Б. Зміна суспільного складу Риму

Боротьба плєбеїв з патриціями мала — як на це вказа­но — ріжнородний зміст. Це була боротьба родової аристо­кратії з фінансовою; далі боротьба бідноти з богатими, вре­шті боротьба земельного капіталу з рухомим, промисловим та торговельним.

Картина змінилася основно на протязі між половиною тре- того та половиною другого століть до Хр. Обставиною, яка передусім бє тепер в очі, це брак середньої верстви. Середнє селянство загинуло. Його останки не мають ніякого, ні сус­пільного, ні в звязку з цим і політичного значіння. Крайности суспільного устрою зустрічаються одні з другими безпосеред- но. Плєбейсько-патриціївська боротьба зліквідувала тільки родово-племінну орґанізацію. На новій основі виросли тепер нові суперечности. Римське суспільство роздерте тепер вну- трішно ще більше, як було в першу добу своєї історії. «Суспільне питаннє» тепер не одно. Є їх кілька, що іноді пере­плітаються одно з другим і тим більше загострюють положен- нє. І так, заможні, богаті верстви Риму відділені глибокою прірвою від широкої маси суспільного низу, «популярів». Самі в собі вони поділені на дві ворожі частини: оптиматів та «лицарство». Між римськими горожанами як цілістю з одного боку і союзниками та провінціялами з другого взаємини до найвищої міри напняті.

Економічний процес з одного боку, з другого — воєнна добич та грабунок довели до цего, що ріжниця поміж бога- цтвом та бідністю стала в цей період дуже велика. В попере­днім періоді також і серед пануючої верстви «життєва стопа» визначалася поміркованнєм та строгістю. Коли сенат при­ймав картаґенських послів, він мав тільки срібну столову заставу. Коли сенатори видавали офіційні приняття, отся застава переходила від одного з них до другого. В новім Римі подібні відносини належали до забутої минувшини. Богаті становили тепер тільки малу частину населення, але в своїх руках вони зібрали величезні богацтва. І разом з цим зявилася в Римі незнана колись розкіш. її учителями були передусім грецькі невільники. Цей бік культури старої Греції промовив передусім до ще варварських Римлян. Не диво, що були непримиримими ворогами Греції римські патріоти, що як М. Порціюс Като Цензорінус бажали спасти старі римські чесноти разом зі старо-римською простотою. Боротьба Катона була безвиглядна. До Риму, а власне до рук його пануючих ґруп плили вже з усіх сторін світу широ­кими струями богацтва, невільники, всяке добро. Богацтво цих кол росло надзвичайно — і разом з ним росло бажаннє розкоші. Це богацтво походило з ріжних джерел. Способи збогачення були ріжні, — але все вони основувалися оста­точно на державі. Полководець, що загарбував для себе львину частину воєнної добичі, урядовець, що безпощадно грабував добуті провінції, великий землевласник, що захо­пив для себе публичні землі, підприємець великих будівель і арендатор приходів, — всі вони користали безпосередно або посередно з держави. Держава була для них джерелом богацтва. Для широкої маси горожан державна служба при­несла передусім зубожіннє.

Серед цеї пануючої суспільно верстви виділяються вираз­но дві, конкуруючі одна з другою, а то і вразно ворожі одна одній ґрупи.

а. Оптимати

Передусім зустрічаємо замкнену в собі, сильно зорґанізова- ну ґрупу «оптиматів». Ця ґрупа — це безпосередній продукт примирення патриціїв з плєбеями, яким покінчилася бороть­ба за уряди. А власне: керуючі плєбейські роди, добувши «для плєбеїв» доступ до урядів, злилися з патриціями в одну ґрупу і, хоч не правно, то фактично учинили доступ до цих найви­щих урядів привілеєм цеї ґрупи. Так, майже безпосередно після перемоги над старою аристократією витворилася нова. Як і стара, так і нова аристократія була родовою. Тільки члени означених родів належали до неї. Ріжниця була тільки в цім, що нова ця родова аристократія находилася в змінених умовинах. Ніякий правний привілей не забезпечував їй виключного права на уряди. Вона здійснювала своє привіле­йоване становище тільки дякуючи своїй економічній силі, тактиці та вмілому використовуванню нових відносин та нових засобів політичної боротьби.

