Розділ Первісний устрій та устрій в перші часи республики

А. Первісний устрій Риму

В сумраках історії лежить ще й досі початок Риму. Чимало ще неясного так відносно зовнішної його історії, як і відносно його внутрішного, суспільного та політичного устрою.

Як в старій Греції, так і в Римі рішаючий вплив на розвій відносин мав момент осілости. І тут його вплив перехрещуєть­ся з моментом кровного звязку. З перехрещення обох вини­кли в Римі в першу чергу форми орґанізації, анальоґічні до форм, що витворилися в Греції. Зразу «село» було політичною одиницею, відтак «волость», що обхоплювала собою якусь скількість сіл. Згодом — і тут теж анальоґія з Грецією — заро­джується місто: осідок племінного короля, осередок релігійно­го культу, найважніша, укріплена стратегічна точка, відтак також центр торговельний та промисловий. Місто стягає до себе аристократію племени. Спільне замешканнє в місті скрі­пляє аристократію орґанізаційно, а скупченнє в місті аристо­кратії в міру росту її як суспільно та політично пануючої кляси чимраз більше пересуває центр ваги до міста. В Італії, як і в Греції, стає «місто», поліс, «urbs» найвищою формою політичної орґанізації. В цій формі держави — міста зустрі­чаємо Рим на початку історичної доби його історії.

Б. Суспільний склад

В добі, про яку мова, римська «поліс» уявляє собою суспіль­ство поділене на різко від себе відмежовані верстви люднос­ти. Правдоподібно, хоч ще не доказано з абсолютною певніс­тю, цей поділ покривається з поділом, що виріс на факті колишнього завойовання краю. Як що воно так, то пануюча верства це були би потомки колишних завойовників. Ця вер­ства виступає в історичну добу як замкнена в собі, особливо різко відмежована від суспільного низу частина людности Риму. На внутр, ця верства обхоплена строгою племінно- родовою орґанізацією. Вона ділиться на три «tribus», племена Рамнів, Тіціїв та Люцерів. На чолі кождої «tribus» стоїть воєн­ний начальник «tribunus». Кожда «tribus» ділиться на десять курій — «curio», з власними начальниками «curio» та куріяль- ними жрецями «flamen». Подібна курії був поділом для завдань військових та сакральних — куріями відбувалося голосованнє на народнім зібранню. В склад кождої курії вхо­дить якась скількість родів — «gentes». Найнизшою одини­цею є родина — «familia» з головою «батьком», «pater familias» на чолі.

Сила цеї родово-племінної орґанізації пануючої верстви була дуже велика. Тільки приналежність до неї давала при­ватну і політичну повноправність в державі. Ця повноправ­ність була привілеєм означених родів.

Тільки приналежність до котрогось з означених, цею орґа- нізацією обхоплених родів давала в державі повноту прав. Члени цих родів, «gentiles», люди, що могли виказатися «батьками», були патриції, родова аристократія, пануюча верства старого Риму.

В особливім відношенню до цеї родової аристократії оста- вали т.зв. клієнти. Це були — по всякій правдоподібности — потомки колишної туземної людности, яких завойованнє зіпхало на становище переходове між вільними горожанами та невільниками. Зовсім певного вияснення походження клі­єнтів досі нема. Клієнти були звязані з поодинокими родина­ми та родами. їх звязок з родами проявлявся на полі релігій­нім. Клієнти приймали участь в реліґійнім культі родів, з якими були звязані. Цю участь названо пасивною, бо вона полягала в цім, що клієнти були присутні при виконуванню релігійних обрядів членами роду. Поза цим клієнти були звя- зані з поодинокими родинами. Вони входили в склад рим­ської родини. Кождий клієнт мусів належати до якоїсь роди­ни. її голова був для клієнта «патроном». Слово «pater» було зразу тотожне зі словом «pater» — батько. І становище клієн­та пригадувало становище сина. Ріжниця була в цім, що син по смерти батька усамостійнювався, а клієнт все оставав клі­єнтом. Патрон був правним заступником клієнта. Клієнт одержував від патрона земельний наділ в уживаннє.

