Процес Мадяризації

Народи, що належали до Австрії, ніколи не зазнали такої погорди, зневаги та заперечення своїх природних національних прав, як народи під Угорщиною. Таке недоброзичливе ставлення до народів, що жили в Угорщині було в основі її державної філософії та політики, і має свій корінь глибоко в історії та психолоґії мадярів.

Ролю нації гарно представив італійський політик Мацціні (Giu- seppe Mazzini) в 1834 p. словами: «Кожна нація має свою власну мету, виконанням якої причиняється до загального розвитку гуманности. Така місія творить її національність. Національність є свята річ» (Jaszi-Oszkar: The Dissolution of the Habsburg Monarchy, Chicago, 111. 1929, р. 248). I власне цю «святу річ», національність, заперечувала Угорщина підпорядкованим їй народам навіть вже в, т. зв., модерній добі в роках 1939-1944 підчас окупації Карпатської України.

До кінця XVIII ст. поки в Угорщині була письменна й урядова мова латинська, не було мовних чи загострених національних проблем державних розмірів. B цій добі виникали радше проблеми co- ціяльні, реліґійні та станові, які випливали з кріпацького стану населення, включно з угорським, їх боротьби проти пануючих маГна- тів, та їхнього беззаконства.

Процес мадяризації, а з нею й історія національної політики Ma- дярщини почалася рішенням угорського парламенту 5 XI 1790 p. законом з 1791 p., арт. XVI, яким було проголошено на цілій території мадярську мову державною. Тільки хорватам дозволено корис- татись їхньою рідною мовою для внутрішнього вжитку, як рівнож дозволено вживати латинську мову в офіційній кореспонденції з Угорщиною.

Цей закон про мадяризацію не було можна зразу перевести в життя, бо насамперед треба було виховати професорів «угорської мови і стилю», яких до того часу не було (Lupas loan: Hungarian pol^!> icy... p. 7; див.: Szekfii Gyula: Iratok... p. 228-229).

Цісарський двір у Відні поставився проти такої насильної мадяризації, бо уважав неморальним, щоби мову двох мільйонів мадярів силою закона накинути для решти п’яти мільйонів немадярської національности.

Законом з 1792 p. арт., VII, процес мадяризації поновлено, заведенням обов’язкової мадярської мови, «lingua patria» («вітчизняна

мова») в цілій державі, а в територіях «annexed parts» («анексованих частинах») була обов’язкова покищо тільки для тих, що вступали на державну службу. Сто десять років пізніше, хорватські посли мадярського парламенту — Скорлець і Бедекович в окремій «Decla- ratio» опротестували вживання мадярської мови, якпротиконститу- ційний акт з уваги на те, що в Угорщині признаною конституцією мовою є латинська мова, яку мадяри старанно усувають (Kemeny Gabor: A magyar nemzetisegi kerdes tortenete, Budapest, 1946, p. 11).

Суцільна мадяризація була остаточно заведена законом з 12 XI 1848, арт. II, для всіх шкіл та публічних установ Угорщини, який має, м. ін., наступні постанови:

1.Всякі подання, листи, меморіяли, рішення чи відповіді до законодавчих зборів мусять бути тільки в мадярській мові;

2.Його Величність цісар велів зарядити в тім самім напрямі, що в усіх школах в границях Угорської держави викладова мова мусить бути мадярська (Szekfu: Iratok... p. 612; Lupas: Hungarian... p. 19).

Мадярський журналіст Samuel Desy так захопився справою мадярської мови, що у своїй книзі «Panonial Feniksz avagy hamvabol fel- tamadotmagyarnyelv», виданій у Відні вже в 1790 p., написав про неї так: «Мова цього народу в скорому часі здобуде цілий світ, просякне до європейських кабінетів, і як міжнародня мова заступить французьку мову» (Лупас, детто стор. 4; Секфі, детто стор. 31).

B основу розвитку мадярської народньої мови був поставлений зразу на початку ненависний національний шовінізм, який виклю- чав всяку можливість культурного співжиття з іншими народами держави.

Подібних національних настроїв був і чоловий щоденник «Buda- pesti НігІар» («Будапештська Газета»), який висував потребу національної держави з «тридцятьма мільйонами мадярів, і всі ті, що відмовляться вивчати мадярську мову є зрадниками і змовниками» (Ясі 0.: детто стор. 320). — «... thirty millions 6f Magyars’ and all those who refuse to leam the Magyar language are traitors and conspirators».

I офіційні представники мадярського політичного життя, як, на np., Коломан Tico (Tisza KaLtnan), прем’єр-міністер, 1875-1890, чи Ал- берт Аппоній(АІЬеПАрропуі) міністер шкільництва, 1906-1910, вповні поділяли того рода погляди, бо і самі наголошували, що «інди^ відуально кожний громадянин має рівні права перед законом, але національності, як такі, не мають леґального статусу в межах одної та неподільної політичної мадярської нації» (Seton Watson: Racial Problems in Hungary, London, 1908, р. 127). — «... that the individual every citizen has equal rights before the law, but the nationalities as such have no legal status within the one and indivisible political Hungarian nation».