Ґрунтом, на якім зійшлися колишні противники, був виключний привілей доступу до найвищих урядів, та в слід за тим до сенату, який складався тепер виключно з бувших найвищих урядовців. Таким способом ця нова аристократія «оптимати» — це аристократія родово-урядницька. Починаючи від половини 3-го століття до Хр. вона представ­ляє вже замкнену в собі, відмежовану від решти суспільства ґрупу. Аж до того часу найвищі уряди були не тільки в прін- ціпі, але дійсно загально доступні. їх носителями бували часто «нові люди» /:homo novus:/, що перші в своїм роді дохо­дили до найвищих достоїнств. Тепер, замкнене в собі коло родів патриціївських та плєбейських заступило всім иншим доступ до високих магістратур. На протязі від 233. до 133. рр. 55 родів чергувалося в конзульськім уряді. З цего Корнелії мали 23 конзуляти, Емілії та Фульвії по II і т.д. «Аристократія подавала собі конзулят з рук до рук. Кожду нову людину ува- жалося недостойною та неначе-б то сплямленою її уроджен- нєм, яка би голосна не була її слава та її заслуги».

Внутрі цеї верстви ще якийсь час жили спомини колиш­ньої ріжниці між патриціями та плєбеями.

Сказано, що оптимати це була дідична урядницька арис­тократія. Вони були нею дякуючи тісному звязкови, який витворився поміж богацтвом та доступом до уряду. З одного боку деморалізація маси виборців пішла так далеко, що уряди, що формально були виборними, стали в дійсности купними. Без прямого або посередного перекупства, без зєд- нання собі прихильности виборців ігрищами, народніми виставами і т.д., не було можна й думати про вибір. Далі і сам уряд не то що не був платний, але вимагав великих витрат, які носитель його мусів покривати з власних коштів. Значиться, тільки богаті могли в таких умовинах кандидува- ти. А з другого боку — високі уряди це було джерело і шлях для збогачення.

Розуміється, такі відносини не могли остати без глибокого впливу на мораль цеї пануючої верстви Риму. Іде серед неї глибока деморалізація. Бажаннє матеріяльної наживи пере­плітається з політичною амбіцією в одну нерозривну цілість. Це бажаннє наживи стає одним з мотивів, по яких вирішуєть­ся справи державної політики. Цілий ряд воєн був виклика­ний виключно тільки отсим бажаннєм наживи. Цілий ряд найвизначніших мужів опинився під закидом важких зло­вживань, викликаних «нещасним лакімством». Для прикла­ду вистарчить згадати Африканського молодшого Сціпіона, що тільки добровільним вигнаннєм спасся перед ганебним засудом.

Були спроби протиділати корупції. До таких спроб треба зачислити заборону сенаторам займатися торговлею, та закон «repetundorum» «проти здирства» урядовців. Ці спроби не дали бажаних наслідків. Сенатори приймали участь в тор- говлі через підставлених людий, під їхнім іменем. Закон проти здирств тільки дуже виїмково був стосований. Коли-ж справа була така, що не можна було її закрити, — тоді вправ- ді приходило до карного процесу, — але його наслідки для виновника були смішно легкі. Він же ставав перед суддями, що були йому близкі по психольоґії та по моралі. Тай на даль­шу карієру урядовців засуд не впливав: людий, засуджених за здирства, зустрічаємо майже безпосередно по засуді на високих урядах. З другого боку були зусилля вплинути безпо- середно на піднесеннє рівня оптимацької моралі. Найви­значнішим представником цеї течії був М. Порціюс Като. Він апольоґет «старого» Риму. В кождім напрямі він ідеалізує цей період римської історії, що вже тоді належав до минулого. Він ідеалізує хліборобство як економічну основу буття. В політиці він поборює імперіялізм, диктований інтересами виключно «найвищих» кол суспільства.

