Розділ Нарід

А. Етнічний склад

З огляду на етнічний склад своєї людности Візантія не була ніколи римською державою. З тої точки погляду була з гори засуджена на невдачу політика візантійських імперато­рів, що хотіла добачувати в імперії продовження старого Риму.

Як стара римська імперія, обхоплювала Візантія многі і ріжні походженням, расою, культурою народи та племена. Особливо в добах розцвіту вона представляла собою карти­ну, не менше пестру, як колись Рим. Ця картина змінялася залежно від цего, чи та як звужувалися або поширювалися державні границі, головно на сході в Азії, на півдни в Африці, та на півночі в Европі. Але не зважаючи на всі ті зміни, на протязі цілої історії Візантії «етнічна точка тяго- тіння» держави находилася на области, де мешкала люд­ність грецька, а властиво гелєнська. Це була грецька части­на Балканського півострова, згелєнізовані частини Малої Азії, та острови східньої частини Середземного Моря. Щойно втрата тої території була для Візантії ударом, якого вона не могла пережити, — инші територіяльні втрати, хоч і болючі, не відбирали їй життєздатности, можливости піднятися знову та наново скріпити. «Політично могла візантійська імперія виводити себе з Риму та проголошувати себе за його спадкоємця; душевно, вона трималася всім своїм корінням плідної землі старовинної Греції. Вона була грецькою дер­жавою. Всі культурні центри гелєнського світа, Атени, Александрія, Антіохія, находилися в її межах.

Дуже виразно і нестримно відбувалося це відродження. Його можна назвати гелєнізацією Візантії. В добу Юстиніяна латинська мова була ще пануючою мовою в державному життю. Це була мова уряду, законодавства. Побіч неї була грецька мова — так би мовити — «народньою мовою», якої тільки виїмково уживано для актів влади. Абсолютна пере­вага грецької людности в імперії, та її високий культурний рівень не могли остати без впливу на справу мови. Держава, що стала грецькою «по сути», мусіла стати нею і формально. Постійно витискала грецька мова латину. Рівнобіжно і рим­ська термінольоґія та титулятура уступала місце грецькій. «Починаючи від УІІ-го століття, грецька мова стала мовою офіціяльною, мовою імператорського протоколу, мовою публичних актів; міністри та високі урядовці приняли грець­кі назви льоґотетів, епархів, стратеґів та дронґерів.

Ця зовнішня, формальна еволюція ішла в парі і була висловом глибших змін, які переживала грецька людність в державі. їх можна би назвати ростом та зміцненням націо­нального самопочуття. Те почуття не встигло було розвинути­ся остаточно в добу політичної самостійности старовинної Греції. В добу пановання Риму воно ніби завмерло, — грець­ке життя обмежилося виключно полем культури та хиба ще місцевого самоврядування. Коли розпалася римська імперія та на її розвалинах виникла візантійська держава з територі- яльним осередком в Гелляді та з перевагою в ній грецької людности, — то це викликало пробудження грецького світа. Нова держава мусіла опертися на Греках. Неминуче вони мусіли стати в ній активним елементом. Вони мусіли забажа­ти впливу на хід життя в державі, а далі щоби держава стала їхньою, грецькою державою.

Б. Суспільні відносини

В найранішу добу істновання візантійської держави сус­пільний поділ її людности був такий, який витворився в Римі в добу імператорів. Ріжниця була тільки з огляду на чисель­ність та силу поодиноких верств людности. Що до найвищої суспільної верстви, бюрократичної аристократії, то вона чер­пала свою силу безпосередньо з держави. З природи річи вона зберегла своє істновання в східній державі, не визнала там катастрофи, яка стрінула її на землях західньої римської держави. Доля держави рішила там про її долю. Натомість для самої долі держави мало без сумніву рішаюче значіння територіяльне розміщення инших верств людности. З тої точки погляду візантійська держава була в далеко щасливі­шому положенню, як західня держава. З одного боку її міста перевищали своїм торговельним значінням та богацтвом своєї людности міста західньої держави. З другого боку — процес розкладу та упадку середньо заможного, вільного селянства на заході, головно в Італії, був вже закінчений; на сході цей процес в добу розділу римської держави не був ще розпочався. На всякий випадок він не дійшов ще так далеко, щоби його наслідком була основна зміна суспільних відно­син. Навпаки. На балканському півострові та в Анатолії віль­не селянство було тоді численною та економічно сильною верствою людности. Його «податкова сила» давала солідну фінансову підставу для державної скарбниці. Само воно постачало армії достаточну скількість жовнірів, що також дякуючи своїй якости дали імперії змогу стати чималою мілі­тарною силою. Візантія була, не зважаючи на значіння та розвій її міст, в основі аґрарною країною. її доля була в вели­кій мірі звязана з долею її села та її хліборобської людности. Процес упадку держави був теж тісно звязаний з упадком тої верстви людности, що зразу становила головну основу її сили.