Згідно з твердженням Ясі Оскара в добі від 1707-1900 було зма- дяризовано 2,800.000 словаків, німців, українців, хорватів, румунів та ін. фг. Raschhofer Herman; Die tschechoslowakischen Denkschriften furFriedenskonferenz von Paris 1919-1920, Berlin, 1937, p.

Навіть т. зв. ліберальний прем’єр Коломан Сел (Szell Kaknan), який уважав себе послідовником традицій Ф. Деака, в 1908 p. в своїй промові заявив: «Мадяри здобули цю державу для мадярів, а не для інших. Зверхність і геґемонія мадярів вповні оправдані». — «The Magyars have conquered this country for the Magyars and not for others. The supremacy of the Magyars is fully justified».

B обличчі саме такої культурної політики Мадярщини по відношенню до поневолених нею народів, кидання мадярами іронічних стріл в їхню сторону про, мовляв, нижчий культурний рівень цих народів, виглядає фарисейським і неетичним. Зрозуміло, що забороняючи поневоленим народам рідну мову, вони не могли культурно розвиватись в накинутій їм чужій, мадярській мові. A як задивлялись на цю проблему державні мужі Мадярщини, най послужить такий приклад: прем’єр Мадярщини Барон Банфі (Baron Banf^ fy) під оплески парламентарної більшости заявив: «Легальна держава є мета; але цим питанням зможемо займатись, коли ми вже матимемо запевнену національну державу... Інтерес Мадярщини вимагає її створення найбільш екстремними шовіністичними способами» (Seton-Watson: German, Slavs... p. 45). — «The legal State is the aim; but with this question we can only concern ourselves when we have ah*eady assured the n a t i o n a 1 State... Hungarian interests demand its erection on the most extreme Chauvinist lines».

Той самий Банфі в 1902 p. в Газеті «Magyar Kozelet» (Мадярське громадське життя) так формулював завдання мадярських правлячих кругів відносно переміни «многоплемінної держави на одноплемін- ну: державна єдність вимагає не тільки единого народу, але також і єдиної культури, тому не можемо допустити, ані у внутрі, ані назовні нічого, що помагало би розвиткові іншої культури, крім мадярської» (Цитовано за: Bajcura Ivan: Ukrajinska otazka v CSSR, Ko- sice, 1967, p. 34; див.: Коломиєць: Очерки... том II стор.

Розвиток початкового і середнього шкільництва на Закарпатті, ішов часово рівнобіжно з розвитком шкільництва в Европі. I так, «в 1671 г. на средства народа в Мукачево была открыта первая начальная школа на родном украинском языке» (Советская Педагогия, Москва, ч. 3, річник XVIII, стаття: А. Д. Бондарь: Из истории школы в Закарпатский Украине до возсоединения ее с Советской Украиной, стор. 97; див.: Звіт Закарпатського облко з 1945/46, стор. 2).

«В 1791 г. на средства родителей в Ужгороде была открыта первая в Закарпатье учительская семинария, которая готовила учителей для всей Закарпатской Украины, обучение в ней проводилось на украинском языке» (Сов. Педагогия, стор. 97; див.: Пінчук T. П.: Возєднання українських земель в єдиній українській соціялістичній державі і завдання інтелигенції. Збірка «Школа Закарпаття», Київ, 1946, стор. 17). «Первая середняя школа (коллегиум) в Закарпатье была открыта в 1613 p. в Гуменное. B 1646 г. она была переведена в Ужгород» (Сов. Педагогия, стор. 9 -97).

Уважаемо, що не много сьогодні великих народів може похвалитись такою досконалою схемою зорганізованого шкільництва, як це мали карпатські русини. Систематичне нищення цього шкільництва мадярським урядом було таке досконале, що на початку І-ої світової війни Закарпаття не мало ані одної навіть народньої школи в рідній мові. Основніше про це нищення, стаття Юревича: Наше руське шкільництво в десятім році самостійности Чехословаччини в журналі «Учитель», Ужгород, 1929, ч. 3-4, стор. 102).

Ha руйнуючі наслідки такої мадярської політики звернули увагу й інші народи, стверджуючи, напр., що «Українці-русини Сабольч- ської жупи в містечках Бесермені та Дорог, вже забули свою слов’янську (розумій руську — В. Ш.) мову, проте зберегли назву — Руський чоловік — та релігію в ту добу греко-католицьку»... (Попович Міхал: Революційно-демократичне... стор. 79; див.: Будилович A. C.: O современном положении и взаимных отношениях славян западных и южных, Славянский Сборник, Санкт-Петерсбург, 1876, стор.

