Розділ Церква і держава

Відношення середньовічної держави до церкви представ­ляє одну з найбільш характеристичних рис для її характерис­тики. Порівнюючи з державами старого Орієнту, старовин­ною Грецією та Римом, врешті також з Візантією, те відно­шення особливе.

В цій історії треба розріжнювати два періоди, що покрива­ються взагалі з двома періодами розвою типу середньовічної держави. Перший з них — це період, в якому держава, а власне універсальна римська держава, мала над церквою перевагу. Другий період — це період перемоги церкви над державою.

А. Період переваги держави над церквою

Поділ римської імперії, а далі упадок західньої імперії поставив римську церкву в доволі політично трудне положен­ня. На сході церква була тісно звязана з візантійською імпе­рією. «Римський епископ» після упадку західньої римської імперії оставав теоретично в звязку з рештою христіянської церкви, а через неї з візантійською державою, — але цей звя- зок мав тільки мале практичне значіння. Дякуючи обстави­нам Візантія мусіла звернути свою увагу на схід і там скупчи- ти свою силу та політичну активність. Наслідком цього вона не могла давати римській церкві таких користий, які давала їй колишня римська імперія. З другого боку — римська церк­ва залишена сама собі в найтяжшу добу воєнного лихоліття та чергових завойовань скріпилася і була примушена вироби­ти в собі «духа активности» та почуття самостійности. Через те римські епископи не були склонні погодитися на таке ста­новище супроти держави, яке займала церква у Візантії.

Міжтим «політична рація» підповідала римській церкві бажаність найти для себе союзника в якійсь державі. Серед безнастанних воєнних розрухів римська церква не мала нія­кої збройної сили, що давала-би їй захист та помогла в її бажанню поширення. В цю добу, тільки римська людність Італії, Франції та Ішпанії належала до неї. Західні ґерман- ські племена були ще до кінця VIII-го століття не-христіян- ськими, північні значно ще довше. Східні ґермани — одні та другі ґоти та Вандали — були аріянами. Мірковання полі­тичного порядку довели до зближення поміж новими держа­вами та римською церквою. Бажання затерти ріжницю, що розєднувала римську та ґерманську людність, і бажання використати для держави вплив римського духовенства, рішило про перехід Західних ґотів в Ішпанії до римської церкви. Тоді закінчився там союз вищого духовенства з арис­тократією, що дав римській церкві пануюче становище в Ішпанії. Більше значіння мало приняття римського христі- янства франконським королем Хльодовехом /:496. р.:/. Це був початок тісного союзу римської церкви з франконською монархією, що був першим етапом в історії взаємин церкви та середньовічної держави. Вже меровінґи користувалися під­могою римської церкви, як у внутрішній своїй політиці, в орґанізації держави, так і в своїх плянах поширення на зовні свойого пановання. За те римська церква оставала під опікою державної влади. «Вся західна ґерманія опинилася в сфері впливу римської церкви» /:Шмідт:/. Богаті даровизни та наді­ли землею дали в тому часі римській церкві в державі фран­ків сильну економічну основу. Політичний вплив римського духовенства, особливо високого, був великий. При виборі королів воно мало рішаючий голос, а в прибічній раді коро­лів — визначну участь.

Союз франконської держави став ще тіснішим за династії Каролінґів.

Цей перший період взаємин церкви і держави в середньо- віччу був періодом підчинення церкви державі, а власне від­новленій «римській імперії». Після поділу франконської імпе­рії німецькі королі заняли місце франконських у відношенню до римської церкви та її голови. Утримати його було важко. Римська церква скріпилася була — в немалій мірі дякуючи опіці світської імперії — і найшла союзників, що в імя влас­них інтересів допомогли їй в боротьбі проти «римських імпе­раторів». Це була важка боротьба, в якій позиція римських імператорів була ослаблена тим, що ця боротьба не позволя­ла їм скріпити свойого становища в Німеччині, якої були королями. За те, щоби відбувати походи за Альпи, до Італії, вони були примушені платити дорого уступствами на річ територіяльних німецьких володарів з ущербом для королів­ської влади.

