в. Національнаавтономія

Історично звязані народини нації з повстаннєм модерних форм держави. Обєктивні дані, що мають для народин та життя нації те велике значіннє, окрема мова, культура, то що, — істнували вже раніше.

Повстаннє модерної нації тісно звязане з повстаннєм модерної демократії. Можна навіть сказати, що одно і друге — це два ріжні обличча одного і того-ж суспільного явища. Як демократія, так і нація є запереченнєм середно-вікового поді­лу на стани. Демократія звертається проти него свідомо, видвигаючи проти него прінціп рівности. Нація порушує цей прінціп стихійно, бо протиставить поділови на стани прінціп зверх-станової єдности, супроти якої всі є рівні. Далі, як одна, так і друга є проявом активности «суспільного низу» та визна- ннєм його суспільного значіння. Це видно ясно на прикладі національної мови. Поки суспільна взагалі, з окрема-ж полі­тична активність була привілеєм самих тільки пануючих суспільних верств, не уявляла собою народня мова ніякої визнаної «цінности». «Питаннє мови» не істнувало.

В звязку з питаннєм прав людини та горожанина вказало на те, що національне питаннє обіймає собою м.и. питаннє індивідуальних прав людини. Зовсім анальоґічно, як в справі відносин церкви до держави, висувається і в національній справі питаннє індивідуальних прав та вольностий. Але питаннє тих індивідуальних прав не вичерпує цілости націо­нального питання. Воно остає невирішеним навіть при істно- ванню дуже широких та дуже забезпечених вольностий оди­ниці, уживати скрізь рідної мови, творити національні звяз- ки та орґанізації, розвивати своєю працею рідну національну науку, мистецтво та культуру взагалі. Це показав досвід всіх много-національних держав. Нації оставали незадовелени- ми, не зважаючи на забезпечений діючим правом обсяг інди­відуальних національних прав. Причина цему лежить в істоті нації, на яку тільки що вказано. А власне, нація — це не тільки якась скількість людських одиниць, що балакають на одній мові та мають спільні инші обєктивні національні прикмети.

Домаганнє визнати та здійснити «права нації», послідовно «додумане до кінця», це нічо инше, як домаґаннє здійснити народню суверенність. Бо-ж нація — це нічо инше, як «нарід», коли під народом розуміли не загал людности, яка випадково найшлася в межах тої-ж держави, але таку людність, що хоче бути «народом», себ то творити одну коллєктивну цілість. З того становища є домаганнє права «національного самоозна- чення» тільки спеціяльною формою, одним випадком здій­снення ідеї народньої суверенности. її змістом є право нації рішати про державну форму свого буття, отже і право, твори­ти власну національну державу. Його сформуловано в такий спосіб в-перше в Італії в добу її боротьби за обєднаннє та визволеннє (Манціні). «Кожда нація повинна бути державою, та кожда держава нацією». В Німеччині станув на цім стано- вищи передусім Блюнтшлі. Але як прінціп, що має бути загально визнаний та здійснений, прінціп самоозначення націй став актуальним не ранше, як після світової війни. «Конституційна держава» не визнавала його. Вона стояла на становищи суверенности не нації, тільки держави, зглядне суверенности «народу», в розумінню людности держави. Тому саме виставленнє гасла самоозначення націй, як актуально­го політичного гасла, треба уважати захитаннєм основ, на яких побудована держава, про яку тут мова. Здійсненнє цего клича буде ліквідацією цего типу держави, одною з основ нового її типу.

Теоретичне сформулованнє отримало питаннє національ­ної автономії в державі, яку можна би було назвати клясич- ним прикладом много-національної держави, в бувшій Австро-Угорщині. Правда, бувша Росія представляла з огля­ду на заселяючі її нації ще більше пестру картину, — але поки що брак конституційного устрою не «допускав до слова» всі ті нації такій мірі, як це було в бувшій Австро-Угорщині, а навпаки, обєднувала їх до деякої міри спільна боротьба з абсолютизмом. Натомість в конституційній Австрії всі її нації мали правну можливість політичної активности і вони були покликані співділати в правлінню. В таких умовинах вияв­лялися в повній гостроті всі труднощі, що виникали з много- національности держави. Нараз зупинялася державна маши­на, бо національна боротьба не дозволяла витворити в парля- менті потрібної більшости. Розбіжність національних інтере­сів безупинно перебивала, а бодай утруднювала, можливість накреслення загально-державних політичних плянів та про­водження їх. Незалежно від цего, сама собою боротьба поміж ріжними націями в державі викликала чимало трудностий та клопотів. Дякуючи таким відносинам викликало націо­нальне питаннє в бувшій Австро-Угорщині порівнуючи живу дискусію, протягом якої зродилися ріжні проєкти його роз- вязки. Поміж ними особливе значіннє добуло собі вченнє соціял-демократичних писменників. Реннера та Бавера про національну автономію. Його треба уважати поки що най­більше систематично передуманим вченнєм. Не зважаючи на те, що воно повстало спеціально з огляду на бувшу Австро- Угорщину, та що ця монархія розпалася, то вченнє і доси не втратило свого значіння і має ще своїх приклонників.

