З черги приходимо до розгляду питання про людський матеріял, «субстрат» держави, про «нарід» в державі.

Еволюція відносин з цеї точки погляду виказує ось-які головні стадії.

Вже замічено, що первісно політична орґанізація пред­ставляла собою одноцілу, незріжничковану громаду, яка поглочувала собою одиницю так, що соціольоґічно, політично та психольоґічно не існувало в ній протиставленнє одиниці та цілости.

Момент «підбою», «завойовання» вносить в соціяльну струк­туру держави важну зміну. Вона перестає бути соціяльним монолітом. В ній існують вже виразно відріжнені від себе дві ґрупи: завойовників та завойованих. Зразу тільки перша з них становить активний та визначний елємент, який в полі­тичнім мишленню зовсім утотожнюється з державою. «Поневолені» — це зразу тільки «предмет», значіннє мала зміна з огляду на розуміннє «ціли» та «завдань» держави. Матеріяльно і практично державна влада була тісно звязана з найвищими суспільними слоями, які тепер перестають бути «станами», а стають «клясами». Але теоретично і потенціаль­но родиться по своїй істоті демократичне уявленнє влади, що стоїть «понад» частинними, партикулярними інтересами, і представляє, а властиво повинна представляти, собою «загальний» інтерес та загальне добро. Тут цікавить нас инший бік справи, а власне формально-конструкційний. Це питаннє про «суспільний» в широкім розумінню поділ дер­жавної суспільности, про відношеннє цілости до частин.

З цеї точки погляду зайшла в конструкції держави неменш глибока та прінціпіяльна зміна, як колись, коли стратила вона свій первісний, незріжничкований, монолітичний харак­тер.

Цею зміною, це власне розпад цих «природних» спільнот, «станів», які складали феодальну державу. Зі зміною способу продукції перестала існувати основа, на якій опирався «при­родний» поділ суспільства на «стани», а разом з тим пішов і їх фактичний росклад. В містах стають ґільдії та цехи гальмою для господарського розвою, стають тісними рамцями, які про­буджені, нові суспільні енерґії мусять за всяку ціну розірва­ти. Відома вже революція, що розірвала рівночасно ті вязи, що звязували людину села — феодального шляхтича — лицаря, з його станом, та що головне — селянина-хлібороба з землею та її власником. Наслідком цих змін місце людини, яка існувала і займала в суспільнім порядку означене місце виключно тільки як член даного «стану» і дякуючи цій «при­родній», «вродженій» своїй кваліфікації, займала «людина, як така», людина порівнуючи «вільна».

Другий раз на протязі історії народилася одиниця як само­стійна суспільна цінність, як «особа». Перший раз сталося це в грецьких демократіях, та пізніше в старім Римі. Другий раз — на руїнах феодалізму, в західній та середній Европі.

Атомізація існуючих спільнот проявилася в першу чергу неґативно, і то так в практичнім, як і в ідеольоґічнім напрямі. В практичнім вона означала безмірну павперизацію величез­них частин західно-европейських суспільностий. В «ідеольо- ґічній надбудові», а власне в области політичної має консти­туції. В пануючій юридичній теорії ведеться спір, чи саме проголошеннє цих прав має безпосередне юридичне значін- нє. Одні теоретики признають проголошенню цих прав таке значіннє. Другі кажуть, що значіннє їх тільки теоретичне, що воно занадто загальне і через те воно не може становити достаточної основи для конкретних субєктивних прав. Безперечно, стилізація «прав людини» є звичайно надто загальна. Зі становища законодавчої техніки треба би бажа­ти точнішого сформуловання цих прав. Але, не зважаючи на те, їм не можна відмовити реального значіння. Навіть там, де наслідком надто загальної стилізації вони самі не можуть бути безпосередно стосовані, вони мають значіннє для розу­міння та стосовання инших правних постанов. Таким спосо­бом вони впливають на правове життє, особливо там, де саме суспільство стоїть на їх сторожі.

Що до конкретних «вольностий» (про права 2. і 3. катеґорії говоритимемо пізніше), то ми зустрічаємо в конституціях модерної держави ось які:

1.