В періоді переваги світської влади над духовною відносини поміж ними були продовженням відносин, що зложилися були при кінці старої римської імперії, та які панували у Візантії. Юридично, лежали в їх основі ті прінціпи, що були сформуло- вані в юстиніянському законодавстві. Так з окрема в добу франконську розтягалася державна, світська власть також на справи внутрішньо-церковні, як справи скликування церков­них соборів. Тільки вже після розпаду франконської імперії ті справи вийшли з компетенції держави. За те призначування на церковні посади належало на протязі цілого цього періоду до компетенції королів, зглядно взагалі світської влади. Особливо Каролінґи виконували це право безоглядно: вони часто призначували також і мирян на духовні посади, в тому також на кермуючі посади в монастирях, або знову на протязі іноді дуже довгого часу не обсаджували опорожнених посад. Останнє діялося особливо тоді, коли держава потребувала для себе приходів з опорожнених посад. Що церква не протестува­ла зразу проти цього, це пояснюється як її слабістю взагалі, так між иншим і відносинами, що панували у франконській державі. А власне, в звязку з «фондаціями» церков та посад при них приватними особами, розвинулася там була та поши­рила установа «приватних» духовних, що залежали тільки від приватних осіб та стояли фактично поза церковною єрархією та дисципліною. З огляду на такі відносини церква могла навіть прихильно відноситися до змагання держави, хоч для себе, а все-ж втягнути духовенство в одноцілу орґанізацію та здисциплінувати його. При цьому держава мала на оці пере­дусім власний інтерес. Франконські королі з династії Каролінґів втягнули духовенство в державну урядницьку єрархію. Вони доручали духовним державні уряди, — а іменно високому духовенству високі уряди.

право призначати епископів, — папа чи король. Цей спір був вже одною з тих боєвих акцій, що їх повела римська церква зразу для свойого визволення зпід пануючого становища дер­жави, далі — для запановання над нею.

В чистій, абсолютній формі підчинення церкви державі находимо тільки у франконській державі, особливо за Каролінґів. Тільки тоді була церква неначеб то складовою частиною держави. франконський король займав супроти церкви юридично і фактично те становище, яке займали імператори в старій римській імперії та у Візантії. Прінціп, що воля імператора має значіння церковного «канону», діяв і був обмежений тільки морально, дякуючи скріпленому стано­вищу церкви. (Гіпшіюс.) Також орґанізаційно церква не мала самостійного становища. «Синод епископів був тільки части­ною державної ради і тому мав тільки функції ради короля, король виконував над епископами цивільне і карне судовод- ство, при чому вплив папи в усіх цих напрямах був виключе­ний» (Р. Шмідт). Тільки на основі королівського привілею було допустиме обирання епископів «клиром та народом» (Бруннер). Відносно церковного майна проявлялося пануюче становище держави з одного боку конфіскатами церковного добра, передусім на ціли збройної сили держави. З другого боку — королівськими законами визнавано право церкви до «десятини». Таким способом забезпечувала держава матері­ально церкву, що була тоді істотною частиною її власної орґа- нізації.

Подібні відносини церкви та держави запанували в Х-ому століттю в німеччині. на ґрунті зовнішньої політики оттонів, що ішла на завойовання на сході імперії заселених Славянами земель та повернення до христіянства їх людности, виріс фактичний союз та співдіяння обох інституцій. Цей союз находив і у внутрішній політиці держави сприятливий ґрунт, а власне бажаність для монархії підмоги з боку духовенства в боротьбі з феодальною аристократією. Але за визволення знід пановання герцоґів духовенство заплатило своєю залеж­ністю від німецьких королів. наділене «іммунітетами» та забезпечене матеріяльно, воно увійшло в склад королівської бюрократії, подібно як це сталося за Каролінґів у Франції.