Внутрішня історія Візантії показує дві причини її упадку: занепад торговлі та хліборобства. Обі разом вони викликали фінансову руїну держави, її мілітарну безсилість, розвал дер­жавної орґанізації, територіяльні втрати, яких наслідком врешті одна тільки остала ніби остров серед ворожого моря, що врешті залило її своїми хвилями.

Зовнішно особливо ясно виступала історія візантійської торговлі та звязана з нею історія візантійських міст. Бо ті міста стояли передусім торговлею. Порівнуючи мале значін­ня для їх господарської сили мала в них промислова діяль­ність та витворництво. так напр. сам Царгород був осередком передусім галузий промислу, що обслуговували тільки місце­ві потреби великої столиці, потреби прокормлення її, помеш­кань, то що, або потреби держави в кораблях, зброї і т.п. Що до промислу, з метою вивозу, то він був доволі однобокий. Його предметом були майже виключно предмети розкоші — пахощі, дорогоцінности, шовкові вироби, — все разом джере­ло приходів та зисків далеко менше, як торговля чужими продуктами та виробами. Таксамо і другі візантійські міста були передусім торговельними і тільки в другу чергу промис­ловими містами. Але відношення Візантії до торговлі мало особливий характер. її ґеоґрафічне положення було з точки погляду торговлі надзвичайно корисне. Старий сухопутний шлях з Диррахіюм до Царгороду звязував Адрийське море з Босфором. На північ вели шляхи притоками Дунаю до дунай­ської долини і далі Дунаєм глибоко в середню Европу. З Чорного Моря знову водні шляхи, головно Дніпра та Волги з їх притоками, звязували Візантію зі сходом Европи. Шляхи через Кавказ відкривали Каспійське поморя, далі централь­ну Азію, і сягали аж далекого Китаю. На південному сході ішли з Сирії шляхи караван в долину Евфрату та Тигру, в Арабію, а через Перзію в «далекий азійський схід».

Цю політику використали передусім італійські торгові міста, в першу чергу Венеція. Починаючи від X. століття почалося те, що можна би назвати послідовним економічним завойованням Візантії Венецією, відтак Ґенуенцями, за якими ішли инші. Торговий трактат з Візантією з 992. року був для Венеції «історичною подією». Він є першим з ряду цего роду трактатів, що на них оснувалася тайна економічно­го розвою та політичної експанзії венецької републики. Кошти венецьких успіхів заплатила Візантія. Видимим цего знаком було добуття та грабунок Царгорода хрестоносцями 1204. р., це відбулося під керуванням Венеції. Але вже ранше Венеція та її соперениця Ґенуя заняли у Візантії дуже сильне становище, яке трудно погодити з престіжом та повагою дер­жави. В Царгороді та по инших містах вони утримували влас­ні «кольонії», що майже зовсім були виняті спід місцевої влади. Вони представляли собою в дійсности екстериторіяль- ні одиниці, перенесені в межі Візантії частини їх власних держав. Таких кольоній було повно скрізь. На початку ХІУ. століття напр. помимо кольоній в Царгороді та Тессальоніці Венеція посідала в цілости 10 островів, в їх числі Крету. Ґенуя тримала декілька великих островів і мала численні колонії, м.ин. на побережжу Чорного Моря. Один з візантій­ських істориків констатує, що Італійці забрали Візантійцям всі торговельні шляхи.