б. Кіннотчики

Безпосередно по оптиматах ішла ґрупа, звана кіннотчика- ми — «лицарями», «equites». Назва їх пішла звідси, що вони як найбогатші служили в комонних сотнях. Обхоплювала ця ґрупа представників «рухомого» капіталу. Економічною осно­вою її була торговля та великого рода промисел. В періоді, про який мова, все те приняло форми нічим невязаної спеку­ляції. Звязані між собою в ріжного рода спілки «лицарі» зумі­ли опанувати все економічне життє країни, приймали як підприємці виконуваннє всіх публичних робіт. В Римі витво­рилася була практика, що держава шляхом публичного пере­торгу віддавана веденнє публичних робіт, як будова доріг, мостів, публичних будинків, приватним підприємцям. Далі передавала держава приватним людям стяганнє податків, данин та взагалі публичних приходів. Підприємець зобовязу- вався заплатити державі означену суму. Коли не стягнув її від оподаткованих, була це його втрата. Але те, що стягнув поверх суми угодженої, це був його зарібок, і очевидно не втрата, але чималий зарібок був правилом при таких арен­дах державних приходів. Через те, що «лицарі» були підпри­ємцями державних робіт та арендарями приходів, називано їх теж «публіканами» /:від «публичности» їх підприємств:/.

Як публикани «лицарі» використовували безпосередно державу. Але вони використовували і посередно державу. Для них Рим був центром торговельних та широко закроєних фінансових спекуляцій. Була зорґанізована в Римі біржа, на якій відбивалися живо всі, звязані з фінансовими підприєм­ствами лицарів події. В їх числі чималу ролю грали політичні події. Це друга причина, чому лицарі були дуже заінтересо­вані в ході справ держави. Для них була держава безпосеред­нім джерелом заробітків, як роздавець підприємств та аренд публичних приходів. Крім цего держава була цим, від инших могутнішим чинником, що впливав на долю їхніх широких фінансових спекуляцій. Не могли отже лицарі не цікавитися державною політикою. Самі не виступали вони безпосередно з домаганнєм переняття влади з рук оптиматів. Це був би для них зовсім злишній тягар. Державна політика цікавила їх тільки в тісно означених межах — поза ними переняттє влади тільки вязало би їх. Вони потребували мати тільки вплив на політику. І цей вплив вони зуміли запевнити собі двома засобами. Вони втягнули сенаторів в свої підприєм­ства. Численні сенатори та урядовці були членами згаданих вже спілок, і таким способом були звязані з «публіканами», іноді просто від них залежними. Крім цего вони шляхом перекупства та оплаченої агітації запанували над частиною міської бідноти та через неї добули вплив на коміціях. Таким способом вони могли просто заатакувати сенат та маґістрату- ру. І справді, публікани творили впливову та могучу політич­ну силу, вони впливали анонімно на хід політики. «Сенат рішав, але за його рішеннями ми відчуваємо діяння отсих фінансових потентатів, що в тіни держали нитки та поруша- ли акторів на першім пляні».

Обі ці ґрупи мали чимало спільних інтересів. Супроти бідноти та її еманципаційних рухів вони виступали солідар­но, — так н.пр. згідно йшли проти Ґракхів. Але на внутр вони були двома ґрупами, доволі глибоко розєднаними. Ворожнеча виростала передусім на тлі звичайних ріжниць інтересів нерухомого земельного та рухомого капіталу. Далі, це було з боку оптиматів бажаннє зробити владу, яку вони представляли, незалежною від посторонніх впливів. І крім цего ріжнив обі ґрупи засадничий погляд на державу та від- ношеннє до неї. Не зважаючи на всю деморалізацію, опти- мати все-ж розуміли, що держава це «галузка, на якій сиді­ли». Використовуючи для своїх інтересів державу, вони не бажали знищити її. Оптимати були — хоч на свій лад — а все-ж «патріотами». «Лицарі» відносилися інакше до цих питань. Особливо в справах публичних аренд їх інтереси були просто протилежні до матеріяльних інтересів держави. Як «контрагенти» державної скарбниці, публікани старали­ся витягнути для себе як найбільші зиски, — перш за все коштом цеї-ж скарбниці. Далі, вони як арендарі публичних податків та данин компромітували державу своїм поведен- нєм, особливо на провінції. Сенат безперечно дивився «при­жмуривши очі» на здирства та зловживання «своїх» урядов­ців — оптиматів. Для публіканів він не міг мати рівного вирозуміння. І на тім тлі велася між обома ґрупами безпере- рива завзята боротьба.

