Розділ Державна орґанізація

А. Відношення до території

В найранішу добу середньовічча, коли державна творчість оставала в руках кочових або напів-кочових народів, держав­на орґанізація з природи річи не була звязана з якоюсь озна­ченою територією.

навіть після завойовання та осілости завойовників, ми не можемо найти такого звязку держави з територією, який бачимо в модерній державі. момент «народу», а власне пану­ючого народу, був довго ще далеко важливішим, як момент території. Ще довго після завойовання територія є тільки предметом головно економічного використовування її пере­можцями. Самих переможців, зглядно їх наслідників, вона ще нічим не звязує. Головно, вона не звязує нічим державної влади, що далі ще затримує свій не-осілий, кочевий характер. В наших історичних переказах про князя Святослава вираз­но підкреслєна ота не-осілість влади, її не-звязаність ще з державною територією.

Це остає в тісному звязку з юридичним середньовічним розумінням відношення держави до території. те розуміння тільки мало ріжнилося від приватно-правного поняття влас- ности. Держава в лици пануючого була власником держав­ної території.

Таке юридичне розуміння відношення пануючого до дер­жави, зглядно до державної території, називаємо патримоні- яльним розумінням. Держава середньовічча була таким чином типом патримоніяльної держави.

Б. Державна орґанізація

а. Відносини раннього середньовіччя

Народи, що виступили на сцену в ранню добу середньовіч- ча, представляють як степенем свойого політичного розвою, так і характером своєї політичної орґанізації, розходження та ріжниці. Не зважуючи на те та на ріжниці політичної термі- нольоґії, можна встановити деякі загальні риси цего устрою, який попередив добу феодальної держави.

Цей устрій оставав скрізь в звязку з суспільною структурою та її розвоєм. В найранішу добу ми бачимо скрізь народоправ­ство. Повнота влади була в руках всіх дорослих, здатних носити зброю, вільних членів племени. На зібраннях в складі всіх цих повноправних громадян западали ухвали в усіх важ­ніших справах, з окрема в справах війни та мира. Вони-ж, оті зібрання усіх вільних, були теж судом. Згодом на тлі політич­ної рівновартности усіх вільних повставали певні ґрупи полі­тично більше впливових осіб. Суспільна аристократія стала фактично захоплювати провід в політичному життю — голов­но таким чином, що «ініціятива» та приготовлення ухвал належали до неї, а загал «вільних» тільки приймав або від- кидував внески на народніх зібраннях, «вічах». Окрім тої аристократії здобули жреці у Кельтів та північних Ґерман особливе значіння та впливи.

Дуже стару установу королів ми зустрічаємо скрізь. Королі, що мали у ріжних народів ріжні назви, займають неоднако­ве, то слабше то сильніше становище в політичнім устрою. Взагалі, в звязку з еволюцією ранньої доби середньовічча оставала тенденція до зросту та скріплення королівської влади. Відносно Ґерман значіння та сила королів зростало разом з обєднюванням первісних дрібних племінних звязків в ширші політичні одиниці. Зріст значіння та становища королів проявлявся в ріжних напрямах. Передусім станови­ще королів ставало трівким. Первісно королі були тільки полководцями, що їх покликувала на це становище «народня воля» на час війни; по закінченню війни вони ставали знову тільки рядовими вільними членами племени. Розвій пішов в цьому напрямі, що королі стали постійними, досмертними начальниками, необмеженими тільки на час війни. Далі, закріплювалося їх становище ще більше через те, що воно ставало дідичним. Дідичність була — що правда — тільки фактична: в прінціпі тільки обрання народнім зібранням назначало королів, але фактично покликувано на становище короля звичайно — хоч і не все — синів після батьків. При цьому особисті спосібности, розум, зручність та енерґія, та передусім богацтво та військова сила мали велике значіння.

