Розділ Розуміннє влади

А. Суверенність

В процесі, якого витвором була «модерна» держава най- важнішою може — з точки погляду політично-правового та соціольоґічного — була ця зміна, що доконалася відносно змісту «влади» та її розуміння.

1. Поняття суверенности мало в першу чергу характер неґативний і його вістре було звернено на поле міждержав­них відносин. Ного призначенням було відстояти незалеж­ність держави від якоїнебудь сили, що стояла би поза держа­вою. Проголошення суверенности держави було заперечен- ням чиєїнебудь власти над державою — з окрема двох назва­них універсалістичних «влад», одної духовної, другої світ­ської. Викликане боротьбою з цими двома владами поняття суверенности не втратило свого значіння і тоді, коли держава вийшла вже переможцем з цеї боротьби. Боно стало юридич­ною критерією для оцінки всего відношення держави на вні. Також у відношенню до инших держав кожда держава визна­валася суверенною, себ то незалежною, невязана ніякою чужою волею, чи то «понад-державою», чи волею иншої дер­жави.

Таке значіння має суверенність — так би мовити — «на зовні». Теорія визнала її необхідною критерією для держави. Кожду державу визнано суверенною. Суверенність належала до самої істоти держави: несуверенна держава не була держа­вою. Таке переконання запанувало в теорії. Воно було пану­ючим і в практичних міждержавних взаєминах — розумієть­ся «пануючим» не як реальна дійсність, але як арґумент, як визнаваний правний прінціп. Дійсність перекреслювала цю незалежність, — та не зважаючи на те, «прінціп» оставав ним далі.

Те причислення суверенности до істотних та необхідних прикмет держави не було тільки випливом теоретичного мір- ковання ані не було тільки випадковим. «Модерна» держава виросла та жила серед умовин, з яких зовсім природно випливало те звязання суверенности з самим опреділенням держави. А власне впливало на те становище найбільших, найсильніших, — так би мовити — «репрозентаційних» для цего типу держав. Це були держави, що в них пануючою кля- сою було богате, промислове та торговельне міщанство. Воно дивилося на державу зі своєї, точно означеної точки погляду. Для него завданням держави було в інтернаціональних від­носинах заступати інтереси «свого» капіталу «рідного» про­мислу та торговлі. Ці власне інтереси повинні були одиноко і в останній інстанції рішати про зовнішну політику держави. І так, як у відношенню до «чужих» капіталів панував одиноко та виключно прінціп соперництва, конкуренції, що не визна­вав иншого інтересу як інтереси самих же конкурентів і як цей прінціп не міг звязати «свободи рухів» поодиноких борю- чихся капіталів ніякою чужою їм волею — так незалежним на вні визнавано і знаряддя в цій боротьбі, державу. Державна суверенність як необхідна прикмета держави була послідов­ним висловом цеї ролі, яку призначила була для держави «ідеольоґія» та інтерес пануючих в державі кляс.

Цю доґму оспорив Ґеорґ Єллінек. Він поставив тезу, що дер­жава не мусить бути суверенною. Він вказав на те, що історич­но не все була держава суверенною, що на пр.

2. «Суверенність», що в першу чергу окреслювала станови­ще держави і державної влади на зовні, одержала особливе значіння також відносно внутрішної конструкції та відносин в державі. Течія, що хотіла зліквідувати в межах держави всі партикулярні обєднання, ліквідувала ці сили, що могли кон­курувати з державною владою. її конечним, льоґічним висно­вком мусіло бути уявлення, що державна влада, найвища, ніким невязана на зовні, є також і на внутр.

Таке поставлення справи давало можливість практичного примирення поміж обома чинниками, поміж якими не було можливости примирення в межах радикального сформуло- вання у Гоббса та Руссо. Воно стало теоретичним оправдан- ням цеї форми держави, що сама була компромісом поміж абсолютною монархією та демократією зглядно републикою, себ то для «обмеженої» або «конституційної» монархії. Можна було виходити з суверенности народу і казати, що король приймає тільки з волі народу участь у виконуванню суверен­ности, себ то в правлінню. Таке становище заняла на пр. бельгійська конституція з 1831.

