А. Зміна економічних відносин

Починаючи з кінця 4-го століття, Рим входить у фазу основних, глибоких змін в своїм економічнім життю. Ці зміни, викликані по части «природним» розвоєм: зростом людности, поступом техніки, живішим темпом обміну і т.д.

Але розвій економічних відносин римської держави в періоді, про який мова, тільки в дуже маленькій мірі можна пояснити отсими причинами повільної еволюції. Він звязаний тісно з політичними подіями, а власне з територіяльним поширеннєм Риму. Між економічними змінами і ростом Риму територіальним мається найтісніший звязок. Війни та, як їх наслідки, терито- ріяльні здобичі викликали глибокі зміни в господарській структурі Риму, — і знову ці зміни пхали Рим нестримно до нових воєн і нової добичі. Зовнішна політика Риму перейшла з цеї точки погляду два ріжні періоди. В першім — Рим, неначе би то нерадо і проти волі поширює поза межі Італії своє панованнє. В другім — його політика стає свідомо та виразно завойовницькою. Ведені Римом в цім другім періоді війни є виразно диктовані економічними інтересами цих кол, в яких руках находилася керма римської політики. Греція найвиразніше відчула на собі цей перехід Риму від одної фази до другої. Рим став для неї визволителем з македонської неволі. Греція святкувала перемогу Риму над Македонією як визволеннє. І той-же Рим незабаром став руїнником Греції й остаточно знищив її волю.

Вплив воєнних перемог і поширення території для розвою римської торговлі зовсім ясний. Територіяльне поширеннє Риму лежало прямо в інтересах торговлі. Воно відкривало для неї нові «ринки», забезпечувало та відкривало шляхи, а сама воєнна добич була джерелом, з якого припливали обильно нові, цінні товари. Видимим знаком цего звязку є обставина, що якраз після запановання над південною Італією, після заняття міста Таренту /:272. р. до Хр.:/ Рим вибив перший раз срібну монету, при чім було заборонено всім союзним містам вибивати таку монету.

Ясно не тільки те, що римська торговля була вже тоді дуже розвита, коли потребувала такого засобу обміну /:досі в Римі срібної монети не було:/. Ясне і це, що торговці в Римі стали на стільки вже сильними, що накладали свої бажання державі та могли заставити державу служити їхнім інтересам. В давнину торговельний капітал в Римі стояв політично в тіни, поза земельним. В боротьбі плєбеїв з патриціями він боровся за свою політичну рівноправність. Тепер він не тільки став рівноправним, але його сила зросла настільки, що він став рішати про хід римської політики. Купці та власники торговельних суден заняли місце колишніх Цінцінатів, що від плуга відривалися, коли вимагала цего потреба держави, тоді тотожна з інтересами римських хліборобів. «.. Тепер перемогло в сенаті купецьке запомороченнє та брутальна жадоба зиску..» «Зруйнованнє Нумантії /:133. р.:/ могло бути потрібне як приклад для неспокійних Ішпанців, — спаленнє Картаґени /:146. р.:/ можна би ще пояснити старою ненавистию та суєвір- ним страхом, — наказ знищення Коринту /:146. р.:/ міг вийти тільки від клясового правління, якого головним мотивом було власне усунути соперника та поширити власний ринок».

Отся зміна політики Риму, зміна мотивів, якими ця політика кермувалася, була тільки проявом зміни, що доконалася в економічних відносинах Риму. А іменно доконалося там пере- несеннє осередка ваги від земельної продукції до торговлі.

Це явище, вже само собою явище перворядної ваги, відбулося разом з глибокими змінами, які зустрічаємо в области хліборобської продукції. І ці зміни теж відбулися в звязку з війнами та територіяльним поширеннєм Риму.

Переломове значіннє в цім напрямі мало прилученнє до Риму Сицилії. Сталося це в добу, коли господарство перестало бути господарством ізольованим, та коли господарська продукція стала вже продукцією для продажі. Продуктом, який продавав селянин — хлібороб, було передусім збіжжє. Це був продукт, яким держався італійський селянин. Тепер

Сицилія стала для італійських хліборобів соперником, який мав зразу-ж над ними перевагу дякуючи одній, рішаючій обставині.

А власне, головним консументом збіжжа був Рим. Ото-ж Сицилія була получена з Римом шляхом, якого не мали італійські хлібороби, — морем. Сицилійське зерно заповнило шпихлірі Риму і витиснуло з римського ринку італійське збіжже. В звязку з цим італійське село перестало бути цим, чим було досі, себ то передусім продуцентом збіжжа. Його сіяно вже тільки для власної потреби — для продажі заняли його місце инші продукти, яких управа краще виплачувалася. Це засвідчають згідно всі римські письменники, м.ин. Като, який кладе збіжже з точки погляду рентовности на дуже далекім місці. В першу чергу звернулася сільська продукція до вина та оливи, які з того часу стають головним її предметом в Італії.

