рим, 1967, стор. 19-20, 23; див.: PP. Clemens VIII “Benedictus sit Pastor," A. Welykyj, Documenta Pontificum Roma- norum historian Ucrainae illustrantia, Romae, 1953, vol. I p. 258; див.: To- ронскій, голова редакційного комітету: Начерк Исторіи Уніи Руской Церкви з Римом, Львов, 1896).

Комуністична Москва, яка знищила фізично церковну гієрархію Української Автокефальної Православної та Української Католицької церкви та руйнувала наші десятьсотлітні храми, присвоює собі Тисячолітний Ювілей Хрещення Руси-України, святкує його в Moc- квіта усуває Україну в тіиь і сам ювілей заглушує своїми голосними бубнами.

Москва включила вірних УАПЦеркви під свою гієрархію, а саму церкву знищила, хоч між православієм Києва і Москви є основна гієрархична різниця, на яку власне хочемо вказати.

Обстоюючи московське православіє від критики з боку українців єпископ Тихон (Бєлавий) писав Київському митрополиту Флавіану: «деякі парафіяни наші не від того, аби дорікати нам за «царесла- віє», і певні, що православіє у греків, а не у москалів... Алеж ц a- p e c л а в і є і є c п p а в ж н і м п p а в о c л а в і є м» (Український Вісник, громадський літературно художний та соціяль- но-політичний журнал, випуск восьмий, (вересень 1987), Київ-Львів.

B своїй статті Барладяну, м. ін., пише: страшнішого викриття ан- тихристиянської суті православія годі й сподіватися від православного гієрарха. Ta цінна вона насамперед не тим, що його зробив майбутній перший пореволюційний Московський патріярх, а тим, що в нім ідеться про незадоволення «цареславієм» православних українців у той час, коли ті, кого Тихон називає «москалями», у чорносотенній та церковній пресі підносять царя до рівня Христа, запевняючи, що «Дух Святий на ньому» (цареві),^[30] і саме цар є «головою для тіла в нашому тілесному орґанізмові» (тобто Церкві) (Український Вісник стор. 175; див.: Церковне ведомости, 1905, 51, стор. 2233).

Єпископ Тихон ствердив, що Московська Православна Церква була тільки прибудівкою до апарату держави, свого рода філіялом міністерства внутрішніх справ, проти чого українці протестували, бо в Україні Православна Церква була вільною, не підлягала світській владі. У москалів так було і є по сьогодні.

«Митрополит московської православної церкви Филип (Количев) з старого боярського роду, ревний християнин, людина освічена й характерна до героїзму. Він не вагався з амвону Успенського собору в Москві одверто протестувати проти тотального терору царя Івана IV Грозного і його «партійної аристократії» — опричнини. Цар до певного часу терпів. Дня 8 вересня 1568 p. підчас Служби Божої до Собору увійшов знаний царський підручний, опричник з бояр, Бас- манов і брутально заарештував митрополита при престолі. Всю рідню митрополита вимордувано. Відрубану голову одного з Колічевих цар надіслав митрополитові в подарунок аж до манастиря (Старо-Ні- кольського), де митрополит був ув’язнений. Очевидно і цього було замало для царя. Дня 23 грудня 1569 p. підручний кат Івана IV, Малюта Скуратов, з’явився в манастир і з наказу царя власноручно задусив Филипа».

«Року 1577 цар Іван IV на терені кількакратно «приєднуваної» перед тим Псковської республіки відвідав був Псково-Печерський манастир, який з наказу ігумена Корнілія був дуже добре уфортифі- кований, що викликало у царя підозріння (може і не безпідстав). Московський «православний цар» власноручно убиває своєю «клю- кою» (палиця з вістрям) ігумена манастиря і на нагробку ігумена наказує зробити напис ПРЕДПОСЛАЛ ЄГО ЗЕМСКОЙ ЦАР ЦАРЮ НЕБЕСНОМУ» (Маланюк Евген: До проблеми большевизму, Український Народний Університет, Hio Йорк, 1956, стор. 51-52 (підкреслення автора)).

B зв’язку з приняттям Унії, виникла нова проблема, а саме, справа свобідного вибору українських єпископів, що було забезпечене в унійнім тексті. B справі кандидатур на єпископів, глибоко вчений каноник Мукачівської єпархії о. д-р Олександер Микита, виступив кінцем минулого століття в обороні права свобідного вибору українських єпископів в Угорщині. Він доводив історичними доказами, що наші предки, коли приймали Унію, то застерегли собі право свобідного вибору єпископів і навіть аж до 1771 p. вибирали своїх єпископів. Але в 1771 p. цісарева Марія Терезія призначила для Мукачівського єпископа маєток і платню з Релігійного Фонду, а єпархія приняла цей дар без усякого застереження. 3 цього був зроб- лений висновок, що цісарева підпорядкувала церкву карпатських українців цісарському привілеєві патронату. 3 того однак не виходить, що єпархія втратила своє право на вибір єпископа. Це право є тільки тимчасово завішене — спочиває — підчас патронату.

