6. Розділ Влада

А. Характер влади

В тіснім звязку з характером старогрецького державного суспільства остає і характер державної влади. В розвиненій старогрецькій державі істота влади представляє в многих напрямах прямо протилежність цему, чим була влада в ста­ро-орієнтальній деспотії.

Рішала про істоту влади обставина, що «нарід» с.то грома­да горожан була носителем політичних прав. Так було скрізь, також в Спарті. Уживаючи модерного вислову — нарід був в державі сувереном. Висловом та необхідним наслідком цего було те, що влада була тільки виконавцем цеї суверенности «народа». Через неї «нарід» здійснював свої права, виконував свою волю. Влада була тільки орґаном держави. З цего випливало передусім, що права, які здійснювала вона, не були її правами, інтереси, які вона заступала, не були — а бодай не повинні були бути — її інтересами. Державна теорія старої Греції виразно підносить цей бік влади. Арістотель визнає як нормальні роди держави тільки такі, де носитель власти — монарх, аристократія або більшість горо­жан — виконують її не у власнім інтересі, а в інтересі загалу; без цего, там де монарх, аристократична меншість або біль­шість горожан мають на оці тільки власне добро, мається до діла зі звироднілими формами держави. Плятон вимагає, щоби мудрці, яким він віддає правліннє державою, взагалі не мали права мати своє власне майно. Через те була би віднята їм можливість руководитися при виконуванню власти влас­ним матеріяльним інтересом.

Практично таке розуміннє влади проявлялося передусім в маєтковій власти усамостійненнєм скарбниці держави. Скрізь в Греції, також в Спарті з її королями становить державна скарбниця майно держави.

Характер публичного уряду як державної функції прояв­лявся виразно в засаді, що влада, с.то кождий публичний урядовець був вязаний законами та правом. В теоретичній літературі це підноситься як одну з найвищих прикмет старо­грецького світу. Що ця думка була виразно визнаним прінці- пом, на це вказує формула присяги, яку складали «геліясти». Вони присягали, що «будуть судити по законах, а коли не має закона, по власнім, найправдивішім переконанню». Отже тільки в випадках, яких не передбачено законом, могло ріша­ти особисте переконаннє. Символічне значіннє має з цего боку зарядженнє Ефіяльта, який казав таблиці, на яких були вириті закони, перенести з Акрополю на «аґоре» — ринок, і там примістити, щоби нарід мав їх все перед очима. Були — розуміється — широкі области діяльности державної влади, де мусіло рішати власне, особисте пересвідченнє, бо закон не передбачував там нічого. Тоді отсе власне пересвідченнє не сміло керуватися иншим мотивом, як загальний «держав­ний» інтерес та добро. Щоби так справді було, на те існувала установа широкої та строгої відповідальности всіх державних урядовців, починаючи з найвищих. Відповідальність розтяга­лася не тільки на вчинки, які порушували карний закон, як крадіж, спроневіреннє, перекупство. В цім напрямі вона була справді не тільки мертвою буквою. її іноді просто надужива­но для політичних цілий або під впливом політичних при­страстий. Так мусів навіть «праведник» Аристеід боронитися перед обвинуваченнєм в простій крадіжці. Відповідальність обхоплювала також питання доцільности та річевої вартости в діяльности урядовців. Не тільки «стратеґ» ніс відповідаль­ність за воєнний похід, що відбувався під його проводом. Така сама відповідальність лежала на кождім, хто виконував публичний уряд.

Розуміннє і самої влади і становища її в державі можна, порівнуючи зі старим Орієнтом, означити ось як. В старім Орієнті влада була поставлена льоґічно на першім місці. Вона була чинником, який творив державу. Для монарха була джерелом, з якого плило все, що складалося на буттє держави, — вона добула територію, захищала її, завела та удержувала в межах держави лад та право. Навпаки в старій Греції, в період, коли її орґанізація була вже розвита. Там стояла на першім місці льоґічно держава, в розумінню загалу повноправних горожан. Щойно вона є основою, на якій вирос­тає влада. Влада є установою держави. Вона черпає з держа­ви, як із джерела свого буття все, що складається на її стано­вище, значіннє та силу.

Це був неминучий наслідок змін, викликаних переходом до демократичної форми дежавного устрою — а властиво, з народиними цеї форми. В звязку з цею формою неминуче мусить народитися цілий ряд проблємів, неминуючих в патріярхально-деспотичній державі та мусить народитися нове, немислиме там розуміннє коллєктивної цілости, якою є держава.