Таке розріжнювання поміж носителем суверенности та її виконавцями було — як сказано — компромісовим пристосо- ванням до одного етапу в розвою модерної держави. Воно носить ще виразні сліди боротьби. В нім задержаний «дуа­лізм» монарха та народу, що в добу феодальної держави роз­робив її єдність. Модерна держава характеризується між иншим стремлінням поконати всі ті «сепаратизми», станові, цехові, льокальні і т.п., що стиралися одні з другими в серед- новіковій державі. Вона хоче бути одноцілою, монолітною. Соціяльні причини цего явища лежать глибоко в світогляді та в інтересах кляси, яка є творцем модерної держави та її пануючою верствою. Промисли та торговля мусять відносити­ся ворожо до всего, що могло би спинювати свобідну гру кон­куренції. Вони вимагають теж одностайности умовин, пере­дусім правових, в межах держави. В поміждержавних взає­минах вони вимагають від держави захисту своїх інтересів в конкуренційній боротьбі на світовім ринку. Для цего держава повинна бути на зовні «суверенна», незалежна від ніякої (можливо конкуренційної) зовнішної сили. В межах самої держави їм треба мати до діла з одним чинником, з одною тільки силою. Це стремління найшло свій практичний вислів в конституції держави. В области теорії його висловом є вчен­ня, яке можна би назвати «клясичним» для державного типу, про який тут мова. Це вчення, сформуловане між иншим німецьким теоретиком Ґеорґом Єллінеком, каже, що «сувере­ном», носителем власти в державі, не може бути в розумінню права ніхто другий, як сама тільки держава.

Що до цего, як власне треба розуміти цю юридичну одно- цілість держави, погляди розходилися. Пануючим можна вважати погляд, що держава є юридично «особою», а іменно «корпорацією». Таке становище заняло фактично «діюче», позитивне право. Скрізь воно приймає правну особовість дер­жави, так що державу уважається носителем, «субєктом» публичних та приватних прав. Як субєкт приватних прав, держава є обхоплена поняттям «фіскуса» або «державної скарбниці». В однім тільки діючім праві Анґлії не проведено цеї думки послідовно. Там не мається поняття держави, як правної особи в области цивільного, з окрема ж маєткового права. Коли в Анґлії йде про захист цивільних прав держави, тоді на пр. в процесі виступає як носитель цих прав «корона». Розуміється, практичний еффект тут і там однаковий але сама юридична концепція ріжна. В области публичного права, держава — це одинокий носитель власти, себ то визна­ної правом можливости давати накази, яким правно обовяза- ний коритися кождий, хто підлягає цій власти.

З того становища «одноцілости» держави випливає і розу­міння державної власти як одноцілої та неподільної власти. Під впливом цеї доґми про одноцілість власти в державі мусі- ло і вмодифікуватися вчення про «поділ властий». Де вчення про поділ властий прибула «поправка»: мовляв власть в дер­жаві є одна та неподільна, але держава виконує її в ріжних напрямах. Звідси йдуть ріжні державні завдання, «функції», і про поділ цих функцій, а не про поділ самої власти, прихо­диться говорити.

Б. Самоустановчість держави

З питанням державної суверенности звязується питання, на чім основується остаточно правовість, як самого існовання держави, так і правовість її влади. Це питання має наскрізь юридичний характер. Зміст його найкраще пояснити прикла­дом. На основі судового присуду переводить покликаний до цего орґан «екзекуцію». Він «грабить» рухомости довжника, продає їх і т.д. Або на основі судового карного засуду при зна­чені для цего орґани виконують назначену на засудженого кару. Ті вчинки будуть правними, бо вони основуються на правосильнім судовім присуді. З черги цей присуд буде «правним», коли виніс його призначений для цего правом суддя в спосіб відповідаючий законам. Правовість судового присуду основується на законах. З черги, ті закони мають правне значіння тому, бо вони повстали згідно з постановами про законодавство, що їх містить в собі державна конститу­ція. Основою «правности» законів є державна конституція. Все основою, на якій визнаємо правність якогось акту, є «діюче», існуюче вже право. Коли якийсь акт відповідає постановам діючого права, ми визнаємо його правним. Таким способом ми дійшли до «конституції». Правні постанови, що містяться в конституції, це є основа на якій опирається право- вість всіх чимраз більше конкретних правних актів, законів, судових присудів та всего, що зроблено для «виконання» при­судів. Коли запитаємо, на чім основується правовість, правна сила конституції, то можливо ми найдемо, що конституція була ухвалена згідно з постановами попередної конституції, що існувала перед нею. Але коли питатимемо ще далі про основу правовости тої давнішої конституції, те врешті ми дійдемо до такої точки, де «правовість» не дається оснувати на ніякій постанові діючого права. Так буде або просто тому, що раніше якоїсь конституції не було взагалі ніякої іншої, або тому, бо та котрась з черги конституція повстала не правним шляхом, який улаштовувала та приписувала попередна кон­ституція але власне шляхом порушення діючих ранше прав- них постанов: шляхом революції повстання, державного перевороту або відірвання насильно від якоїсь держави її частини. В історії кождої без виїмку держави ми дійдемо до такої точки, де не будемо могли опертися на ніякій постанові діючого права, та від якої нам прийдеться щойно починати «ґенеальоґію» діючого права. Іноді це буде тільки перерва в правовости змін в державнім устрою, іноді це буде точка, від якої сама держава почала існувати.

