Розділ Державний устрій

А. Імператор

В осередку всего державного устрою Візантїї находилася установа імператора. В основі ця установа виробилася була вже в старому Римі. У Візантії, під виразним впливом ідей, що жили на Сході, ця установа тільки розвинулася далі в напрямі до деспотії.

Візантійський імператор, як орієнтальний деспот, не завдячував свойого становища нікому, як тільки надприрод­ній божеській силі. Візантійська монархія носила виразно теократичний характер. Вже з зовнішнього боку цей харак­тер був дуже сильно підкреслений. Двірський церемоніял став майже реліґійним ритуалом. В нім елєменти реліґійного культу грали дуже велику ролю і були нерозривно звязані та переплутані з елєментами не-духовного порядку. Одні і другі мали виразну мету діяти на фантазію як маси власного наро­ду так і чужинців, викликати вражіння не тільки безмірної сили, богацтва імперії, яку представляв своєю особою імпера­тор, але ще й вражіння цеї надприродньої сили, якою осяяна особа імператора. Імператор виступав публично не інакше, як тільки в окруженню пишного двірцевого почоту та церков­них процесій. «Візантія старається показувати світови свойо­го пануючого в блеску, в апотеозі, в якому він представляєть­ся не як людина, а як живе відбиття божества». В усіх святоч­них виступах імператор, високо на престолі, в золоті зявля- ється «як свята ікона, як божество». «Святою» є не тільки особа імператора, але й усе, що його окружає. Зблизитися до імператора можна тільки заховуючи точно церемоніял, в якому проявлялася отся «святість» його, його безмірна вищість над всіми, навіть над найвищими достойниками, також над церковними.

христіянство додало теж нову основу для переконання про необмеженість імператорської влади, відносно всего світа, всіх країв та держав. Візантійське її розуміння визнавало, що візантійський імператор покликаний панувати над цілим світом. Всі другі володарі світа підчинені йому. Вони панують дякуючи його згоді, як призначені ним його заступники, або вони самозванці, яких імператор має все право скинути та покарати. таке розуміння основувалося з одного боку на правному титулі, яким було дідицтво Риму. Християнство додало до него новий арґумент. Візантійський імператор, це просто імператор над христіянами світа, покликаний оборо­няти христіянство та дбати про його поширення. Це є його обовязком, — і рівночасно це ставить його на чолі всего хрис­тиянського світа, і дає йому право поширити пановання на всі, ненавернені ще до правдивої віри землі. таким чином він, хоч з новим освітленням, такий-же «король королів», як володарі Орієнту. І треба сказати — таке розуміння станови­ща візантійських імператорів находило признання також поза Візантією. На Заході та Сході Европи воно було пошире­не. Особливо в добах розцвіту імперії в IX. — та Х-ім століттях много «варварських» пануючих старалося отримати своє «визнання» візантійськими імператорами. Але навіть в добу упадку та безсилля імперії візантійські імператори відстою­вали своє «право» бути володарями універсальної, все-світової монархії. Візантійська політика ніколи не зреклася отсего права, не визнала пануючих инших держав за рівних візан­тійському. Ця «політична лінія» немало шкоди принесла Візантії.

