Розділ Історія Візантії
Коли римські імператори перенесли столицю імперії на схід, вони зовсім певно не здавали собі справи з повного значіння цего факту. Тоді могло здаватися, що це перенесення є тільки пересуненням центра влади, що відповідало пересуненню економічної та в звязку з цим політичної «точки ваги» імперії з Італії на схід.
В дійсности, цей факт був звязаний з процесом розпаду римської імперії, що нестримно, хоч для сучасних несвідомо, ішов вперед. На руїнах римської імперії повставала на східній частині її державної території нова держава. Вона називала себе римською і до кінця свойого істновання уважала себе юридично продовженням старої римської імперії. Але вона була в дійсности иншим, новим державним твором. Вона була ріжною від старого Риму як територіяльно, так етнічним складом своєї людности, культурою, та врешті і політичним своїм устроєм.Процес, про який мова, доконався на протязі ІУ.-У-го століть. На початку УИ-го століття його можна уважати закінченим. Пановання Юстиніяна /:518.-565. по Христі:/ — це період останніх успішних проб привернути колишню єдину римську імперію. Юстиніянови пощастило відзискати Італію, Африку, Сардинію, Корсику, Балєарські острови та частину Ішпанії. Але це був нетревалий та останній успіх. В ІУ та У-тім століттях східньо-римська імперія не могла захистити західньої перед нападом варвар. Занята власною обороною, вона тоді іноді сама навіть повертала дипльоматичними заходами небезпечних ворогів на західню державу, щоби відвернути їх від власних границь. Так було з західніми Готами під Алярихом, — їх кинула на Італію дипльоматія східної держави. Відтак стояла Візантія безпереривно перед загрозою ворожої інвазії від сходу в Азії та від півночі в Европі. Небезпека була така велика, вона вимагала такого безнастанного напруження сил, що про активну та серіозну акцію на заході не могло бути мови. Східні імператори ніколи, навіть в пору найбільшого занепаду та ослаблення Візантії не зреклися своїх прав до західних, колись римських територій.
Вони не переставали уважати себе спадкоємцями римських імператорів. Це їх становище — це був прінціп, якого вони вперто придержувалися. Практично, це становище було безвиглядне і мало тільки такі наслідки, що загострювало відносини Візантії до західних европейських держав, доводило до дипльоматичних конфліктів — особливо з західньою «святою римською імперією німецького народу».Не тільки сама слабість східньої держави та її звязання на півночі та сході було перешкодою для обєднання наново колишнього римського сходу з заходом. Були для цего і глибші причини, що лежали у відносинах обох цих частин. В першу чергу це були причини економічного порядку. Починаючи від VII. століття, економічний розвій торговельних італійських міст викликав чимраз гостріше соперництво поміж ними та Візантійською державою. Ті міста — Венеція та Ґенуя на їх чолі — оставали з Візантією в живому торговельному та заразом політичному контакті. Вони часто виступали як союзники Візантії. Але вони ніколи не погодилися би зректися на річ Візантійської держави своєї політичної само- стійности. Далі, західня Европа мала власні торговельні центри і їх «орґанізуючий» вплив робив її економічне життя незалежним від Візантії. Разом з тим і культурно оба світи відчужилися один від одного. Могучим розєднуючим чинником стала церква. Церква стала чинником, що робив не то злиття, але і порозуміння неможливим. Церковний роздор на східню та західню церкву виявився остаточно доґматичними ріжни- цями та окремими церковними орґанізаціями. Викликали його не доґматичні розходження — доґматичні розходження в межах самої «грецької» церкви були глибші, і не зважаючи на те не довели до роздору. Напруження відносин між Римом та Візантією було і тоді, коли поміж обома церковними центрами доґматичних розходжень не було. Коли на Сході кипіла завзята боротьба з «єресями» на доґматичному тлі, Рим виявляв порівнуючи мало зрозуміння для доґматичних спорів, що ними запалювалися та горячилися Візантійці. Римське духовенство стояло тоді, в першому тисячоліттю, на низшому ніж візантійське степені освіти і через тесаме вже не приймало такої живої участи в доґматичних спорах, як східне.
Якраз це мале зацікавлення римського духовенства доґматичними спорами було одною з причин невдоволення візантійського духовенства римським. Властиві причини розходження виростали на тлі суспільних та політичних відносин. Вже те одно, що з Римом була звязана традиція столиці світа, викликало соперництво римського епископа з епископом нової столиці римської імперії, Константинограду. Далі, як про це сказано вже ранше, становище церкви в її відношенню до держави склалося зовсім інакше на Сході і на Заході. Коли на Сході церква попала в повну залежність від держави, в Римі навпаки, вона на розвалинах римської державности стала зовсім незалежною силою. Звідси безнастанне тертя і часті гострі конфлікти поміж римським епископом та візантійським імператором. Ті конфлікти отримали ще глибший зміст в звязку з розвоєм суспільних відносин. Римська церква станула на бік розвиваючогося феодалізму, коли імператорська влада Візантії находилася в гострій та затяжній боротьбі з ним. Все те разом зложилося на чимраз то більш ворожі взаємини поміж римською церковною єрархі- єю та візантійською державою. Коли на протязі УІІІ-го століття вплив Візантії в Італії зовсім упав, коли Візантія не могла там ані вимусити для себе послуху ані підперти церкви і дати їй фізичну підмогу, — римська церква пірвала остаточно свій звязок з Візантією. І вона не тільки сама про себе пірвала його. Вона потягла остаточно межу, що політично ділила Візантію від Заходу, викопала прірву, якої вже нічо не могло засипати. Таке значіння мало піддання римської церкви під охорону франконських королів, та в звязку з цим коронація 800. р. Карла Великого на римського імператора. Повстав таким чином новий політичний Рим, що оспорив права Візантії уважати себе римською імперією, носителькою прав старої римської імперії до пановання над світом.Таким чином Візантія не тільки пірвала звязок з Заходом в державно-орґанізаційному розумінню. Вона ще до того найшлася в постійно «напнятому» відношенню до західнього світа.
