І. Розділ Зовнішний розвій Риму

В добу, коли Греція находилася вже на передодні утрати своєї незалежности, коли вона мала за собою століття високо розвитого буття, Рим не був ще величиною, з якою числилася би тодішня світова політика.

Початки цего розвою губляться в сумраках непроясненої досі доби в історії апенінського півострова.

В многих напрямах пригадує ця історія історію старої Греції. Вже ґеоґрафічне положеннє в дечому дуже подібне. І тут і там півостров занятий горами представляє в основі однакову картину з дуже подібними умовинами для політич­ного буття. Правда, є ріжниці. Побережжа Греції більш роз­виті. Тільки на півдни береги апенінського півострова так богаті природними заглибленнями, як береги Греції. Далі, апенінський півостров не має біля себе архипеляґів, що так як архіпеляґи грецького моря були би легким тереном для експанзії. Три великі острови, що окружають Італію, вимага­ли порівнуючи більшої та зорґанізованої сили для свого опа- новання. Що до самого суходолу, то теж його «гористість» не така абсолютна як балканського. На півночі він має велику долину По, на заході Кампанську рівнину та ще долину Тибру та Арно. Партикуляризм політичного життя не був тут накинутий природою з такою силою, як це було в Греції. Але все те ріжниці тільки «ступеня». Ґеоґрафічна основа на обох півостровах в головнім однакова. Також і історичні події виказують значну подібність. І на апенінськім півострові від­булося в доїсторичну добу заняттє його пришельцями. Тільки на півдні зустрічаємо ще в історичну добу останки колишньо­го туземного населення. Це були правдоподібно Сікунці, Сікани, Япіґи та Опіки. І в цім ще анальоґія, що оба півостро­ви на протязі дуже довгого часу не були наражені на новий якийсь нахід нових завойовників з суходолу.

Але заходила прецінь одна ріжниця, Греція після завойо- вання грецькими племенами найшлася вся в руках спорідне­них собі та обєднаних культурно племен. Первісні її мешкан­ці, оскільки удержалися ще якийсь час побіч переможців, не представляли собою чинника, з яким приходилося би заво­йовникам справді числитися. їх останки скоро сплилися з пришельцями. Натомість в Італії зустрічаємо вже після заняття її новими мандрівниками помимо останків первісної людности ще два, чужі собі походженнєм та культурою етніч­ні світи. З одного боку зустрічаємо споріднені з Гелєнами племена Італіків: Самнітів, Сабінів та Лятинів. З другого, нарід Етрусків — нарід невиясненого досі походження, з власною, доволі розвитою культурою, що займав територію на північ від Тибру, головно західне побережже півострова. Ця обставина мала рішаючий вплив на розвій політичних форм на апенінськім півострові. Як в Греції, так і тут первіс­но не сягала політична орґанізація поза межі «села» та «волости», що були рівночасно місцевими та родовими обєд- наннями. Ширші звязки, що обхоплювали цілі ґрупи таких дрібних орґанізаційних одиниць, мали не політичне, а виключно сакральне значіннє. Вони були так в Етрусків, як і в Італіків. Ці звязки не були в силі перепинити ворожнечі, що панувала між поодинокими волостями. Перехід до шир­ших обєднань політичного характеру відбувся тільки під впливом цеї ворожнечі, яка ділила оба названі світи, Італіків та Етрусків, ця ворожнеча стала тяжкою та затяжною війною, в якій ішло в першу чергу про територіяльні завойовання, відтак також про панованнє над морським побережем та звя- зані з цим торговельні інтереси. В процесі цеї війни, в тіснім звязку з нею відбувається тісніше політичне обєднаннє цілих ґруп самостійних давніше волостий в одну цілість. Це діється таким шляхом, що одно з «міст», дякуючи особливо корисним умовинам, підчиняє собі сусідні волости.

