Розділ Форми влади

Кожда наука мусить змагати до встановлення основних типів цего матеріялу, яким вона займається. Це належить до її істотних завдань. Тільки встановлення таких типів, кляси- фікація їх та уложення в систему є шляхом, що веде до піз­нання якогось предмету.

Наука про державу здавна поставила собі за одно з голо­вних своїх завдань встановити основні типи держави, себ то провести її клясифікацію. Спроби клясифікації держави так старі, як сама наука про державу. Зустрічаємо їх вже в старій Греції: разом з питанням про істоту дежави теоретична думка ставила там питання про те які є істотні роди держави, себ то иншими словами, яку «клясифікацію» треба провести що до цего явища, яке називаємо державою. З того часу це питання по нинішний день не сходить з порядку дня.

Для переведення клясифікації якогось предмету рішаюче значіння має вступне питання з якого становища ми маємо переводити цю клясифікацію. Таке питання існує для кождої науки. Так на пр. коли антропольоґ хоче провести клясифіка- цію явища, що називається «homo sapiens» він мусить відпо­вісти собі на питання, з якого становища переводити її, себ то що признати важнішою критерією для встановлювання родів. Він може класифікувати людство з точки погляду його занят­тя (мисливські, пастирські, хліборобські народи), ступеня цивілізації (дикі, варварські, культурні народи) врешті з огляду на їх фізичні прикмети, при чім знову виринає питан­ня, які власне фізичні властивости треба визнати найвідпо- віднішою підставою для класифікації, чи піґмент скіри чи будову черепа, чи инші якісь частини кістяка і т.п.

Тесаме відноситься і до держави. Можна її «клясифікува- ти» з найріжнородніших точок погляду. В нові часи Kjellen в своїх творах «Der Staat als Lebensform (2. Auflage 1917), «Grundriss zu einem System der Politik» (1920) старається подати найважніші становища, з яких теорія повинна роз­глядати державу, коли хоче пізнати її всесторонно.

Поміж моментами, які можна класти в основу клясифіка- ції держав, здавна найважніше місце займає її «форма», себ то спосіб орґанізації державної влади. Початок такій кляси- фікації держави дала старо-грецька теорія. Плятон та Арістотель встановили роди держави залежно від прикмет її влади, при чім Плятон клав головний натиск на ціли, яким служить влада, Арістотель на орґанізацію, себ то форму влади. І власне Арістотель дав клясифікацію держав, до якої навязували відтак майже всі пізніші теоретики, має доси дуже виразний вплив на все мишлення про державу. Він роз- ріжняє три головні роди держав: монархію, коли володарем є одна людина, аристократію, коли володіє меншість, та як третий рід «політію», коли власть находиться в руках біль- шости. Рівнобіжно до цих трех основних форм він встановлює три «звироднілі» форми. їх істота в цім, що володар, себ то монарх, меншість або більшість здійснює своїм панованням не загальне добро, лишень служить своїм власним, еґоїстич- ним інтересам. Як сказано — цей поділ, а власне поділ на три основні роди держави, остоявся в основі до нині, тільки назву третої форми заступлено словом демократія. Спроби зміни не виходили поза арістотелівську основу клясифікації. Вони збільшували тільки або зменшували число встановлених Арістотелем родів. В першім напрямі треба тут згадати «поправки» пропоновані Монтескіє, який додавав «деспотію», як четвертий рід держави, та спробу поставити побіч арісто- телівських трех родів «теократію». Ці спроби не остоялися. Перша з них, диктована очевидно практичним мотивом, іменно-ж бажанням протиставити обмежену монархію абсо­лютній, не добачували цего, що «деспотія» це теж тільки монархія, відмінна від инших не формою, а способом викону­вання власти.

Натомість удержалося упрощення Арістотелевої клясифі- кації, яке провів Макіявелі. Він протиставив, одну одній тіль­ки дві форми держави, а власне єдиновласт, монархію та республіку. Цей поділ треба вважати сьогодня пануючим так, в теорії, як і в практиці, і ним треба нам близше занятися.