В перших століттях візантійської імперії імператорський престол не був дідичний. Формально-правно рішення про особу монарха належало до сенату, народу та війська. Помимо обрання таким шляхом, міг пануючий імператор означити особу свойого наслідника, приймаючи його за спів-реґента, що опісля займав опорожнений престол. В дійсности рішала в перших століттях тільки сила про те, хто мав стати імпера­тором. Бистроумно вказано на те, «право» стати імператором було у Візантії одиноким правом, що не знало привілеїв. Відносно него панувала — в прінціпі — демократична рів­ність. Стати імператором міг кождий, — розуміється кождий, хто мав силу добути собі престол. Передусім симпатії війська виносили на імператорський престол. Крім цего, впливи церкви та популярність серед людности столиці, врешті палатні інтриґи були в цьому напрямі часто рішаючими чин­никами. Але, як відкривали вони шлях до престола, так і рішали часто про його втрату. Імператорський престол був не тільки опорожнений предметом то явної то таємної боротьби. Супроти численних претендентів кождий імператор безна­станно мусів боятися за своє становище і берегтися перед охочими заступити його на нім. Звідси була Візантія тереном майже безупинної, жорстокої та безоглядної боротьби за імпе­раторський престол та порівнуючи частих насильних змін осіб імператорів. В IX. століттю імператори македонської династії провели прінціп дідичення престола в межах динас­тії. Дякуючи цему прінціпови оставав престол Візантії на протязі довших періодів в руках одної династії—Македонської, відтак Комненів, врешті Палєольоґів. Про силу цего прінціпу свідчить те, що на його основі також жінки ставали імперато­рами. Прінціп дідичности скріпив до певної міри позицію пануючого. Зробити її зовсім певною, та від посягання на неї забезпеченою. — не міг і цей прінціп. Хоч в обмеженій мірі і переважно в межах пануючої династії, насильні зміни пану­ючих продовжувалися і далі.

Таким чином ми бачимо у Візантії явище, яке можна назвати нормальним явищем в кождій деспотії. Разом з прін- ціповою недоторканістю особи монарха з визнанням їй без­конечно високого становища — ішла постійна фактична загроза її та фактична непевність становища.

Що до річевих компетенцій імператора, що до обсягу його власти, то представлялася візантійська монархія, як нічим необмежена, абсолютна деспотія. Сам імператор тільки був одиноким в державі джерелом влади. Всі державні орґани діяли виключно як орґани імператора, в його імени та з його доручення. Повнота власти остає все при імператорі. Він — найвища інстанція в кождій справі. Іноді, як в законодавстві, він є одинокою інстанцією. Будучи одиноким джерелом права в державі він — «princeps legibus solutus» стоїть сам понад правом. Він одинокий законодавець. Він голова всеї держав­ної адміністрації. Він теж начальник всіх збройних сил імпе­рії, її верховний полководець. Все те — ті компетенції імпера­торської влади, які вона мала вже в старій римській імперії. У Візантії ті компетенції збільшилися в одному ще напрямі. Візантійські імператори присвоїли собі церковну верховну власть. Правда, і римські імператори бували носіями духо­вних чинів, з окрема уряду верховного жреця /:«pontifex maximus»:/. Але не можна порівнувати значіння того уряду зі значінням, яке мало верховне становище в христіянській церкві. Стара римська реліґія ані орґанізаційно ані що до свойого морального впливу не могла рівнатися з христіян- ською. В перших століттях свойого істновання, в процесі важ­кої боротьби з державою, христіянська церква витворила власну, від держави незалежну, сильну та справну орґаніза- цію. Після своєї перемоги церква задержала цю орґанізацію та скріпила її. Крім цего і зміст христіянства як вчення, його доґми, його етичні приписи, робили з него суспільну силу, якою не була ніколи реліґія старого Риму.

Дякуючи первісній слабости церкви, дякуючи цему, що вона вимагала в своїх справах допомоги з боку держави, візантійські імператори зуміли запевнити собі супроти церк­ви становище, яке треба би назвати становищем понад церк­вою. Не входячи в духовну єрархію, імператор став монар­хом — архієреєм «архієрєнд ВаоїХєнд». Він забезпечив собі не тільки компетенції в справах церковно-орґанізаційних, як скликування соборів, призначування владик, то що. Він став також найвищою інстанцією в справах віри, владою, що ріша­ла питання христіянської доґматики та вчення. Це не найшло зразу серіозного спротиву з боку церкви. Навпаки, в УІ-ім століттю церква устами своїх найвищих представників вираз­но визнавала ті компетенції імператорів. Тільки згодом роди­лася опозиція. Зразу поодинокі «отці» та діячі церкви засту­пали погляд, що в справах віри мають значіння рішення отців церкви, а не імператорів. Відтак православна церква розпочала боротьбу за свою незалежність від світської влади. Перед в цій боротьбі вели ченці, з окрема Студити. Боротьба дійшла до найвищого напруження в боротьбі за ікони. Заступники незалежности церкви виступали з усею рішучіс­тю проти компетенцій імператорів в справах церкви.