Не менше неясне як походженнє клієнтів є походженнє тої верстви людности Риму, якої боротьба за суспільну та полі­тичну рівноправність виповнила першу добу історії римської республики. Це є верства, що виступає під назвою плєбеїв. Є здогади, що плєбеї це були передусім колишні «клієнти», що в процесі переміни первісних відносин поселилися масово в самім місті Римі та його найблизшій околиці. Инший погляд добачує в плєбеях потомків вільних селян, що при­йшли та поселилися рівночасно з «патриціями». Врешті є і така гіпотеза, що плєбейська маса складалась в першу чергу з пришельців, чужинців, які поселилися в Римі як купці, про­мисловці та ремісники, або примушені шукати тут захисту перед пімстою чи карою, що грозила їм в давнішій батьківщи­ні. Незалежно від цего, яким був би початок плєбеїв, вони виступають на арені історії як елємент, осілий в Римі, місце­вий, не чужий. Його суспільно-політичне становище в 5-м століттю до Хр. було зовсім анальоґічне до положення атен- ського демосу в добу пановання там аристократії. Суспільно були плєбеї людністю міською. В протиставленню до патриці­їв, що представляли собою земельну аристократію, вони представляли торговлю, промисел та ремесло. З огляду на своє економічне положеннє вони в загалі були «суспільним низом» — але тільки в перших стадіях розвою поділ на патри­ціїв та плєбеїв покривався з поділом на бідних та богатих. В міру економічного розвою в плєбейських руках найшлися чималі богацтва і плєбейська маса — знову анальоґічно як в Атенах — «зріжничкувалася». Вона обхоплювала собою не тільки римську бідноту, але і середно та дуже заможні ґрупи людности.

Політично були плєбеї безправною частиною людности Риму. Вже в часи королівства сенат складався виключно з патриціїв, але тоді це питаннє не мало ще гостроти, яку одер­жало пізніше.

Економічний розвій Риму йшов в напрямі некориснім для виключно привілейованого становища патриціїв. Госпо­дарський характер Риму змінявся. Колись виключно хлібо­робська та скотоводська країна ставала країною торговель­ною та промисловою. Місце «натурального» господарства займало вимінне та грошеве. Торговельний та промисловий капітал зростав та ставав чимраз важнішу ролю грати в гос­подарськім життю Риму. Це відбувалося як і в Греції в супро­воді зубожіння та пролетаризації дрібних хліборобів та важ­кого задовження всеї, як сільської так і міської бідноти у маючих патриціїв та плебеїв. Витворилися було положенне, яке в Атенах дало підставу для «демократії» в її своерідних формах. В Римі пішов розвій иншим шляхом. Не зустрічаемо тут як в Атенах радикальних реформ, по яких можна би діли­ти історію на окремі, різко відмінні один від одного періоди. Тут патриції уступають крок за кроком, здають боронені позиції не інакше, як тільки відступаючи на другі, боронені відтак неменше завзято. Може бути, що цю тактику накинуло патриціям зовнішне положенне Риму. Безнастання военна небезпека змушувала удержувати внутрішний мир а разом з ним співучасть плебеїв в боротьбі з зовнішними ворогами — хоч би ціною уступок. На всякий випадок ця тактика дрібних уступок е характеристична для Риму. Безперечно вона при­чинилася до остаточного висліду боротьби, якого певно не передбачувала плебейська біднота. Переможені в боротьбі патриції разом з частиною переможців — плєбеїв утворили нову аристократію, яка відріжнялася від давної тільки своїм походженнєм та основами, на яких було побудоване її паную­че в державі становище. Місце плєбеїв заняли тоді нові вер­стви суспільного низу і почалася серед змінених відносин нова фаза суспільної та політичної боротьби. Перша її фаза, період боротьби плєбеїв з патриціями — це боротьба з родо­во-племінним устроєм. її закінченнє — це ліквідація цего устрою та перехід до нових форм буття.