Через це патронатне право і уряд Мадярщини мав вплив на імр? новання єпископів Мукачівської єпархії Римом і зрозуміло, дбав, щоби туди дісталися відповідаючі його інтересам особи, як напр., єпископ Стефан Панкович в Ужгороді (1867-1874), єпископ Іван Ko- вач де Пастелій (1875-1891), єпископ Антоній Пап (1912-1924),та ін. QLev. Pekar Athanasius OSBM: The Bishops of Eparchy of Munkach with historical outlines, Pittsburgh, Pa. 1979, р. 42, 48, 58).

Мадярщина підпорядкувала собі патронатне право і на його основі нищила й ті наші церковні інституції та школи, що були на утриманню наших єпархій та до яких її патронатне право не мало жадного відношення.

Прогру мадярської революції в 1849 p. використав наш нарід для свого національного та церковного скріплення. Провідна верства наших церковних діячів організувалась в окремі гуртки і товариства, завданням яких було дбати про піднесення культурного рівня, видаванням книг, підручників, молитовників та преси для народу, та зас- нованням Общества Св. Василія Великого. Але в наслідок смерти о. А. Духновича — 30 III 1865 — справа відсунулась. Общество було засноване 1 X 1866 p. в Ужгороді. Головою обрано Адольфа До- брянського, а містоголовою о. Івана Раковського. Общество спочатку мало 44 членів основників та 304 членів прихильників.

Хоча статут Общества був принятий загальними зборами і висланий до Будапешту на затвердження, то уряд відповів, що затвердить статут, якщо Общество прийме такі умови: «1) Вибір предсід- ника, місто предсідника й директора будуть важні тільки тоді, коли вибрані особи будуть схвалені урядом, 2) Ha всіх засіданнях управи може бути присутній висланик поліції, 3) Рахунки має схвалити уряд». Це викликало обурення між членами (о. Волошин: Спомини стор. 12).

B 1866 p. появляється під назвою Общества за редакцією Анато- ля Кралицького «Календар». Почала виходити й Газета «Світ» за редакцією Юрія Ігнатова, пізніше о. Ф. Кимака, далі Газета для учителів «Учитель». Авторства о. Івана Раковського появився учебник

— «Русская граматика на мадярском языке», ґеоґрафія і аритмети- ка для народних шкіл; Кирила Сабова — «Русская граматика и краткий сборник избраных сочиненій в прозы и стихах»; о. Федора Кимака — «Універсальна історія в трьох томах»; Андрія Поповича

— «Церковный Сборник»; Александер Митрак приготовляв для дру- ку — «Русско-мадярский словар»; о. Евген Фенцик видав — «Литургию»; Сильвай И. А. (Уриил Метеор): «Избранные проведения», Пряшів, 1957, стор. 126).^[31]

Після смерти єп.

Праця Общества була ведена людьми з народу і для народу, що ішло в розріз з плянами нового єпископа. Єпископа Панковича дратувала кирилиця, яку хотів замінити латинськими буквами, почав латинізувати наш церковний обряд, Юліянський календар почав міняти на Григоріянський. Bce це викликало спротив у членів Общества і в народі. Побудова «Народнього Дому» була дальшою скалкою в очах єпископа, бо для тої цілі було зібрано в народі поважні фонди. Без уваги на такий стан справи, єпископ почав всіми способами поборювати всякі такого рода прояви національно-культурного життя. За такі заслуги перед Мадярщиною, був єпископ в короткому часі іменований лицарем «Ордену Св. Стефана»,дійсним тайним радником його королівської величности та гонорований «Орденом Жовтої Корони» (Сильвай: детто, стор. 132).

Єпископ Панкович усунув о. Федора Кимака з редакторства «Світу», а від 1871 p. почав виходити «Новий Світ», як орґан Общества за редакцією о. Віктора Ґебея. О. Кимак видав 5 чисел сатиричної ґазети «Сова», в якій остро нападав на єпископа, за що був єпископом перенесений до міста Пейч, жупа Бараня в Мадярщині. О. Кимак нове призначення не приняв і виїхав в Россію. «Новий Світ» перестав виходити в грудні 1872 p.