в. Популярії

Зріст та збогаченнє обох ґруп, про які вище сказано, від­бувся коштом передусім римського, вірніше — італійського селянства. В процесі, який описано вже, воно перестало майже існувати. Його останки не представляли ніякої ані економічної, ані політичної сили.

Натомість як продукт суспільних змін витворилася нова верства людности: численна, в Римі скупчена міська біднота. Повний економічний упадок селянства викликав вилюднен- нє не тільки сіл, але і міст Італії. Викинуті з землі, зубожілі маси тягли до Риму. Там не находили вони теж зарібку. Система невільництва робила їхню працю злишньою. Обовязок та конечність виживити їх падав всім тягарем на державу. В більших тільки розмірах зустрічаємо в Римі явище, яке бачили ми вже в Греції, — неминучий наслідок опертої на невільництві господарської системи: велику масу людности, викинуту поза скобки витворчої праці. Вона випо­вняє собою нетрі, вулиці Риму, — і виповняє його ринок «ІЬтппі», місце, де радять народні зібрання. Без можливости праці ця юрба деморалізується. Вона стає згодом неспосібною до праці, не бажає її. «Руки відвикли від плуга, привикли до сплесків в цирку». Ця маса — це «горожани». Вони мають політичні права і ці права стають підставою їх буття. Вони розуміють своє горожанство передусім як право жити без праці на утриманню держави. їх не обєднує ніякий спільний інтерес, який можна би назвати інтересом їхньої ґрупи. Такий інтерес міг би витворитися лишень на тлі однакого становища в системі господарського життя краю, а вони нахо­дяться поза цею системою. Характеристичне для цеї римської людности її поведеннє в звязку з виступом старшого Ґракха. Він найшов справжніх сторонників тільки серед сільських елєментів. Коли в рішаючий момент забракло їх в Римі, місь­кі учасники народнього зібрання не підперли його. Це було безпосередною причиною його невдачі та траґічної смерти.

Брак якого-небудь спільного інтересу робить ці маси бай­дужими до питань державної політики. Для них байдуже, якими шляхами вона піде. Для них важне тільки те, щоби їх політичні права приносили їм безпосередню матеріяльну користь. Звідси пливе їх перекупність. Вони готові все йти за цим, хто «дасть більше». Так шириться корупція: потребую­чий приклонників купує їх або індивідуально, або старається приєднати їх собі масово. Останній спосіб коррупції особливо поширився в Римі. Урядовці та бажаючі стати ними перелі- цитовували один другого в заходах про ласку «люду». З одно­го боку ішло роздаваннє поміж люд хліба та харчів або даром, або за заплатою дуже низькою, так що держава, мусіла покривати з власної скарбниці решту коштів. Окрім цего уві­йшло в звичай устроювати для люду публичні «пири». Устроювано їх при ріжних нагодах і вони мали напів релігій­ний характер. Розуміється, урядовці, що устроювали їх, зис- кували або тратили симпатії люду залежно від щедрости пирів. Але устроювала їх не тільки держава, — приватні люди гостили теж нарід з оказії публичних подій або при нагоді подій родинного свого життя. Згодом це стало просто обовязком «пристойности», передусім оптиматів. Це був нор­мальний спосіб удержувати «звязок» з людом, спосіб без сум­ніву деморалізуючий обі сторони. З другого боку засобом зєд- нати собі люд були публичні ігрища. Скількість цих ігрищ росте надзвичайно. Збільшується передусім число звичайних щорічних ігрищ. До старих «римських ігрищ» прибуває цілий ряд нових. Далі, ті самі ігрища повторяються по кілька разів під претекстом, що приписані релігійні обряди при них не були точно виконані. Крім щорічних звичайних ігрищ устро- ювано надзвичайні, з найріжнородніших нагод, — все те коштом державної скарбниці. Побіч цих «публичних» ігрищ стають звичайним явищем «приватні», устроювані приватни­ми людьми на власні кошти. Устроюють їх урядовці, канди­дати на уряди, та всі, хто для яких-небудь цілий хотів добути собі симпатії «римського люду».