Питання, як віднестися зі становища права до тої власне точки, належить до найтрудніших в теорії. Вчення про «право природи» та «суспільний договір» не знало цих труднощів. Для него існувало природне право розуму, з якого було можна дедукувати правовість або безправність всіх без ніяко­го виїмку подій, бо то право було абсолютне, вроджене і не потребувало покликатися на ніякі «позитивні», творені людь­ми закони. Інакше нова теорія. Вона стоїть на становищи «позитивізму», вона каже, що тільки «позитивне», «діюче» право є правом, що тільки на основі «діючого» права ми може­мо висказуватися про правність або безправність якогось акту. З такого становища ми не можемо оцінити юридично на пр. повстання держави. Ми можемо дивитися на него як на історичний факт, можемо оцінювати його політично, але зі становища «позитивного» права ми можемо сказати тільки, що ось-то тут починається шлях права. Що до революцій та державних переворотів, які перервали «тяглість» правового життя, щоби роспочати її відтак наново — ми повинні визна­ти ці факти самі собою безправними, але такими, що дали початок новому праву. Треба сказати, що така відповідь не може вдоволити. Визнавши якийсь факт безправним, ми не маємо можливости визнавати правним все те, що від такого безправного факту бере свій початок та правову лєґітимацію. «Доґматична» теорія права вимагає цю трудність таким спо­собом, що вона визнає факти, про які мова, «мета-юридични- ми», «поза правовими». Вона каже, що зі становища права ці факти не є ані правними, ані без- чи протиправними, що право взагалі не має можливости оцінити їх. Вправді можна би сказати, що революція, переворот і т.п. «легітимуються» пізніше, «ех post». Іменно-ж позитивне право, що повстало шляхом революції чи перевороту, визнає пізніше цю револю­цію чи переворот «правним». Таке розумовання є без сумніву «блудним», «замкненим колесом»: воно визнає революцію правною основою діючого права і рівночасно те право — осно­вою правности революції. Таким чином стає ясним, що теорія, яка визнає виключно діюче право за основу правового життя, не в силі пояснити моменту повставання держави, або зміни її устрою, що відбулася інакше, як передбаченим в діючім праві шляхом.

Проблєму правової оцінки згаданих фактів вирішує на свій спосіб вчення про так звану ним «установчу владу» (pouvoir constituаnt) держави. Воно вчить, що в істоті влади, яка прислугує державі, лежить правна можливість «устано­вити» саму себе. Ця можливість, правна спосібність «самоус- тановлення» не потребує для себе оправдання ніяким при­писом позитивного права, — власне тому, бо вона лежить в самій істоті держави. Те саме, хоч в иншій трохи формі при­ймає вчення про істотну для держави «спосібність до само- орґанізації та само-пановання» (Fähigkeit der Selbstorga­nisation und Selbstherrschaft). Так каже Єллінек: «істотним для держави є існовання державної влади». Але державна влада, це власть пановання, якої не можна виснувати з нічо­го дальшого, це власть пановання на основі власної сили і тому на основі власного права». «Де якесь суспільство (Gemeinwesen) на основі первісної сили (значиться сили, що є нею сама собою, що не основуєся на нічім иншім, як тільки на самій собі) та первісними засобами примусу панує над сво­їми членами та над своєю областию, згідно з властивим собі порядком, там існує держава».