Імператори відповіли жорстокими переслідуваннями. Протяжна боротьба, яка на инших полях примусила імпера­торів податися, закінчилася її перемогою відносно справи, про яку тут мова. Імператори остали верховною церковною владою.

так треба визнати візантійських імператорів нічим необ­меженими деспотами. їх власть мала виключно тільки «фак­тичні» межі. Вона кінчилася там, де зустрілася з більшою від власної силою.

Б. Бюрократія

Протягом цілої своєї історії Візантія мусіла боротися з чималими труднощами. Вона мусіла вести майже безпере- ривно боротьби в обороні своїх, майже безнастанно загроже- них границь. При тім її внутрішні відносини не давали їй солідної та певної підстави істновання. ми бачили, що сус­пільні відносини в імперії та розвій цих відносин були з точки погляду економічної та мілітарної сили держави дале­ко не ідеальні. треба просто дивуватися, яким чином Візантія не тільки відстояла на протязі повного тисячиліття своє істновання, але зуміла розвинути значну силу, яким чином вона виходила переможцем з тільки зовнішних та внутріш- них боротьбів. Все те являється чимсь майже неприродним, штучним. Істоту тої життєздатности Візантії треба добачува- ти в доцільности та досконалости орґанізації її державного апарату. Основні риси тої орґанізації були «одною з головних причин тревалости та сили імперії». «Рідко де була адміні­страція сильніше сцентралізована та розумніше зорґанізова- на, як адміністрація візантійська». /:Ch. Diehl.:/

В основі затримала орґанізація державного апарату у Візантії всі основні риси, які вона отримала була ще в рим­ській імперії. Зміни та ріжниці від старо-римської відносять­ся переважно до подробиць та до зовнішніх моментів, як титулятура, то що, крім цего, вони лежать в якости «людсько­го матеріялу», що у Візантії обслуговував урядовий апарат. А власне, візантійські урядовці були особливо добре фахово освічені, підготовлені для виконування тих завдань, що їх накладало на них їх урядове становище. З тої точки погляду Візантія дуже розвинула та викінчила систему, яку завели були імператори старої римської імперії.

Поміж візантійськими урядами треба розріжнити орґані- зацію центральних урядів від урядів, що управляли провін­ціями. В центрі, безпосередньо при особі імператора находи­лися найвищі уряди для поодиноких напрямів державної адміністрації. На чолі кождої з них стояв «льоґотет», якого становище відповідало становищу міністра в абсолютній монархії. Першим поміж ними був «великий льоґотет», що відав справами внутрішньої адміністрації, поліції, та загра- ничними справами імперії. Далі, були льоґотети для справ військових, скарбу та приватного майна імператора, міністер правосуддя з титулом — квестора, державний контрольор, начальники війська та фльоти. Кождий з цих найвищих уря­довців мав під собою численні канцелярії, «льоґотезії», де ціла армія добре вишколених урядовців «секретиків» приго­товляла діло, розроблювала їх в подробицях, та виконувала рішення. Для утримання звязку поміж поодинокими галузя­ми адміністрації, як також для інформовання імператора, для уділювання йому порад, істнувала прибічна рада імпера­тора. Був нею колишній сенат, який однаково-ж не пригаду­вав крім назви нічим колишнього сенату в старому Римі. Сенат був нечисленний. В його склад входила переважно найвищі урядовці держави. Його компетенції були обмежені тільки до інформовання імператора, поради йому. В дійснос- ти значіння сенату було невелике. Його члени, залежні від імператора урядовці, не зважувалися виступати свобідно та відстоювати свої погляди, не оглядаючися на побажання імператора. Тільки іноді, в періодах ослаблення імператор­ської влади або підчас переворотів та внутрішніх заворушень сенат виступав самостійно і його значіння зростало. В звязку з гелєнізацією візантійської імперії, і сенат змінив свою назву. Його названо онукЛртод ВонЛр.