Відносини поміж королівською владою та «народом» скла­далися ріжно. Залежно від обставин, перемагала то королів­ська влада, що представляла державний централізм, то «народня», яка в звязку з суспільним розвоєм ставала владою одної тільки частини людности, суспільної аристократії. конкуренція отих двох чинників, що у нас проявлялася постійним соперництвом князів та віча, — істнувала скрізь. Зовнішньо проявлялася вона істнованням двох родів публич- них урядовців: урядовців короля /:князя:/ та виборних «народ- ніх» урядовців. Взагалі перемагала в тому періоді на заході Европи королівська влада, спихаючи представників народ- ньої влади на становище низше та обмежуючи їх компетен­цію до справ місцевого самоврядування. так напр. в державі франків вся публична адміністрація опинилася в руках коро­лів, що виконували її через своїх урядовців.

Що до орґанізації владного апарату, треба визнати як характеристичну для періоду, про який мова, установу «дру­жини». Дружина, це було окруження короля або иншого воєн­ного ватажка, звязане з ним узлом особистої вірности. Первісно була дружина інституцією військової орґанізації. З поступом державної орґанізації та з поширенням завдань пануючого змінила передусім королівська дружина свій пер­вісний характер.

Помимо всіх ріжниць устрою, держави раннього середньо- вічча представляють те спільне, що вони були безпосереднім наслідком завойовання. момент військової сили грав в них найголовнішу ролю. До цего була пристосована і їх орґаніза­ція, що покривалася в великій мірі з військовою орґанізацією переможців — завойовників. «Звідси плила» централізація з пануючим як найвищим полководцем на чолі. Ціли держави, завдання, які вона ставила собі, зводилися в головному до утримання завойовання та забезпечення його овочів. З тої точки погляду треба зачислити напр. державу Східніх Ґотів в Італії не поміж держави раннього середньовічча, а уважати її продовженням римської держави під новою династією. Инші держави, про які тут мова, були державним приміти­вом. Щойно коли доконалося в них злиття ріжних етнічних елєментів в одну народню цілість, почалася їх еволюція в напрямі нових форм.

б. Орґанізація феодальної держави

Розвій феодальної системи, її економічні основи та суспіль­на структура виявилися особливим, характеристичним для европейського середньовічча, устроєм держави. В многім цей устрій є протиставленням цего, що бачили ми в державах клясичної европейської старовини. З точки погляду орґаніза- ції представляється феодальна держава в ріжних напрямах, як держава менше зорґанізована, більше примітивна, порів­нюючи зі старою Грецією або Римом. В деяких напрямах, а власне, оскільки йде про одноцілість орґанізації та її технічну якість, представляє феодальна держава низший тип, навіть порівнюючи з деякими державами раннього середньовічча. так з окрема феодальні держави, що повстали після розпаду франконської імперії, не виявляли вже тієї одноціло зорґані- зованої та здисциплінованої цілости, як франконська держа­ва в добах свойого розцвіту.

З двох сторін діяли сили, що ослаблювали середньовічну феодальну державу. Із зовні обмежували її дві «універсаліс- тичні», понад-державні орґанізації: римська церква та «свята римська імперія». Вони оспорювали самостійність «націо­нальних держав», що повстали на заході Европи, і вимагали підчинення їх собі, — при чому вони самі находилися одна з одною в довготревалій, затяжній боротьбі за геґемонію. особливо римська церква була для феодальних держав середньовічча небезпечним противником. Вона уміло вико­ристовувала антаґонізми, що істнували в нутрі цих держав, ослаблюючи становище державної влади в них та поглиблю-

ючи орґанізаційне їх роздвоєння. Внутрішні-ж відносини феодальних держав приносили теж ослаблення державної влади. Вони характеризувалися діянням витворених фео­дальною системою від-осередних сил, з якими з трудом тіль­ки боролася центральна влада, що представляла собою дер­жавну цілість та єдність. Яким роздертим на стани та на порівнюючи вузкі територіяльні одиниці було суспільство, — такою неодноцілою була і державна орґанізація. Само вже середньовічне розуміння держави та державної влади вияв­ляло цю неодноцілість. Фактичні відносини, що склалися на ґрунті феодалізму, розбивали державну орґанізацію на цілий ряд політично-правних відносин центральної державної влади до поодиноких частин території, до поодиноких станів або їх частин, корпорацій, а то й поодиноких осіб.