3 іменем о. Івана Раковського зв’язаний і москофільський православний рух на Закарпатті. B 1850 p. о. Раковський став редактором руського перекладу законів в Будапешті. Тут попав під вплив московського священика Войтковського з россійської амбасади, який став його головним дорадником. B 1856-1858 p. видавав Раковський «Церковную газету» в промосковському дусі, хоча ніколи не виступав проти греко-католицької церкви. B 1871 p. був призначений о. Раковський священиком до села Іза, коло Хусту, де защеп- лював в народі ідеї московського месіянізму та православія, що привело відтак до відомого Мараморошського процесу. По смерти о. Раковського в народі ще довго говорили, що «Він лише на москаля думав, він лиш з москальом тримав» (Цитовано за о. Пекар: Нариси... стор. 115; див.: стаття M. Кушніренка в «Збірник Українського Наукового Інституту в Америці», Сент-Пол-Прага, 1939, стор. 176).

Мадярщина не мала закону про культурні товариства, що давало вигідну можливість для адміністрації робити всякі перешкоди та насильства над ними. Але був торговельний закон, який забезпечував свободу діяльности акційних товариств, з якого скористали й наші провідники. «Рішенням загальних зборів з 3 IV 1902 p. розв’язано «Общество Св. Василія Великого», і на його місце створено Акційне Товариство «Уніо», яке придбало свою друкарню та багато зробило для задержання національних почувань русинів». Уніо видавала книжки для народу, календарі, молитовники. Одним із найактивніших її членів був о. Авґустин Волошин (о. Волошин: Спогади, Фі- ладелфія, 1959, стор. 14, 16).

Для ослаблення Мукачівської єпархії та зв’язаного з даю національного росту русинів, був переведений розподіл єпархії. «В 1818 p. була створена єпархія в Пряшеві із 194 парафій, в 1823 p. 72 парафій було приділено до румунської єпархії в Нодьварод (Великий Варадин), в 1853 p. дальші 94 парафій було відорвано від Мукачівської єпархії і приділені до румунської в Салошуйвар (Ґерла). B 1912 p. була створена із 70 руських парафій єпархія в Гайдудороґ. Після територіяльного розмежування між Мадярщиною і Чехосло- ваччиною після І-ої світової війни із 26 руських парафій створено Апостольський Екзархат в Мішколці в 1925 p.». Bce це були руські- українські парафії, які діленням та в наслідок урядом веденої насильної мадяризації та політичної централізації, з часом денаціоналізувались (Rev. Pekar: The Bishops... p. 31).

Є старою правдою, що первісно тільки русини-українці були греко-католики, бо тільки вони приняли Унію з Римом. Це очевидно було скалкою в очах мадярів, тому вони старались творити на окраїнах Мукачівської єпархії за згодою Риму нові єпархії. Такі нові єпархії, відділені від свого центру, легше падали жертвою мадяризації. Найбільшу перешкоду в цім напрямі бачили мадяри в уживанню церковно-слов’янської мови, яку вони тепер старались за всяку ціну усунути й замінити її мадярською. До 1860 p. всюди вживалась в церквах Мукачівської єпархії церковнослов’янська мова.

I при наших манастирях творилось церковне й національно-культурне життя. Були це манастирі oo. Василіян в Мукачеві, Імстичеві, Бороняві, Ужгороді та Малім Березнім. Перед першою світовою війною головним відпустовим місцем на Закарпатті був Василіянський манастир в Марія Повчі, оснований 1749 p. єпископом M. M. Оль- шавським, де знаходилась чудотворна ікона Матері Божої. Найбільшим успіхом єп. Ольшавського було те, що на Єпархіяльнім Синоді в Мукачеві 1764 p. він рішив остаточно звільнитись з під контролі яґерського єпископа. Він причинився до усамостійнення Мукачівської єпархії, що сталось вже по його смерти в 1771 p. декретом ці- саревої Марії Терезії (о. Пекар: Нариси... стор. 137, 199-200).

Єпископ Ольшавський докінчив будову великого манастиря в Марія Повчі, який почав будувати єп. Бізанцій, єп. Блажовський продовжував. Проти будови манастиря сильно виступив мадярський єпископ Барковцій в Еґері OEger) (Hodinka Antal: A Munkacs Gorog- Katholikus Piispokseg T6rtenete, Budapest, 1909, p. 779). B 1942 рЗма- дяри перемалювали в манастирі всі русько-слов’янські написи на святих образах на мадярську мову й таким чином «мадяризували» й святі образи. Тепер мадяри пишаються манастирем і вже нема сліду, окрім змадяризованих греко-католиків, що його будували колись русини для русинів.

