Розділ Загальна характеристика устрою Риму в першім періоді республики

В періоді, про який мова, політичний устрій Риму дійшов в основах своїх до ступня викінчення. Витворилися в цім періоді установи та звязані з ними поняття, які треба назвати оригінальними, суто римськими, не зважаючи на їхнє спорід- неннє з установами чужими та видимий вплив на них чужих, головно грецьких установ.

А. Нарід

В першім ряді треба поставити установу та поняттє горо­жанина. Початки, з яких виросло римське горожанство, не ріжняться від відносин, що панували скрізь в період родово- кровної орґанізації. В першу, доісторичну добу зустрічаємо в Римі тільки «родичів», членів роду як повноправних учасни­ків політичного звязку. І вони не виступають індивідуально. Членом роду є властиво родина, репрезентована живучим своїм батьком — головою. Загал цих родин, що обхоплені родами — це «нарід». Поза «народом» стоять всі, що не обхо­плені родовим звязком, з окрема плєбеї. Як в грецьких «демо­кратіях» пішов в Римі розвій цим шляхом, що під впливом звязаних з осілістю, льокальних інтересів круг учасників політичної цілости розбив межі старої родової орґанізації, поширився поза неї. При цім він не перестав основуватися на моменті кровного походження. Тільки коло родів, що склада­ли нарід, поширилося, обхопило собою окрім старих ще нові, але тільки постійним здавна перебуваннєм звязані з Римом родини. Це було злиттє в один двох, перебуваючих досі побіч себе на одній території «народів», патриціїв та плєбеїв. Злиттє не відбулося зразу, а проводилося постепенно. Першим ета­пом на цім шляху було обхопленнє обох «народів» одною вій­ськовою орґанізацією. Це вказує виразно значіннє територі- яльного моменту в цім процесі. Потреба оборони спільної території — це почва першого зближення, на якій виросли перші спільні, хоч дуже нерівно поділені політичні права, право голосовання в центуріяльних зібраннях. Остаточно витворюється один «populus», нарід, громада вільних «горо­жан» Риму.

Про участь в горожанстві рішало — як і в «Греції» — похо- дженнє. Але сама ця участь була безпосередня. Горожанин належав до громади горожан безпосередньо, як одиниця, — не через свою родину та рід. І навпаки, нарід поділявся не за «природою дані» вищі звязки, родові та родинні, а «механіч­но», на основі «річевої доцільности». Це був поділ на місцеві одиниці — «tribus» та частини, яких встановленє випливало з потреб скарбової адміністрації або військових. Ці поділи могли змінятися відповідно потребам і поодинокі горожани могли переходити з одного до другого округа, центурїї і т.п. Не змінялося тільки само поняттє народу та горожанина, як істотної його частини.

В своїй істоті римське горожанство «civitas» не ріжнилося від горожанства грецької «поліс». Одно і друге — це було членство в громаді повноправних міщан, тотожній з самим поняттєм «поліс», «urbs», міста. І тут і там «місто» — це був загал горожан — міщан, механічне звязаннє їх у вищу цілість. І навпаки, — горожанин, це активний учасник цеї громади, наділений правом впливати на її життє; право горо­жанина брати участь в народніх зібраннях та голосувати на них, з окрема вибирати публичних урядовців, і право пасив­ного вибору, виборности на ці уряди. Цей бік права горожа­нина обхоплювано в Римі назвою «право голосовання та почестий» — «ius suffragii et honorum». Цей — так сказати би — «політичний» бік горожанства був доповненнєм цего становища, яке займав горожанин в области «приватній». Бо «горожанин» був передусім учасником системи римського родинного та взагалі «приватного» права. Тільки римський горожанин міг оснувати родину з розумінню цего права, тіль­ки він міг заключати дійсні в обличу цего права договори, набувати власність і т.д. Загал прав цего порядку обхоплено назвою «право подружжа та торговлі» /:«ius connubii et commercii».

Сума цих 4-ех ґруп управлень /:ius connubii, commercii, suffragii, honorum:/ давала повне горожанство, історично представляли ці «групи етапи, якими ішло в Римі здійсню- ваннє нового порядку, що виріс на розвалинах племінно- родового устрою.