Ця зміна продукції, перехід від збіжжа до винограду та оливи, відбилася дуже на положенню дрібних хліборобів. Причини цего явища не є достаточно вияснені, але само явище є неспірне: з названою зміною продукції вяжеться економічний упадок дрібних хліборобських господарств Риму. Бодай частинно треба пояснювати його тим, що не вся рілля, здатна під засів збіжжа, була прихожа під вино та оливу. Далі, нова ця продукція вимагала більше навозу, а зубожілі римські селяни посідали замалу скількість худоби, щоби навозити поля достаточно. Врешті не без значіння був певно і психольоґічний момент: селянству певно не легко приходи- лося пірвати з дотеперішньою продукційною рутиною господарювання та вчитися нових способів.

Рівночасно з переходом від управи збіжжа до виноградників та оливників, зменшується взагалі площа, взята під управу ростин. Величезні простори землі повертаються на пасо- виска, на яких випасається головно вівці, — також свині, коні та рогата худоба. Це зменшеннє управної площі було таке велике, що потягло за собою аж зміну підсоння. Великі простори землі, відняті земельній культурі, забагнилися та стали селищем малярії та пропасниці. Инші знову простори повернено на непродукційні ціли, як сади — парки або на звіринці. Це явище остає в звязку з процесом, який почався вже раніше, та який в цім періоді пішов безконечно прискореним темпом: де було повне запанованнє в економічнім життю Риму великого капіталу.

Цей процес відбувся в основі так само, як колись в Греції. І тут і там було невільництво основою, на якій виростав, та кормом, яким жив старинний капіталізм. Тотожні були і наслідки, які вийшли з цего для суспільного життя а далі і для буття держави.

Невільництво зустрічаємо в Римі вже в дуже старій добі. Зразу невільники — це були переважно воєнні бранці — були нечисленні. Вони не впливали на характер господарського життя і їхнє положеннє було порівнуючи не надто важке. Вони оставали за властителя у відносинах патріяр- хальних, входили в склад «фамілії» і жили в умовинах не дуже гірших, як родина їхнього власника. Погіршеннє їхнього положення збільшалося з переходом від первісних форм господарства до продукції для продажі. В цім лежав «фаталізм» розвою, що самі невільники були необхідним чинником цих нових форм господарства і самі мусіли страждати від них чимраз тяжше. Число невільників росло постійно. Вже в половині 4-го століття до Хр. воно мусіло бути велике, коли окремим законом, /:lex Manlia:/ заведено обмеження що до визволювання невільників. Але відтак приплив невільників до Італії став просто застрашаючий. І коли ранше число невільників росло після кождої виграної війни, як один з її наслідків, так би мовити «само собою», — то починаючи з 2-го століття стало добуваннє невільників одною з головних цілий війни. Позитивно знаємо, що по добуттю Епіру /:157. р. до Хр.:/ римське військо по наказу, без ніякого стратегічного оправдання, виключно тільки для добуття невільників, устро- ювало формальні лови на людий. Тоді продано в Римі поверх 150.000 невільників з Епіру. Після здобуття Картаґени — продано 55.000 Картаґенців. «175. р. до Хр. Т. Семпроній Ґракхус після своїх сардинських походів кинув на ринок так богато Сардинців, що вислів: «- Сардинці на продаж -» став означати дешевий крам».

Побіч воєн, постачала невільників ще окремо торговля невільниками. Вона мала свої власні центри. В однім Дельос доходило число продаваних в однім дни людий до 10.000.

Ми не знаємо докладних чисел, ані не маємо докладних числових даних про відношеннє невільників до решти людности. Одно певне, що число невільників було величезне і абсолютно і в відношенню до загалу населення Італії та Риму. В першім повстанню невільників на Сицилії /:134.-132.:/ приймало вже участь біля 200.000 невільників, а число невільників безнастанно росло.

Невільники в стариннім світі — це основа продукції, яку слід би назвати капіталістичною. З моментом, коли вони перестали бути тільки помічниками в господарстві властителя, коли цілі їх маси скупчилися в руках поодиноких «панів», економічне життє одержало зовсім инший вигляд, як мало досі. Якесь число споміж величезної маси невільників займало і далі місця домашньої прислуги, учителів і т.д. Решта, себ то майже вся їх маса, мусіла виконувати серед найтяжших умовин чорну працю на лятифундіях, заводах, копальнях. Згодом без мала вся продукція опинилася в руках невільників, налягаючи на них своїм тягарем. А тягар цих «капіталістичних» форм господарства придавив не тільки самих невільників. Він придавив також широку масу вільних, зіпхав їх теж на суспільні низи. Застогнала під ним передусім найчис- ленніша частина римської людности, ця власне частина, якій завдячував Рим свій розвій, — селянство.