В. Політичний устрій раньої республиканської доби

В Греції, з окрема в Атенах перехід від королівської до рес- публиканської форми відбувся на тлі релятивного зовнішно- го мира. Мир з одного боку робив зайвою сцентралізовану в особі короля владу, з другого боку пособляв економічному та орґанізаційному скріпленню республиканської аристократії. По всякій імовірности цей перехід відбувся там шляхом ево­люції, якої послідний етап тільки незначно зміняв існуючий порядок. Характеристичне те, що пр. в Атенах лєґенда моти­вувала цей перехід якраз заслугами останнього короля, ізза яких — мовляв — ніхто не був достойним стати його наслід- ником. В Спарті заведено подвійне королівство. Ця установа ріжнилася по сути від установи конзуляту не більше, як від єдиновластя, але в ній задержало само імя королівства. Одно і друге вказує на те, що в Греції королівство пережилося було та ніби то природно відумерло.

Римська традиція звязала з останнім королем спомин най­гіршого внутрішнього правління та з його насильним усунен- нєм память боротьби за визволеннє спід зовнішнього завойо- вання. Спомин королівства був наповнений і сила цего спо­мину була така дужа, що навіть ще через чотири століття пізніше, коли розвій обставин опять довів Рим до єдиновлас- тя, носителі цеї нової єдиноличної влади мусіли уникати всего, що нагадувало би формально королівство. Не зважаю­чи на цю, очевидно гостру боротьбу, яку зведено з королів­ством та з якої вийшов новий устрій Риму, цей новий устрій приніс зміни зразу тільки дуже незначні, так би мовити необ­хідні тільки. Поза ними остала непорушеною майже вся доте­перішня структура.

Королівська влада перейшла на двох, виборних все на рік урядовців, званих преторами /:полководцями:/ або суддями, а відтак, з огляду на те, що виконували свої завдання колєґі- яльно, колєґами — «конзулями». Вони задержали майже весь обсяг ділання короля. Тільки функції релігійного характеру, виділено: їх виконував «rex sacrificulus», «король» релігійної справи, якого становище заняла пізніше фактично колєґія жреців з начальним «pontifex maximus» на чолі. Впрочім займали конзулі те становище в державнім устрою, яке до того займав король. В тім часі повстав теж уряд квесторів. Згодом квестори заняли самостійне становище супроти кон- зулів — в справах фінансових вони виконували до певної міри контролю над конзулями. Зразу вони були тільки поміч­никами, конзулів без «imperium» себ то без атрибуту власти найвищих урядовців, в справах судових та фінансового прав­ління.

До якої міри уряд конзулів був продовженнєм королівства і як мало ріжнився в старім Римі республиканський устрій від попереднього, це наглядно показує установа «диктатури». В ній формально була передбачена та допущена можливість повороту хоч на означений тільки час до єдиновластя. Іменно-ж кождий конзуль мав право на випадок зовнішньої або внутрішньої небезпеки для держави назначити на протяг 6-ти місяців «диктатора» з нічим необмеженою властию. Вже само те право конзуля має далеко нереспубликанський зміст. Про назначеннє диктатора рішає конзуль зовсім самостійно, невязаний нічим, ані рішеннєм народнього зібрання ані поглядом сенату. Сама диктаторська влада — це королівська влада, обмежена тільки часово. Існуючі уряди, з окрема уряд конзулів, не перестають існувати. Диктатор — це «третин колєґа» конзулів, але колєґа, що не вийшов як вони з народ- нього вибору, невідповідальний як вони перед сенатом, невя- заний ухвалами останнього і властию своєю вищий понад конзулів. Правно диктатура рівналася часовому завішенню республиканського устрою, якого весь апарат ставав підчине-

ним диктаторови. На ділі, в практиці установа диктатури, що ратувала Рим в часи великих, зовнішних небезпек, була уста­новою суто консервативною з огляду на внутрішний її устрій. З окрема це була установа, тісно звязана з пануючим стано­вищем сенату. В ній містилося те «право застережене, яке сенат та його оґрани виратували для себе з часу пановання аристократії ще крізь бурі станової боротьби».