В деспотичній державі не має місця на питаннє: для чого існує держава та її влада. Там влада існує просто як сила, якій мусить коритися кождий зовсім незалежно від цего, чи уважає це доцільним та бажаним, чи ні. Держава існує теж тільки дякуючи цій силі. Повстаннє держави та її існованнє практично ясне всім. А позаяк воно практично незалежне від бажання та волі підданих, то й не має цеї практичної основи, на якій могло би народитися та стати актуальним питаннє про «ціль держави». В демократії справа представляється зовсім інакше. Тут виступають активно як одна цілість не керовані якоюсь чужою їм, вищою волею «піддані», але «рівні» та «вольні горожани». Приналежність до одної, спільної всім цілости, проявляють та творять вони самі. Мусить насунути­ся питаннє, для чого вони це роблять. Це є питаннє про ціль політичного обєднання. Раз це обєднаннє не накинуте, не примусове, але залежне від волі учасників, то природно, що ці учасники, чи хоч би їх частина мусить наткнутися на це питаннє: чи корисно, чи доцільно для них оставати в обєднан- ню? Коли так, то яку користь приносить їм це обєднаннє? Яким завданням воно повинно служити? При вирішуванню кождого питання, яке відноситься до «політики» коллєктив- ної цілости, виринають подібні питання. В дискусії, арґумен- тованню, вони стають перед учасниками, раз-у-раз. Веденнє якоїсь послідовної лінії в політиці держави практично мож­ливе тільки під умовиною, коли ціль її є означена.

Такий процес відбувся в старій Греції.

І сама старо-грецька держава і все політичне життє має — особливо порівнуючи зі Сходом — виразно раціоналістичний характер. Починається теоретичне досліджуваннє та мірку- ваннє, родиться наука про державу, її форми, ціль та завдан­ня. Практичне розуміннє та відношення до держави теж про­низане цим «розумовим» елєментом. З окрема на орґанізації влади видно передуманість системи. Вона побудована вся в імя річевої доцільности. Поодинокі уряди мають служити означеним цілям, виконувати означені завдання; поміж ними потягнено межі їхньої річевої компетенції. Арістотель дав — першу в історії — спробу, дати систему «родів держав­ної власти», а властиво уложити в систему головні напрями державної діяльности. Зовсім певно, підповіла йому це дій­сність, яку він бачив, а власне Арістотель «просто описує типічні риси тодішніх грецьких держав: раду, уряди, народні суди. З діяльности цих трьох установ він одержує поділ самих державних справ». Це вказує на те, що система влад в Греції мала в основі річевий прінціп. Ішло при встановлюванню урядів про означені річево завдання. Сума цих завдань скла­далася на завдання, які виконувала держава. Загал влад та урядів складав цілість державної влади. Порівнуючи зі ста­ро-орієнтальною конструкцією державної влади, конструкція грецьких держав представляла таку-ж основну відмінність, як і саме розуміннє держави. Там повнота власти в одній особі. — Система влад основувалася на поділі держави тери- торіяльнім, на провінції, яких начальники єдночили /:зєдну- вали:/ в собі в межах провінції таку саму повноту власти, як головний монарх, якого представляли. Такий метод був порівнуючи простий, більше примітивний. Він вдоволявся улаштованнєм ієрархії урядовців тільки залежно від ширшої або вузшої територіяльної основи їх власти, та від більш або менш посередного відношення їх до монарха. В звязку з цим і в самім розумінню влади пробивається переважна роля осо­бистого моменту. Кождий сатрап чи намісник був з одного боку представником особи монарха, з другого — «паном» своєї провінції. Виконуваннє ним власти було виконуваннєм осо­бистого права, було «панованнєм». До певної міри «паную­чим», був в старім Орієнті кождий урядовець. Його обовязки та завдання це було конечне доповненнє права, звязаного з його урядовою посадою. Вони, а між ними найголовніший обовязок вірности, відносилися до вищого в ієрархії володаря, в результаті до самого монарха. Вони мали особистий харак­тер — поняття такі, як «добро загалу» не рішали для діяль- ности урядовця. В Греції покладено в основу системи влад аналізу річевих завдань, які треба було виконати для держа­ви, то є загалу горожан.