Після розпаду франконської держави відносини змінили­ся остільки, що «римські імператори» не виконували вже прав відносно внутрішнього життя церкви, — з окрема вони не скликали вже церковних соборів. В тому періоді супрема- ція держави над церквою проявлялася головно призначуван­ням світською владою осіб на духовні посади. В їх числі обрання самого «римського епископа», папи, мало як прінці- пово, так і практично найбільше значіння. В ХІ-тім століттю те право німецьких королів, як римських імператорів, осягло найбільше значіння. «Престол св. Петра став» «власною церк­вою» «німецьких королів, що довільно насаджували папів, судили їх, усували» (Шмідт, Штутц). Хоч такі-ж права віднос­но решти духовенства, особливо відносно епископів, мали практично може і більше значіння, але виконувані відносно голови римської церкви вони були найяркішим висловом її повного підпорядковання державі.

Б. Період переваги церкви над державою

Підчинення церкви державі принесло їй чималі користи в ріжних напрямах. «Опіка» держави над церквою, помогла церкві значно в її «місійній» акції. «Місії» та поширювання христіянства відбувалися при дуже видатній, передусім фізичній допомозі з боку держави. Але не менше корисним сказалося те підчинення для внутрішних відносин в «рим­ській» церкві. Йому завдячує вона своє внутрішнє скріплення передусім відносно своєї орґанізації. Держава помогла церкві обєднати орґанізаційно оті численні ряди «приватних» духо­вних, що стояли поза церковною єрархією і були від неї зовсім незалежні. Далі, дякуючи державі церква обєднала орґаніза- ційно ті христіянські громади, що повстали в звязку з місіо­нерською діяльністю та довго не оставали з Римом в ніякому орґанізаційному звязку. Далі, держава дала церкві та забез­печила їй скрізь матеріяльні її основи. Врешті держава скрі­пила становище голови західньої церкви, папи. Вона помогла римському епископови в його боротьбі з візантійською держа- вою, якої супремація над церквою була для церкви небезпеч­нішою як перевага над нею франконської, чи пізніше рим­ської імперії німецького народу. Іменно на сході не могла церква протиставити державі своєї культурної переваги, як це було на заході, де культурна перевага була виразно на боці церкви. Візантія налягала на церкву усім тягарем зде- централізованої, деспотичної, твердо зорґанізованої монар­хії, — на заході державні форми щойно творилися і церква мала вигляди співдіяти при їх творенню. На заході врешті зарисовувалися вже початки феодалізму, що в політиці рим­ської церкви теж промовляло за звязком із заходом проти Візантії. Звільнивши римську церкву зпід залежности від Візантії, західні держави, що стали по черзі опікунками рим­ської «столиці св. Петра», зробили папу незалежним від меж- иусобиць місцевої римської аристократії. Підпертий великою державою римський епископ міг подумати про ті великі пляни церковної орґанізації, без здійснення яких не була можлива еманципація римської церкви. І врешті: держава, а власна німецькі королі самі своєю політикою дали римським папам отих союзників, що допомогли відтак папам в їх боротьбі як військова та політична сила. Посередньо зробила це держава своєю політикою проти італійських міст. В своїй боротьбі з німецькими королями італійські міста стали при­родними союзниками пап. Безпосередньо дали німецькі королі союзників папам, поселивши в південній Італії нор­манських лицарів. Ті Нормани мали бути васалями німець­ких володарів, — в дійсности вони здобули країну для себе і стали пізніше могутніми папськими союзниками.