Отся юридична рівність була ліквідацією колишньої нерів- ности, що випливала з прінціпів родово-племінного устрою. Натомість вони не вирівнювали в нічім нерівности, яка тіль­ки в частині покривалася з ріжницею, що ділила Рим на патриціїв та плєбеїв. Це була ріжниця основана на ріжниці економічного положення ріжних частин населення. Вона істнувала і в доісторичну старовину Риму, — тоді вона покри­валася з ріжницею між повноправною родовою аристокра­тією, і поставленим поза нею суспільним низом, клієнтами, панщиняним селянством та нечисленними ще, міськими чужинцями — пришельцями. На протязі 5-го до 3-го століть змінилася економічна структура Риму основно. Поруч зі ста­рою земельною аристократією стояла тепер верства фінансо­вої аристократії. Суспільні низи зросли чисельно, а їхнє еко­номічне положення погіршилося значно. Відбувся процес, який відбувається скрізь при переході від патріярхальної, аграрної системи господарства до індустріяльної; пролєтари- зація численних мас дрібного селянства. Воно сиділо колись на землі, а тепер було викинуте з неї. Грошевий оборот каже великому земельному власникови продукувати для продажі, не вдоволятися цим, порівнуючи дрібним приходом, яким він вдоволявся колись, в добу «натурального» господарства. Звідси стремліннє вивласнити отсю масу, що сиділа на «його» землі і була обовязана тільки до незначної данини та послуг.

Форма, в якій виступає з Римі «аґрарне питаннє», звяза- на тісно з суспільно-політичним» устроєм Риму. Згадано вже, що в Римі — як і в Греції — держава була тотожна з «громадою горожан». Це проявлялося практично в погляді, що воєнна добич держави — це була добич горожан, з окре­ма відносилося таке розуміннє до завойовання нових земель. Добуті землі припадали в прінціпі загалови рим­ських горожан, вони були «ager publicum», загальним публичним добром. Що до користування цим добром були два способи. Один — це було поселюваннє в добутих облас­тях римських горожан. Поселенці одержували на власність земельні наділи. Вони творили римські кольонії в добутих областях. Другий спосіб був такий, що земля оставала публичним майном, але її віддавано римським горожанам в аренду — «possessic», за оплатою данини до державного скарбу. Питаннє, котрий з обох цих способів повинен бути стосований, зачіпало дуже глибоко римську бідноту.

Але це були тільки паліятиви. «Суспільне питаннє» все загострювалося. Рим перейшов а слідуючий період своєї істо­рії не тільки з нерозвязаним земельним питаннєм, але й иншими питаннями, що виростали на тлі економічного зубо­жіння широких його мас. та на тлі рівночасного надмірного збогачення «пануючих» верств, основаного на невільництві.

Б. Нарід і область

Римське розуміннє горожанства покривалося з грецьким в одній ще, дуже важній точці. Римське горожанство було — так само, як і грецьке — тільки горожанством міста. Навіть, коли державна область Риму дуже значно поширилася, «місто» — «urbs» було для Римлян олицетвореннєм їхньої найвищої політичної організації. І в них — як і в Греції — не утворилося політично-правне поняттє, яке відповідало би зміненим в дійсности обставинам. Фактично Рим перестав вже бути тільки містом і людність, що була обєднана в полі­тичну цілість, не містилася в межах міста.

Коли «Рим» став вже «Італією», коли навіть чужина зрозу­міла це й. означала всіх мешканців цеї політично зєдиненої области просто «Італіками», то очевидно цей новий політич­ний твір був основно ріжний від колишнього Риму, держави- міста. Але ці правно-політичні поняття, на яких була побудо­вана юридична структура колишнього Риму, остали незміне- ні. Римляни — як і Греки — не вийшли поза поняттє «горо­жанина» в розумінню члена «поліс», міста. Своє відношеннє до країв, які приєднали, вони правно охоплювали тими-ж поняттями, якими робили це Греки. Це були поняття «горо­жанина» з одного боку, з другого боку по-няття «союзників»------------------------------------------------------ «socii». Вся ріжниця була в цім, що римська практика стосу- вала ці поняття інакше. Наслідком цего було, що фактичне відношеннє Риму до приєднаних країв, міст та племен, і вза­ємини між ними були трівкіші, сильніші, як це було в Греції.