Протиставлення монархії та республики розуміється сьо- годня як протиставлення двох ріжних форм держави. Оскільки йде про саме значіння слова, то «республика» щойно в другій половині XVIII. століття одержала значіння чогось протилежного до монархії. В Римі та відтак на протязі середновічча це слово означало державу взагалі. Так вибор­но-монархічна держава польська називала себе республікою, і Боден писав про монархічну Францію як про республику. Ще Кант подає дефініцію республики як державу, де зобовя- зує вольність всіх, як людий, залежність їх від спільного зако­нодавства, як підданих, та рівність супроти конституції, як горожан («Zum ewigen Frieden». S.14.). Сьогодня-ж значіння слова «республика» є о много вузше, значиться і точніше. В найширшім одначе розумінню воно означає державу, що не є монархією. Протиставлення монархія і республика значить монархія і не-монархія (Jellinek «Allgemeine Staatslehre». 3. Aufläge. S. 711).

В чім лежить істотна ріжниця між обома формами держави.

Передусім треба віднести, що не можна її добачувати в самім тільки обсягу компетенцій, які прислугують найвищо­му орґанови. Коли порівнувати ширшу власть, яка прислугує правно і дійсно ріжним президентам республик та монархам. То прийдеться сконстатувати, що цей обсяг буває іноді у пре­зидента більший як у монархів. Не вистарчає також як осно­ва розріжнювання момент дідичности або виборности. Чим по суті ріжниться виборний монарх від виборного на все життя президента республики.

Ідучи в слід за Арістотелем «communis opinio» добачувала цю ріжницю виключно в числі осіб, з яких складалася верхов­на влада, коли одна особа становить верховну владу, тоді — мовляв — маємо до діла з монархією, коли цих осіб більше, тоді з республикою. Цей пануючий погляд оспоряли з успіхом Бернатцік («Republik und Monarchie» 1892. ) та Ґ. Єллінек в своїм вченню про державу. Вони вказали слушно на те, що число осіб верховної влади не має рішаючого значіння для означення держави як монархії або республики бо бували і є ще мислимі монархії, в яких є більше число пануючих, як пр. було в старій Спарті.

Згідні в критиці пануючих поглядів та згідно відкидаючи значіння числа як основи поділу оба автори росходяться в цім, що треба приняти як основу клясифікації. Берватцік приймає як рішаючий момент обставину, що в монархії пану­ючий має власне субєктивне право на своє становище. На його думку монархія є тоді, коли монарх займає своє станови­ще на основі власного свого права, а саме пановання є правом загалу (Gesammtrecht) монарха та держави, в республіці є носитель найвищого уряду тільки уповноваженим держави. Єллінек добачує істотну ріжницю в цім чи воля найвищого в державі орґану повстає виключно природним, психольоґіч- ним способом, чи зона родиться як «правна воля», шляхом правом передбаченого та приписаного юридичного процесу. Де на пр. два співкоролі або монархи та його спів-реґент тво­рять акти монаршої волі, не шляхом простого, природного порозуміння, але пр. шляхом голосування, то є республіка, а не монархія. На цій підставі зачисляє Єллінек бувшу німець­ку імперію між республики, бо її «союзна рада» була кол- лєґією якої ухвали приймалися шляхом упорядкованої прав- но поради та голосовання. Крім цего підносить Єллінек як ознаку монархії те, що в ній воля монарха є необхідна щоби вправити в рух державні орґани. Без неї все життя держави мусіло би спинитися.

Як третий забирає в дискусії цій голос між иншими Ю. Гатшек (J. Hatschek: «Allgemeines Staatsrecht» Th.