Сила церкви росла «на місцях» і росла як сила універсаль­ної, понаддержавної орґанізації. На місцях росла сила та зна­чіння високого духовенства. В Анґлії (X ст.), Ішпанії, Франції та Німеччині стало високе духовенство, епископи та опати, могутнім чинником в державному життю. їх становище уси­лилися з розвоєм феодальної системи, з загальним зростом значіння великих феодальних землевласників. Хоч дідич- ність ленна, один з рішаючих моментів в розвою феодалізму, не відносилася до духовенства і хоч для него не було можливе ведення «династичної» політики, якою закріпляли своє стано­вище світські феодали, — то загальний розвій ішов на користь духовенства. Високе духовенство ставало з держаних урядовців — феодальними «васалями», так як і другі васалі наділеними чималою долею самостійности та незалежности. їх становище усилилося теж дякуючи згаданій вже вище політиці франконських королів супроти «приватних» церков та «приватного» духовенства. Дякуючи цій політиці, низше духовенство увійшло все в рамці церковної орґанізації та під­лягло церковній дисципліні. Духовні васалі розпоряджали дякуючи цьому не тільки засобами, якими розпоряджали всі инші васалі, як землеволодільці і ленні пани, але ще впли­вом на низше духовенство, а через него на ті кола людности, що оставали під впливом духовенства.

рівночасно зростала загальна сила церковної універсаліс- тичної орґанізації. Починаючи особливо від папи Миколи І. (858.-867.), римські папи енерґічно старалися скріпити цер­ковну орґанізацію та дисципліну. ті зусилля мали успіх дякуючи змінам, що сталися в положенню духовенства в усіх державах західньої Европи, про які тільки що сказано. Дякуючи цим змінам духовенство ставало окремим «станом», що почував себе солідарним, не зважаючи на державні межі. єрархічне підчинення низшого духовенства епископам, яке здійснила у великій мірі політика франконських королів, підготовило ґрунт для між-державної орґанізації духовен­ства. усилення незалежности епископів в державі, як фео­дальних васалів, сприяло теж переведенню тої орґанізації, що приносила з собою ще більше скріплення становища духо­венства як стану та розкривала можливости надзвичайного збогачення його станових привілеїв. Все те разом давало римській церкві надзвичайну силу якраз тоді, коли держава тратила її наслідком феодальної децентралізації. В такій ситуації церква розпочала боротьбу з державою.

на оправдання своєї програми відносно держави церква висунула цілий ряд теоретичних арґументів. ними доказувала вона зразу незалежність свою від держави, далі свою вищість над нею. так повстала широко поширена в середньовіччу «тео­рія двох мечів». Мовляв, істнують два мечі, символи двох влад, світської та духовної. Богом дані вони оба, — але отримав їх від бога св. Петро і щойно з його рук отримала меч світська влада. Так вчили заступники вищости та першенства духовної влади над світською. Оборонці держави знову твердили, що світська влада отримала свій меч безпосередньо від Бога. Таким чином держава займала виключно оборонне становище. Вона не ста­ралася доказувати свою вищість над владою церкви, тільки рівність з нею. Далі, черпала церковна теорія арґументи з учення св. Августина (354.-430.), що в добу, коли недавною ще була память переслідувань христіянства римською державою, та державне життя представляло просто жахливі картини, — вчив про безконечну низшість світського царства від «божого царства» та про підчиненість першого другому. На такому тлі зродилося вчення про допустимість непослуху супроти паную­чого, який порушує реліґійні закони, а навіть про допустимість убиття такого пануючого. Згодом розвинулася на цьому тлі ціла теорія «монархомахів» про допустимість убивства монар­хів. Окрім теоретичної літератури римська церква основувала свої домагання на цілому ряді сфальшованих документів, декретів найдавніших пап, то що. Ними доказувано з одного боку супремацію церкви над державою, з другого першенство римської церкви перед иншими (Ґумпльовіч). Збірка таких документів, зладжена в XII-тім століттю ченцем Ґраціяном, «Decretum Gratiani», мала особливо велике практичне значін­ня. Там находилися тези такі: «Петро наказав всім земним князям та всім людям слухати священників та підчинятися їм, — а хто цього не послухає, має бути проклятий... виключений з церкви». «Коли який король, князь, духовний або світський, порушить приписи цих декретів — то має бути зложений з уряду». Там була «присяга на вірність», яку ніби то зложив папі цісар Отто, признаючи себе таким чином папським васа- лем. «Даровизна Константина» оповідала про те, що імператор Константин, коли переносив до Візантії столицю, дарував всю західньо-римську імперію папі. На ті і подібні документи покликувалася церква як на правну підставу своїх прав. Вони представляли фактично дуже довго важливі «джерела» кано­нічного права. Помимо них, папські енцикліки та буллі розви­вали це право в ясно означеному напрямі. В них вирішували папи конкретні питання та окреслювали засадничо відношен­ня церкви до світської влади. Так на початку XIV-го століття, коли римська церква дійшла до вершка своєї переваги над світською владою, папа Боніфаций VIII. заявляв: «Бог устано­вив нас над королями та царствами, вкладаючи на нас ярмо апостольської служби, щоби ми виривали, бурили, нищили, будували та сіяли». «Пануючий може вправді підняти світ­ський меч, але тільки за дозволом церкви.»