До центральних урядів треба зачислити ще й епарха. Це був начальник Царгороду, якого завданням було передусім дбати про порядок та безпечність в столиці. З огляду на зна­чіння столиці в життю імперії, становище епарха було дуже важне і його вплив — особливо в добах заворушень — дуже великий.

Адміністрація на місцях основувалася на територіяльному поділі імперії на «теми», який проведено в VII. та VIII. століт­тях. На чолі кождої теми стояв імператорський посадник, стратеґ. Всупереч виробленій в старому Римі практиці, стра- теґ обєднував в своїх руках зразу як військову так і цивільну власть. Він був начальником збройної сили провінції, її най­вищим суддею та адміністратором. З окрема належала йому і скарбова адміністрація. Відтак для зрівноваження значіння стратеґів, щоби вони не ставали фактично самостійними володарями доручених собі тем, імператори завели окремих урядовців для ведення «цивільних» справ тем та для викону­вання в темах правосуддя. Ці урядовці зносилися — так як стратеґи — безпосередньо з імператором. Перевага оставала все по стороні стратеґів.

Над стратеґами та всею адміністрацією провінціями імпе­ратори виконували постійну та строгу контролю. Вони вико­нували її особисто, обїзджаючи провінції та особисто роз гля- даючи стан справ. Далі, висилали імператори на провінції окремих урядовців з широкими уповажненнями відносно провірки та контролі місцевої адміністрації. Далі, послугову­валися імператори церковною єрархією для виконування нагляду над державною адміністрацією. З окрема епископи мали доручення слідкувати за ходом справ на провінції та доносити імператорам свої спостереження. Врешті закликали вони всіх громадян доносити їм про всі можливі кривди та утиски, та звертатися в таких випадках прямо до імператора. Наслідком всего цего було те, що нагляд над провінціяльною адміністрацією був дійсний, що діячі тої адміністрації справ­ді почували над собою контролю центральної влади.

Розуміючи добре, яке значіння для держави має її урядни- цтво, візантійські імператори послідовно дбали про вихован­ня — в широкому розумінню — своєї бюрократії. Політика імператорів була в цьому напрямі дуже ясна. Перше всего вона мала на оці освітній рівень бюрократії. З метою піднести його, імператори творили високі школи. Юстиніян оснував школи права в Римі, Царгороді та Бейруті, Теодозій II в У-ому столітті університет в Царгороді, який переорґанізував Цезар Бордас в IX. століттю. Помимо загального значіння, як огнища науки, ті школи, особливо школи права, мали зовсім виразну і вузшу мету давати фахове знання майбутнім уря­довцям імперії. Але самого знання мало, щоби урядовці від­повідали як слід всім вимогам, які до них ставиться. Крім знання треба ще, щоби ті урядовці були послушні, вірні та пильні у виконуванню своїх обовязків. Ріжними шляхами можна це осягнути. В державі такого типу, як Візантія, і з таким як вона суспільним складом людности, політика імпе­раторів обрала шлях, що в даних умовинах показався доціль­ним. Вона зробила бюрократію окремим привілейованим станом, що як цілість був зацікавлений в істнованню імперії та утриманню істнуючого в ній устрою. А далі, в межах цего привілейованого стану вона завела ще степені, з якими була звязана ріжна міра матеріяльних користий, суспільного ста­новища та почести. Це були «ранґи», «чини». Помимо титулу, звязаного з дорученим завданням, кождий урядовець носив ще титул, що вказував на степень, який він займав в уряд­ницькій єрархії. Перейти з низшого «чину» на вищий, підне­стися, можна було з правила на основі заслуг, покладених у виконуванню урядових обовязків. Без сумніву бували у Візантії випадки незаслуженого підношення в «чині». Але взагалі урядницька карієра залежала від заслуги. Бажання, зробити цю карієру — було для урядницької маси товчком для заслугування. З етичної точки погляду не можна визна­вати дуже високим цего «карієровичівського» напряму, — але практично він робив візантійське урядництво активним, скріпляв його обовязковість та дисципліну.

