«Habeas corpus»
Велика хартія вольностий сотворила в цім вислові назву, яка пізніше стала «технічною», на означеннє комплєксу прав, яких змістом охорона людини перед своєвільним порушеннєм орґанами держави її особистої волі, а власне волі «особи, господи (хати), паперів та її майна».
Воно звертається проти законо неоправданого арештовання, трусу, ревізії паперів та конфіскати майна.Все те становило на протязі століть звичайний засіб, яким послуговувалася «влада» в особі своїх носіїв для цего, щоби усувати невигідних собі людий, та щоби захопити під покришкою боротьби зі злочином їх майно. Для охорони перед цего роду вчинками, право «Навеаз corpus» заводить ряд конкретних правил, що не сміють бути порушеними:
а) Передусім ніякий з названих актів не сміє наступити інакше, як тільки на основі судового наказу. Виключна компетенція суду повинна з ріжних причин давати забезпеченнє перед своєвіллем. Перше всего — судді вязані правом. В протиставленню до орґанів адміністрації, які здійснюють конкретні інтереси, судді мають здійснювати вимоги справедливости, себ то здійснювати норми, незалежні від цих інтересів та поставлені понад ними. Врешті, — і це найважніше, — займають судді в конституційній державі особливе становище. Як конечне доповненнє цеї «вольности» поставлено прін- ціп «незалежности суддів». Вони не можуть бути проти своєї волі усунені, перенесені на иншу службову посаду або у відставку шляхом адміністраційного наказу, тільки на основі судового рішення. Положеннє про цю судейську незалежність становить постійно одну з ґарантій конституційних «вольно- стий». (Гляди поділ влад.)
В) Далі, належить тут постанова, що нікого не вільно позбавити його «властивого» судді.
Питаннє, до якого судді приходить конкретна справа, повинно бути передбачене та вирішене вже «з гори», в законі, а не полишене до свобідного вирішення владою. Влада має тільки призначати з гори, до якого судді належать означені роди справ.
Коли виникне поодинока судова справа, то суддя для неї є таким способом призначений вже з гори. Своєвіллє влади не може віддавати конкретної справи иншому судді, як цему. Тільки в означених виїмкових випадках допускається «делєґованнє» иншого судді. Метою цеї вольности є запевнити незалежність судоводства від инших влад.у) Арештованого належить в означенім речинци, звичайно на протязі 24 годин, переслухати та повідомити його про причину арештовання. Цей формальний припис дає тільки слабу запоруку охорони особистої волі. Він не хоронить перед арештом неузасадненим. Споміж засобів, які мають давати цю матеріяльну запоруку, піднести треба припис американських конституцій, що арештованнє може наступити тільки на основі «probable», правдоподібній, попертій присягою або забезпеченнєм. Далі стремить до цеї ціли запевненнє за арештованим права покликати собі оборонця. Практично найуспішнішим засобом є признаннє увязненим права домагатися від держави відшкодовання за неоправдане придержаннє в слідстві. Таке право заведено приміром в Австро-Угорщині. Врешті змагають до цеї ціли всі формальні приписи про карне поступованнє. Між ними прінціпіяльне значіннє має постанова про конечність мотивувати судовий присуд та про право домагатися касації присуду та право відклику.
Взагалі треба сказати, що ця «вольність» здійснена в найвищій мірі в Анґлії («моя хата — мій замок»), де на її стороні стоїть розвите правне почуттє загалу. Там доступ до приватної господи дійсно закритий адміністраційній владі.
В Америці становить прінціповий вилім в цій вольности право митових та взагалі скарбових урядовців переводити труси та ревізії. Крім цего компетенція поліційних орґанів на практиці доволі велика.
В Франції правна охорона перед своєвільним арештом доволі слаба. Поліції прислугує право входити до приватних помешкань без судового наказу і то в кождій порі дня і ночі.
Взагалі поза Анґлією ця вольність дуже нерівномірно і часто виключно тільки формально є забезпечена.
До катеґорії «Habeas corpus» треба ще зачислити ріжні постанови, то прінціпіяльного, то конкретного змісту, заміщувані іноді в конституційних, але переважно в звичайних законах. Тут належать приміром деякі постанови конституції Куби з 21. лютого 1902. р., яка є у вичислюванню вольностий дуже докладна. Вона вичисляє поміж иншими як основні права відомий прінціп права, що «lex retro non agit» («закон не діє назад»), хиба що в данім випадку нова постанова є для обвинуваченого корисніша. Далі, постанову, приняту звичайно карними кодексами, що не можна нікого змушувати свідчити проти себе самого або проти подруга, родичів (кревних) аж до 4. та свояків 2. ступеня. Далі, заборону прогнання горожанина з меж держави, що приймається теж в правній системі т.зв. правової держави, як льоґічну і самозрозумілу. Врешті тут треба зачислити постанову, що заключених вже горожанами договорів не можна порушити ані шляхом розпорядків, ані законами.
2.