В загалі, ми маємо дві концепції що до проведення націо­нальної автономії: форму перзональної та територіяльної автономії. Перша з них вимагає, щоби «національні справи» виняти з компетенції державної влади та передати їх екс- територіяльно зорґанізованим націям. Згідно з тою концепці­єю полагоджувала би кожда нація самостійно визнані за національні справи. Відносно цих справ автономія хоронила би націю перед поневоленнєм, вона давала би нації запоруку свобідного розвою. В усіх инших справах, що не обійняла би їх національна автономія, нація не істнувала би як правно зорґанізована ґрупа, як наділена публично-правними компе- тенціями та правами корпорація. Відносно цих инших справ, поза межами справ визнаних за національні, особова авто­номія не дає нації ніякої охорони перед поневоленнєм та ніякої правної можливости самоуправи. Таким чином перзо- нальна автономія здійснювала би самоуправу нації тільки під умовою, що її предметом були би справді всі справи, які нація уважає своїми власними, національними. Інакше, як би не всі справи, що ними зацікавлена нація, були віддані їй до автономного полагоджування, не можна би визнати осо­бової автономії достаточною формою здійснення національ­ної самоуправи. На це питаннє треба відповісти, щоби можна зясувати значіннє особової національної автономії.

Для цего, щоби на повище питаннє можна відповісти, ми мусимо вийти від самого розуміння нації. Іменно-ж треба під­креслити такий момент. Істоту нації творить один тільки момент хотіння творити окрему суспільну, і в звязку з тим політичну, цілість. Те хотіннє не є викликане якимсь одним конкретним інтересом — мовляв так, що нація хоче бути собою, щоби осягнути якусь означену користь економічного, культурного, чи якогонебудь иншого порядку. Обєднаннє нації в одну суспільну цілість є «стихійним» фактом. Спільність інтересів може прискорювата твореннє нації, але вона не уявляє собою істоти нації. Навпаки, буває так, що спільні інтереси є не причиною, а наслідком повстання та істновання нації.

В дійсности ніколи справи культури не вичерпують собою справ, які нація визнає за свої. Помимо них є чимало справ, що мають для життя нації дуже велике значіннє, та відносно, яких нація теж мусить вимагати самоуправи. Досить вказати на справи господарської політики. Ніколи не може нація заявити відносно них своєї незацікавлености. Крім цего, ми не маємо можливости найти абсолютну, обєктивну критерію для означення істоти «культурних» справ та для поведення для них межі. Звичайне зачислюється до справ культури справи навчання, — але без ніякого сумніву, справи культу­ри без порівнання далеко ширші як справи навчання та осві­ти. Культура обхоплює собою все життє. Всі прояви життя є одним своїм боком «культурними» проявами. Не можна вирвати з цілости цих проявів тільки частину їх, та їх тільки уважати справами культури. «Культурна автономія» не від­дає в дійсности в руки нації навіть всіх справ її культури. Врешті ця форма автономії утруднює порядкованнє навіть цих справ, що виразно їй передані. Сама орґанізація та веденнє шкіл мусить відбуватися в звязку з цілістю життя. Системи шкіл, плянів навчання не можна складати абстрак­тно, не беручи на увагу всеї суспільної орґанізації, господар­ських потреб, всего того, що лежить поза вузкими межами «культурної» автономії. І матеріяльне забезпеченнє культур­ної діяльности трудне, коли компетенції автономної орґаніза- ції обмежені до самої тільки тої «культурної» діяльности. Дякуючи свому публично-правному становищу, автономна культурно-національна орґанізація може накладати подат­ки, сплати та инші публичні данини. Але може виявитися, що таким шляхом зібрані фонди не вистарчають для заспо­коєння всіх потреб. Тільки скарбове господарство, ведене всесторонно, необмежене до означених тільки джерел прихо­ду, може дати вистарчаючу матеріяльну основу для ведення систематичної та широкої культурної діяльности. В умовинах культурної автономії «нація» буде все примушена звертатися до держави за допомогою і тим буде обмежена її самостійність навіть на, їй переданім, полі «культурних» справ.