Про сам метод праці адміністраційного апарату Візантії можемо робити висновки про те, що знаємо про працю в области міждержавних зносин. Загранична політика імперії основувалася на докладних та подрібних відомостях про краї та держави, з якими вона оставала в зносинах. Окремий «від­діл для справ варварів» збирав точно та пильно ті відомости. Про всі чужі народи там були зібрані відомости. Там було відоме, «в чому їх сила та їхня слабість, як можна би на них впливати, використати їх, або запевнити собі їх невтраль- ність, які в кождого з них були найбільше впливові роди, які дарунки найбільше їм подобалися би, які почування та інтер­еси можна би найкраще використати, в які можна би увійти з ними політичні або економічні зносини» /:БіеЬ1.:/. Правда, те знання чужих відносин було однобоке. Воно не розтягало­ся на краї західньої Европи. Відносно цих країн Візантія сказавши собі раз, що вони меншевартні, варварські, остава- ла майже до кінця під впливом тої авто-суґґестії. Наслідком цего візантійська політика зовсім не добачила змін, що ста­лися на Заході на протязі УІІІ.-ХІ. століть, — і вона важко заплатила за цей недогляд. Але не зважаючи на це, остає фактом, що візантійська закордонна політика послуговува­лася дуже виробленим, обдуманим, — хотілось би сказати — «науковим» методом праці. І цей метод ми бачимо не тільки в закордонній політиці. Ним послуговувалася візантійська бюрократія також відносно внутрішніх відносин в імперії. На полі законодавства, на полі скарбової політики, на полі судо- водства, в орґанізаційних працях візантійського уряду, скрізь зустрічаємо ми той-же метод: скрізь знайомість відносин є основою для встановлення пляну та напряму діяльности. Коли були помилки, то вони випливали з помилкової оцінки відносин, а не з небажання пізнати їх. З точки погляду «тех­ніки», освіти персоналу та методу праці треба визнати візан­тійську бюрократію дуже високовартною.

Бюрократія була у Візантії тісно звязана з формою держа­ви, а власне з абсолютною монархією. Цій формі вона завдя­чувала як своє суспільне становище, так і «фахову» свою досконалість. Перемога у Візантії феодалізму в одному і дру­гому напрямі захитала становище бюрократії. Суспільно перестала бюрократія бути пануючим станом. Пануючим станом стало феодальне панство, що основувало своє суспіль­не та політичне становище на володінню великими простора­ми землі. Уряди, особливо високі уряди місцевої адміністра­ції були тепер звязані з землеволодінням. Фахова освіта та спосібности перестали бути головним моментом, що рішав про становище в урядницькій єрархії. Разом з тим прийшло ослаблення центральної влади. Фінансово вона попала в дуже скрутне положення. Починаючи від ХІУ-го століття імператорська скарбниця була порожна. Приходів майже ніяких. Імператори мусіли попродати дорогоцінности, все золото та срібло, врешті навіть частини державної території, щоби покрити найбільше пекучі потреби. В таких умовах перестала урядницька «карієра» бути основою суспільного добробуту. Разом з тим пропала і політична сила імператорів, як на зовні, так і в державі. Упадок урядництва був одним з проявів упадку центральної влади, якій воно служило. Він був одним з неминучих наслідків та проявів розкладу та упадку самої візантійської імперії.

В. Військо

Проблєма орґанізації армії мала для Візантії першорядне значіння не тільки з огляду на зовнішні небезпеки, на які була безнастанно виставлена імперія. Особливе значіння вона мала також з огляду на внутрішні відносини в імпе­рії, — як суспільні відносини, так і політичний її устрій. Для імперії істнувало не тільки питання, як зорґанізувати спосіб- ну боронити її від зовнішніх ворогів армію. Треба було ще розвязувати це питання так, щоби при цьому не були вистав­лені на небезпеку внутрішні державні відносини та з окрема самодержавний устрій імперії. Дякуючи цему — проблєми військової політики імперії були — особливо в деяких періо­дах її історії — особливо трудні. Моменти чисто військового характеру перехрещувалися з міркованнями внутрішньо­політичними. Треба було находити розвязки, що в рівній мірі були би приємливі, як з одної, так і з другої точки погляду.