Не трудно уявити собі, яким могло і мусіло стати серед таких умовин моральне обличче частини римського грома­дянства, про яку тут мова. Вона мусіла здеморалізуватися. На публичні, з окрема політичні справи вони дивилися, коли не виключно, то передусім зі становища найближшого свого інтересу. До уряду та його представників вони мали тільки одно домаганнє «хліба та ігрищ» /:«panem et circenses»:/. А разом з цим, ця частина людности, скупчена в Римі, пред­ставляла чинник, з яким треба було числитися. Вона була силою, дякуючи своїй масі і цему, що становило її найбільш відємну рису: свому неробству. Це неробство, незвязаність з рілею чи якою-небудь робітнею робила її рухомою, готовою на кождий заклик ставитися на форум для виконання своїх політичних прав. Це була отся юрба — «factio forensis» — що постійно заповнювала римське форум.

г. Союзники і провінціями

Роздерте і розєднане в нутрі римське суспільство виявляло в деяких напрямах повну солідарність. Так було м.ин. в від­ношенню до цеї многочисленної людности, що увійшла вже в дійсности в межі римської держави, але не була визнана повноправною її частиною. Це були «союзники» Риму та меш­канці провінцій. Положеннє одних та других не було одна­кове, але одні і другі мали поважні причини бути крайно огірченими супроти Риму.

В попереднім періоді Рим виявляв у відношенню до «союз­них» міст розумну поміркованість. З одного боку він наділяв їх/:порівнуючи н.пр. з грецькою практикою:/ доволі щедро повним римським горожанством. З другого боку положеннє всіх союзних міст не було надто важке. їх обовязки, головно обовязок військової допомоги, не були надмірно високі, і їхня воля відносно керування своїми справами була незначно тільки обмежена. Тепер відношеннє Риму до союзників змі­нилося. Передусім зріс надзвичайно тягар військової допо­моги. Систематично оптимати пересували майже весь тягар військової служби на італійських союзників. Це був один із засобів, щоби добути згоду коміціїв на чимраз то нові війни. В римській армії чисто римські частини, які колись чисельно значно перевисшали союзні війська, — тепер стали губитися серед «помічних» союзних частин. І положеннє союзників в армії було значно гірше від положення римських горожан. Союзники підлягали тілесній карі, від якої вільні були Римляни, і вони не мали права відклику від накладаних на них кар, яке прислугувало Римлянам. Коли-ж ішло про роз­діл добичі, нагороди і т.д., то львину частину забирали Римляни. До того-ж і самі війни були ведені виключно в інтересі Риму, зглядно його пануючих частин. Для союзників ці війни не приносили нічого. Таксамо і матеріяльні тягарі стали вищими. Наслідком богатої воєнної добичі 167. р. до Хр. сенат звільнив римських горожан від податку. Це звіль- неннє стало відтак привілеєм римських горожан, — тягар податків та данин пересунувся весь на союзників та на про­вінції. Врешті і автономія союзників була порушена. Вона не могла остоятися супроти своєволі римських урядовців. Все те викликало серед італійських союзників домагання повного зрівнання їх з Римом, уділення їм повного римського горо- жанства. Це домаганнє було не тільки оправдане заслугами, які поклали союзники для Риму на протязі довгих та важких воєн. Воно було і природне з огляду на процес асиміляції, що посунувся був вже дуже далеко.