а. Пануючий

Носієм єдности та представником держави як цілости був у феодальній державі пануючий, король. Він був не тільки представником держави в зовнішних зносинах, але й у вну- трішних відносинах був передусім, іноді виключно, король представником цілости супроти територіяльних та инших партикуляризмів. В періоді, про який тут мова, були вже затерті етнічні ріжниці поміж завойовниками та завойовани­ми. Процес злиття одних та других в етнічно одностайну масу був вже на европейському суходолі закінчений. Не зважаючи на те, не було тоді «народів» в розумінню всеї людности дер­жави, як активного носія її єдности. Державне суспільство було глибокою прірвою поділене на стани, що оставали поміж собою в гострій боротьбі. З другого боку, господарський побут не вийшов поза стадію областного господарства. Господарський обмін не звязував ще людности держави в одну цілість, — навпаки, він ділив її на вузкі територіяльні одиниці. В таких умовах король був чинником, якого безпосередній інтерес, інтерес його економічної, військової, політичної сили уявляв собою інтерес «державної цілости». В цьому лежала роля фео­дальної монархії та її «історична місія». Монархія середньо­вічча була активним державо-творчим чинником.

Між тим розвій феодальної системи приніс ослаблення становища короля. В першу пору ця система принесла була скріплення монархії. Віддавання землі в уживання як запла­та за послуги, за постачання війська та виконування цивіль­ної адміністрації, скріпило зразу військову силу короля та поліпшило владний апарат. Це змінилося основно з дальшим розвоєм феодальної системи. Передусім фактична, а згодом правна, дідичність ленна принесла з собою незалежність феодального панства від короля, що як найвищий сеніор втратив можливість розпоряджати землею, що була в руках його васалів. Особливо коли вичерпався земельний фонд в руках пануючого, він втратив зовсім можливість впливати на особовий склад своїх васалів. Землі, що були вже в ленному володінню, переходили з рук до рук на основі ленного права, незалежно від бажання пануючого, а нових васалів він не міг вже установляти, бо вже не було вільних, невтягнутих ще в ленну систему земель. Теоретично, посідання з титулу ленна обовязувало до «вірности» феодальному сеніорови, бо-ж ленно було відплатою за цю вірність та виконування означених обо- вязків. Практично, пануючий ніколи не був певний станови­ща своїх безпосередніх васалів та їхньої «вірности». Таку певність могла запевнити пануючому тільки сила, можли­вість примусити васалів до послуху, — але сила пануючого, це і була сила його васалів, оскілько він нею розпоряджав. Крім цего він розпоряджав ще фінансовою та військовою силою, яку давали «коронні добра», «домени», «королівщина», та нероздані а затримані у власних руках ленна.