Дякуючи фінансовій своїй силі та політичній безсильности Візантії, оті чужі колоністи поводилися, чим далі, тим явніше як дійсно пануюча кляса. Вони виростали передусім на руїні анальоґічної візантійської кляси великих купців та промис­ловців. Ті чужинці займали дивне становище. З одного боку, дякуючи своїй осілости та звязаности з імперією, вони були ніби «орґанічною» частиною її людности. Імператори кажуть про них, що «вони не є чужинцями» у Візантії. З другого боку вони стоять поза цею людністю, в дійсности понад нею, визис­кували її та використовували безкарно. Вони «поводяться з горожанами як з рабами» — писав про них один з візантій­ських письменників. Не диво, що вся ненависть людности зверталася проти них. В міру, як торговля переходила всеці- ло в їхні руки, змінився суспільний склад властивого грець­кого суспільства. В нім переставала істнувати кляса капіта­лістів. Суспільні верхи представляла там тільки верства високих урядовців. І ця остання змінювала своє обличча в міру суспільних змін, що відбувалися головно на основі змін аґрарних відносин, в звязку з ростом так зв. феодальної сис­теми.

Помимо бюрократії представляло ще у Візантії пануючі верстви її численне духовенство, а власне дві його галузі, світське духовенство та ченці. На другому місці прийдеться сказати про політичне значіння візантійського духовенства. Тут треба вказати на те, що воно було численною та сильною суспільною верствою. Особливо монастирі скупчили в своїх руках велике майно. Дякуючи свойому числу, матеріяльній силі та моральному впливови на маси, духовенство займало серед візантійського громадянства без порівнання сильніше становище, як духовенство старовинної Греції або Риму. З тої точки погляду суспільний склад людности візантійської імпе­рії пригадував більше держави старого Орієнту, як античний державний світ Европи.

Суспільний низ в містах представляла маса людности, що особливо в столиці пригадувала живу колишню римську «turba forensis». Це була людність дуже ріжного походження та ріжних занять — в великій частині без означеного роду заняття. Робітництво представляло собою тільки одну її час­тину. Елєменти «здеклясовані» грали в ній велику ролю. Особливо в добу економічного упадку та кріз ця людність попадала в дуже важке положення. Вона находилася в при­родній гострій опозиції до «посідаючих» верств. її ненависть зверталася як проти чужинецьких кольоністів, так і проти власних заможніших верств. Особливо в міру цего, як селяни убожіли і, втративши землю, масово напливали до міст, ця верства міської голоти росла чисельно і разом з тим попадала в чимраз більш важке економічне положення. Звідси повста­вала по містах Візантії суспільна боротьба, що проявлялася іноді в дуже гострих формах. З одного боку погроми чужинців повтарялися доволі часто. З другого боку, суспільно-револю­ційні рухи потрясали містами імперії. Особливо в ХІУ. століт­тю загострилася суспільна боротьба міської демократії з фео­дальним панством. Давніші заворушення, як царгородські заворушення з 532. або 1042. р., мали порівнуючи тільки політично-комерційний характер. Боротьби XIV. століття були виразно «клясовими» боротьбами. їх найвиразнішим висловом була «тессальонійська комуна», що утримувалася протягом семи літ.

Загострення суспільних відносин в містах оставало в тісно­му звязку з розвоєм земельних відносин. Цей розвій ішов у Візантії на протязі всеї її історії в напрямі знищення верстви правно та економічно незалежного селянства. Ріжні сили діяли в цьому напрямі. Передусім вже починаючи від V! сто­ліття державні тягарі ставали для тої верстви людности надто важкими. З таких-же причин, як колись в Римі, обовязок вій­ськової служби був для селянства непомірно важкий. Він від­ривав селянина від праці на рілі. Оскільки селянин не мав рабів ні служби, що могла би без него виконати конечні хлібо­робські праці, — таке відірвання викликало повну матеріяль- ну руїну. Далі, державні податки налягали своїм тягарем передусім на дрібних земельних власників. Треба сказати, що «політична мисль» візантійських керманичів держави була свідома небезпеки, якою погрожувала державі руїна вільних хліборобів. Ми стрічаємо ріжні вискази про те, що держава тільки тоді є забезпечена, коли в державі мається велика скількість селян-хліборобів. Але не зважаючи на те переважа­ли безпосередні, моментанні інтереси державної скарбниці над далекозорими міркованнями. Податкові тягарі занадто утискали дрібне селянство. Скарбова політика держави фак­тично сама ослаблювала те, що було визнано за найпевнішу основу для фінансової та мілітарної сили держави.

