І. Розділ Повстання нових держав на руїнах Риму

Період історії, що розпочався після упадку Західньо- Римської держави, названо «середньовіччам». Де-хто з істори­ків уживає ще й назви «европейське середньовічча». В остан­ньому розумінню отримав термін «середньовічча» особливе значіння.

оскільки йде про державне життя в періоді, про який мова, то те життя ріжнилося вже зовнішно дуже виразно від «клясичної» старовини. Передусім змінилася територіяльна його основа. Доси море, а власне Середземне море, його помо- рє та острови, було ареною, на якій розвивалася державна творчість. тепер, як колись на Сході, «прийшов до слова гли­бокий суходіл». Докладно невідомі нам ще події, що сталися на степах Сходу Европи та центральної Азії, викликали знову явище «мандрівки народів». як колись в Азії та на пів­денних островах Европи те явище стало знову тлом, на якому виростали державні орґанізації. На протязі кількох століть били хвилі чимраз то нових наїздників об межі римської імперії. якнебудь змінлива була судьба викликаної тим боротьби, зустріч з римською імперією, з її орґанізацією та з її культурою. Була для нових кочовників — завойовників поді­єю, що в рішаючий спосіб впливала на їх господарський, сус­пільний та політичний розвій. Від меж Візантії та від завойо­ваних після кілька-вікового наступу західних та центральних областий римської імперії пішов імпульс до скріплювання політичної орґанізації «нових» народів, а далі до творення нових «територіяльних», «осілих» держав.

В першу чергу виступили в згаданій ролі ґерманські пле­мена. Описи, які залишили про них римські письменники, Цезар та Тацит, виразно вказують на те, що на протязі пер­ших двох століть ґерманського наступу на римську імперію поширилися та скріпилися у Ґерман форми їхньої політичної орґанізації. В першому століттю після Христа Ґермани мають вже могучі орґанізації на племінній основі. Починаючи від

2- го століття стала еволюція в цьому напрямі обхоплювати також східні та північні ґерманські племена. Починаючи від

3- го та 4-го століття, виступають Ґермани вже в сильних полі­тичних орґанізаціях, що обхоплюють собою багато племен. Найранше виступили в такій формі Алямани, — далі Баварці, Туринґи, Сакси, а на Сході Вандалі та Ґоти, що ділилися на Західних та Східних. Коли на Заході впала стіна римських границь, що зразу була стримувала ґерманський напір на захід та на полудне, ґерманські ті племена рушили на тери­торію західнього Риму і дали початок для цілого ряду нових держав. Деякі з цих держав не перетревали довго, — Коротко тільки протрималася держава Східних Ґотів в Італії, Вандалів в Африці. Трохи довше протревало пановання Льонґобардів в Італії. За те тревале, історичне значіння мало засновання Західними Ґотами держави в Ішпанії, що дало початок ішпанській нації і державній самостійности півострова. Таке-ж значіння мало завойовання франками Ґалії, докона­не на протязі 4-го та 5-го століть. Основана ними франкон- ська держава мала зразу політично виразний характер ґер- манської. Етнічно та культурно вона заховала свій ґерман- ський характер тільки на західній своїй частині /:теперішній західній та центральній Німеччині:/. В ґалії повстав в межах держави франків наслідком перемішання їх з місцевою ґалійською та римською людністю новий «нарід», який пере­няв відтак від франків їх назву для себе та для своєї держа­ви.

тут названі нові держави не виходили — з виїмком держа­ви франків — поза межі територіяльні античного «цивілізо­ваного» світа.

Коли таким чином державотворчий процес охоплював постепенно всю Европу.

Традиція старого Риму та римської світової імперії — все-ж таки не пропала. рим продовжував свою «цивілізаційну місію». як з Візантії, так і з Італії та з найбільш розвитих романських провінцій колишньої імперії поширювалася зна­йомість старого римського права та його державних установ. Але цей вплив був тільки обмежений. Він прискорював та улекшував розвій, — але тільки в межах тих обєктивних умо- вин, в яких плило життя «молодих» держав. І згідно з цими умовинами державне життя повернуло — порівнуючи з роз­витими формами античного світа — до «примітивних» дер­жавних форм. людство неначеб то починало на-ново, «від початку» розвивати форми свойого політичного буття.

особливо одна з ідей старого риму перейшла в державне життя середньовічча та витиснула на нім своє тавро. Це була ідея універсальної, всесвітньої монархії. Скомбінована з уні- версалістичною ідеєю римської церкви вона стала одною з «движучих ідей» політичного життя в середніх віках. Але якраз вона ясно показує силу фактичних обєктивних відно­син. З одного боку — вона була «анахронізмом». оскільки вона означала стару римську імперію, — вона була явно нездійснима. З другого боку вона отримала особливий зміст, зрозумілий тільки в звязку з умовинами середньовічча. За нею скривалися тенденції нерозривно звязані з суспільно- політичним, «феодальним» побутом. як така, вона впала разом з розпадом феодального ладу. Поки цей лад істнував, ідея універсальної монархії та змагання здійснити її пред­ставляла собою одну з характеристичних рис державного життя середньовічча. В двох формах вона протиставилася цим новим державним орґанізаціям, що покрили Европу на протязі середньовічча. В своїй світській формі, як свята рим­ська імперія, і в духовній формі, як універсальна римська церква, вона зверталася проти самостійности та незалежнос­ти цих держав. На протязі цілого середньовічча мусіли нові «національні» держави так чи інакше «займати становище» супроти обох цих форм універсальної держави. Відношення до церкви та відношення до святої римської імперії — це було для феодальної держави одною з осередніх проблем їх буття. Перехід до слідуючого державного типу характеризується у великій мірі розвязкою цих власне проблем.

2.