Така була теоретична основа і прінціпове становище рим­ської церкви супроти держави. Конкретно, відносини церкви та держави виявлялися рядом привілеїв та вольностий, що їх держава признала переможеній церкві.

Право скликати церковні собори, що за Каролінґів нале­жало до компетенцій короля, стало виключним правом духо­вної єрархії. Зразу королі виконували ще його, іноді виразно як засіб боротьби з папами, — відтак суверенність церкви на цьому полі була прінціпово признана. Разом з тим церковне законодавство відмежувалося від державного. I на цьому полі ішло в першу чергу про справи виключно церковні та про незалежність церкви від держави, її автономію відносно зако­нодавчого порядковання «власними її» справами. Відтак поширювався постійно обсяг церковного законодавства і рів­ночасно стала церква визнавати вищість свойого законодав­ства над світським, державним. Церковне право розвивалося поруч з державним і згодом «corpus juris canonici» став осо­бливо важливим джерелом діючого права. Без знання цер­ковного права не можна було обійтися, бо на дуже широких областях життя те право було рішаючим або конкурувало зі світським. Звідси вимагалося від юристів знання «обох» прав, церковного та світського (римського), що сьогодня ще зали­шило свій слід м.ин. в титулі «обох прав доктор» (doctor utriusque juris).

На орґанізаційному полі змагання церкви ішли в напрямі усамостійнення церковної орґанізації, зроблення її незалеж­ною від держави. В тім напрямі два питання мали особливо велике значіння: питання, хто має право роздавати церковні посади, та питання єрархічного підпорядковання церковних влад під центральну владу римського папи, з виключенням якого-небудь втручування з боку держави. Що до першого питання — то ішло передусім про спосіб обирання папи, далі про призначування епископів та низшого духовенства. Справа вибору папи мала прінціпове значіння. В ній та в анальоґічній справі надавання корони «римського імперато­ра» зосереджувалася сама засада взаємин церкви та держа­ви. З одного боку — починаючи від межиусобиць поміж сина­ми Карла Великого після його смерти — римські папи заяв­ляли, що римський імператор одержує корону тільки на основі помазання папою. З другого боку — «римський імпера­тор» як «римський патрицій» отримав рішаючий вплив на обрання папи, і фактично, як сказано вже вище, просто при­значав пап. Так було на пр. в періоді так званих «німецьких» пап, насаджуваних німецькими королями як римськими імператорами. Перемога церкви виявилася відносно справи обирання папи декретом папи Миколи II. з 1059. р. Цим декретом виключено участь мирян при виборі папи і віддано вибори виключно в руки кардиналів. Справа обирання епис- копів була більш складна. Вибір належав правно до «капіту­ли». Фактично, високі феодальні васалі, а в Німеччині тери- торіяльні герцоги, здобули були рішаючий вплив на призна­чування епископів. Оскільки ішло про визволення зпід того впливу, церква і держава в лици пануючого виступали солі­дарно, — так було у Франції та в Німеччині. Відтак, коли державна центральна влада перемогла над територіяльними володарями, виник конфлікт поміж нею та церквою. Церква, скріплена вже, вимагала виключно для себе впливу на при­значування епископів. Держава стояла на цьому, що «інвес­титура» епископів як васалів належить до неї. Остаточно перемогла церква — в Анґлії в XI. століттю, в Німеччині в XII. В Німеччині закінчилася боротьба формально компромі­сом. Згідно з вормським конкордатом (1122. р.) цісар зрікся інвеститури «перстенем та жезлом», тільки при виборах міг бути присутним його заступник, а відтак цісар надавав обра- ному ленно, в деяких частинах імперії перед, в инших — після висвячення. В дійсности, обрання епископів перейшло зовсім в руки церкви. Тільки у Франції справа інвеститури не одержала ще загостреної форми, дякуючи приязним взаєми­нам церкви та королівства. Взагалі-ж церква перемогла. Справа призначування епископів опинилася виключно в її руках, а разом з тим вона отримала можливість самостійно та незалежно від держави складати свою єрархію виключно з огляду на свої власні, понад-державні, універсалістичні ціли.