Була ще одна причина, яка загострювала відносини Риму до «союзників». Аґрарні відносини викликали в Римі сильну течію, що домагалася «земельної реформи». Це домаганнє ішло головно в цім напрямі, щоби обмежити скількість «публичних земель», яку міг посідати один землевласник, та щоби роздати звільнені таким способом землі між безземель­них горожан. Отож так поставлене земельне питаннє зачіпа­ло глибоко «союзників». Землі, про які ішло, находилися на їхній території. Отож великі землевласники споміж союзни­ків боялися, що «аґрарний закон» може в практиці звернути­ся виключно проти них. Безземельні союзники боялися, що як негорожани будуть виключені від користування законом. Для одних і других римське горожанство одержувало через те особливе значіннє. Та якраз ліберальна колись на цій точці римська політика взяла тепер дуже неприхильний для союз­ників напрям. Після пунійських воєн Римляни застановили дальше наділюваннє союзників римським горожанством. Мало того. Вони почали відбирати навіть те, що було вже признане союзникам. І так, найкорисніше між союзниками поставлені Лятинці мали признану собі можливість набувати повне римське горожанство через просте переселеннє до Риму. Тепер обмежено це право. Хто з Лятинів хотів пересе­литися до Риму, цей мусів залишити в старій батьківщині сина. На основі цего закону скреслювано з горожанських списків та відсилано з Риму навіть цих Лятинців, що вже були поселилися в Римі. Така доля постигла 187. р. до Хр. 12.000 Лятинців. До римських кольоній принимано в попере­днім періоді і Лятинів. Поширилося пересвідченнє, що посе­лені в римських кольоніях Лятини тим самим набули рим­ське горожанство. Сенат ухвалою зі 195. р. не признав таких Лятинців римськими горожанами. Очевидно це викликало серед Лятинів крайне огірченнє. Вони-ж були споміж союзни­ків найближші Римлянам етнічно і найбільш склали доказів своєї льояльности. Серед решти союзників, яких положеннє було гірше від лятинського, були і настрої тим більш ворожі для Риму.

В положенню, в якім находилася тепер римська держава, мало все те перворядне значіннє. Рим став «світовою» поту­гою. Він покорив собі силою та удержував силою під своїм правліннєм величезні простори. Підставою буття Риму в такій формі була сила заінтересованої в цім, пануючої ґрупи, себ то римських горожан. Отож було ясно, що ця ґрупа «вдо­волених» була супроти маси невдоволених занадто слаба, занадто мала. Рим як велико-держава міг удержатися тільки під умовою поширення цеї пануючої ґрупи. Це розуміли поо­динокі діячі Риму — як Тиберій Ґракхус, Сціпіо Еміліянус. Але цего не розумів загал римського громадянства. Суспільно- політичне його становище зробило його неспосібним розуміти це. Для него римське горожанство це була можливість одер­жувати безпосередні матеріяльні користи без продукційної праці, чужим коштом. На цім сходилися всі «горожани», як суспільні верхи, так і низи. Горожанство значило для них, «що вони є панами світу та можуть визискувати його для себе. Аристократія задержувала для себе експльоатацію провінцій шляхом правління, «кіннотчики» — шляхом фінансових під­приємств, а що до плєбсу, то він — користаючи на свій спосіб з добичі, з припливу богацтв, з вигід, які з цим були звяза- ні, — не думав ділитися всім цим з інтрузами».

Так виростало для Риму грізне питаннє союзників. Неначе поширеннєм цего питання було питаннє провінцій. Вони були зовсім віддані на ласку та неласку римської «маґістрату- ри» та безборонними жертвами «публіканів». Нічо не вязало їх з Римом, крім римської сили. Дякуючи культурній та головно орґанізаційній низшости поневолених Римом наро­дів, ця сила поки що вистарчала. В майбутнім відношеннє до провінцій погрожувало в першу чергу існуючій формі прав­ління, а далі і самому буттю римської імперії.

ґ. Невільники

Неволя була в Римі дуже старою установою. Вона існувала вже в до-історичні часи. Але тоді не було в Римі «питання» звязаного з існованнєм невільництва. Це питаннє наспівало на протязі століть. В тіснім звязку між собою зросло безмірно число невільників і безконечно важчим стало їхнє суспільне положеннє.