Критичний розгляд вчення про «державу самоустанов- чість» мусить довести до висновку, що воно з точки погляду теорії права — апріорне. Це вчення не в силі подати «юри­дичних» арґументів чому ми мусимо зачисляти до правної істоти держави її спосібність «самоустановлення». Особливо не спосібна дати такі арґументи теорія, яка визнає правом тільки позитивне, «діюче» право існуючих держав. Не зважа­ючи на те, ми мусимо визнати, що справді правна спосібність самоустановлення належить до істоти модерної держави. Джерелом її не є і не може бути ніяке позитивне державне право. Не є ним також і теоретичне, абстракційне мислення, теорія права. Правна спосібність держави «самоустановлен- ня» основується на цім, що визнає її «зверхдержавний» прав- ний порядок. Цей правний порядок, поміж-державне право, є безперечно ще не досить твердий, не досить розвитий. Але він — нехай, що в нерозвитій ще формі — існує вже. І він визнає «позитивно» правну спосібність держави «встановити» саму себе, автономно рішити про своє існовання та про свій устрій. При цім остає «відкритим» «питання, хто власне, який чинник в державі має виконати те право держави, здійснити його. Хто-не будь був би орґаном держави, через який вона «сама встановлює» себе, юридично буде правний акт, яким це сталося, актом «самовстановлення» самої держави.

Зміст цеї спосібности держави до самовстановлення є близький до змісту «суверенности», але він не є з нею тотож­ний. Суверенність — це незалежність правна держави від якої-небудь зовнішної сили. Самоустановчість держави озна­чає, що юридично сама тільки держава є носителькою своєї волі, бути державою, існувати як держава, та одиноким дже­релом та носителем діючого в державі права. Так несуверен­на держава має правний обовязок повинуватися чужій волі, можливо, що пануюча над нею держава сама, через свої орґа- ни творить волю несуверенної держави. Але це діється юри­дично тільки дякуючи волі самої несуверенної держави, — нехай, що ця воля вязана принятим обовязком, договором, фактичним відношенням сил, то що. Юридично, і несуверен­на держава, поки вона ще державою, а не на пр. автономною частиною другої держави — має все можливість актом влас­ної волі поширити свій круг компетенції на поле, на якім обмежує її воля суверена. Це могло би бути порушенням при- нятих супроти суверена обовязків, але проте такий акт був би правно дійсним.

Особливе значіння має правна спосібність самовстанов- лення з огляду на повстання нової держави. А власне, юри­дично рішає про існовання нової держави сам тільки акт її самовстановлення і нічо більше. З окрема не треба для цего, щоби держава заіснувала, визнання її иншими державами. Таке визнання має значіння тільки для становища нової дер­жави в міждержавнім світі, — але і там воно надає тільки остаточну правну форму для її становища. І невизнана дер­жава може бути субєктом міждержавних зносин.

В. Орґани держави та поняття субективного політич­ного права

З розуміння одноцілої та неподільної влади, яка остає все при самій державі випливає і правне розуміння «влад» в дер­жаві, як носителів ріжних напрямів державної власти. Раз одна тільки держава є правовим носителем своєї власти, то не можна говорити про самостійних носителів на пр. судової чи законодавчої власти, які би, виконуючи дану собі власть, виконували якесь власне своє субєктивне право. Не можна визнати власним правом на пр. послів, чи парляменту як цілости, даної їм можливости творити закони. Не можна визнати «правом» судді даної йому можливости судити, ані правом урядовця стягати податки, дбати про публичне без- печенство про школи, про санітарні відносини і т.д. Все те, що в своїм обсягу роблять «законодавчі тіла», суди та адміністра- ційні установи, треба правно віднести до самої держави, ува­жати за діяння не їхнє а за діяння держави. В цім лежить істота розуміння «державного орґану».