Дякуючи цим недостачам культурної автономії, не-державні нації вимагали все здійснення своєї автономії в иншій формі, а власне в формі територіяльної автономії. Так було з окрема в бувшій Австро-Угорщині. Починаюча особли­во від революції 1848. р. вимагали всі не-державні народи бувшої Австро-Угорщини для себе здійснення тої автономії. Видвигнуто іменно два ріжні домагання: домаганнє автоно­мії істнуючих вже тоді «країв», та автономії окремих етноґра- фічних їх частин. Перше домаганнє виставляли народи, що — як Поляки — сподівалися бути в межах краю пануючою нацією. Домаганнє поділу країв на етноґрафічні частини та признання автономії цим частинам підносили нації, що не були пануючими в краю, тільки на своїй етноґрафічній тери­торії. Таке домаганнє поділу Галичини виставляли в бувшій Австро-Угорщині Українці. Оба ці домагання, це дві політич­но ріжні форми територіяльної автономії. В основі обох лежить домаганнє територіяльної автономії «краю», в техніч­нім розумінню (гл. уст. 2. у.). Ріжниця поміж обома концепці­ями в цім, що одна з них хоче, щоби «краями» остали «істо­ричні» територіяльні одиниці, себ то істнуючі вже краї, — друга, щоби краями були ті частини державної области, що заселені одною «етноґрафічною», себ то національною людніс­тю. Національна територіяльна автономія ріжниться від територіяльної автономії «країв» тим власне одним тільки моментом, що для неї «край» повинен обіймати всю ту части­ну державної території, що з огляду на свою людність пред­ставляється національно одноцілою. Тому відноситься до неї все, що сказано про територіяльну автономію країв.

З точки погляду інтересів нації, треба сказати, що терито- ріяльна національна автономія забезпечує їх без порівнання краще, як культурно-особова. Вона не є ще повним здійснен­ням домагання політичної національної самостійности. Повним його здійсненнєм може бути тільки національна дер­жава. Але в такій мірі, в якій «край» є суроґатом держави, є і територіяльна національна автономія найблизшим степенем для здійснення політичної самостійности нації.

З цего, що сказано про вищість територіяльної над перзо- нальною автономією нації, не випливає, що особова автоно­мія не має ніякого значіння, або що вона абсолютно ніде не є бажаною. Навпаки. Є умовини, серед яких про иншу, як про особову національну автономію не може бути й розмови. Необхідною умовою для територіальної національної автоно­мії є те, щоби в державі була частина території, заселена компактно, скупчено одно-національною людністю. На такій скупченій території мусить нація, що для неї має бути сотво­рена територіальна автономія, находитися в більшости. Без цего, переведеннє тої форми автономії просто технічно немис­лиме. Так само мусить бути ця територія достаточно велика. Розуміється, нема абсолютної міри на те, які межі для тої великости, — але на пр. трудно уявити собі територію малої громади на становищи автономного краю. Сама справа коштів владного апарату та управи мусить бути взята під розвагу. Там, де нема такої одноцілої з національної точки погляду території, але де розкинута по державній території людність якоїсь нації досить численна, там перзональна автономія являється одинокою можливою формою національ­ної автономії. В таких умовах наділена перзональною націо­нальною автономією нація не може теж нарікати, що її націо­нальна самостійність недостаточно зебезпечена, бо в даних умовинах вона взагалі не має підстави підносити домаганнє державної національної самостійности. Неможливість для неї самоозначитися в розумінню утворення власної націо­нальної держави є тут наслідком не волі держави, на терито­рії якої вона находиться, а виключно тільки наслідком фізич­них, ґеоґрафічних умовин її життя. З тої-ж причини представ­ляє собою перзональна національна автономія також з прак­тично-політичного становища доцільну установу там, де територіяльна автономія є неможлива до переведення з огляду на ґеоґрафічне розміщеннє якоїсь нації. В таких умо- винах її треба уважати найбільшим забезпеченнєм інтересів нації, яке можна їй дати, не порушуючи в більше кривдячий спосіб національних інтересів других націй.