Політичне значіння найвищого феодального панства та його фактичну незалежність від центральної влади скріпля­ло те, що ленно було рівночасно урядом. Коли воно стало дідичним, став дідичним і звязаний з ним уряд. В середньо­вічному розумінню уряди представляли собою субєктивне право своїх носіїв, що обмежувало обсяг діяння центральної королівської влади і неминуче ослаблювало її. Але найбіль­шим джерелом сили цього панства, а разом з тим безсилля королівської влади, була середньовічна система військової орґанізації. Як система укріплень, так і система орґанізації армії сприяли децентралізації і зростови політичної сили феодального панства. Що до системи фортифікацій, то в звяз­ку з фінансовим ослабленням центральної влади ця справа мусіла належати до «місцевих» чинників. Помимо міст, що дбали про своє укріплення, мусіла центральна влада відда­вати справу забезпечення краю укріпленнями в руки фео­дального панства. Переважно його заходами повставали численні оборонні замки, що ними покрилася західня та середня Европа в добу середньовічча. Зрозуміло, що ті замки мали подвійне значіння. Вони були не тільки засобом оборо­ни краю перед зовнішним ворогом. Вони були рівночасно підставою для військової сили своїх панів, і на випадок кон­флікту з центральною владою давали їм «операційну підста­ву» для збройного виступу. Таким чином ті замки були вираз­ним зовнішнім знаком сили своїх власників і пригадували центральній владі її слабість. Ще більше значіння мала орґанізаційна система середньовічної армії. її основу пред­ставляла собою важка кіннота. Навіть назва утотожнила войовника, лицаря з кіннотчиком /:Ritter — Reiter — їздець:/. Навіть, коли візьмемо під розвагу обставину, що армії сере- ньовічча були порівнюючи мало-численні /:кілька-тисячна армія представляла тоді собою велику силу:/, — поставлення на озброєння такої армії перевисшало фінансову можність центральної влади. Кошти озброєння мусіли нести самі «лицарі». Через те армія середньовічча неминуче мусіла складатися з людей, що могли власним коштом ставитися верхи та порівнюючи дорого узброєні. Це були великі землев­ласники. Як все в історії, період переваги в армії кінноти мусів бути періодом також і політичної переваги земельної аристократії. Але феодальна система вносила тут ще один момент. Обовязок вірности та послуху звязував васаля тільки з його безпосереднім сузереном, був особистим звязком поміж ними обома. Таким чином, король як найвищий суверен міг вимагати вірности та послуху тільки від безпосередніх своїх васалів. Коли такий васаль не підчинився наказові, тоді король тратив власть над всею тією збройною силою, що її складали васалі непослушного васаля.

Таким чином вся державна орґанізація основувалася фак­тично на добрій волі великих королівських васалів. Державний владний центр був слабий супроти партикуля- ризмів, що їх представляли великі васалі. Перемогти ті пар- тикуляризми було можна передусім одним шляхом: шляхом такого скріплення становища найвищого сузерена, яке позволило-б йому зломити силою непослушних васалів. Серед пануючих тоді обставин можна було осягти це передусім шля­хом скупчування назад в королівських руках як найбільшої скількости ленн так, щоби найвищий сузерен став рівночасно й наймогутнішим поміж васалями. Такої тактики придержу­валися пануючі ріжних держав з ріжними успіхами. З повним успіхом ужили її французькі королі. Вони послідовно надава­ли опорожнені ленна членам династії, або затримували їх в своїх руках, а незвільнені ленна старалися набувати шляхом ріжних трансакцій і врешті, дякуючи цій системі, скупчили в своїх руках силу, що зломила при кінці середньовічча силу великих васалів. Другим шляхом було використовування центральною владою боротьби станів, з окрема боротьби фео­дального панства з містами. В цій боротьбі королі ставали — загалом беручи — по стороні міст, з виразною метою осла­блення феодального панства. Таке становище приносило в першу чергу користь містам, що використали його для скрі­плення власної незалежности. Щойно при кінці середніх віків, серед змінених відносин удалося монархії скріпити своє становище — тоді то доконався перехід до иншої державної форми, до абсолютної монархії.