Инші установи остали на разі такими, якими були в часи королівства. Передусім не змінилося формально становище сенату. Як досі, він остав радою без означеної точно компетен­ції. Ного рішення мали в прінціпі тільки значіннє дорадне, хоч до його компетенції належало потверджуваннє ухвал народнього зібрання. Але на ділі вплив та значіннє сенату зросло дуже. Становище конзулів супроти сенату було значно слабше як становище короля. З одного боку «колєґіяль- ність» — себ то конечність згоди обох конзулів в кождім випадку вязала політику конзулів. З другого боку коротко- тревалість їх урядовання викликала те, що сенат ставав оди­ноким чинником, що міг «вести лінію» державної політики послідовно, незалежно від змін викликаних кождочасними виборами. Однаково-ж тайна сили сенату лежала не тільки в цих формально-орґанізаційних відносинах. Сенат був не тільки установою в політичнім устрою Риму як державної одиниці. Він був рівночасно найвищою установою в орґаніза- ції пануючої верстви римського суспільства. Ця нерозложена внутрішними противенствами інтересів, навпаки обєднана спільними інтересами, тісно споєна боротьбою за своє стано­вище, замкнена перед чужими елєментами прінціпом родо­вим верства патріціїв мала в сенаті свій орґанізаційний центр, свою постійну репрезентацію. Сила цеї верстви була власне силою сенату. Те, що він був рівночасно установою в державнім апараті і становою та партійною орґанізацією, скріпляло сенат на внутр та на зовні. Внутрішно — воно хоро­нило його від роздорів та внутрішньої партійної боротьби. В відношенню до урядів республики, яких носителі були репре­зентантами та членами тої-ж верстви патриціїв, сенат мав перевагу дякуючи цему, що незалежно від становища, яке випливало з самого політичного устрою, він був найвищою та найсильнішою установою в партійній орґанізації патриціїв. Конзулі, що формально-правно могли би нехтувати ухвали сенату, мусіли коритися перед силою станової та партійної дисципліни. Те саме надавало сенатови силу в відносинах до отсих зібрань загалу горожан, які перенято до республикан- ського устрою та які повстали в попередній ще добі. І ці зібрання були фактично орґанами цеї-ж пануючої частини римської людности патриціїв.

В першу добу республики зустрічаємо два роди цих зібрань, що оба існували ще в часи королівства. Це є старі зібрання куріяльні — «comitia curiata», та пізніше повсталі зібрання «по сотням», центуріяльні — «comitia centuriata». Римська традиція приписувала заведеннє останніх королеви Сервієви тулієви, а теорія добачувала в них початок еманципації плєбсу. мовляв, центуріяльні зібрання були першою установою, в якій плєбеї мали признане собі право голосу. такий погляд тільки в частині оправданий. Заведеннє центуріяльних зібрань було безперечно реформою, що заводила глибоку зміну в дотеперішнім устрою риму. З цеї точки погляду їй треба признати велике прінціпове значіннє, — а практичне о стільки, що в центуріяльних зібран­нях особливо ясно унаочнювалося політична безправність плєб- су, і через те і їхні домагання скорше та ясніше формулувалися. Але само собою заведеннє та орґанізація центуріяльних зібрань не були наслідком сили плєбсу. їх заведено незалежно від стану суспільної боротьби і без огляду на неї, виключно з мотивів вій­ськового порядку, для кращої орґанізації воєнної сили риму. А сама орґанізація цих зібрань ясно показує, що про який- небудь успіх плєбеїв не можна було говорити. навпаки. Ця орґанізація вказує ясно на силу аристократичних елєментів, які в центуріяльних зібраннях зуміли запевнити собі рішучу та певну перевагу. Воно й не могло бути інакше. «Comitia centuriata» народилися в добу росту економічної та політичної сили старої римської аристократії, на передодні повного політичного тріюм- фу цеї верстви, яким було заведеннє республики.

