Розділ Історичне значіння Візантії

На протязі кількох століть Візантія була — не тільки в своїх власних очах — одинокою «культурною» державою Европи. Коли «варвари» зруйнували західню римську держа­ву, в добі, коли чимраз нові держави повставали та падали на колишніх його територіях, Західня Европа переживала гли­бокий культурний упадок.

Тут треба нам зупинитися виключно тільки на цьому, який вплив та значіння мала державність Візантії для роз- вою держави, що з особливих рис, якими визначалася візан­тійська держава, остало по ній та перейшло до инших, істо­рично пізніших держав.

Передусім треба тут згадати про те, що названо просто «політичним наслідством» Візантії. Була це Москва, що після упадку Царгороду зголосила своє право до цего наслід- ства. Як колись Візантія визнала себе спадкоємцем старого Риму, так проголосили московські царі себе наслідниками Візантії та всіх її прав. Подружжа Івана ІІІ. з останньою з Палєольоґів — Софією повинно було дати правний титул цему наслідству. Візантійський дво-головий орел, що став гербом Росії, мав бути видимим знаком наслідства. Від тоді була ясно означена лінія зовнішньої, завойовницької полі­тики Росії. Царгород був її метою — і він не перестав нею бути по нинішній день. Але не тільки одна Росія визнала себе політичним спадкоємцем Візантії. Вона має соперни- ків. Греція, Болгарія та Сербія також витягають руки по це наслідство, кожда з них находить в своїй історії правний титул, на основі якого вона уважає себе покликаною заняти місце Візантії, що панувала над Царгородом. Це політичне наслідство Візантії не має иншого значіння, як значіння арґументу для підпертя політичних, а власне територіяль- них, змагань ріжних держав. Його розглядати можна тільки зі становища практичної політики, де воно має своє суто практичне значіння.

Тут про політичне наслідство Візантії приходиться говори­ти в иншому розумінню, а власне в тому, про яке сказано вище. Щоби розвязати так поставлене питання, треба нам пригадати істотні, характеристичні риси візантійської дер­жави. їх треба добачувати ось в чому. Візантійська держава була синтезою старо-орієнтальної, теократичної деспотії з типом держави, що витворився в старій Греції та Римі.

Свідоме наслідування візантійської монархії зустрічаємо передусім в державах, що находилися з нею в живому кон­такті та оставали довго під її могутнім впливом. Це були пів­денно-славянські держави, передусім Сербія та Болгарія. Сербія ХІІ-го століття за царя Степана Душана виразно ста­ралася відтворити у себе форми візантійської державности. Може ще виразніше наслідувала Болгарія Візантію в періо­дах своєї могучости, — і не випадково називано пів-Греком одного з визначних її володарів, царя Симеона. Також далі на заході ми бачили приклади свідомого захоплення Візантією та свідомі проби наслідувати її, напр. імператором Оттоном ІІІ., якого захоплення Візантією довело до наслідування всіх форм та церемоніялу візантійського двора. В умовах фео­дального ладу ті спроби не мали трівалого, реального успіху. За те посередній вплив Візантії оказався сильнішим. Іменно у Візантії треба глядати джерела, з якого плило відновлення правничих студій в західній Европі. З окрема больонський університет викликає новий період в історії юриспруденції тим, що в нім покладено в основу студій оригінальний кодекс Юстиніяна. Отож цей кодекс був весь навіяний духом всемо- гучости імператора, — і цей дух переняли ґльоссатори та лєґісти.

Далеко більший був вплив Візантії на державну орґаніза- цію на Сході. Помимо Вірменії, яка втратила свою незалеж­ність, переняли дві держави орґанізаційні свої форми від Візантії. Одна з них — це Туреччина. Французький історик Рамбо /:Rambaud:/ вказав на анальоґію, мається навіть в подробицях поміж державною орґанізацією Туреччини після добуття нею Царгороду та державним устроєм Візантії. Під иншими тільки назвами ми бачимо в Туреччині всі важніші візантійські державні установи та уряди, а становище в дер­жаві султана живо пригадує становище візантійського імпе­ратора. В далеко більшій ще мірі, як Туреччина, переняла Росія від Візантії всі головні риси її державного устрою. Російське розуміння царської влади в нічому не ріжниться від розуміння, на якому була побудована візантійська монар­хія. Як там, так і тут імператор був не тільки «божою милос- тю» установленим головою держави. Бог установив його рів­ночасно і своїм заступником на землі. Через те він являвся оборонцем і головою православної церкви, її найвищою вла­дою. Як «свята палата» в Царгороді, так і Московський Кремль однаково представляли собою оте перемішання цер­ков та казарм, ніби зовнішній вислів обєднання в одно світ­ської та духовної влади. Тесаме висловлював і копіований з Візантії церемоніял царського двора, в якому реліґійні обря­ди займали визначне місце.

Становище церкви було в одній і другій імперії однако­ве, — її залежність від держави була в Росії ще більша навіть, як у Візантії. У Візантії ми бачимо з одного боку спроби цер­ковної єрархії, з окрема патріярхів, впливати активно на справи держави, ми бачили патріярхів на чолі політичних рухів. Бувало, що там становище, заняте церквою, рішало навіть про хід політичних подій. З другого боку ми бачили там боротьбу церкви за незалежність від держави.

Те становище церкви в Росії найшло свій вислів також зовнішно-орґанізаційно. Петро Великий зніс патріярхат, що його оснував був в Москві Борис Ґодунов. Від тоді навіть зовнішня орґанізація церкви не могла викликати ніяких уяв­лень про її самостійне, незалежне від держави істновання.

Що до основ орґанізації державного апарату ми бачимо теж глибоку анальоґію. Як у Візантії, так і в Росії був період боротьби центральної влади, монархів з великим земельним панством. Але ця боротьба в Росії скінчилася перемогою цен­тральної влади. Наслідком тої перемоги було те, що стан, який у Візантії фактично мусів уступити місце феодальній аристократії, в Росії розвився, і аж до найновіших часів займав в її суспільній структурі дуже видне місце. Це було «служилоє сословіє». Воно представляло вірну анальоґію до візантійської бюрократії з доби її повного «розцвіту». Як у Візантії ранґа в бюрократичній єрархії, так в Росії «чин» рішав про суспільне становище людини і був тою движучою силою, що заставляла людий «заслуговуватися», щоби посу­нутися вище в суспільній драбині. І цей стан, «служилоє сословіє», виповняв собою державний апарат Росії, як бюро­кратія виповнювала його у Візантії. Що-ж до шляхів та мето­дів, як внутрішньої, так і зовнішньої політики Росії, то схо­жість їх з візантійськими нераз кидалася у вічі. «Навіть в останніх роках ще, щоби мати якесь уявлення про це, чим був візантійський світ, треба було подивитися на двір /:царський:/ в Петрограді та на Кремль в Москві. Ніде так виразно не затрималася жива картина тої Візантії, що загинула, як в царській Росії» /:Charls Diehl:/.