Дякуючи представленим обставинам феодальна система викликала безпосередньо слабість королівської влади. Вона приносила ще посередньо ослаблення тієї влади. Основою королівської влади було особисте відношення поміж сеніором та васалем. Наслідком цього та наслідком неможливости вимусити послух було те, що пануючі мусіли раз-у-раз купува­ти собі «вірність» васалів — особливо їх матеріяльну та вій­ськову допомогу. Дальшою основою для торгів поміж паную­чим та ріжними частинами людности була виборність серед­ньовічної монархії. За обрання, за піддержку при виборі, від- так за визнання дідичности, пануючі платили ріжні ціни коштом змісту та сили центральної влади. Заплатою були ріжні «іммунітети», привілеї, звільнення від обовязків, винят- тя зпід компетенції державної влади в ріжних напрямах, пере­дусім виняття зпід державного судоводства, — признання осо­бливих прав в ріжних областях. Системи політичних прав середньовічча складаються переважно з таких субєктивних прав та привілеїв, признаних ріжним станам, містам, корпора­ціям та одиницям. їх змістом ріжні річеві обмеження цен­тральної влади відносно упривілейованих. Помимо цього осла­блення центральної влади наслідком такого методу улаштову­вання відносин її до ріжних ґруп людности була не-одноцілість орґанізації середньовікової держави, її орґанізаційна розшма- тованість. І передусім наслідком була основна риса цього дер­жавного типу: в ньому стояли один проти другого, як ріжні правні субєкти, з одного боку пануючий, з другого боку — люд­ність держави. І знову остання не як щось одноціле, як «нарід», в розумінню, яке витворилося пізніше, — але поодинокі ґрупи людности, що всі разом або кожна про себе переговорювали та договорювалися з пануючим або поміж собою. Найважнішим прінціпово та практично було відношення пануючого до най- важніших ґруп, на які поділялося суспільство середньовічча, а власне до «станів».

β. Територіальні династи

Одним з неминучих наслідків феодальних відносин була територіяльна децентралізація держави. її речниками були найвищі васалі, що в ленній системі ішли безпосередньо по пануючім. Дякуючи всім обставинам, що впливали на осла­блення становища пануючого, оті «герцоґи», «князі», «баро­ни», зуміли здобути для себе дуже сильне та незалежне ста­новище. Дякуючи дідичности ленна, вони закріпилися на своїх землях—«територіях» тоді вже, коли—як в Німеччині — королівський уряд довго ще був виборним. В боротьбі за ста­новище в державі, вже те одно давало рішучу перевагу тери- торіяльним династам. Бажання зєднати їх собі при власному виборі та запевнити їх прихильність для своїх наслідників, щоби утримати королівську корону в династії, не дозволяло пануючим можливости, твердо виступати проти них. За те забезпечені на своїх територіях територіяльні династи мали повну можливість провадити плянову, обчислену на довгу мету політику, і шляхом неї скріпити становище свойого роду. Економічний устрій середньовічча давав їм не тільки незалежність, але робив пануючого залежним від них. тесаме було на полі військової орґанізації. Територіяльні династи всі стояли на чолі збройної військової сили, а збройна сила дер­жави, що була в розпорядженню пануючого, була незначна в порівнанню з силою територіяльного панства.

фактично ця сила та незалежність великих васалів від центральної влади найшла свій формально-правовий вислів. шляхом «іммунітетів» та «привілеїв» вони запевнили собі також формально-правно незалежність від центральної влади в ріжних напрямах. Головно в области судоводства та публичної адміністрації вони захопили для себе велику час­тину прав, що прислуговували раніше центральній держав­ній владі. таким чином, їх становище в межах «власних» їх територій також по сути нічим не ріжнилося від становища пануючого в державі. Військова, адміністраційна, як і судова влада, опинилася в їх руках — або зовсім, або в конкуренції з владою центральною. Але фактично, їх становище в межах території було сильніше як становище пануючого в державі. Цей розвій, який позбавив пануючих економічної незалеж­ности — роздача в ленна державних земель — вийшов на користь феодальним династам. Вони затримали в своїх руках стільки земель, що це запевняло їм в межах території абсо­лютну перевагу над иншими чинниками. Вони мали переду­сім можливість утримувати збройну силу достаточно велику, щоби з успіхом опертися на неї на випадок боротьби з «влас- ною» людністю чи її частиною. тому — на загал — становище великих васалів в їх територіях було сильне не тільки на зовні, але також супроти людности території. З окрема низші васалі та дрібне лицарство території не могло представляти супроти територіяльних васалів такої сили та незалежности, як представляли її династи супроти пануючого в державі.