Годі сподіватись якогось культурного розвитку й росту, коли мадярська правляча верства недопускала немадяр на провідні становища в державі та всіляко обмежувала їхню участь в парламенті в Будапешті. Мадяри як урядовці переважали в жупних зборах навіть таких комітатів, у яких не творили навіть одної сотої населення (Попович: детто стор. 217; Pestbudimske vedomosti, 5 IV 1861).

Однак були і такі мадяри, які здоровіше розглядали не тільки справу мадярської мови, але й загальну ситуацію мадярів та інших національностей в мадярській державі. Матвій Рат (Rath Mathe) видавець першої мадярської Газети «Мадярський вісник» (Magyar_ljHir- mond6), основаної 1780 p., обстоював думку, щоби урядова мова Дипломатична) в Угорщині була слов’янська мова, бо слов’яни творять в державі більшість. Ця пропозиція була навіть предметом дискусії в парламенті (Clementis: Medzi nami... стор. 21).

Мадяри радо наголошують першенство і вищість їхньої культури в порівнянню з іншими народами, і то навіть тоді, коли якраз протилежність є очевидна. До першої половини XIX ст. латинська мова була офіційною пануючою мовою в Угорщині, якої нарід не розумів. Перша Газета мадярською мовою в Угорщині появилася в1780 p., яка творила слабий початок мадярсько-мовної культури. Справжній розвиток літератури мадярською мовою почався від часу осно- вання Мадярської Академії Наук в 1825 p. Відтоді з’явилися поети, письменники, культурні діячі між ними і Казінці Ференц, що упорядкував мадярську мову для літературного вжитку, якої до того часу не було.

Якщо провести загальне порівняння між обома народами, то py- сини-українці мали вже в 1574 p., отже 206 років раніше друковану по-руськи свою першу граматику Івана Федоровича, отже питання, чия культура старша, стає очевидно ясним.

A першими українськими друками вважаються «Октоїх» і «Часословець» Швайпольда Фіоля, надруковані в 1491 p. в Кракові, що є одночасно й першими кириличними друками в світі. Першу друкарню в Україні заложив у Львові Іван Федорович (1572-1573), першим друком якої був «Апостол» 1574 p. (Енциклопедія Українознавства, Словникова частина, зошит 8, Париж-Ню Йорк, 1955, стор. 599).ў$,

При цій нагоді вказане згадати й граматику Лаврентія Зизанїя: «Грамматика Словєнска», Вільно, 1596, в друкарні Братской. Ця книга є важливим джерелом історії української мови, бо в ній широко відбиті риси живої мови XVI ст. Факсимільне перевидання друку є в архіві Автора разом з докладним науковим дослідженням цієї пам’ятки (Німчук В. B.: Підготовка факсимільного видання та дослідження пам’ятки, Академія Наук Української PCP, Київ, «Наукова Думка» 1960).

Л. Зизаній-Тустаковський — видатний український мовознавець, перекладач, письменник, педаґоґ і церковний діяч в Галичині. Є очевидним, що коли русини-українці мали вже кінцем XVI ст. свою граматику, в 1574 p. свій «Буквар» Івана Федоровича, якого примірник переховується у відділі рідкісних видань Гарвардського університету,^[28] а в 1627 p. мали вже свій слівник Памва Беринди на десять тисяч слів, то пізніший стан культурного й національного занепаду настав виключно як наслідок їхнього довговічного поневолення чужими народами.^[29]

Мадярська історія мало займається проблемою захоплення влади в Угорщині мадярською меншістю та поневоленням нею переважаючої немадярської більшости. Аж ніяк не можна задоволитись твердженням, мовляв, мадяри перемогли культурною вищістю, бо B давнині поневолені ними народи стояли культурно далекб \'вище від мадярів. Ми радше схильні приняти погляд, що то був вияв аґре- сивної урало-алтайської раси, яка, захоплюючи нові території, жорстоко і безкомпромісово встановляла в них своє панування.

I відомий мадярський історик і державний муж Ясі Оскар, колишній міністер національних справ в кабінеті Каролі в 1918-19 pp. дає таку відповідь на цю проблему: «після помірно спокійного року 1778 почався наслідком звільнення від турків сильний розвиток ма- дярства, який забезпечив мадярам господарську й культурну геґе- монію. B 1787 p. становив мадярський елемент в Мадярщині тільки 29%, а в 1850 p. 44.2%». Автор однак не подає яким способом мадярська меншість утримувала владу протягом цілої доби своєї історії. Ясі подає цікаву таблицю навчання в народніх школах, мадярських і не мадярських з 80-их років минулого століття:

T а б л и ц я XIV

Таблиця XIV вказує, що мадярське населення в порівнанню з не- мадярським майже рівне числом, а має до своєї розпорядимости в матірній мадярській мові три з половиною разів більше шкіл і майже п’ять разів більше число учителів (Jaszi Oszkar: The Dissolution... p. 329-330).