Історія візантійського війська в першу добу істновання візантійської імперії відбиває на собі ті внутрішні переміни, що їх переживала в тому часі імперія. Пірвання звязку з західньо-римською державою та «націоналізація» імперії в напрямі її гелєнізації відбивалися відємно на стані армії. Паралєльно з внутрішніми потрясеннями в імперії, УІІ-ме століття є періодом частих військових револьт та дезорґаніза- ції армії. Щойно на протязі УІІІ-го та першої половини ІХ-го століть прийшло разом з переорґанізованням імперії, також до зорґанізовання та до скріплення її збройної сили. Осередком візантійської армії стали тоді частини, складені на основі загального обовязку військової служби з власних громадян імперії. Це було «національне» що до свойого складу військо. Його військова вартість була неоднакова в усіх його части­нах. Залежно від місця набору, поодинокі частини представ­лялися неоднаково відносно своєї хоробрости, дисципліни, військової справности. Взагалі моральна сила отих націо­нальних частин візантійської армії лежала в двох моментах. З одного боку, це було переконання, що вони є лєґій старого Риму, «що своєю славою виповнили весь світ». Вони назива­лися теж «оі Рйраіои» Римлянами. Ідеалізована воєнна тра­диція Риму була для них заповітом. Вони були повинні про­довжувати її, не принести римському імени неслави. Другий момент моральної сили для тої армії було переконання, що вони передове військо христіянського світу, що вони не тіль­ки оборонці христіянства перед невірними, але що вони покликані здобути для него пановання над цілим світом. Були періоди, коли дякуючи цим двом моральним чинникам національна візантійська армія представляла собою справді чималу силу. Такий стан тревав, поки суспільна основа тої армії була теж сильна чисельно як і економічно. Цею основою була верства вільного середнього селянства. Упадок селян­ства викликав неминуче й упадок цеї частини візантійської армії, що з него рекрутувалася. Зруйноване селянство не могло постачати потрібної скількости вояків, а ті, яких воно давало армії, не були елементом, військово здатним. В добі упадку вільного селянства множаться нарікання на те, що оті «національні» частини не представляюсь великої військової вартости. В міру упадку вільного селянства ще одна темна сторона зменшувала в очах імператорів вартість цих частин. В міру цего, як місце вільних селян займали кріпаки та люд­ність, залежна від феодального панства, наслідком феодаль­ного підчинення їм, ставали ті частини особливо невигідни­ми та просто небезпечними для центральної влади. На їх чолі стояли полководці з феодального панства — ті власне, в залежности від яких оставали вони також поза військовою службою. Дякуючи цему, ті полководці могли розпоряджати­ся своїми частинами як самостійні володарі, уживати їх довільно для своїх особистих та політичних цілий. Історія Візантії дуже богата на такі виступи полководців, звернені проти центральної влади. Цілий ряд імператорів винесла на престол сила військових частин, на яких чолі вони стояли. Більше ще претендентів цего роду не осягло своєї ціли, але їх виступи глибоко потрясали імперіею. Незалежно від посяган­ня по корону, феодальне панство, опираючися м.ин. на вій­ськові частини, що були в його руках, представляли силу, яка протиставила себе центральній владі та ослаблювала її. Через те військова політика імператорів чимраз більше пере­ходить до системи чужинецьких наємних військ.

Наємні війська з чужинців ми стрічаємо у Візантії вже рано. Вже в УІ-ім століттю служили в рядах візантійської армії Гуни, Вандали, Ґоти, Ґерулі, Словяни, Анти, Перзи, Араби та Маври. В Х-ім століттю находилася під візантій­ськими стягами Печеніги, Хозари, Руські люди, південні Славяни, Вірменці, представники ріжних кавказьких пле­мен, Араби, Турки, Норманці. Пізніше зявилися в рядах візантійської армії Анґльосаси, Німці, Французи, Ішпанці та Італійці. Візантійська армія представляла все етноґрафічну мішанину, — але чисельне відношення чужинців до Гелєнів не все було однакове. Відносини розвивалися в напрямі чим­раз більшої переваги чужинецького елементу. Особливо наслідком боротьби імператорів з феодалізмом, візантійська