Ґенеза цего розуміння така. Істотою влади є можливість наказувати. Наказувати, значить творити та проявляти волю, з правом означеними наслідками. Творити та обявляти свою волю не може держава інакше, як тільки через людий, що в імени держави, з її доручення, правно приписаним спо­собом та в приписаних правно межах будуть творити та обяв- ляти державну волю. Ці люди можуть робити це або поодино­ко, або зорґанізованими гуртами, колегіями. В кождім випад­ку, те, що вони діють, діють вправді в психольоґічнім та фізичнім розумінню вони самі, але юридично це буде діяння не їх, тільки діяння держави. Так отже державні орґани, це одиниці та колєґії, що силою діючого права творять та обяв- ляють волю держави. При цім треба памятати, що слово «воля» має тут инше значіння, як значіння психольоґічного хотіння. Це є виключно «юридичне» розуміння. На пр. цего, про що говорить якась, може нікому невідома правна поста­нова, не «хоче» в дійсности ніхто, ніхто може про це й не думає. Але не зважаючи на те, ця постанова уявляє собою «волю» держави, власне в своєріднім, юридичнім значінню. В чім лежить істота волі в такім розумінню на те теорія не дала остаточної, неспірної відповіди. Загально можна сказати те тільки, що йде тут все про «заявлення» волі, про її зовнішний вислів, а не про саму волю в психольоґічнім розумінню. Це видно ясно на прикладі такої «волі», яку творить спільно більше людий, як на пр. ухвала якогось зібрання. З правила кождий з голосуючих «хотів» чогось иншого голосував з инших мотивів. В природнім, психольоґічнім розумінню було стільки ріжних хотінь, воль, скільки було голосуючих. Проте, коли на пр. закон постановляє, що має «рішати» більшість і коли більшість голосуючих заявиться за одним «тестом» ухва­ли правно цей текст буде «волею» більшости та «волею» зібрання, як цілости. В дійсности, не хотів може ніхто цего, що висловлює ухвала. Але для права не йде про це дійсне хотіння, про його мотиви, про ті почування та бажання, якими руководилися голосуючі. Іде тільки про дійсно вислов­лений зміст ухвали. В такім розумінню державні орґани тво­рять «волю», яка силою права є юридично волею держави.

Все, що діють державні орґани в своїм крузі діяння, є юри­дично діянням самої держави. З цего випливає, що державні орґани «як такі» не виконують ніякого власного свого права. Через них «діє» тільки держава. На пр. посол, коли голосує, співділає в правно назначений спосіб при творенню волі дер­жави, але не виконує ані свого власного права, ані права своїх виборців. Суддя, коли судить, не виконує теж ніякого власного права, юридично діє через него держава. Те-ж від­носиться до кождого иншого державного урядовця. Иншими словами, орґани держави не є правними особами, не є носите­лями «субєктивних прав». Невірно говориться на пр. про право судді судити. Юридично судить сама держава, а суддя є тільки орґаном її для справ судоводства. Він не тільки не має ніякого «права» судити, але він має якраз обовязок, вло­жений на него державою, творити волю держави в призна­ченім обсягу. Те, що в звичайній мові називається «правом» державних орґанів, є що до своєї правної істоти їх «компетен­цією», «обсягом діяння». «Компетенція» державних орґанів не надана їм в означених межах правна можливість творити волю держави. Звичайно вяжеться з цею компетенцією і обо­вязок осіб, що є орґанами, діяти в межах цеї компетенції. Цей обовязок вони мають в першій мірі проти держави, а не проти «сторін», з якими входять в урядову стичність. Розуміння «правової держави» вимагає і цего, щоби правний обовязок відповідаючого праву діяння лежав на самій державі, щоби сама держава була обовязана перед «сторонами» діяти згідно з правом. Тому за порушення права своїми орґанами повинна відповідати держава. В дійсности цей обовязок не скрізь є установлений діючим правом. Тільки за своїх суддів «модер­ні» держави несуть звичайно відповідальність перед цими, хто був діянням судді покривджений, — що до инших «орґа- нів» держави її відповідальність бувала звичайно визнана в прінціпі, але не було конкретних правних приписів, що ула­штовували би її.