Вже вище вказано на те, чому дефініція Гатшека не може остоятися. Вона побудована на заложенню, що верховний орґан республики має менший обсяг ділання та не виконує всіх функцій, які прислугують пануючому в монархії. Це не відповідає дійсности. Становище приміром президента Сполучених Держав Північної Америки нічим не відріжня- ється — оскільки йде про його обсяг ділання — від становища монарха. Далі його критика теорії Бернатціка тільки по части слушна, правді не можна протиставити монарха дер­жаві, ані приймати, що він є з державою «співносителем» права. Інакше однаково-ж коли як власне право будемо ува­жати тільки субєктивне право кандидата до трону бути визнаним монархом. Це право не противиться ані модерно­му розумінню держави, ані розумінню уряду монарха як орґану держави. Як инші субєктивні політичні права, так і «право до трону» не порушує в нічім одноцілости держави. «Управнений» не протиставить себе державі. Так само не має впливу на розуміння уряду монарха як орґану обстави­на, що хтось має «власне» право стати носителем цего орґа­ну.

Це є одинока ріжниця між республикою та монархією. Иншої не можна найти. З окрема Єллінек не зумів виказати, що становище монарха, в державі є в чімнебудь инше, як ста­новище республиканського президента. В слід за цим треба констатувати, що між устроєм держави як республики або монархії нема істотної юридичної ріжниці. Це — розуміється — не значить, що нема також і політичної ріжниці. Модерна держава вийшла з боротьби між абсолютною монархією та «народом» репрезентованим в першу чергу міщанством. Гасла, за які велася боротьба, були сформуловані абсолютно: або абсолютна монархія, або таксамо абсолютне народоправ­ство. Льоґічно між цими гаслами не було можливости комп­ромісу, що ясно випливає особливо з учення Руссо. Компроміс принесла практика. її юридичним висловом є розуміння монарха як орґану держави. Він означає задержання старої форми при новім змісті. Патримоніяльний монарх не був дер­жавним орґаном, він пануючи виконував власне право. Модерний монарх є юридично не носителем якогось власно­го, субєктивного права. Він виконує тільки компетенції істот­но не інакші, як компетенції голови республики. Але монар­хічний прінціп, по якім досі монарх, чи то в патріярхальній, чи патримоніяльній монархії, мав власні права, не зовсім зломаний. «Власне право» остало, — воно тільки було — так би мовити — скорочене. Ранше воно охоплювало і саме «пано- вання», тепер воно сягає тільки по межу, за якою починається «панування», себ то виконування завдань найвищого орґану держави. Беручи стисло, в модерній монархії для юридично­го поняття пановання вже місця нема.

Як субєктивне право, право до трону становить обмеження чужої правної сфери — в модерній демократії правної сфери «народу». Це обмеження так велике, як далеко сягає субєк­тивне право. Це значить, що монархія, це форма держави, в якій суверенність народу неповна остільки, що нарід не може довільно назначати носителя свого верховного орґану. Можна би проти цего зауважити, що при виборній монархії цего обмеження нема. На це треба відповісти, що виборна монар­хія не виказує крім назви ніякої істотної ріжниці від респу­блики. А історично та політично вона все виявляла тенден­цію стати дідичною назва «монархія» не відповідала ще дій- сности, але вона заповідала її та випереджувала. Натомість невиборна, хоч і не дідична, монархія була нею справді, коли вона основувалася на визнанню права пануючого як його власного права. Так було в усіх випадках, коли приміром який узурпатор або дужий завойовник зумів покорити собі «нарід». В таких випадках насильного захоплення верховної власти в державі, боротьби за власть не можна розуміти інак­ше, як боротьбу за власне право претендента, яке він хоче силою для себе сотворити. Коли переможе він, то цею пере­могою, силою, він творить та рівночасно здійснює тільки субєктивне своє право. Політично, лежить все в поняттю монархії розуміння її як держави, в якій пануючий має своє «власне» — в широкім значінню слова — право на панован- ня.

Така істота монархії находить свій вислів також в живій мові. Тільки про монарха можна сказати, що він «панує». Республиканський голова держави ніколи не «панує». А влас­не в слові «пановання» виразно відчувається цей момент субєктивного, особистого права, властивий тільки монархії.