армія ставала в мірі чимраз то більшій армією чужих наєм- ників. Імператори відносилися з більшим довірям до чужих наємних військ, як до національних, грецьких. Ті чужі вій­ська були залежні виключно та безпосередньо від імперато­рів. Вони не були так, як національні грецькі війська, звяза- ні з місцевим феодальним панством, не так легко ставали слухняним знаряддям в політиці феодальних полководців, — і на випадок конфлікту імператори могли уживати їх проти збунтованих. З таких мірковань імператори послідовно звер­тали найбільшу увагу на наємні війська і ті війська стали головною частиною армії.

З орґанізаційної точки погляду, звичайно чужинці форму­вали окремі, одноманітні що до свойого національного складу частини, з власними командантами. Це були союзники, «ойррахої». Окрім цего, вони входили в склад мішаних наєм- них частин. Військова вартість цих наємних військ лежала головно в цьому, що вони складалися з людий дуже хоробрих та вишколених у воєнному ремеслі. Майже всі ті наємники були воєнними професіоналами, що не боялися воєнних при­год, але самі шукали їх, для яких війна була властивим жив- лом. Військова служба не була для них тільки прикрим та важким обовязком, що відривав їх від властивого заняття, від праці на рілі або в робітні. Дякуючи цему, ті наємні війська стояли значно вище від «національних» частин візантійської армії. Але вони представляли собою також великі невигоди та небезпеки. Передусім вони коштували дуже богато. Бажаючи придбати собі як найкращі військові сили, імпера­тори не щадили коштів на заплачення їх. Платні старшин і вояків були дуже високі. Але — може якраз тому — домаган­ня чужинецьких частин все збільшувалися. Поодинокі части­ни конкурували в тім напрямі одні з одними. Вони домагали­ся іноді такої високої заплати, яка перевисшала — особливо в останніх століттях імперії — силу імператорської скарбниці. Незвязані з державою нічим крім бажання наживи, ті чужи­нецькі частини були страшенно важкі для людности імперії. Вони грабували їх, пліндрували, бешкетували гірше від воро­гів. Невдоволені чимнебудь, вони легко бунтувалися, відмов- ляли послуху, навіть просто зраджували в найбільш критич­них моментах. Бувало й так, що вони прямо повертали зброю проти імперії. Так в ХІ-ім століттю зробили норманські наем­ники, що пробували заснувати в межах імперії власну держа­ву. В ХІУ-ім століттю дійшло до формальної війни з ішпан- ськими наємниками. Протягом кількох літ вони безкарно пустошили імперію, що була проти них безсила, часто вони зверталися проти власних своїх старшин, коли ті хотіли завести в них дисципліну, або виступали проти їх злочинів. Наслідком цего старшини, передусім візантійські, не хотіли приймати посад в цих чужинецьких відділах. Врешті фаталь­ним було й те, що поміж чужинецькими і грецькими частина­ми відносини були постійно напружені. Грецькі частини нарікали на те, що чужинці займають привілейоване стано­вище, — і ті нарікання були справді оправдані. Далі, чужин­ці часто провокували Греків своїм поведенням. Приходило до крівавих сутичок поміж одними та другими. Також поміж чужинецькими частинами ріжної народности відносини були часто ворожі. Бувало, що такі ворогуючі частини вели одні з одними справжні війни на території та коштом Візантії, яка не була в силі цему перешкодити.

Окрему ґрупу представляли собою у візантійській армії пограничні війська. Були це частини з особливим призначен­ням боронити означені ділянки границь імперії. Вони мали особливу орґанізацію. Вони отримували землю в погранич- них смугах з обовязком за те військової служби. Таким чином вони творили військові кольонії, — кольонії вояків і рівно­часно осілих хліборобів. Особливо на сході монархії їх життя проходило в безнастанній военній трівозі. Безнастанно вони мусіли то відбивати ворожі наскоки, то самі переходили в наступ, нападаючи — по можливости несподівано — непри­ятеля. Дякуючи цему, вони представляли собою елемент дуже хоробрий та вправлений у веденню війни, — особливо «підїздової війни», «ґеріллі». Обставина, що вони були хлібо­робами, яка звичайно впливае відемно на военну здатність, у них навпаки ще підносила її. Війна для них не була обовяз- ком, що відривав їх від землі та праці на ній, але засобом оборони їх власности. Вони билися дослівно «за свою землю» і це додавало їм завзяття. Власна національна героїчна тра­диція Візантії, звязана головно з цими пограничними вій­ськовими смугами та життям на них. Слабою стороною цих частин було те, що їх військове завдання було обмежене, що їх можна було вживати майже виключно тільки для оборони означених частин границь імперії.