В модернім розумінню державного opґану важний переду­сім неґативний бік цего розуміння, те іменно, що «орґан» не є «особою», себ то носителем субєктивного права. До істоти «субєктивного права» належить, що те право є визнанням обєктивним правом певних інтересів, даною ним охороною цих інтересів. Заперечення «особовости» правної орґанів та відняття їхній компетенції характеру субєктивного права — це відняття їх діяльности характеру охорони їхніх власних інтересів. В розумінню «правової держави» ніякий орґан не сміє мати в своїй діяльности на оці власного, «субєктивного» інтересу. Він повинен служити тільки неособистим, «загаль­ним» інтересам. Таке розуміння має виразний етично полі­тичний характер. Воно звертається проти відносин, що були пануючими в добу феодальної та абсолютистичної держави. В добу феодалізму «привілєй», передусім становий, був пану­ючим, нормальним явищем. В добу абсолютної монархії право покривалося в значній мірі з субєктивним правом пануючої династії, і державні «орґани», що були рівночасно орґанами монарха, мусіли стояти на сторожі визнаних прав- но субєктивних інтересів пануючого. Представлене вище розуміння державного орґану звертається своїм вістрям проти таких відносин. Ця тенденція особливо виразна відносно правного становища самого пануючого. Згідно з цим розумін­ням пануючий монарх теж «державний орґан». Його станови­ща в прінціпі не ріжниться юридично від становища инших орґанів держави. І він не є особою, субєктом прав, — він має тільки закреслений правом круг «компетенцій», як кождий взагалі орґан держави.

Розуміння державного орґану, як субєктивно безінтересов- ного творця державної волі, звязане тісно з розумінням пра- вовости держави. Безінтересовність державних орґанів пови­нна давати запоруку здійснення права в державі. Позаяк орґани держави є правно тотожні з нею самою, (бо все, що вони діють, діє правно сама держава), то уявлення безінтере- совности орґанів з заразом уявленням безінтересовности самої держави. Це є продовження поглядів та переконань, що панували в теорії суспільного договору, і які висловлював особливо виразно Руссо. Згідно з цим уявленням держава представляє собою виключно тільки «загальні» інтереси, зна­читься не інтереси одної тільки частини людности. Проти такого погляду виступили гостро новіші теоретики. Не тільки соціялістичні вчені, але і противники соціялізму, як Ґумпльовіч, Оппенгаймер, Діґюі вказали на те, що в дійснос- ти держава є все орґанізацією пановання одної ґрупи люднос­ти над рештою, та що те пановання має все на оці не загаль­ні, але «ґрупові» «клясові» інтереси. Це треба сьогодня уважа­ти неспірним фактом. Але приймаючи це як реальну дійс­ність, ми мусимо за разом вказати на те розуміння правної істоти держави та її влади, що було характеристичним для

державної теорії та практики ХІХ. ст. Воно основувалося на погляді, що проголошення рівности всіх в обличчу права є здійсненням рівности взагалі. Воно нехтувало — і то зразу безперечно в добрій вірі — ті нерівности та суперечности інтересів, що не зважаючи на формальну, правну рівність розбивало на ґрупи державне суспільство. Воно приймало врешті, що держава стоїть на сторожі «загального» інтересу свого суспільства, та що вона наслідком цего може стояти «понад» всіми ґрупами, партіями та «частинними» інтереса­ми. Висловом таких поглядів є і розуміння «орґану» держави, як «безінтересовного» творця її волі.

Льоґічним висновком з представленого розуміння «орґа­ну», є розуміння «субєктивного політичного права». Правне становище орґану не дає в своїх межах місця для якогоне- будь субєктивного права. В цих межах можливі тільки «ком­петенції». Субєктивні права кінчаться — так би мовити — з моментом, коли хтось стає державним орґаном. Істота та зміст субєктивного політичного права «вичерпується» цим, що політично управнений, «правна особа» в розумінню полі­тичного права може домагатися визнання себе орґаном. Для наслідника трону на пр. істота його політичного субєктивно- го права в цім, що в даних умовинах він може вимагати визнання себе королем. Кождий політично повноправний горожанин, коли заіснують означені правом умовини, має субєктивне право бути виборцем. Обраний послом до парля- менту кандидат має в означених умовах субєктивне право бути послом. Коли наслідком став королем, горожанин виборцем, обраний кандидат послом, тоді субєктивне право кождого з них здійснилося зужилося, від тоді кождий з них як орґан має тільки «компетенції», які право звязує з кож- дим орґаном Король — «компетентний» на пр. назначати згідно з постановами конституції міністрів, скликати засі­дання парляменту, санкціонувати ухвалені парляментом законопроєкти то що. Виборець «компетентний» приймати участь у виборчім акті, голосувати, вносити протести і т.п. Посол — «компетентний» приймати участь в засіданнях парляменту, промовляти, голосувати, вносити інтерпеляції і т.д. Кождий з них виконує в означених межах не власне своє, субєктивне право. Таке право було би висловом його власного інтересу, який визнавало би право. Він тільки «компетентний» творити або приймати участь у творенню державної волі, в імя інтересів не власних, але «загальних», «державних».