Своїм ясним і об’єктивним насвітленням проблеми поодиноких народів в Мадярщині, Ясі був виїмковою постаттю в історії своєї країни, за що був виставлений особистим атакам і зневагам з боку пануючих февдальних кругів. Тому не без причини знавець мадярської дійсности Сетон Ватсон, вичисливши шість найважніших подій мадярської історії, поставив таку діяґнозу: «стверджується як факт, а не більше як парадокс, що середньовіччя в Мадярщині скінчилось в 1848 р.» (Seton Watson: German, Slav and Magyar, New York, 1968, p. 16).

Виграло насильство урало-алтайської туранської раси в центрі Ев- ропи, раси без рідні в Европі, перед природнім правом автохтонних і колись з високою культурою народів. Провідні державні мужі Угорщини мусіли бути свідомі того, що такого рода мадяризаційна політика викличе реакцію покривджених немадярських народів, які не схотять стати аморфним матеріялом при творенню «Великої Ma- дярщини» з 30 мільйоновим населенням. Але мадярів це не турбувало. A на тих мадярів, що не поділяли такі методи й форми культурної політики, ніхто не звертав уваги. Навіть слова такого видатного «найбільшого мадяра» як ґраф Стефан Сеченій (Szechenyi Ist- van), який перестерігав перед «руйнуючими наслідками примусової мадяризації», не мали жадного позитивного висліду (I. Lupas: Con- tale Stefan Szechenyi si politica de maghiarizare, Sibiu, p. 22-24).

Сеченій розумів, що любов до свого народу не конче вимагає ненависти до інших народів. Такі свої чуття висловив у своїй знаменитій промові в Будапешті в 1842 p. «А Magyar Akademia K6riib> — в Справі Мадярської Академії, яка теж не опам’ятала власть ім- ущих. He любов до свого народу, тільки невгамований шовінізм, з якого мадяри відомі, є ворогом народів і людства.

Дев’ятьнадцять літ пізніше, навіть Сеченій заспівав зовсім іншу пісню. «Пештбудімські відомості» опублікували заяву Сеченія, що^ «Угорська країна не була мадярською, але буде»! Часопис навів та*\'^;А кож іншу в цей час уже улюблену мрію і цього політика про створення Великої Угорської Держави (Попович Міхал: Революційно демократичне єднання слов’ян у XIX ст., Пряшів, 1973, стор. 217; Pestbudimske Vedomosti, I No. 5, p. 3; detto, I No. 1/10 V 1861). B мадярській, наскрізь шовіністичній атмосфері було трудно удержатись на відповіднім громадсько-культурнім ступні із симпатіями до нема- дярських народів навіть таким величинам як Сеченій. Опам’ятання для мадярів прийшло аж при кінці першої світової війни. Воно прийшло запізно, для них несподіване і дуже болюче.

Мадярський шовінізм зв’язували офіційні політики з правом і можливістю на життя. Засада зовсім проста: хочеш жити, то стань мадяром! B такім світлі треба розуміти й офіційні статистики Ma- дярщини, які рішали про дальшу долю наших людей. Така практика мала вплив і на те, що в наших шістьох столицях в 1910 p. із 508 греко-католицькими священниками приголосились русинами тільки 72, а з 831 учителів народних шкіл — 97.B данім випадку визнання мадярської національности означало задержання своєї посади в школі та можливість жити (Bajcura Ivan: Ukrajinska otazka v CSSR, Kosice, 1967, p. 35).

Мадярщина по лінії мадяризації сягнула вже й на церковні школи. B 1905 р. Аппоній вніс в парламенті законопроект, т. зв. Закон Аппонія, щоби всіх учителів церковних шкіл уважати державними урядовцями. Підвищеними платнями та преміями державою куповано церковних учителів працювати для нищення власного народу O*ev. Joseph P. Hanulya: Rusin Literatur, 1941, Cleveland, Ohio, р. 34).

B 1835 р. Сеченій з болем душі писав, що всі народи Мадярщини мають поза її кордонами своїх рідних, тільки мадяри є самітні в цілім світі. Ствердження, як на державного мужа XIX ст. цікаве й правдиве, значення якого мадярські політичні ревізіоністи не бачать ані в XX ст.

Така практика безоглядної мадяризації знаходила благословення і в найвищих церковних кругах. Архиєпископ Чернох, прімас Мадярщини, сам словацького роду, прославляв мадяризацію в Пастирськім листі до своїх єпископів, як «богоугодний вчинок» (Dr. Derer Ivan: Cesi a Slovaci ve stredm Evrope, Praha, 1938, p. 41).