B греко-католицьких манастирях та парафіях користались церковними книгами богословського й обрядового характеру виданими в Україні. Відомий дослідник нашої минувшини д-р Іван Панькевич об’їздив ці манастирі й парафії та списав знайдені ним стародруки, як, напр., Острозьку біблію, Острог, 1581, Василій Великий: O пост- ничестві, Острог, 1594, Бесіди Йоана Златоустаго по 14 посланій ап. Павла, Київ, 1623, Ключ разумінія Іоанікія Ґалятовского, Львів, 1663, Царскій путь креста Господня, Чернигів, 1709 і багато інших.

Вкладки — записи^[32] — на книгах Марія Повчанського манастиря подають певні дані про існування в XVI-XVIII вв. організованих парафій греко-католицького обряду в південних частинах Земплинсь- кої та Шаришської жупи.

Мадярський історик, уродженець Закарпаття, подає таку картину розселення русинів-українців: «Русини (малороси, українці) живуть в

Полудневій Россії, Східній Галичині та в північній гірській частині нашої батьківщини (Мараморош, Уґоча, Берег, Унґ, Земплин, Шариш і Спіш), а крім цього багато русинів живе в Америці. Число всіх русинів доходить до 35 мільйонів» (Bonkal6 Sandor: A szlavok, а szlav nepek es a szlav kerdes ismertetese, Budapest, 1915, p. 46).

Автор далі подає, що й досі існують окремі поселення русинів в глибині Мадярщини, як, напр., в жупі Бачбодроґ та інших округах; Бачкерестур, Куцора Кула та ін. Для ілюстрації, як глибоко сягали поселення греко-католиків русинів в Мадярщині в 1839 p., подаємо статистиче відношення римо-католиків і греко-католиків тільки в двох жупах: *^:

(Fenyes Elek: Magyarorszagnak es a hoza kapcsolt tartomanyok rnostani all- apotja statistikai es geographiai tekintetben. Negyedik k6tet, Pest, 1839, p. 65, 75-79, 233-245).

Як вже згадано, за мадярською статистикою з 1900 p. було в Мадярщині 1,841.272 греко-католиків з’єднаних з Римом. Вони представляли 10.93% цілого населення Мадярщини (Steed H. Wickham: A Short History of Austria-Hungary and Poland, London, 1914, p. 160; Scotus Viator: Racial Problems in Hungary, London, 1908, p. 205). Наведена тут статистика подає приблизно правильне число русинів-українців, які жили того часу в Угорщині.

Революція проти Австрії в pp. 1848-49 мала поважний вплив і на зміну церковного устрою в Угорщині. До часу революції, католицька віра була панівною державною реліґією. Промотор революційного руху Людовит Кошут (Kossuth Lajos) (1802-1894), правник, походив з протестантської родини, на бажання дебрецинської реформаторської суперінтендатури, видав закон ч. ХХ в 1848 p., яким скасував цей привілей католицької церкви, проголосивши повну рівноправність релігій. Це дало початок до автономного способу орЛні- зовання церковного життя з чого хотіли скористатись й карпатські русини.

Справу територіяльної автономії Закарпаття голосили й боролись за неї в парламенті в Будапешті Адольф Добрянський, Евген Попович та ін., що в мадярських політичних колах викликало ворожу реакцію. Після повалення мадярської революції не знайшов Добрянський потрібну підтримку ані в Петербурзі, ані у Відні. Справа церковної автономії створювала можливості і для національно-культурного розвитку населення Закарпаття. Вона стала актуальною і після Австро-Угорського Вирівнання в 1867 p., коли міністром шкільництва Мадярщини був Йосиф Етвеш (E6tv6s J6zsef), який признав права католиків до церковної автономії.

Після пророблення потрібної підготовки до автономії був скликаний дня 26 X 1870 p. З’їзд всіх делегатів католицької церкви, на якім був принятий плян більшости очолений ґрафом Аппонісм і згодом представлений цісареві Франц Йосифові I, який мав передати його до міністерства культу й освіти, де він і застряг. Пізніше відбулися ще спроби актуалізувати справу церковної автономії, але вже із слабшими вимогами, які теж не знайшли належного зрозуміння для здійснення. Православним сербам і румунам вдалося здобути свою церковну автономію.

Найбільшою перешкодою в напрямі церковної, як і територіяльної автономії був «страх перед національними Групами». I сам Кошут, а з ним і мадярська революція домагалась від Австрії прав тільки для мадярів, поминаючи зовсім інші народи в Мадярщині.