Помимо податкових утисків, що руйнували селянство, звер­талася проти него ще друга сила. Це була сила великого земельного панства. Вже в древній Греції і більше ще в Римі ми бачили процес поглочування малої земельної власности великою. В добу, про яку тут мова, цей процес став в Европі знову загальним явищем. Він відбувався тепер трохи иншими способами і дякуючи иншим причинам, як колись в Греції та Римі. Там він був передусім наслідком економічної слабости дрібної земельної посілости, що не могла витримувати конку­ренції з великою. Тепер діяли передусім инші мотиви. Відносини безнастанної воєнної трівоги та небезпек заставля­ли слабших звертатися до сильніших за опікою та охороною. В практиці це значило, що дрібний землевласник мусів звер­татися до великого, бо тільки великий міг розпоряджати воєн­ною силою, дякуючи своїм матеріяльним засобам. За цю опіку платив слабший своєю незалежністю; він мусів приймати на себе ріжні обов’язки. Далі, тісамі відносини непевности робили місцевих вельмож незалежними від центральної влади. Скрізь росте місцеве панство в силу — й уживає її м.ин. на те, щоби побільшити коштом передусім дрібних селян своє землеволо­діння. Такий процес ми стрічаємо й у Візантії, як в азійських так і в европейських її областях. Ми не знаємо його подробиць, але знаємо, що він відбувався починаючи від УІ-го століття в чимраз більш прискореному темпі. Він обхоплював всю імпе­рію. Найбільш виразний він був в Анатолії дякуючи особли­вим умовам, що там склалися. Там ішла безупинна боротьба з наступаючими від сходу ворогами. В умовах тої війни немину­че набирали значіння та сили полководці споміж місцевого панства. Військові частини, якими вони розпоряджали, слу­жили в рівній мірі для оборони держави і для проводження їх особистих плянів та замірів. Дякуючи цему Мала Азія стала скоро фортецею феодалізму.

В цей процес встрявала активно політика імператорів. Вона руководилася двома моментами, що оба мали на оці інтерес держави. Один момент, це був державний інтерес в утриманню дрібного селянства, якого велике значіння для держави було для імператорів зовсім ясне. Другий момент, це була небезпека, якою погрожувало надмірне скріплення великого земельного панства для центральної державної влади. Одно і друге впливало на те, що імператори починаю­чи від VIII. століття виразно та послідовно виступають в захист селянства проти затій великих землевласників. Розпочалася велика та затяжна боротьба держави з «феода­лізмом», ведена ріжними засобами, в ріжних формах, та з ріжним успіхом. Помимо феодального панства являється «чорне» духовенство, ченці, дужим представником феодаліз­му. Зорґанізоване в монастирях, воно скупчило в своїх руках величезні простори землі та користувалося ними такими-ж методами, як і світське панство. Проти обох цих форм феода­лізму візантійські імператори вели на протязі кількох століть послідовну боротьбу. Боротьба проти «духовної» форми фео­далізму виявилася в формі великого реліґійного змагання, що виповнило собою внутрішню історію Візантії VШ-го та половини ІХ-го століть, боротьби «іконоклястів» та «іконоду- лів». Культ ікон був для монастирів одним з джерел їх сили та значіння. Він віддавав широкі маси під вплив монастирів, що мали в себе визвані за чудотворні ікони. Крім цего він давав цим монастирям безмежні приходи, яким дякуючи вони могли в безконечність купчити богацтва, а з окрема землі. Це було основою, на якій зродилася акція імперато­рів — іконоклястів, «іконоборців», звернена проти культу ікон. Вони заборонили зовсім цей культ, визнавши його поганським. Паралєльно імператори цілим рядом законодав­чих актів виступили проти збирання монастирями майна та проти самого істновання монастирів. Ця боротьба проти монастирів продовжувалася далі, коли вже ущухла боротьба за ікони. Перевага в ній була зразу на боці імператорів. Відтак імператори були змушені здати свої позиції. Сталося це в Х-ім століттю. В момент крайної небезпеки для держави, викликаної повстанням феодального панства, імператор Василь II. мусів ухилити видані своїми попередниками зако­ни, звернені проти ченців, — «переконавшися, що це вони викликали божий гнів» та спровадили на державу нещастя. Так закінчилося невдачею змагання візантійської політики, спинити процес вивласнювання дрібних землевласників, оскільки вели його монастирі.

Невдачею закінчилася й акція імператорів проти світсько­го феодального панства. її ведено дуже енерґічно та дуже послідовно, і без сумніву її треба приписати те, що процес, про який мова, не відбувся скорше. Були періоди, коли акція імператорів показувала успіхи, — були навіть моменти, коли могло здаватися, що імператори остаточно перемогли. Але дякуючи ріжним обставинам остаточна перемога остала по стороні феодального панства.