Незалежність від держави в справі призначування духо­вної єрархії була одною з передумов для незалежности церк­ви. Церква ішла далі в змаганню до сотворення орґанізації, залежної тільки від неї. Перешкоди, які ставила їй на цьому шляху світська влада, церква потрафила зломити. Так вона здобула право безпосереднього та незалежного від держави зношення центральної церковної влади, себ то римського папи з епископами. Держава мусіла визнати зразу оспорюва­не право епископів виїздити свобідно поза державні границі без королівського дозволу (Гіпшіюс). Але найважніше було те, що церква здобула для свойого духовенства виїмкове, при­вілейоване становище, дякуючи якому духовенство стало замкненим в собі, над иншими дуже високо поставленим ста­ном. Привілеї ішли передусім в двох напрямах: починаючи від ІХ-го століття, в Анґлії ХІ-го століття, духовенство було виняте зпід компетенції загального, «світського» суду і отри­мало власне своє судоводство, — і воно отримало далекойдучі звільнення від державних податків. В останньому напрямі дійшло до цього, що папа Боніфатий VIII. наложив екскому- ніку на всіх духовних, що платили-би податки, та на всіх пануючих, що вимагали-би податків від духовних. Відносно судоводства церква не зупинилася на самому привілею для духовенства. Вона зуміла поширити своє судоводство також на не-духовних. За Іннокентія III. (Нерозбірливо в тексті) прінціпове домагання щоби перед «forum ecclesiasticum» (духовний суд) належали цивільні спори поміж духовними та з духовними, та всі злочини клиру і духовні або напів-духовні делікти мирян, єресь, сімонія, збезчещення церкви, апоста- зія, шизма а також криво-присяга, розпуста, лихва» (Р. Шмідт). Ця програма церкви була майже вповні здійснена. Церковний «інквізиційний» процес, якого присуди була обо- вязана виконувати світська влада, став в руках церкви могут­нім засобом її політичного впливу та значіння. Одиниці та широкі маси людности оставали під фізичною загрозою пере­слідування (Альбіґензи) та під моральним впливом «святої інквізиції». Таким чином церква отримала надзвичайно широкі компетенції, що своєю істотою сягали далеко поза межі релігійного життя. Для виконання цих компетенцій вона розпоряджала власним, високо освіченим, вишколеним апаратом. Цей апарат не тільки освітою перевищав державну бюрократію. В той час, коли феодальна система ослаблювала державну владу, церковний апарат, духовенство, діяв справ­но і точно. Дякуючи целібатови та становим привілеям, духо­венство стало гостро від решти людности відділеною верствою і разом з тим воно було сильно звязане з Римом та здисциплі- новане. Помимо «білого» духовенства, численні ордени, пере­дусім домінікани, дбали про утримання церковного «пано- вання над душами». Скрізь збирана «десятина, помимо добровільних записів та даровизн, давала церкві сильні фінансові засоби. Врешті «лицарські ордени» представляли збройну силу, що оставала в безпосередньому розпоряджен­ню церкви.