B справі цього проекту церковної автономії писав о. Волошин дня 19 II 1902 p. в «Gorog Katholikus Szemle» («Греко Католицька Хроніка») так:

«Цей проєкт не задовольняє наших вимог, головно з огляду на єпархі- яльну автономію. Нам не потрібно такої автономії, яка не узгляднює різниці між нашим та латинським обрядом і без усякої єпархіяльної автономії нас цілковито підпорядковує центральним органам. Ta ж ми маємо багато таких справ, які лише ми самі можемо полагодити, як, напр., пенсія вдовиць по священиках, виховання священничих сиріт тощо. Крім того, договором Унії ми маємо такі права, яких тільки задля «автономії» ми не можемо відректися... Наші інтереси вимагають того, щоби ми були з’єднані з рештою греко-католицьких єпархій (в примітці значить: Пряшівеька і румунські єпархії) нашого обряду, а коли це неможливе, щоб ми дістали при- найменше єпархіяльну автономію. Це є найменше, що від автономного устрою очікуємо» (Всі цитати: о. Волошин: Спомини, стор. 28-30; див.: The New Columbia Encyclopedia, New York-London, 1975, р. 1499).

Перші греко-католицькі молитовні книги мадярською мовою появилися в 1868 p., які виготовив о. Іґнац Рошкович, пізніший ка- ноник Мукачівської єпархії (Daras Gabor: A Rutenfold elszakitasanak el6zmenyei (1890-1920), p. 69). Ці книги, як\'також переклади бого- служеб на мадярську мову, не були в той час церковною гієрархією визнані. Змадяризовані греко-католики почали творити,окремі товариства з метою запровадження мадярської богослужебної мови в церквах. Таке товариство з Гайдудороґу звернулося в 1863 p. до Мукачівського єпископа В. Поповича в справі вживання мадярської мови в богослужбах. Єпископ очевидно знав, що там вже вживають мадярську мову, радив терпеливо зачекати поки ті книги не перейдуть через церковну цензуру. П’ять літ пізніше Велико-Варадинсь- кий єпископ заборонив вживання мадярської мови в богослужбах, проти чого були зорґанізовані мадярами протести по селах (Daras: A Rutenf5ld... p. 70).

Апостольська Столиця дозволяла творити нові мадярські єпархії, але не дозволяла на вживання в них мадярської літурґічної мови. Цього не допускали теж церковні канони тому, що Трідентський Собор (1545-1547) ясно визначив проблему вживання живих мов в літурґії. B цім напрямі його постанова була така: «Si quis dixerit, lingua tantum vulgari Missarn celebrari debere, anathema sit» — «Якщоб хтось сказав, що Літурґію тільки живою мовою треба відправляти, най буде виклятий», іншими словами екскомунікований. I папа Бе- недикт XIV (1740-1758) в тім самім розумінні представляв наведену церковну дисципліну, що: «Постійною і непорушною дисципліною Церкви є, щоби мова Св. Літурґії не була змінювана» (о. Монс. А. Волошин: Спомини стор. 19).

До того всього Конґреґація для ширення віри (Congregatio de Propaganda Fide) видала 7 XII 1866 p. декрет, яким строго забороняється мадярську мову в Св. Літурґії. Заборона викликала в Будапешті велике невдоволення, де 16 квітня 1868 p. скликано протестаційний Конґрес в імені 200.000 мадярів греко-католиків, який вимагав признання права мадярської мови в Богослужбах та створення окремого мадярського єпископства (о. Волошин: Спогади стор. 20).^[33]

Меморандум з цього Конґресу був переданий єп. Папковичеві в Ужгороді з проханням, щоб він вів делеґацію до цісаря у Відні, на що єпископ відповів, що цього зробити не може. Єпископ теж відхилив прохання делегації, щоби дозволив їй відправити Св. Літур- ґію в Ужгородській катедрі по-мадярськи. Член делеґації Фаркаш Лайош (Farkas Lajos) відтак писав, що слов’янський спів в Ужгороді не мав на них жадного впливу, бо «ми не розуміли навіть і мелодії, таким петербурзьким напівом смердів», (себто церковний спів). Цитовано за о. Волощин: Спомини, стор. 20 (Примітка в книзі ч. 12 звучить: Цікаво, що мадяри перебрали відтак цей спів, що «смердів» їм в Ужгороді до себе в цілості і тепер ним співають усюди. Ta цей напів не був Петербурзький, а Київський).

Свято свого Тисячоліття Християнства в 1896 p. використала Ma- дярщина для скріплення свого мадяризаційного руху. Сприяла цьо- му й та обставина, що за часів єпископства Івана Пастелія (1874- 1891) церковна дисципліна підупала. Тоді почали поступово впроваджувати в Літурґію мадярську мову, і то вже під натиском наших змадяризованих русинів.