З розуміння монархії та республики яке тут принято, випливає, що ріжниця між обома формами доволі тонка. Вона майже затирається при таких формах держави, як виборна монархія та республика з вибираним доживотно її головою. Ця, юридично тонка ріжниця має однаково-ж вели- ке політичне значіння з огляду на динамічний характер всіх політичних форм, а з окрема форм держави. Коли дивитися на цю справу зі становища «динаміки», суспільно-політичних тенденцій, то можна уложити скалю форм держави таку: з одного боку необмежена деспотія, в якій патріярхальний монарх сам тільки скупчує в собі все право так, що поза ним нема ніякого субєкту права. Етично-реліґійні приписи можуть обмежувати його, але правної межі для монаршої влади нема, ніхто не може протиставити їй свого права. Це висказує римська правна паремія «princips legibus solutus», пануючий не підлягає праву.

В становій монархії монарх вже не є одиноким субєктом права. Побіч него виступають стани, як носителі політичних прав. Формою державної орґанізації з юридичної точки погляду є взаємини між цими носителями політичних прав. При цім правне їх становище розуміється в дусі приватного права, що надає монархії патримоніяльний характер.

Конституційна монархія знає монарха і «нарід» як співт­ворців волі держави. При цім розділ роль є дуже ріжний і відповідно йому перевага то на однім, то другім боці. Правне становище монарха в конституційній монархії є залежне головно від цего, яку він має признану собі компетенцію в питаннях а) законодавства (скликування, відрочування та розвязування законодавчих тіл, стверджування законів, «veto» та його значіння; б) адміністрації, при чім іде головно про назначування міністрів та їхню відповідальність. Ані загально конструкція, устрій цего типу держави, ані обсяг компетенції монарха не мусять ріжнитися від устрою та ста­новища найвищого орґану республики.

В основу такої клясифікації покладено момент існовання або не-існовання якогось субєктивного політичного права на верховну в державі владу, ріжного від субєктивного права «народу». З такого становища клясифікація є вичерпуюча, вона обхоплює всі можливі переходи від одної крайности — існовання самого тільки такого права з одного боку, до його не-існовання з другого. Досить загально принято ділити ще далі республику в межах тої-ж клясифікації на оліґократич- ні, аристократичні та демократичні. Такі роди республики відріжняє між иншими бл.п. Ґ. Єллінек. На це треба заува­жити, що така основа клясифікації неоднакова з основою, на якій побудовано загальну класифікацію форм держави. Там основано ріжниці на моменті формально правовім, тут вису- нено, — що зауважує і сам Ґ. Єллінек — питання суспільного складу народу. Ото-ж з цего становища однаково можна кля- сифікувати і республику — монархію, бо кожда з них може бути на пр. аристократичною або демократичною.

Як основу клясифікації висунено між иншим також питан­ня т.зв. «парляментарної системи». Практично існувало те питання тільки в монархіях. Воно відноситься до способу назначування міністрів. Всупереч ученню про поділ влад та незалежність кождої з них від других, витворилася в Анґлії практика, що король мусить назначати міністрів споміж чле­нів партії, яка має в парляменті більшість, та що міністер­ство, проти якого виступає більшість парляменту, мусить уступити. Таку систему названо «парляментарною», — ця назва є висловом переваги парляменту над «екзекутивною». Шляхом через Францію ця система поширилася була на Европу, — перед світовою війною одна Німеччина (крім Росії) уперто її не визнавала. Залежно від цего, чи пануючий при назначуванню міністрів був вязаний волею парляменту, чи ні, розріжнювано парляментарні та непарляментарні монар­хії. Без ніякого сумніву питання впливу парляменту на склад міністерства має дуже велике політичне значіння, — але це питання не відноситься до державної форми. Воно зачіпає тільки зміст компетенцій державних орґанів, а не їх устрій. «Парляментарна система», — це не окрема форма держави, а тільки окрема «система правління», через те і поділ монархій на парляментарні та непарляментарні не є поділом держав­них форм. Притім треба зауважити, що теоретично ми може­мо допустити також і «непарляментарну» республику, а прак­тично, «непарляментарна монархія» виявляла вже в добі перед світовою війною виразну тенденцію уступити місце «парляментарній». Після світової війни ми не вустрічаємо вже «непарляментарних» монархій.

3.