Така роля завойовника — обєдинителя припала в долині Тибру на долю Риму. Дякуючи свойому корисному положен­ню на палятинській горі, що позволяла йому стратеґічно запанувати над устєм Тибру та його долиною, Рим зумів під- чинити собі сусідні лятинські волости. Разом з цим він пере­ймає провід в боротьбі з Етрусками. Наступаючою стороною були зразу Етруски і по їх боці була зразу перевага. Історична традиція Риму переховала память невдач в боротьбі та часо­вої залежности Риму від Етрусків. Щастєм для Риму були незалежні від него події. Етруски поширили були своє пано- ваннє також на північ в долині По та в союзі з Картаґеною на побережже Корсики. Поширеннє на північ поставило Етрусків безпосередно перед необхідність боротьби з Кельтами — Ґалійцями, що на протязі 6-го століття покінчили були свою експанзію в Західній Европі, та які заняли були оба береги ріки По. Напір з боку Кельтів та важка боротьба з ними осла­били Етрусків. На переломі 6-го та 5-го століть Рим визволив­ся з етруської неволі, а далі чимраз виразніше та з чимраз більшим успіхом перейшов в наступ. Рівнобіжно з війною Рим розпочав та переводив діло політичної орґанізації, яке на довгі часи рішило про долю не тільки Італії, але цілої пів­денної та західної Европи, частини Азії та Африки. Під впли­вом війни з Етрусками, для відпертя етруської небезпеки повстає /:493. р. до Хр.:/ «лятинський союз». Це є початок полі­тики союзів, яка в своїм результаті довела до державної орґа- нізації на широкій територіяльній та «національній» основі, а далі до світової римської держави. через те можна сказати, що «історія Заходу починається» з початком цего конфлікту Італіків з Етрусками.

напір ґалійців, що приніс римови щасливий зворот в його боротьбі з Етрусками, мав ще дальше значіннє для росту риму.

Обєднаннє Італії не було тільки актом військової та дип- льоматичної перемоги. Століття, які попередили це зовніш- не, формально-орґанізаційне обєднаннє, були періодом вну- трішного обєднання. Під впливом економічного розвою пар­тикуляризм окремих сіл, міст, волостий та племен пережився вже, людність ріжних племен по части перемішалася, а в кож- дім разі увійшла в постійні живі взаємини. рим чимало при­чинився до цего своєю кольоніяльною політикою. В завойова­них землях він поселював своїх горожан як кольоністів. Ці римські чи лятинські кольонії покрили залежно від поступу завойовань зразу середну, далі північну та південну Італію. метою цеї кольонізації було закріпити мілітарні та політичні завойовання — неминучим їх наслідком було етнічне збли- женнє всіх частин Італії. незалежно від цеї кольонізаційної діяльності риму впливала на таке зближеннє зміна господар­ської системи. Стихійно відбувався перехід від хліборобства та скотарства, що переважно самі заспокоювали прості потре­би людности, до вищих, більш складних форм. розвивалася торговля. Зразу вона обмежувалася до посередництва над­морських міст поміж чужими купцями, які привозили «замор­ський» крам, вироби чужого промислу, та власним с.то італій­ським «запіллєм», яке постачало сирівці. Згодом родилося бажаннє не вдоволятися такою ролею, а перебрати і замор­ську торговлю в свої руки. Вже в першій своїй стадії розвій торговлі ніс з собою глибоку зміну відносин.

Момент, про який мова, проявився на вні конфліктом з тодішньою панею південної та західньої частини Середземного моря, з Картаґеном. Цей конфлікт наспівав вже з-давна. Етруски були союзниками Картаґени — отже посередно Рим находився в стані війни з Картаґенцями вже в часи етруських воєн. Тоді картаґенський напір не міг звернутися проти Риму. Картаґенська сила була звязана війною з «західною Грецією», що обєднана Сиракузами, дійшла була до апоґея своєї полі­тичної сили. Крім цего, тодішний Рим ще не був тою силою, з якою конфлікт був би для Картаґени неминучим. Ще він боровся за своє становище в Італії. Вислід цеї боротьби не був ще певний і нічо не примушувало думати, що власне Рим стане для Картаґени противником, з яким прийдеться звести боротьбу не на життє, а на смерть.