Того року нова депутація поїхала з Гайдудороґу до Будапешту, де зложила меморандум міністрам, Примасові і зробила голосну демонстрацію. B університетській церкві гайдудорозький парох о. Андрій Уйгелій (Ujhelyi Andras) відправив по-мадярськи Св. Літурґію, а 100 членна делеґація співала. Ta із цим Делеґація теж не мала успіху. Рим довідався про це і наново видав заборону «nihil innovetun> і заборонив уживання мадярських церковних книг (о. Волошин: Спомини стор. 21).^[34]

Члени Делеґації повели дальшу протиакцію і вже 20 червня 1898 p. заснували в Будапешті «Краєвий Комітет», представником якого став о. Евген Сабов, член Палати Депутатів. Хто з греко-католиків або священиків обороняв канонічну основу нашої церкви, на того накидались як на «Москаля», «панслава», а самого єпископа Ю. Фірцака обвинувачували з «акції проти інтересів держави» та в «на- ціоналізуванні» (Цит. за о. Волошин, стор. 21-22).

Греко-католики із загрожених мадяризацією територій протестували проти акції мадярів. I так, із Ніредьгази звернулось сто громадян пропам’ятним списком до єпископа в Ужгороді в обороні й збереження старослов’янської мови в Літурґії (Daras: A Rutenf6ld... p. 71). Вірники й далі вимагали співати в церкві по-старослов’янськи та між собою постійно вітались, наїїр., Христос Воскрес, а ие no- мадярськи. Отже церковна традиція й культура мала в нашім народі глибокий корінь.

He закінчивши ще своє згубнеділо на полі церковної мови, почала мадярська влада наступ на кирилицю, усуваючи та забороняючи її в церкві. B початках успішну оборонну акцію повів в Будапешті о. А. Волошин із своїми співробітниками, як делеґати Мукачівського єпископату. Підчас першої світової війни, коли вже були в силі воєнні закони, то рішенням Міністерства шкільництва в Будапешті ч. 169/1916 була кирилиця заборонена навіть в науці релігії (о. Волошин стор. 51). Користаючись з воєнних^законів, ма- дяри мали вільне поле для своїх протизаконних мадяризаційних дій.

Таке завдання доручив голова мадярського уряду пряшівському єпископу Новаку (Іван Ванат: Нариси новітньої історії українців Східньої Словаччини 1918-1948, книга I 1979, стор. 40; див.: S A Pre- sov, S Z, h.z. prez. 308/1915).

Місцевий жупан запропонував єпископові трьох людей, які можуть редаГувати латинкою писану Газету «Nase Oteczestvo» («Наше Отечество»), що виходила в 1916 p. Наказом ч. 3179 єпископ Новак заборонив вживання руського письма у всіх школах своєї дієцезії вже в 1915-16 навчальному році. Одночасно «було припинене друкування кирилицею всіх молитовних і літурГічних книг».Рік пізніше була змушена і Мукачівська дієцезія переводити в життя ті самі зарядження (Ванат, стор. 41; див.: SAPresov, SZ, h.z. prez. 308, 1915).

B 1916 p. почав виходити за спонукою Австрії в Будапешті часопис «Україна» в мадярській мові — «Ukrania» — rnagyar kulturalis es gazdasagi kapcsolatok szemleje — «Україна» огляд мадярських культурних і господарських зв’язків. Австрія правильно вбачала в Україні одну з важливіших проблем, які повстануть після закінчення війни та які уважала потрібним ближче вивчати. Переглядаючи поодинокі числа часопису, людина дивується, як правильно й правдиво передавали в нім інформації про українську проблему в царській Россії. Цей часопис служив теж для усвідомлення Австро-Угорської дипломатії.

Часопис зразу на початку в програмовій частині застерігав читачів, що під Україною слід розуміти територію, яка простягається на другому боці північно-східних Карпат, в Галичині, Буковині та південній частині россійської низини. «Рішуче й раз назавжди проголошуємо» — підкреслювалось в часописі — «що в Угорщині українці ніколи не були, ані тепер їх нема» (Ванат: Нариси... стор. 41-42). He треба було довго ждати, бо всього два роки, щоби ті неіснуючі українці, «яких в Угорщині не було і нема», вже в 1918 p. виступи- ли в Хусті в повній славі та політичній силі за Україною. їхня поява була великою несподіванкою для недоброзичливих наших сусідів.

Своєю мадяризаційною політикою готувала Мадярщина для русинів національний похорон. Зруйноване нею цілковито наше шкільництво вже не було проблемою. Із церквою стояла справа тяжче, бо тут розходилось про увесь нарід, життєво менше залежний від держави, який ставив спротив. Це відносилось однаковою мірою до заведення нового календаря чи мадярської літурґічної мови. B данім випадку в повній силі виявився консерватизм і любов нашого народу до його рідних традицій.