Зразу одинокою формою поширення політичної організа­ції поза межі «міста» — була форма «союзу». Але в цю форму, тотожну з грецькою, зумів Рим внести практично инший зміст. Після «латинської війни» /:338. р. до Хр.:/ розвязано союз, в якім всі громади були формально рівноправними чле­нами. На його місце заключено союзи з поодинокими грома­дами. Таким способом Рим став виключним центром, через який були звязані союзники. Що до правного становища союзних міст — то Рим оставив їм їхній устрій та самовряду- ваннє. Тільки справи війська та заграничної політики пере­йшли на Рим. Що до внутрішних справ союзників — то під­лягали вони втручуванню Риму о стільки, що римський сенат вирішував спори поміж поодинокими союзними містами та рішав про запалення союзників на римських урядовців — головно в справах визначування скількости військових «кон- тинґентів», які виставляли союзники. Така система давала в деякій мірі запоруку, що «союз» не звернеться проти Риму. Рим одержав в цім напрямі практичну науку з досвіду пер­ших століть республики.

Важнішим ще з огляду на тревалість будівлі, яку ставив Рим, було те, що він робив порівнуючи ширший ужиток з тво­рення поза географічними межами свойого міста осілі грома­ди римських горожан. В першій лінії — це були — як колись в Греції — кольонії, зложені з римських горожан як поселен­ців. Але кольонії не були одиноким джерелом для повставан­ня таких громад. Рим рішався на те, на що, не могли рішити­ся н.пр. Атени. Він надав деяким з союзних міст повне право римського горожанства. Горожани цих міст стали повноправ­ними римськими горожанами, отримали права приватні та політичні, що складалися на зміст римського горожанства, отже також участь в народніх зібраннях з правом голосу. Самі ці міста втягнено в римські «трібус». Податки плачено прямо в Римі. Вони відбували військову службу прямо в рим­ських лєґіонах. Обсяг ділання римських урядовців поширено на ці громади. Одним словом, ці громади стали рівнорядни- ми частинами «міста». Правда, зразу тільки дуже незначна скількість громад була таким способом зрівнана з самим Римом /:Остія, Анціюм, Тарраціна, Мітурне:/. Загал міст, які Рим втягав з постійний політичний звязок з собою, о скільки вони не були просто «союзниками», одержував тільки т.зв. «частинне право горожанства». Це право не обхоплювало права голосу та виборности, не мали теж міста цего типу при­знаного собі права самоврядування. їх положеннє було гірше, як міст просто союзних.

Таким способом відносини міст, звязаних з Римом, до само­го Риму було неоднакове. Між ними виділялися кольонїї та наділені повним римським горожанством міста. Вони назива­лися «муніціпія». Решта міст оставала в положенню тіснішої або вільнішої залежности від Риму, на ріжних ступінях нерівноправностий та підпорядковання. Взагалі Рим — як і грецькі міста — дуже заздро замикався перед допущеннєм до своєї «громади» «civitas» нових, чужих елементів. Під натис­ком тільки, з конечности він робив це, — але таки робив. Двічі в історії цеї доби запанувала в Римі «хвиля лібераліз­му». Раз — після «латинської війни», і другий раз — після перемоги над Пиргом. Тоді наділено правом повного горо- жанства цілий ряд дальших міст. Таким способом, хоч не вирівналося становище всіх, обєднаних в одну політичну цілість частин, то всеж зменшилася диспропорція між приві­лейованими і рештою міст. «Через те політичний розвій Риму одержав вищість над розвоєм Атен: в критичнім моменті допроваджено до орґанізму держави тільки «свіжої крови», що він міг пізніше перетревати найбільш небезпечний період свойого росту». Але те, що Рим не спромігся тоді на «ширший жест», що він не пішов далі, як тільки до меж, які накинула йому безпосередня необхідність, — це не пройшло безкарно. Рим виратував своє буттє, але не вирішив та не розвязав питання «союзників». Це питаннє коштувало його не тільки богато крови, він заплатив за невміннє розвязати його в свій час не тільки матеріяльною руїною. В звязку з цим питаннєм остає і неможність удержати дотеперішню республиканську форму і суспільна еволюція Риму, яка була причиною його політичного упадку.