В такому становищі церква в ХІІ.-ХІІІ. століттях мало чим ріжнилася від держави. Фактично була церква сильніша від феодальної держави. Папи уважали себе «королями королів», найвищими володарями світа, яким підчиненими були всі світські пануючі. Вони мали рішаючий вплив на вибори німецьких королів, що були рівночасно «римськими імпера­торами», вони рішали спори поміж пануючими, судили коро­лів, — і в ХІІІ-тім століттю папа просто і назвав себе «найви­щим сувереном» світа. І в дійсности, особливо за Іннокен- тія III., коли сила римської церкви дійшла до апоґея, цілий ряд пануючих отримав королівства від папи, як ленна (син Гайнріха Льва в Німеччині, Фридрих Апулійський, англій­ський король Іван.). Тоді і повстало схолястичне вчення Томи з Аквіну (1227.-1274.), що дало «клясичне» сформуловання супремації церкви над державою. І зовсім анальоґічно як світські суверени — королі дбали про витворення незалеж­них від вірности васалів підстав своєї сили, старалися скуп- чити в своїх руках «власні» свої, їм безпосередно підлеглі землі, — так і папи приняли ідею «власної» церковної держа­ви, що належала би їм безпосередно, а не як ленно. Таку думку можна стрінути вже рано, коли римські папи тільки зачали були визволятися зпід впливу Візантії. Вже коли Пипін переміг Льонґобардів, передав здобуту землю «репу- блиці св. Петра». Конкретні форми отримала ця ідея почина­ючи від папи Григорія VII. За Урбана II. вона була одним із завдань, що мали їх здійснити хрестоносні виправи: здобута від «невірних» «свята земля» мала стати церковною держа­вою. Ті пляни не здійснилися. За те в Італії церква здобула для себе власну територію. Став нею передусім сам Рим, де Іннокентій III. усунув горожан від правління та завів єдино- личну владу, далі так звана «даровизна Матильди», Сполєто, Больонія, Феррара, Равенна, Анкона. Ота «власна» «церков­на держава» не мала великого матеріяльного значіння. Вона була занадто мала, щоби могти бути джерелом реальної сили, яка відповідала би великим, універсалістичним плянам рим­ської церкви. Тільки в місцевій італійській політиці вона могла мати значіння, — але з тої точки погляду вона пред­ставляла для римської церкви також небезпеку. Вона втяга­ла римську церкву в круг боротьби поміж італійськими місь­кими державами, а коли італійський нарід зачав боротися за обєднання Італії, церковна держава була одною з перешкод на шляху обєднання. Церковна держава мусіла упасти, щоби могла повстати державно обєднана Італія. В добу, коли церк­ва осягла була повну перевагу над державою, була церковна держава одним із зовнішних знаків тої переваги. Вона була теж доказом, яку велику еволюцію перейшла була церква від своїх початків, м.ин. також у відношенню до держави. Це від­ношення було зразу зовсім вороже. Аскетичне вчення св. Августина уважало світську державу тільки злом, і протиста­вило їй церкву як моральну силу, що бажає панувати тільки над душами. На протязі тисячеліття церква не тільки поми­рилася з державою, але і сама стала нею, стала державою цего а не того світа. її боротьба зі світською державою не була боротьбою проти держави як установи. Церква боролася за те тільки, щоби заняти верховне, пануюче місце у відношенню свойому як держави до инших держав. В добу найбільшої переваги церкви над державою церква сама була теократич­ною монархією, що панувала над иншими державами серед- ньовічча. Вона заняла фактично місце того державного твору, до якого повстання сама причинилася: місце «універ­сальної» святої римської імперії. Захитання пануючого стано­вища церкви вийшло не від тої безсилої римської імперії. рішаючі ударі нанесли церкві молоді «національні держави».

6.