новість та глибоко реформаторський характер, про який згадано, лежав в цім, що центуріяльні зібрання були побудо­вані виключно на основі маєткового цензу. Це була основа глибоко ріжна від цеї, на якій стояла дотеперішня орґаніза- ція Риму. Не приналежність до роду, тільки посіданнє майна, а власне нерухомого, земельного майна рішало про станови­ще горожанина та його право в зібранню. В родово-кровнім прінціпі це був перший глибокий вилім. Накинула його — зовсім як «сольонську» реформу в Атенах — потреба піднести та доцільно зорґанізувати військову справу в державі. Стара орґанізація війська, оперта на «природній» родовій основі, не вистарчала. Вона не задовольняла ані потреб відповідного узброєння армії, ані її орґанізації, ні боєвої справности. Вимагання розвитої воєнної техніки примушували покласти в основу воєнної орґанізації прінціп річевої, обєктивної доцільности. Це був згляд на озброєння. Поза-як в горожан- ській армії обовязок озброїтися лежав на самих горожанах, то питаннє озброєння горожанина було питаннєм його маєтко­вої заможности. Поділ армії на основі озброєння мусів стати поділом на основі майна.

Спосіб, як переведено орґанізацію — це була рівночасно орґанізація війська й орґанізація горожанства — вказує ясно на силу аристократії. Чисто військовий момент висував на перший плян важкозбройну піхоту. Як би витягнути з него прості, безпосередні внески, то і в области політичних прав повинна би перейти перевага до верстви, яка виставляла отсих важкозбройних піхотинців. На політичнім полі пови­нен був запанувати «середняк», і військова реформа повинна би була стати реформою «помірковано демократичною». Сталося в Римі інакше. Поділено весь нарід на пять «кляс», до яких зачислялися горожани відповідно до вартости земель­ної власности. /:Етимольоґічно, тільки перша з них називала­ся клясою «classis» — решта находилася «infra classem» низше кляси, — щойно пізніше значіннє слова «кляса» поширило­ся.:/ До першої кляси належали землевласники, що могли і мусіли ставати в повній зброї: з шеломом, панцирем, мета­левим щитом, наколінниками, мечем та списом. Горожани другої кляси не мали панцира і щити мали деревляні. Трета кляса не мала ще й наколінників і т.д. Поза цим поділом находилася з одного боку кіннота, з другого безземельні горо- жани, з яких складалися сотні військових музикантів та ремісників. Комонників вибирали урядовці споміж горожан всіх кляс, але третина їх мусіла належати до старих патриці- ївських «tribus». Кожда кляса, комонні «лицарі» /:«equites»:/ та поза клясами поставлені «пролєтарії» були поділені на сотні — «центурії». І власне цей поділ на сотні показує суто аристократичний та консервативний характер «реформи» «Сервія Тулія». Іменно-ж поділялися «лицарі», числом всего 1800, на 18 сотень споміж яких 6 було застережених для ста­рих патриціївських родів: /. Перша кляса начисляла 80 цен- турій, дальші — до четвертої включно — по 20, пята - 30 центурій. Поза клясами стояли 2 сотні музикантів та 3 реміс­ників. З числа сотень половина була центуріями «молодших» /:від 17. до 46. р. віку:/, половина друга — це були центурії «старших» /:від 46. до 60. р. віку:/. Як сказано — орґанізація мала мету військову та політичну. Центуріяльні зібрання заняла місце старих «куріяльних», яким остав окрім сакраль­них завдань тільки дуже вузкий круг ділання /:головно при­сутність при всяких урочистих правних актах:/, який згодом ще далі звужувався, так що врешті ці зібрання зовсім пере­велася. Центуріяльні зібрання стали нормальними зібрання­ми «римського народу». На них відбувалися усі голосовання, та — що найважніше — вибори. І власне описана орґанізація запевнювала перевагу при голосованнях елєментам аристо­кратичним та консервативним. Голосовано сотнями. Всіх сотень /:центурій:/, значиться і голосів, було — вчисляючи в це і «пролєтарські» центурії — 193. Отож 18 лицарських цен­турій разом з 80 центуріями першої кляси мали 98 голосів, себ то абсолютну більшість. До того вони голосували перші: коли вони переголосували згідно, голоси дальших центурій не мали ніякого вже практичного значіння. Хоч не маємо статистичних дат про число учасників поодиноких кляс, ми мусимо приняти, що сотні лицарські та сотні першої кляси були значно менші чим сотні дальших кляс. Ця обставина викликала в декого сумнів, чи описаний поділ на центурії був задержаний справді для військово-тактичних завдань, чи центурії, по яким голосовано, були дійсно заразом і так­тичними військовими частинами. Полишаючи на боці це питаннє, ми мусимо підчеркнути політичний бік справи: орґанізація центуріяльних зібрань запевняла в них рішаю­чий вплив значній меншости «римського народу», а власне цій його частині, що виставляла лицарські та центурії першої кляси. Це була найбільш маюча частина людности — і навіть вона не вся. Підставою поділу на кляси було зразу не майно взагалі, а тільки нерухоме — себ то земельна власність. Значиться — перевагу в центуріяльних коміціях мали великі землевласники, а ними були патриції. Пізніше, при кінци 4-го століття принято за основу поділу маєток взагалі — це було вже наслідком цеї суспільно-економічної еволюції, яку перейшов тимчасом Рим. В першу добу римської республики були центуріяльні зібрання орґаном, в якій рішаючий голос мала земельна аристократія Риму. Хоч переломано старий родовий прінціп як основу політичної орґанізації, то родова аристократія панувала далі — тільки змінилася, змодернізу- вала, приноровила до нових потреб орґанізаційна форма, що запевняла їй пануюче в державі становище.