В. Влада

В тіснім звязку з поняттєм горожанства остає в Римі розу- міннє влади. В практиці політичного життя Риму, починаю­чи з найранішої історичної доби, були найвищі урядовці чинником перворядного значіння. Не зважаючи на станови­ще сенату та його фактичний вплив, ані на демократизацію всего політичного життя, римська магістратура задержала те своє значіннє. І сенат і коміції мали вплив та значіннє о стільки, о скільки зуміли запевнити собі вплив на найвищих урядовців республіки. Звідси плила завзята боротьба плєбеїв з патриціями за уряди. Звідси плило піклуваннє сенату про вплив на вибори найвищих урядовців: щоби забезпечити себе перед несподіванками, сенат зумів провести в життє прінціп, що уряди є доступні тільки в означенім порядку, що ніхто не сміє обняти уряду, поставленого в ієрархії урядів вище, поки не перейшов урядів низшого порядку. Звязав теж себе сенат з «магістратурою» тим, що поповнявся він пізніше не інакше, як бувшими найвищими урядовцями.

З Греції демократизація перенесла точку ваги життя «нбЛід» до народнього зібрання. Керуваннє справами держа­ви перейшло до рук «демаґоґа», незалежно від цего, чи був він урядовцем, чи ні. В Римі навпаки. Установа плєбейських трибунів пригадувала в дечім становище «демаґоґів»: як вони, трибуни були речниками широкої маси, безпосередним висловом струй та течій серед неї. І як «демаґоґи» так і плє- бейські трибуни не були урядовцями та стояли поза урядовою ієрархією. Та власне установа плєбейських трибунів ясно показує, як дуже иншими шляхами ішов розвій в Римі та Греції. Плєбейські трибуни, що зразу були протиставленнєм магістратури, стали згодом самі урядовцями, одержали місце в сенаті з правом слова і голосу.

Система римських урядів розвилася з установи королів­ства. Найвищі урядовці римської республики були «спадко­ємцями» королів. Не зважаючи на те, римське розуміннє влади було наскрізь «республиканське» і в звязку з ним раці­оналістичне. Джерелом власти не була воля богів — як в старім Сході — ані власне право, чи «власть імущих». Влада одержувала власть від «народу» шляхом окремої постанови «закона про власть» /:lex de imperio:/, Республиканська рим­ська теорія відносила це також до колишньої королівської влади. Що до урядовців республики, то безперечним джере­лом їхньої власти була в римськім розумінню воля «наро­ду» — себто кождочасного загалу повноправних горожан.

На істоту влади складалося «право наказувати» — «imperium». Залежно від цего, чи це право прислугувало, чи ні, ділиться римські уряди на дві категорії: уряди з «imperium», себ то «владні», і уряди низшого порядку, без «imperium». Як далеко сягало «imperium», діяв кождий урядовець самостій­но, формально нічим невязаний. З окрема не мали формаль­но обовязуючої сили супроти найвищих маґістратур ухвали сенату, через те власть, що прислугувала найвищим урядов­цям республики, була дуже могутня. Разом в цим і можли­вість надужиття власти містила в собі справжню та серіозну небезпеку. Проти цеї небезпеки забезпечували ось які посе­редні або безпосередні обмеження влади.

I/ Передусім означеннє та обмеженнє круга ділання. В цім напрямі на розвій магістратури мала рішаючий та глибокий вплив боротьба за уряди. Принята в цій боротьбі тактика патриціїв принесла з собою те, що в остаточнім результаті круг ділання кождої магістратури був обмежений та точно означений. Таким способом система влад була побудована на річевій основі. Компетенційні межі були точно, річево озна­чені, цілість державної влади була поділена поміж ріжні її «орґани», «магістратури». Згадано вже, що цей поділ компе- тенцій давав римському розумінню влади «раціоналістич­ний» характер. Означеннє круга ділання урядовця було рів­ночасно і вказаннєм завдань, які він повинен виконувати. Це ставило перед очі, що уряд існує для означених «річево» цілий, що ті ціли та завдання «оправдують» існуваннє влади. Побіч цего значіння річеве означеннє та розмежуваннє ком- петенцій мало чимале практичне значіннє. Воно забезпечу­вало перед заходленнєм всеї політичної сили в державі одною особою. Особливо важним з цеї точки погляду було те, що поділено поміж ріжні магістратури такі функції, як військове командуваннє, скарбовість та судоводство. Виразну тенден­цію обмеження магістратури та охорони перед своєвіллєм показують особливо дві установи. Це з одного боку «цензура», з другого — плєбейський трибунат. Вони покликані до життя — хоч з протилежними суспільно-політичними тен­денціями — виразно для контролі над урядовцями.

