Розділ Загальна характеристика феодальної держави

Питання, в чому лежала істота европейського середньовіч- ча, має свою широку літературу. тут цікавить нас тільки питання про те істотне, чим відзначалася середньовічна дер­жава від инших «історичних типів» держави.

Обговорюючи зустріч ґерманських завойовників з Римом, Вільсон каже: «Істотні ріжниці поміж обома системами можна коротко висказати так, що ґермани були переважно особисті, римляни не-особисті. римському войовникови та римському горожанинови була зовсім чужа особиста вірність, що представляла головний засіб звязку в первісних ґерман- ських установах. Він підпорядковував себе державі...» «кого вірність не відносилася до особи (урядовця або полководця), але оба вони вимагали вірности тільки як представники держави, як кождочасне її втілення». «За те у ґерман про­являлася — тенденція до просто протилежних поглядів. Коли вони завоювали імперію, звязував їхні ватаги прінціп особистої вірности». Можна залишити на боці питання, чи слушно добачує Вільсон та другі письменники основу тої ріжниці в расовому чи національному характері Римлян та Ґерман, — її треба би радше глядати в ріжниці суспільних відносин та степеня розвою. Сама по собі ця характеристика вірна і її можна поширити на ті типи держав, що їх пред­ставляють старий Рим та середньовічні феодальні держави. В основі римської державности лежало відношення до дер­жави як такої та до її обєктивного правного порядку. У фео­дальній державі навпаки висувається на перший плян субєктивний момент особистого відношення поміж управне- ним представником державної влади та зобовязаним. Особливо ясно виступав цей момент у відносинах, що осно­вувалися на ленній системі. Все, чого міг вимагати суверен від своїх васалів, випливало з особистого правного відно­шення поміж ними.

Передусім проявлявся отой «субєктивізм» феодальної дер­жави в політично-правному становищі самого пануючого. Становище його було субєктивним його правом, а властиво комплексом субєктивних прав. Оскільки становище пануючо­го стало дідичним, те розуміння його як субєктивного права вилилося в патримоніяльному розумінню відносин пануючо­го до держави. Субєктивне право пануючого на пановання розумілося як тотожне з приватним субєктивним правом власника до його річи. Державна територія розумілася як предмет власности пануючого. Ця власність, «верховна влас­ність», не ріжнилася істотно від власности приватного права. Наслідком цего-пануючий міг в прінціпі розпоряджати дер­жавною територією так само, як приватний власник своєю річию: він міг ділити її, продавати, заставляти, то що. З «вер­ховною власністю» державної території були звязані ріжні субєктивні права, що разом складалися на обсяг власти пану­ючого. Оскільки деякі з них перейшли на васалів, то ставали вони субєктивними їх правами. «Право судити» було ще публично-правним обовязком, але субєктивним правом, так- само ріжні «права» в области публичної адміністрації, з окре­ма скарбові права до оплат, данин, мит та монополів. Таке розуміння було протилежне античному розумінню публично­го уряду і звязаних з ним функцій, і його треба уважати більш примітивним.

Як носій субєктивних прав середньовічний пануючий був одною стороною. Другою були ті, чиї обовязки відповідали «правам» монарха. І це друга характеристична риса серед­ньовічної держави, її роздвоєність. В середньовічному розу­мінню держави «виступають rex і regnum (король та коро­лівство як два, гостро один від одного розділені правні субєкти, з яких жаден не хоче признати другого вищим». (Ґ. Єллінек.) І в цьому напрямі феодальна держава ріжни- лася основно від античної, в якій держава покривалася з «загалом горожан», будучи власне юридично одноцілою орґанізацією цього загалу.