Римська «спадщина», — назва та формальні права, що ніби то на неї перейшли, — фатально відбилася на її долі. Раз — вона вплинула шкідливо на лінію візантійської політики. Мрії про відзискання Італії та Заходу відвертали енер- ґію від властивого поля, на якому могла була Візантія закріпити свою державність, від «Сходу» Греції, Малої Азії, побе- режжа Чорного Моря. Візантія пропустила нагоду закріпитися там, заки небезпека, що наростала для тої території, стала неодолимою. Далі, лєґітимістичні претенсії і звязана з ними політика причинилися дуже до напруження відносин до Заходу. Вона викликала те, що коли Візантія найшлася в XV. століттю в смертельній небезпеці — Захід не дав їй підмоги. Не можна сказати, що підмога Заходу мусіла би виратувати Візантію. Причин упадку Візантії було богато, — але без сумніву брак тої допомоги був одною з тих причин.Власною територіяльною основою Візантії стала ця частина Европи та Азії, що творила світ гелєнських впливів. Доволі довго затримала була Візантія частину південної Італії, найдовше «ексархат» Равенну. Протягом VΠ-го століття втратила Північну Африку, Єгипет, Сирію. Ці втрати мали м.ин. цей наслідок, що Візантія отримала виразний, одноцілий характер, так би мовити «власне обличча». Вона стала «візантійською державою» на території Балканського півострова та Малої Азії. На цій території вона перебула періоди розцвіту та упадку. Втрати частин тої території були для неї смертельними ударами. Дні Візантії були почислені, коли вона втратила можливість оборонити цю територію.
На протязі своєї історії пережила Візантія кілька періодів упадку та відродження. Перший період руїни — це період після Юстиніяна. Його можна би назвати періодом ліквідації «римськости» візантійської імперії. Вона втратила західні свої території, а виснажена передусім фінансово політикою поширення на Захід, внутрішньо несконсолідована, вона тільки з великим трудом могла на Сході, хоч з великими територіяльними втратами, оборонятися перед наступами Персів, а відтак Арабів.
Відтак в VIII. та IX. століттях прийшов період внутрішньої реорґанізації в звязку з мілітарним скріпленням її та успіхами в боротьбі на східних границях. В IX. та передусім X. століттях Візантія пережила апоґей своєї могучости. Мілітарно вона перейшла в наступ. На Сході посунула значно свої границі, на півночі зломила погрожуючу їй, дужу тоді, Болгарію. Економічно прийшов тоді період розцвіту головно візантійської торговлі. Фінансово, імперія розпоряджала надзвичайними на той час приходами, а в своїй державній скарбниці перетримувала — здавалося — невичерпані запаси. Політично престіж Візантії затемнював собою всі другі держави Европи. В другій половині XI. століття прийшла знову доба упадку. Внутрішнє безладдя, анархія, револьти, боротьби претендентів до трону, розривали державу. Мілітарне ослаблення було неминучим наслідком такого стану. Воно приносить ряд невдач в боротьбі з новим ворогом, що наступав від Сходу, з Турками. І знову прийшов для Візантії ренесанс, в періоді від кінця XI. століття. Він закінчився конфліктом Візантії з західньою Европою. Венеція, довголітній союзник Візантії, була автором повернення проти неї четвертої хрес- тоносної виправи. Римський папа дав на це тиху згоду. 1204. р. Візантія найшлася в руках хрестоносців. її скарби зграбовано, її територію розділено. Львину частину одержала Венеція, з решти потворено цілей ряд дрібних держав. На царгородському троні засів ґраф Фляндрії. Після цего удару Візантія вже ніколи не піднеслася. Вже ранше, починаючи від другої половини XI. століття, вона була змушена уступати в Азії перед напором Турків. її азійська територія звузилася була. В її руках оставало ще побережжа Чорного Моря та північна, мала частина Анатолії. Тепер втрачено й європейську територію. Коли 1261. р. скінчилося чуже володіння в Царгороді і віджила візантійська монархія, вона обіймала вже тільки малу частину колишньої візантійської території в Европі: Тракію, частину Македонії та Греції, та декілька островів. Це був тільки «слід» колишньої держави та тінь її сили. Цей період — це період нестримного завмирання. На півночі Серби заняли майже всю Македонію, Болгари — Тракію. Від сходу посувалися нестримно на перед Турки. 1354. року, вони, занявши Азію, перейшли на европейський беріг. На протязі слідуючих десятиліть вони добули майже всю европейську територію Візантії. Сам Царгород остав як остров серед ворожого моря. 1454. р. після майже дво-місячної геройської оборони він добутий перейшов в турецькі руки. Візантія перестала істнувати.2.