Взагалі поділ компетенції був дуже сильною практичною ґарантією, що забезпечувала республиканський устрій Риму. Справді, удар, нанесений цему устроєви, вийшов звідси, де цей поділ не був проведений, а іменно з римської провінції.

2/ Другою ґарантією була «колєґіяльність» найважніших урядів. Розмежуваннє обсягу ділання ріжних влад хоронило перед скупченнєм в одних руках надто широких компетен- цій. Колєґіяльність мала на меті вязати урядовця навіть в межах його власного круга ділання. Так н.пр. конзулі мусіли виступати в повній згоді один з другим — хиба що ділили між собою функції, н.пр. підчас війни кождий з них командував иншою армією. В першім випадку конечність згоди з боку «колєґи» утруднювала спроби єдиновластя. В другім — кон- зуль не міг стати паном всеї збройної сили держави і проти него можна було виставити на випадок чого сили, якими він не розпоряджав. В історії Риму не доходило до цего рода сері- озних конфліктів — сама собою колєґіяльність спиняла зама­хи на республику.

3/ Оба ці засоби мали «запобігаюче», превенційне значін- нє. До них приходила ще контрольність та відповідальність урядовців. З одного боку виконував її сенат. Хоч не мав він в цім напрямі означених управнень, хоч урядовці не були фор­мально звязані «порадою» сенату, то в дійсности вони числи­лися з нею. Коли-ж цензори стали покликаними контрольо- рами поведення горожан в приватнім, як і публичнім життю, вони стали в дійсности орґанами сенату. З другого боку були урядовці зовсім формально відповідальні за свої вчинки перед народнім зібраннєм. Правда, ця відповідальність ста­вала дійсною щойно по скінченню урядовання, — але вона не була тільки фікційною. Особливо, коли плєбейські, трібутські зібрання стали пануючою формою зібрань, мусів кождий уря­довець серіозно числитися з можливістю, що трибун потягне його до відповідальности перед зібраннє. Приклади такі зустрічаємо в історії Риму /:Сціпіо:/.

Все те разом клало — бодай до певної міри — границі своєвіллю урядовців, і разом з цим підносило їхнє значіннє та становище в державі. Урядовець був контрольований, відповідальний, з означеним кругом ділання, — але в цім крузі та на протязі свого урядовання формально нічим невя- заний. Це давало йому значну волю рухів, ініціятиви та можливість творчої діяльности, — але разом з тим примушу­вало розважувати всі кроки, числитися з наслідками їх також для власної особи. При тім воно будило та розвивало почуттє солідарности поміж урядовцями. В останнім напря­мі діяла одна ще обставина. В демократичній Греції урядо­вець після періоду свого урядовання повертав до сірої маси горожан. В Римі цего не було. Що до найвищих урядовців, то їх уряд відкривав їм вступ до сенату. Але і низші уряди були передусім ступнями, які було треба перейти, щоби могти посягати по вищі. Через те урядовці, не зважаючи на виборність урядів, стали творити окремий світ, світ, що мав свої власні інтереси та якого учасники відокремлювалися від решти громадянства у власну ґрупу. В першім періоді республики цей процес тільки що почався. Ще було високе римське урядництво чисельно порівнуючи слабе і в своїм нутрі розєднане боротьбою патриціїв з плєбеями. Уряди та їх носителі були заступниками інтересів цих борючихся час­тин римського суспільства, а не окремих інтересів «власних» урядницьких. Але процес народин цеї нової ґрупи вже був почався. Суспільний склад Риму в слідуючім періоді настав м.ин. також наслідком цего процесу.

5.