А власне, центральна державна влада находилася супроти него до певної міри в «блудному колесі». Феодальна аристо­кратія складалася з елементів, без допомоги яких централь­на влада не могла обійтися. Це були зразу взагалі люди, що в життю держави займали визначне становище, дякуючи свойому богацтву, або як високі цивільні або військові уря­довці. Вони стали «клясою» дякуючи цему, що в їх руках зійшлося богацтво і владні компетенції, до чого в першу чергу допомогли самі імператори. Вони самі покликали на високі урядові становища осіб споміж великих землевласни­ків, щоби використати для себе їхні впливи та суспільне зна­чіння, — з окрема ті військові сили, якими розпоряджали тоді великі землевласники. З другого боку, вони дозволяли «заслуженим» збогачуватися та скупчувати в своїх руках великі земельні простори. Таким чином сталося те, що е істот­не для феодальної системи: публичні уряди опинилися в руках великих землевласників. Де давало їм можливість без­карно, а то просто використовуючи владні державні засоби, безпардонно поширювати свое землеволодіння. Хроніки, осо­бливо починаючи від УІІ-го століття, повні описів безжалісно­го гноблення та вивласнювання дрібних селян тими, в чиїх руках було богацтво і влада. Імператори звертають свою полі­тику зразу тільки проти безправного та небезпечного скупчу­вання землі в руках феодалів. Вони брали в опіку селян перед феодальним панством. Виданий в УІІІ-му століттю «земельний кодекс» мав на меті охорону селян перед утиска­ми. Відтак на протязі УІІІ-Х століть видано цілий ряд зако­нів та новель, що були звернені проти своевілля земельних вельмож. Щоби розірвати «блудне колесо», імператори стали покликати на високі посади осіб з-поза феодальної аристо­кратії. Таким чином вони хотіли поставити залежну від себе бюрократію на місце фактично незалежної феодальної. Далі, вони старалися ми ролюбною зовнішною політикою обезціни- ти те значіння феодального панства, яке надавали йому воєнні потреби. Врешті, щоби зовсім стати незалежними, вони стали заступати складані шляхом рекрутації, територі- яльні армії, в яких феодальні вельможі мали великі впли­ви, — наємними чужинецькими військами. В Х-му століттю ця боротьба увійшла в рішаючу стадію. Починаючи від Василя 1-го імператори виступали з усею енерґією. На основі видаваних для цего законів складено комісії, що мали віді­брати від великих землевласників безправно ними загарбо- вані землі, і ті комісії енерґійно стали виконувати своє завдання. Імператори стали теж еманципуватися спід полі­тичної залежности від феодального панства, скріпляючи цен­тральну владу. Наслідком всего були явні бунти феодальної аристократії. За Василя ІІ-го прийшло до боротьб, з яких імператор вийшов переможцем тільки дякуючи незвичайній своїй енерґії та зручности. На якийсь час сила феодального панства була зломана. В ХІ-ім століттю воно піднялося знову. Тим разом воно перемогло, — проголошення імператора Ізаака Комнена було наслідком його перемоги. Воєнне лихо­ліття, важкі війни з Турками та Норманами, в яких феодаль­на аристократія відіграла ролю спасителя держави, та серед яких імператорам стало неможливим продовжувати внутріш­ню боротьбу з ним, — закріпила цю перемогу. Тріюмф фео­дальної аристократії був повний.

Які були цего наслідки? Вільні дрібні хлібороби переста­ли істнувати. Вони масово кидали землю та втікали від сво- євілля великих землевласників до міст, де збільшували ряди міської бідноти, або і поза границі імперії. Ті, що оста- ли на місці, втратили свою власність та попали в повну залежність від великих феодальних землевласників. Вони стали привязаними до землі кріпаками «παροικοι». Закони, що мали на меті охорону їх, пішли в забуття. їх положення стало, як економічно, так і правно, невимовно важке. Загальний упадок хліборобства був природно звязаний з такими відносинами, і важко відбився на державній скарб­ниці. Клясова боротьба загострилася. «Суспільний низ» візантійської імперії находився, особливо в ХІУ-ім століттю, в стані постійного, то скритого, то явного «бунту», що прояв­лявся часто крівавими зривами, що були давлені не менше кріваво. І настрій цего низу супроти держави був неминуче ворожий. Завойовання Візантії Турками він привитав як своє визволення.

3.