Що до дійсної сили державної влади середньовічча, то з малими виїмками (держава Каролінґів, Німеччина в корот­ких промежутках, держави Норманів в Італії та Анґлії.) пред­ставляють феодальні держави картину її обмеження та осла­блення. Центральна влада звичайно безсила супроти вели­ких та малих територіяльних вельмож та земельних власни­ків. її «права» були річево обмежені, а фактична можливість виконувати їх теж звичайно мала. Порівнюючи з завдання­ми, які ставили собі та виконували держави Греції або рим­ська імперія, середньовічні держави представляються як дуже примітивні. їх зусилля ішли передусім в напрямі утри­мання збройної сили держави, — при чому і це завдання виконувалося в великій мірі автономно, силами васалів. «Скарбовість» середньовічча була теж, порівнюючи з рим­ською, дуже нескладна. Потреби держави задовольнялися в першу чергу шляхом безпосереднього виконування зобовяза- ними тих праць та постачанням річий, яких держава потре­бувала. Далі головним джерелом приходу була земельна власність, при чому тільки згодом повстало розріжнювання поміж власністю держави та власністю королів. Щойно на останньому місці стояли приходи з «реґаліїв», мит, данин, податків. Поза тою простою скарбовою адміністрацією, серед­ньовічна держава виступала як адміністратор ще тільки в зусиллях за утримання внутрішнього мира. На цьому полі нелегке було її завдання. Пануючою верствою було лицар­ство, що уважало війну як одиноке достойне його заняття та джерело приходу. Безнастанні боротьби та межиусобиці поміж лицарством та численні лицарі-розбійники, це було лихо, з яким старалася бороти держава. При слабости цен­трально-державної влади, вона тільки з великим трудом, при допомозі церкви, а пізніше міст, могла справитися з цим завданням. Врешті, судоводство було тереном діяльности держави. І це поле було порівнюючи обмежене: в великій мірі находилося судоводство в руках «автономних» чинників, фео­дальних землевласників, міст та церкви.

Характеристичний для середньовічча становий суспільний устрій відбився безпосередньо на устрою середньовічної фео­дальної держави. «Стани» та ті вузші суспільні ґрупи, що істнували в їх границях, це були рівночасно і політично-прав- ні орґанізації. Феодальна центральна влада мала перед собою не одноцілий «нарід», а оті зорґанізовані ґрупи. Це давало феодальній державі, що вже в своїй основі була «роздвоєна», вигляд ще більшого розколення та неодноцілости. Партнером, контрагентом, іноді противником «влади» не був «нарід» як одна цілість, тільки «стани» та окремі їх частини. Як в анти­чних державах, так і в державі середньовічча величезна, чисельно дуже переважаюча частина людности стояла правно та фактично поза державою. Вся невповні-вільна людність, в першій мірі селянство, приймала участь в життю держави тільки пасивно. За те управнені верстви людности, всіх ступе­нів лицарство, духовенство та міщанство було супроти держа­ви також орґанізаційно в дуже великій мірі самостійне та незалежне. З державою суперничали численні орґанізації, яких характер мало чим ріжнився від держави. Тим своїм боком глибоко ріжниться від античного та модерного типу дер­жави «станова держава в екстремній своїй формі, в якій князі та стани мали своїх окремих урядовців, суди, каси, а навіть війська та дипльоматичних заступників» (Ґ. Єллінек).

Порівнюючи з иншими типами, феодальна держава вра­жає далі одною своєю рисою, яку можна-би назвати «правди­вістю» її устрою. Вся побудована на родово-аристократично­му прінціпі ця держава не знала дісгармонії поміж суспіль­ним та політичним устроєм. Політичний устрій її був безпо- середним та вірним висловом суспільного. Суспільні стани були рівночасно носіями означених політичних прав, сус­пільно пануючому становищу відповідало формально, прав- но визнане і політично пануюче становище. Оця згода поміж фактичним відношенням суспільних сил та його пра­вовим висловом була одним з появів тої згоди, тої «однозвуч­ности», якою визначалося все духове життя середньовічча.

Станова середньовічна держава, що в многих напрямах представляється як зворот взад, як поворот до більш примі­тивних форм від тих форм, що витворилися були в державах античної Европи, — в одному напрямі принесла щось нове, до чого не могли додуматися старовинна Греція ані Рим. Грецькі держави, як і Рим, знали «загал горожан» як полі­тично повноправну частину людности держави. Але для здійснення прав тої людности вони не знали иншого шляху, як безпосередня участь горожан в нарадах та голосованню народнього зібрання. Практичні наслідки цего були, як для Греції, так і для Риму, важкі. В Греції держава, м.ин. дяку­ючи технічній неможливости притягти до участи в народ- ньому зібранню поза-місцевих горожан, не могла розвину­тися територіяльно поза межі держави — міста. Рим, що не зважаючи на спротив первісної громади горожан, зумів врешті поширити право римського горожанства, не міг дати цему праву практичного політичного значіння.