Певні турботи перед першою світовою війною спричиняли мадярській владі, світській і церковній, наші русини в Америці, число яких відгадувалось на 450.000. Будучи в Америці, вони вільно творили свої національні та релігійні товариства і користались із вольностей, яких дома не мали. Повернувшись додому на рідну землю, ставили ті самі вимоги вольностей і до Мадярщини. Вони ставили відважний спротив мадярам, покликуючись на американську свободу, іцо зрозуміло, не подобалось мадярам.

Для кращого поборювання цих вимог русинів мадярська влада підводила їхні природні вимоги і спротив під спільний знаменник «пророссійського слов’янофільства» та «слов’янської небезпеки». Зрозуміло, що нічого подібного у тих людей не було, крім оборони своїх природних прав і то мінімальних. Урядові кола Мадярщини звернули і на цю «небезпеку» увагу. Наводимо офіційний документ, який вказує на те, якими способами і методами послуговувався уряд Мадярщини в своїх акціях проти русинів і словаків в Америці.

Міністерське повідомлення ч. 393 видане 4 II 1907 p. Міністром віроісповідань і вихови Мадярщини для Архиєпископа Кардинала Прінца Остригому відносно духовних справ мадярів, які емігрували до ЗСА:

Ministerial communication No. 393 directed February 4th 1907 by the Hungarian Minister of Religion and Instruction to the Cardinal Prince Primate Archbishop of Esztergom in reference to the spiritual case of Hungarians who have emigrated to America:

Мадярський уряд звертає увагу кардинала, що між русинами в Америці шириться слов’янофільство, яке може бути небезпечним для Мадярщини, як русини вернуться додому. Тому він пропонує такі заходи:

... «Уряд в щирій співпраці з Конґреґацією для ширення віри та єпископом Пряшева задумує в короткому часі вислати на власний рахунок завзятого священика з Пряшева, який перебрав би переведення цієї місії. Крім того Конкордат принципів був уложений між Конґреґацією віри та урядом

Угорщини з наміром імсноваиня Апостольського делегата до Вашингтону, рівнож на кошти уряду Угорщини, щоби держати русинів в Америці під доглядом в інтересі їхнього духовного керівництва... 3 точки зору цієї внутрішньої політики Угорщини це виглядає значно важнішим, як справа op- ґанізовання русинів».

... “the Government with the hearty cooperation of the Congregation de Propaganda Fide and of the Bishop of Eperjes contemplates shortly sending at its own expense a zealous priest from Eperjes to take charge of the Mission. Furthermore, a concordat of principles has been concluded between the Congregation de Propaganda Fide and the Hungarian Government looking toward the appointment of an Apostolic Delegate at Washington, likewise at the expense of the Hungarian Government, to keep the Ruthenians in America under surveillance in the interest of their spiritual guidance... From the point of view ofthe internal politics of Hungary, this proves to be considerably more important than the question of the organization of the Ru- thenians.”

Мадярський консул в Пітсбурґу радить свому уряду, «щоби не пускати до Америки священиків із про-слов’янськими симпатіями». Уряд Мадярщини вийшов з пропозицією, «щоби створити й вислати до Америки окрему комісію з єпископів Кошиць, Нітри, Бан- ської Бистриці, Спіша й Рожняви. Уряд радо покриє кошти такої комісії». Офіційну копію цього документу підписав «Комлоші, начальник Міністерського Бюра».

Ha це реакція американських офіційних кругів була така:

«Вже від років було відомо, що уряд в Буда-Пешті грошево підтримує пресу в цій країні, друковану в мадярській, словацькій та руській мовах, щоби прищеплювати читачам почуття мадярського патріотизму. Рівнож є добре відомо, що певні Австро-Угорські консулярні аґенти на сході, дістають спеціяльні інструкції, щоби звітувати до Буда-Пешту про т. зв. Пан-сло- в’янську пропаганду між угорськими слов’янами».

“It has been known for years that the Government in Buda-Pest has been subsidizing newspapers in this country printed in Magyar, Slovak and Ruthenian to inculcate in their readers the sentiment of Magyar patriotism. It was also equally well known that certain Austro-Hungarian consular agents in the east were under special instructions to report to Buda-Pest on the so-called Panslav propaganda among the Hungarian Slavonians.”

«Було несподіванкою та відкриттям, коли стало відомо з опублікованого цього міністерського розпорядку, що уряд (Мадярщини — В. Ш.) задумує поширити розвідчу сітку серед американських священиків в справі набору «добронамірених священиків», вживаючи мову розпорядку, з наміром слідкувати за священиками симпатизуючими з Пан-славізмом».