Італії, він став тільки столицею її. Пізніші завойовання дали «світову» — в розумінню тодішного «культурного» світу ---------

імперію, що обхоплювала ріжні етнічно-культурні індивіду- альности під панованнє одної між ними, а власне Італії. Не можна твердити, що сам конфлікт з Картаґеною штовхнув Рим на цей шлях. Не будь його, однаково Рим, як державна орґанізація Італії, мусів би спинитися перед проблємом, накинутим йому господарським розвоєм. Море невідклично було би вплинуло на цей розвій. Італія мусіла стати торго­вельною країною, а в слід за тим і її політика мусіла би під- чинитися інтересам торговлі, добувати заграничні ринки та шляхи. Але цей конфлікт прискорив розвій. Рим почав імпе- ріялістичну політику ранше, як це було би сталося без него. З пуніцькими війнами звязаний початок «імперії». Сицилія стає першою римською «провінцією» — за нею Сардинія та Корсика другою. Добуттє долини По та утвореннє з неї третої провінції, Цісальпінської Ґалії, було рівночасно й останнім етапом першої стадії римської політики та одним з етапів нової. Воно закінчувало стратеґічне забезпеченнє Італії і було походом на чужі землі, з метою завоювати їх для безпосеред- ного економічного використання.

Дальші завойовання ішли тепер прискореним темпом. На заході піринейський півостров став римською провінцією. На сході Македонія та Греція, далі Мала Азія. Рим став паном Середземного Моря. На протязі першого століття до Хр. заво­ював Рим Ґалію, поширив своє панованнє на Азію та Єгипет. Середземне Море згл. його побережже одержало на півночі та сході глибоке суходольне запіллє. Рим став «паном світу». Бодай в очах Римлян став весь тоді відомий мир, «orbis terrarum» тотожним з римською імперією.

Починаючи з 2-го ст. по Хр. настає для Риму період, який можна би назвати періодом нестримного розпаду. Зовнішні вороги Риму, на сході та півночі переходять в наступ. Чимраз важче стає оборонити загрожені ними межі римської держа­ви. Рівночасно як ростуть — м.ин. під впливом римської культури — сили ворожих сусідів, сили Риму падуть. Тільки штучно, дякуючи орґанізаційному та політичному хистови імператорів удається ще зупиняти розклад, віддаляти розпад та остаточний упадок «вічної» держави. Італія а з нею Рим перестала вже була бути дійсним осередком імперії. Вона втратила економічну свою силу, як орґанізаційний центр гос­подарського життя всеї держави. Разом з цим прийшов упа­док її людности, як творчого, орґанізуючого з точки погляду державної політики чинника. Поза Італією повставали нові, від неї сильніші, активніші осередки і до них стали «тяготіти» поодинокі частини імперії. Видимим знаком та визнаннєм цего було перенесеннє столиці на схід, до Греції, остаточно до Візантії. Це перенесеннє було не тільки визнаннєм, що «точка ваги» в державі пересунулася, що Рим перестав нею бути. Воно значило, що взагалі імперія як цілість вже не мала нія­кого обєднуючого осередку. Візантія не була ним ніколи. Хоч формально і був зразу «Константинополь» столицею імперії, в дійсности він був нею тільки для східної її частини. Перенесеннє столиці тільки виявило ясніше та прискорило поділ римської імперії на дві. Обі частини ставали одна до одної іноді в прямо ворожім відношенню. Економічно краще поставлена, богатша східна, не то що не давала західній допомоги в її боротьбі з наступаючими чимраз то сильніше «варварами»; її політика ішла в цім напрямі, щоби наступаю­чих варвар направляти на західну державу і таким способом відсувати небезпеку від власних границь. Так візантійська дипльоматія кинула західних Ґотів з Алярихом на Західний Рим 410. р. А Західний Рим вже втратив був усю силу, він упав під ударами, що наносили їх йому одні по других нові завойовники. На західній римській території повстав цілий ряд нових держав. Тільки культурна лятинізація, романіза­ція Ішпанії та Ґалії остала як памятка колишнього римського володіння на цих територіях. З самою-ж «urbs», самим містом Римом після кількох століть повного його занепаду звязано нові течії, що зродилися були на руїнах римської імперії. Звязано з Римом ідеї світової, універсальної держави та уні­версальної церкви. Дякуючи цему стара римська держава вже після свого упадку відіграла ще раз ролю в життю світу. З окрема дякуючи цему, державні установи старого Риму могли впливати на розвій форм політичного устрою в століт­тя після цего, як самі згинули.

Східна римська держава простояла ціле ще тисячеліттє серед майже безупинної боротьби за своє буттє. Вона впала врешті під ударами сили, що з черги утворилася на сході, як спадкоємниця давніших завойовників. Турки поклали кінець східно-римській державі.

2.