До явищ, які передусім надають характер добі, про яку мова, належить поширеннє великих земельних посілостий — «лятифундій». Вік почався ще в попереднім періоді. Шляхом захоплювання великих просторів «публичних земель» росли ці лятифундії. Правда, юридично їхні посідачі не були їх власниками. Юридично держава задержувала власність цих земель, цеї займанщини. Але в дійсности, хто захопив їх, цей тримав і фактично його положеннє не ріжнилося в нічім від положення повного власника. Право держави як власника оставало чистою теорією, — як теорією оставали ухвалювані закони, що — навіть під загрозою смертної кари — забороняли купчити в одних руках, більше як означену скількість публичної землі. Бо влада, що могла би виступити проти безправних «посесорів» — це були або вони самі, або члени одної з ними суспільної ґрупи.

Так рішала про заниманнє публич- них земель одна тільки фізична можливість. Цю можливість давало посіданнє невільників. Чим більше хто посідав невільників, тим більшу скількість публичної землі міг захопити. Посіданнє публичної землі стало отже привілеєм богатих — і з цего привілею широко вони користали. Величезні простори земель купчилися в одних руках. «Лятифундії» стали пануючою формою володіння землею. Бо ішло не тільки про можливість захоплення в своє посіданнє землі. Лятифундії були силою, з якою не могла видержати конкуренції ні середня ні дрібна сільська посілість. Удержаннє невільників коштувало менше, як «мінімум екзистенції». Всі свідоцтва згідні з цим, що невільники на римських лятифундіях не одержували цего «мінімум». Далі, коли селянин мусів утримувати не тільки самого себе, але і діти, що не були ще ніякою робочою силою, — то на лятифундіях неробочих людий майже не було. Через те кошти утримання робочих сил обтяжали лятифундії без порівнання менше, як малу та середню посілість. Далі, продукція на велику скалю при поділі праці, при можливос- ти більших вкладів — головно успішнішого навоження землі, — була видатнішою, як продукція дрібних господарств. Далі, лятифундії, дякуючи своїй економічній силі, могли витримувати економічні крізи, недорід і т.д., які приносили малим господарствам повну руїну. Врешті приходив ще один момент. Обовязок військової служби падав своїм тягарем передусім на дрібних хліборобів. Коли навіть великий землевласник мусів ізза військової служби покидати свій «верстат праці», то на його землі оставали виключені від війська невільники. Коли-ж ішов на війну дрібний хлібороб, то його земля оставала не тільки без господаря, але і без робочих рук. В добу безнастанних воєн це було для дрібного римського селянства дальшою і одною з головних причин його руїни. Бували випадки — історія переказала на те конкретні приклади — що служба в лєґіонах відривала іноді на кільканай- цять літ хліборобів від їх землі. В загальний спосіб свідчать численні бунти в лєґіонах про те, яким важким тягарем падав на хліборобів обовязок військової служби. Особливо, від коли завойовницькі війни пересунулися на далекі границі держави і поза Італію, — ці бунти з домаганнєм відпущення військ домів ставали чимраз частіші.

Все те разом ставило середню та малу сільську посілість в положеннє без виходу. Численні свідоцтва говорять про те, що селяни Італії масово покидали свої посілости, на яких не могли вижити. Так маємо зі 186. р. реляцію, що засновані перед кількома роками кольонії Сіпунтум та Буксентум стоять пусті, бо їхні мешканці — поселенці покинули їх. Цілі кольонії пустіли, цілі простори італійської землі ставали пустинею.

Відносини, тут описані, були головною причиною руїни дрібного та середнього сільського господарства. Вони вистарчали, щоби ця руїна була повна. Але збільшувало цю руїну ще одно: беззахистність дрібного селянства перед лакімством богатих. Психольоґія нового римського панства не знала стриму, коли ішло про поширеннє посілостий. Насильне вивлащуваннє незаможних сусідів стало явищем настільки частим, що вказують на него ріжні письменники, як Плютарх та Салюстій.

Так входив Рим в «капіталістичний» період свого господарського розвою. Опираючися на невільництві, росла в Італії велика земельна посілість. Лятифундії випирали дрібного хлібороба. Зубожіла, викинута з землі людність масово кидала села і тягла до Риму. Але і в Римі не зустрічала вона мож- ливости заробітку. І там праця невільників робила непотрібною працю вільних наймитів. Невільники виконували не тільки працю звичайної домашньої прислуги. Були між ними і знаючі деякі ремесла і заможні Римляни не потребували звертатися до посторонних ремісників. Що більше, властителі невільників — ремісників віднаймали їх для виконування ріжних праць, і віднаймали дешевше, як міг продати свою працю вільний ремісник. Були теж в Римі робітні, в яких працювали невільники на рахунок своїх панів-підприємців. Таким способом маси вільних, що збиралися в Римі, збільшували там тільки число безробітних.

<< | >>

↑

Источник: Старосольський В.И.. Держава і політичне право. Ч. 1. — К.: ВИДАВНИЦТВО ЛОГОС УКРАЇНА,2017. — 592 с.. 2017

Еще по теме А. Зміна економічних відносин:

- Теория государства и права Р. Беларусь - Теория государства и права РФ - Теорія держави та права України -