“But it was a surprise and a revelation both, when on the publication of this ministerial order it was leamed that the government proposes to extend its net of espionage over the thresholds of American priests — hiring “well meaning priests,” to use the language of the order, for the purpose of spying on the ‘Panslav sympathizing priests.’”

Офіційні чинники Америки далі стверджують:

«Цей розпорядок змусить многих людей гіризадуматись. Чому угорський уряд береться за ці незвичні й коштовні міри? Чому пропонує тримати словаків і русинів в Америці під доглядом в детективних бюрах та парафіях з мадярськими священниками в домах розвідки більше як мадярів, німців і хорватів? Чому утримувати тут на платні мадярського уряду церковних відвідувачів, що викликують неспокій між нашими греко-католиками, знеохочуючи їх від американського громадянства? A передусім, чому підтримувати продажну пресу; що поширює небезпечні ідеї між нашим чужим населенням? Нехай п. Комлоші відповість на ці запити, якщо може».

“This order will set many a man thinking. Why is the Hungarian Government taking all these unusual and expensive measures? Why does it propose to keep the Slovaks and Ruthenians in the United States under surveillance, any more than the Magyars, Germans and Croats, in detective bureaus and the parishes of Magyar priests in houses of espionage?.. Why maintain here, in the pay of the Hungarian Government, church visitants who stir up trouble among our Greek-Catholics, discouraging them from American citizenship? And why, above all, support a number of reptilian sheets, that disseminate dangerous ideas among our foreign population? Let Mr. Komlossy answer these questions, if he can.”

«Замість вишукувати способи, як зискати й зберегти у словаків та русинів в Америці довір’я до «їхньої віри і держави», уряд Угорщини повинен дома поліпшити їхню долю та охоронити їх від насильства і ненажерливості офіційних чинників. Є правдою, що словаки й русини погані мадярські патріоти, а приїжджаючи до Америки вчаться ненавидіти тиранів, які їх дома в старім краю поневолюють. A коли і де жорстокість приносила вдячність?» О^горщина розкрита: Тайні документи виявляють змову уряду Угорщини проти словаків і русинів в ЗСА «Ірляндців Угорщини» як жертв).

“What the Hungarian Government should do, instead of devising means how to save the Slovaks and Ruthenians in America to ”their faith and country,” would be to better their lot at home — to protect them from the violence and the rapacity of government officials. It is true that the Slovaks and Ruthenians make poor Magyar patriots and that on coming to the United States they leam to hate the tyrants who oppressed them in their ancient homes. But when and where did cruelty beget gratitude?” (Hungary Exposed: Secret document reveals the plotting of the Government in the United States — American Slovaks and Ruthenians “The Irish of Hungary” to be the victims).

Ми навели майже повний текст цих важливих документів угорського і американського урядів. Приємно ствердити, що уряд ЗСА, цей бастіон свободи, поставився з такою рішучістю в обороні прав русинів і словаків не тільки в ЗСА, але і тих в ріднім краю. Мадярська статистика виказувала, що перед 1918 p. було між русинами на Подкарпатській Руси біля 70-90% неграмотних, зокрема в Ma- раморошській жупі в багатьох селах не було ні одного жителя, що вмів читати й писати (Magocsy R. Paul: The Shaping of a National Identity Sub-Carpathian Rus\\ 1848-1948, Cambridge, Mass., London, England, 1978, p. 169).

Виглядає тому більш як дивним, що велика й сильна Угорщина уважала цих «неграмотних» русинів, що приїздили до ЗСА заробити на хліб насущний, настільки небезпечними, що організувала проти них розвідчу сітку в державних розмірах, включаючи до того й церкву. A на фальшиві мадярські статистики вказує той факт, що мадярські урядовці записували неграмотним кожного, хто не вмів читати й писати по-мадярськи (Ballreich Hanz: Karpato-russland. Ein Kapitel tchechischen Nationalitatenrechts und tchechishen Nationalitatenpo- litik, Heidelberg, 1938, p. 86).

B такій ситуації вже грозила остаточна небезпека національної смерти. Мадярська преса явно писала про «сумерк кирилиці», але замість того настав сумерк мадярського насильства й денаціоналізації. Автор був свідком цих явищ, що відбувались на Закарпатті в поодиноких місцевостях у зв’язку із зміною календаря та виключенням кирилиці із церкви. Треба подивляти, як наш нарід одностайно виступив в обороні своєї церкви, її прав та дотеперішних традицій. B історії українського народу було більше випадків, що в найбільш критичній добі його національного та культурного життя, внаслідок непередбачених історичних подій наставали зміни на краще. Так сталось і цього разу.