Подібно — як центурії бідніших обєднували в собі більше число горожан чим сотні лицарів та першої кляси, так і в кождій клясі сотні «молодших» порівнуючи з центуріями «старших». З природи річи перших було значно більше як других. Не зважаючи на це, число центурій одних і других було однакове. Це хоронило старших перед переголосованнєм з боку молодших. І в цім теж проявляється консервативна риса реформи, якою заведено центуріяльні коміції.

В часі, коли заведено центуріяльні зібрання, переведено в Римі і другу ще реформу, яка мала теж саме прінціпове зна- чіннє та яка згодом виявила чималі практичні наслідки. Це був поділ Риму на місцеві округи «tribus». Досі невияснено, чи та який звязок був між цим новим поділом та древними «tribus» племінними. Нові округи були поділом виключно льокальним. Поділено Рим зразу на 4 «tribus» міські, яких число опісля збільшилося 16-ти сільськими, в часі прилучен­ня Кампанії зросло до 29, врешті до 35. Мета цего поділу була технічно — адміністраційна. «Трібус» були основою для стя­гання податків, виконування публичних повинностий та — передусім — для притягання горожан до військової служби. До кождої центурії приділювано приблизно однакову скіль- кість мешканців кождої «трібус» так, що кожда центурія обхо­плювала своїм складом усю область Риму. Це було теж уда­ром по старій родовій орґанізації, приготовляло ґрунт, на якім витворювалося нове поняттє римського горожанина, незалежне від родової приналежности. Крім цего, поділ на льокальні округи мав і друге ще значіннє. Він дав основу, на якій римські плєбеї могли зорґанізуватися поза центуріяль- ними зібраннями, де патриції мали забезпечену правно пере­вагу. На основі поділу на «трібус» виріс згодом побіч обох попередних ще третий рід зібрань, на яких перевагу мали плєбеї, — зібрання трибуторій — «comitia tributa». Ці зібран­ня стали зібраннями плєбсу і в боротьбі між патриціями та плєбеями вони відіграли рішаючу ролю.

Це були елєменти, що складалися на устрій римської рес­публіки в часі, коли вона повстала: уряди, сенат та народні зібрання. Взаємини між ними, розмеження їх обсягу ділання, врешті особовий склад їх — змінилися протягом перших двох століть існування республики. Самі ці елєменти остоялися в політичній боротьбі, хоч як основно та глибоко змінився їхній зміст та значіннє.

3.