Отся річевість в розумінню влади, означуванню її завдань та її орґанізації, це найважніша риса старо-грецької держав­ної влади. Порівнуючи з цею рисою другорядне значіннє тех­нічна розвитість владної системи. Завдання, які виконувала старо-грецька держава, були дуже численні та ріжнородні. В звязку з цим численні та ріжнородні були і уряди. Побіч вер­ховних законодавчих, судових та адміністраційних установ, існувала ціла складна система високих, низших та найниз- ших урядів: для військової справи, скарбовости, «політичної» адміністрації, для справи публичного безпеченства, торго­вельного обороту, справ культу, виховання, публичної освіти, публичних будівель, для справ культури і т.д. Розуміється, орґанізація та сама скількість урядів була ріжна в ріжних часах та в ріжних державах. Взагалі вона виказує високий ступінь технічного вироблення, свідчить про високий стан культури в старинній Греції та про визначну ролю, яка при­пала державі в життю країни. Держава обхоплювала своєю діяльністю майже всі ділянки життя та старалася свідомо та систематично підчиняти їх свойому керуванню.

Б. Церква і держава

раціоналізація всего життя та політичного життя з окрема проявилася також у відношенню держави до справ реліґії та до церковної орґанізації. Це відношеннє виказує теж глибоку ріжницю між старою Грецією та Орієнтом.

Початки розвою і тут і там однакові. Скрізь первісна сус­пільна орґанізація, родина та рід обхоплює цілість життя. Скрізь належать до неї також справи культу. І первісна дер­жава, а власне волосне королівство є рівночасно і політичною і реліґійною орґанізацією. Поміж завдання, права та обовяз- ки короля входять в першій мірі справи культу. Зустрічаємо також в Греції вже в далекій старовині, зовсім так як і на Сході, окремі і могучі орґанізації жреців. їх осередками є відомі храми, між якими додонський в Епейрос в доісторичні часи, відтак храм Аполля в Дельфах займали найвизначні­ше місце. Була теж в Греції сильна течія, що змагала до скрі­плення політичного становища жреців та захоплення їхніми орґанізаціями такого впливу та значіння, яке вони мали в переважній частині держав Сходу. Такий характер мав силь­ний реліґійний рух на протязі 6-го століття до Хр. Цей рух старався заступити примітивні реліґійні вірування переду­маною теольоґічною системою, з містичним культом, що про­являвся головно містеріями Діоніза та Деметри. Політично цей рух видвигав жреців як окрему, замкнену групу, бо про- паґовані ним містерії вимагали спеціяльної теольоґічної осві­ти та знання, яке було недоступне для загалу. Справді в звязку з цим рухом зросла сила та значіннє жреців. В почат­ках 6-го ст. стає місто жреців Дельфі під охороною амфіктіонії незалежною республікою. Пророцтва дельфійської Питії ста­ють засобом, що дає фактичну можливість впливати на хід політичних подій. В усіх важніших справах звертаються грецькі держави до Дельфійського храму, запитуючи про раду богів. І з голосом Питії справді числяться. Так н.пр. Спарта виступила проти тиранії Пейзістратидів в Атенах проти свойого бажання, наслідком власне голосу Питії — до речі голосу, який був очевидно в залежности від будови ново­го храму на кошти Алькмеонідів.

Ступінь та характер умового розвою грецького загалу був не тільки ще в 6-ім століттю, але і пізніше, до кінця грецької незалежности в високій мірі сприятливий для цего, щоби цей загал піддався зовсім впливови та керуванню з боку жреців. Правда, вже при кінці 6-го ст. зустрічаємо в Греції мислите­лів, що проявляють виразно природничо уґрунтований світо­гляд. Особливо в Сицилїї та долішній Італії виступає вже при кінці 6-го та з початком 5-го ст. до Хр. цілий ряд таких мис­лителів: Ксенофон, Парменід, Лєвкіт та найбільший між ними, Пітаґор. Згодом і на самім грецькім півострові, головно в Атенах виступають «вольнодумці» — одиниці та цілі «школи». Але загал держиться в межах навіть нереліґійного мишлення, а остає під всевладним впливом реліґійних фор- мулок та просто забобонів. Нещасливі або щасливі дні, знаки та ворожби мають в приватнім та публичнім життю Греції велике значіннє. А вже в справах релігії цей «загал» виявляв все велику вразливість та нетерпимість. Численні були карні процеси за образу релігії «περί αδιβείας». Засуд Сократа, між ними найбільш відомий, перейшов в історію як свідоцтво релігійної нетерпимости. Правда, ці процеси мали часто полі­тично-партійну закраску. Остільки можна би не добачувати в них доказу нетерпимости релігійної, а лише прояв політичної нетерпимости та безоглядности. Але в цім напрямі маємо ще инші прояви інтелектуальних настроїв. Якраз в Атенах, в осередку грецької культури і в добу розцвіту її демоґрафії поставив 432. р. д.Хр. ворожбит Діопейт внесок, який був ухвалений народнім зібраннєм. Внесок, згл. закон звучав: «мається внести публичне обвинуваченнє проти всіх, що не вірять в богів або що стараються пояснити явища природи». Це яскравий доказ, що жреці мали відповідний ґрунт в психі­ці грецького громадянства, щоби поглибити та закріпити свій вплив та значіннє.