В старім Римі були моменти, які до певної міри облекшу- вали положеннє невільників. Економічна система не викли­кала безмежного використовування невільників. Користь з них лежала головно в цім, що вони помагали в праці, пере­бирали її на себе, звільняючи від неї вільних. Тепер ішло про можливе збільшеннє продукції та можливе зменшеннє її коштів. Одно і друге падало своїм тягарем на невільників. Далі, патріярхальний первісний побут викликав просто фізичну близькість невільника до пана. Де мусіло впливати на відносини — особливо в звязку з цим, що тоді були невіль­ники етнічно близші до своїх власників. Вони-ж походили переважно з сусідних племен. І цей момент не міг бути без значіння, що тоді неволя — порівнюючи часто — випадала і на долю Римлян. Ще не могла була вкорінитися у Римлян думка про те, що неволя — це установа, в якій їм судилося бути тільки панами, а рабами виключно другим. Тепер сотки тисячів невільників, що заливали Італію щораз новими стру­ями, представляли многоязичну масу, зложену з дітий майже всіх народів світу. Всі вони були Римлянам чужі, далекі — мовою, фізичною расою та культурою. Тільки дуже порівную- чи мала частина невільників входила в близші зносини з власниками, як учителі та домашня служба. Ціла їх маса працювала на пана далеко від панських очий. Вже сама ця далекість мусіла викликати повну безсердешність та безжа­лісність у відношенню до рабів. Оперта в своїй основі на без­межнім використанню невільничої праці господарська систе­ма давала для цеї безсердешности «річеві» мотиви. Вона казала дивитися на невільників виключно з точки погляду економічного інтересу. І витворився на означеннє невільника технічний вислів «instrumentum vocale» т.є, «прилад, наділе­ний мовою». Цей погляд підприємця зійшовся з пересвідчен- нєм Римлянина про безконечну вищість свою над всіми наро­дами світу. Положеннє невільників в Римі стало страшним.

Найгіршим воно було на просторих «лятіфундіях». Уживано їх до найпростіших та найтяжших робіт. Пожива та одяг були низші найнизшого мінімума. Помешкання були страшні, рівні вязницям, якими вони в дійсности були. З боязни перед бунтами та утечею, держано невільників в замкнених казар­мах, де високо поміщені, заґратовані вікна не давали доступу для продуву повітря. Ізза тих-же причин невільники мусіли працювати закуті в кайдани. Наслідком безнастанних воєн ціна невільників падала. Через те було корисніше витягнути з невільника його останні сили, і відтак купити иншого, як щадити його сили і здоровлє. Не знали отже невільники ані відпочинку, ані ніяких меж праці. Батіг дозорців змушував їх працювати і «понад» сили. Коли невільник знемігся та зіста- рівся — Като радить спокійно продати його. Звязків родин­них невільники не могли мати. Подружже для них законно не існувало. Невільники зійшли «на становище кляси, якою не цікавилася людяність ні право, що стояла мало вище як потягові та домашні звірята».

Невільники відповідали на це безмежною ненавистю. Вистарчило для цего саме це пекло, в якім жили. Безперечно цю ненависть збільшували ще спомини, які принесли невіль­ники з собою: спомини римського наїзду на край, жорстоко- стий, та програної з Римом боротьби. Рим стояв на підмінова­нім ґрунті. Коли 134. р. до Хр. 200.000 невільників підняло на Сицилії повстаннє під проводом Сирійця Евмена, вони поби­ли по черзі чотирьох висланих проти них преторів. Мусіли вирушити проти них два конзулі. Щойно по двох роках пра­вильної війни повстаннє здушено.

Цей «успіх» римської зброї в боротьбі проти збунтованих невільників «вратував» моментанно ситуацію. Але він не усу­нув небезпеки, якою «невільниче питаннє» постійно погрожу­вало Римови. Невільництво, як скрізь, так і в Римі, розклада­ло і деморалізувало ці верстви, що стояли понад ним: воно розкладало цю силу, яка збудувала державу. Це була пімста невільників на Римі, яка здійснювалася в постійнім, хоч повільнім процесі. А безпосередно причинилося і «невільни­че» питаннє, так як справа союзників, до упадку республики. Війни з невільниками збільшили хаос, в якім вона потонула.