Помимо мотивів політичного та етичного порядку, що співділали при творенню поняття державного орґану та в звязку з цим і поняття субєктивних політичних прав, треба звернути увагу на моменти инші, незалежні від цих моти­вів, які надають цим поняттям юридичне значіння. А влас­не ці поняття мають безперечну цінність зі становища «тех­ніки» юридичного мишлення. Коли би визнати державні орґани правними особами, тоді на місци одної державної влади ми мусіли би приняти стільки-ж ріжних влад, скільки є в державі орґанів. Далі ми мали би трудність помислити як, діяльність держави такі прояви цеї діяльности, що скла­даються з актів ріжних державних орґанів хоч би на пр. створення закону, який ухвалювали можливо дві палати парляменту, санкціонувала верховна влада, оповістило міністерство. Навіть в межах одного тільки орґану юридич­не мишлення зустрічало би чималі трудности. На пр. якби суддя виконував своє субєктивне право як правна особа, а не як орґан держави, — процес, який роспочав один суддя, а закінчив инший, ми мусіли би уважати не актом одного дер­жавного орґану, тільки двома актами двох ріжних осіб. Для юридичної конструкції так держави в цілому, як і поодино­ких її установ, є поняття орґану з точки погляду техніки права дуже вигідне та доцільне. Воно дає нам можливість розуміти юридично всі прояви державної діяльности одно- ціло, не зважаючи на те, що фізично, реально-психольоґічно вони походять з ріжних джерел, що їх реальних творців є в данім випадку дуже богато.

При цім не вільно забувати, що поза цею юридичною одно- цілістю скривається в дійсности реальна суспільно-політична ріжнородність, розірваність, суперечність та боротьба інтере­сів та поглядів. Юридична конструкція, яку тільки що пред­ставлено, не є з цеї точки погляду відбиттям дійсности. Вона є її висловом тільки о стільки, оскільки визнає субєктивні політичні права. В межах змагання стати державним орґа­ном находять свій вислів існуючі в суспільстві інтереси та основані на них течії. З моментом, коли ті «субєктивні полі­тичні права» зреалізувалися, коли їх носії стали орґанами, правна конструкція, про яку мова, бачить в них вже не носіїв цих ріжних інтересів та стремлінь, тільки творців та співт­ворців абстрактної державної волі. І в цім напрямі ми зустрі­чаємо один з характеристичних рисів модерної держави — той-же абстрактний раціоналізм, який ми зустрічали на пр. в розумінню прав людини.

Теорія розріжняє ріжні «типи» державних орґанів. До най- важніших належать:

о) Безпосередні та посередні орґани. Безпосередними орґа­нами держави навиваємо ті орґани, що є передбачені в самій конституції, без яких держава або перестала би як держава існувати, або змінила би основно свою «форму». До таких орґанів треба зачислити на пр. пануючого в монархії та пре­зидента або верховну колєґію в республиці.

В) Ділимо далі державні орґани на «креаційні» та «креова- ні». Коли державний устрій постановляє, що якийсь «природ­ний» факт рішає сам собою про покликання якоїсь особи на становище орґану, тоді цей поділ не має значіння. Так на пр. в дідичній монархії особу короля вказує прямо порядок діди- чення трону престолонаслідником. Він відноситься тільки до таких випадків, коли особу носителя якогось орґану має назначити якась друга особа або коллєґія. Тоді ця особа або коллєґія стає сама державним орґаном для виконання функ­ції вибору чи іменовання, вона стає орґаном для «креовання» другого орґану, орґаном «креаційним». В протиставленню до неї буде орґан, якого носій має бути назначеним, орґаном «креованим».

у) Треба врешті розріжнювати першо- та другорядні, вто­ринні орґани. «Вторичні» орґани не є безпосередно орґанами самої держави, тільки «орґанами орґану». Так на пр. парля- ментарна комісія або президія є «вторичним орґаном», бо вона є орґаном другого орґану, парляменту або одної з його палат і тільки дякуючи цему і орґаном самої держави.

Теорія розріжняє ще орґани «необхідні», яких установлен­ня вимагає сама конституція, та не-необхідні, далі орґани, «звичайні», «нормальні» та надзвичайні і т.д. Ці поділи не мають засадничого значіння.

2.