Особливо велике значіння мала для Візантії справа воєн­ної фльоти. Велика та дужа воєнна фльота була для Візантії необхідна, безпосередньо для їх державного буття, для охо­рони території, цего, надзвичайно довгого морського, побе- режжа, що обхоплювало собою «грецьке море». Далі, сильна фльота була необхідна для охорони власної торгової фльоти Візантії, для забезпечення їй морських шляхів, для утри­мання пановання над морем, основи та істотної умови її економічного розвою. Візантія не все в однаковій мірі розу­міла отсе значіння для неї воєнної фльоти, а бодай не все в однаковій мірі дбала про неї. В перших століттях візантій­ської держави імператори видимо звертають дуже пильну увагу на свою воєнну фльоту. Дякуючи цему, в VI-му, VII-му та ще в першій половині VIII-го століття Візантія посідала найсильнішу воєнну фльоту на Середземному Морі і ніяка сила не могла оспорювати її пановання на нім. В тому часі візантійська фльота була численна, вона мала кілька типів високої вартости воєнних кораблів, хоробру та вишколену залогу. Технічно вона була в тому часі дуже добре поставле­на, — ніяка друга фльота не могла змірятися з нею з тої точки погляду. Руські люди теж розказували про «грецький вогонь», проти якого вони не могли з успіхом боротися. Відтак прийшла доба занепаду візантійської фльоти. Візантія не була в силі забезпечити свойого моря перед кор­сарством, що, поширившися надзвичайно, на протязі майже двох століть наносило серіозні шкоди морській торговлі. В Х-ому століттю почався новий розцвіт візантійської воєнної фльоти, що тревав аж включно до XH. століття. Знову Візантія скріпила захитане своє становище на морі, — але вже тепер вона не могла стати виключною панею Середземного Моря. В межичасі повстали сили, що станули до конкуренції з нею й остаточно перемогли її, — не в малій мірі дякуючи помилкам самої Візантії. Останні століття буття Візантії принесли їй разом з загальною руїною, також і остаточний упадок її воєнної фльоти.

Причини упадку воєнної сили Візантії були в великій мірі тотожні з причинами її упадку взагалі. Розвій феодалізму та звязана з ним внутрішня боротьба були одною з цих причин. її наслідки відносилися головно до «національних» частин армії. Економічні причини, що викликали руїну візантій­ської скарбниці, відібрали імперії можливість утримувати чужі наємні частини. Врешті територіяльні втрати відняли Візантії її окраїнних хліборобів-вояків. Нові, вузші межі імпе­рії не мали вже отсих оборонців, що їх мали колишні границі. На протязі останніх трьох століть істновання Візантії її армія постійно маліла числом та ставала гіршою своєю якістю. Мілітарне ослаблення імперії було тим більш грізне, що рів­ночасно росла мілітарна сила Сходу, що його представляли тепер Турки. Колись, декілька століть ранше східний ворог наступав порівнуючи невеликими силами. Йому вистарчало протиставити армію в кількох, кільканацяти, виїмково кіль­кадесяти тисяч борців. Тепер насувалися на Візантію много- численні армії, проти яких вона могла поставити тільки непропорціонально малі сили. Останній акт траґедії Візантії дав ясну картину її мілітарного безсилля. Проти 100.000 турецької армії Візантія могла виставити 1453. р. всего неспо­вна 5.000 Греків, яких 3.000 чужинців, та 2.000 моряків, що були тоді в порті.

4.