Не зважаючи на все те, грецька держава не виказує ані трохи цего теократичного характеру ані пановання на її основі духовної ієрархії, яке характеризує старо-орієнтальні держави. І в Греції «церква» була тісно звязана з державою. Пануюча віра була грецькою національною вірою. Церква оставала під охороною держави: навіть грецький сепара­тизм не перешкодив повстанню міждержавних союзів для охорони храмів. Все життє та вся діяльність держави була звязана з реліґійними обрядами, жертвами, ворожбами і т.д. Проте в цих взаєминах держава була як що не пануючим, то на всякий випадок незалежним чинником. Це проявлялося вже орґанізаційно. Урядовці, яким були доручені справи культу, займали скрізь другорядне становище в ієрархії. В Атенах, після переходу від королівства до республіки архонт, що відав справами культу, задержав титул короля. Це був архонт — король. Ясний доказ, що цей духовний його харак­тер ані компетенція в справах звязаних з вірою не представ­ляли небезпеки для нової форми держави. Видно, що це не був вже тоді шлях для добуття політичного впливу та зна­чіння.

Були конкретні історичні причини, що безперечно підко­сили політичне значіннє духовних орґанізацій. Причинилося до цего становище, яке вони заняли у великім конфлікті Греції з Перською державою. В колах жреців було виразне бажаннє помирення з Перзією. Воно виростало не тільки на тлі світогляду, який схиляв ці кола до Орієнту, особливо до його духовних кругів. Були і більше реальні причини для такого настрою. Війна з Перзією лежала в інтересі головно торговельних та промислових верств грецьких держав. Війни та перемоги в ній вимагали безпосередні інтереси цих верств не менше як мотиви їхньої внутрішньої політи­ки. Ізза останніх, скрізь грецька демократія була носителем ідеї війни з Перзією аж до перемоги. Натомість ця війна не зачіпала інтересів землевласницьких. Навпаки. О скільки вона скріпляла позицію конкуруючої з ними міської демо­кратії, вона була для аґрарних кол небажана та серед них непопулярна. Духовенство було звязане становими інтере­сами з земельною аристократією. Панованнє цеї аристокра­тії принесло би і для духовенства перемогу, воно було би спільним панованнєм обох цих станів. Тому грецьке духо­венство займало позицію недвозначно неприхильну війні і проявляло її активно.

Вислід перських воєн приніс для внутрішнього розвою Греції скріпленнє промислових та торговельних кол, а полі­тично скріпленнє демократії. Це вирішило і змаганнє жре- ців заняти в політичнім життю Греції керуюче становище. Тільки родове, землевласницьке лицарство готове, а по части і змушене ділитися з духовенством властию. Міські промислово-торговельні верстви можуть тільки користати з допомоги церковної ієрархії, але не заплатять за цю допо­могу признаннєм їй політичної переваги. Так сталося і в Греції. Характеристичне, що в Атенах вже Перікль провів закон, по якому скарбниця «хоронительки міста» Палляс — Атени підчинялася вільній розпорядимости держави, яка могла черпати з неї свобідно на свої потреби. Правда. Цей закон мав на меті дістати в розпорядженнє Атен касу «союза», яку з Дельос перенесено до скарбниці храму Атени. Проте він говорить проречисто, що у взаєминах церкви та держави, перша була зовсім підчинена другій.

Так скінчилося стремліннє грецького духовенства до полі­тичної супрематії. «Без зрозуміння для боротьби за незалеж­ність, симпатизуюче з ворогом, станово відокремлене духо­венство стратило на все політичний вплив. Хоч як глибоко були вкорінені в народі, головно в масах, реліґійні уявлення, хоч як дуже вони пізніше поглибилися ще під теольоґічним впливом в таємних культах, — то це були прецінь орґани держави, державні мужі та уряди, що поставили під свій догляд ці культи та іхніх жреців та в разі чого використову­вали їх для себе, замість щоби — як в орієнті — попасти під опіку жреців.» так не зважаючи на її дуже тісний звязок з реліґією, старо-грецька держава представляється як «секу­лярна», світська держава.

7.