В результаті, феодальна держава представляла картину далеко посуненої децентралізації. її складові частини, пооди­нокі території, — це були майже держави з незалежники пануючими на чолі. Історія середньовічча була у великій мірі історією боротьби отих малих держав з центральною держав­ною владою. Ця боротьба була для центральної влади скрізь важка та затяжна, а в німеччині вона скінчилася повною перемогою територіяльних династів. там розпалася держава на цілий ряд дрібних та середніх держав і щойно XX-те сто­ліття ліквідує в німеччині результати феодальної територі- яльної децентралізації та державного партикуляризму. Перехід від феодальної до абсолютистичної держави відбувся в німеччині в межах отих «партикулярних» держав, шляхом повного усамостійнення їх від центральної влади, якої пред­ставником був німецький король, зглядно «римський імпера­тор». Одна з цих держав, Прусія, стала навіть клясичним представником зцентралізованої, абсолютної держави. В інших державах, передусім в Анґлії та у франції, відбувся перехід до абсолютної держави в звязку з перемогою центра над феодальним партикуляризмом. Він проявився м.ин. зло- манням політичної сили територіяльних династів.

γ. Стани

територіяльний партикуляризм був одним з проявів сла­бости орґанізації феодальної держави, — але не одиноким. Далеко глибше проявлялася її слабість в цьому відношенню центральної влади до людности, яке виникало з цілого фео­дального устрою, а власне з поділу людности на стани.

Порівнюючи з ранньою добою середньовічча, в розвитій феодальній системі тільки мала частина людности затрима­ла свою суспільну волю і разом з нею і політичні права. Але в дійсности навіть і загал феодального лицарства втратив те політичне становище, яке мали колись всі «вільні» як учасни­ки народнього зібрання. Дякуючи феодальній системі, тільки частина лицарства мала безпосередній голос в справах дер­жави, а власне тільки найвищі його верстви, ті, що оставали в безпосередньому відношенню до особи короля. В німеччині витворилося на означення такого власне становища поняття «державної безпосередньости» «Reichsunmittelbarkeit». В инших формах виступало тесаме явище і в инших краях. Безпосередній вплив на державну політику затримали тіль­ки найвищі верстви лицарства. З них складалися королівські «ради», «думи», що збиралися коло особи короля, зразу без виразно означених форм відносно права та обовязку участи в них, що до компетенції, то що. Коли витворилися остаточні форми державних зібрань, на яких виявлялася у феодальній державі воля вільної людности, ті найвищі верстви феодаль­ної аристократії творили в них окремі коллєґії /:коллєґія кур- фірстів в німеччині, палата льордів в Анґлії:/, що мали забез­печений більший вплив та ширшу в деяких напрямах компе­тенцію.

Глибшою ще зі становища державної орґанізації була друга ріжниця, що ділила ранню добу середньовічча від доби розвитого феодалізму. Ця ріжниця відносилася до самого характеру, істоти участи народу в правлінню державою. народні зібрання та вузші радні коллєґії ранньої доби при­ймали участь в творенню центральної, державної волі. ми сказали би: вони були державними орґанами. Зовсім не та була політична станова орґанізація. В основі феодальної сис­теми лежала ідея особистого зобовязання, що вязало сувере­на з васалем. Ця ідея, перенесена на політичне поле, мала важливі наслідки відносно розуміння державної влади та становища супроти неї вільної людности. Згідно з нею ця людність була обовязана тільки до цього, до чого зобовязала- ся супроти репрезентанта держави, короля. Це відносилося передусім до обовязку військової служби та матеріяльних обовязків, податків та инших тягарів. Для них була необхід­на згода тих, хто мав їх нести. Отся необхідність, це була основа, чому пануючий мусів звертатися до людности, а влас­не до її політично управненої частини. Ішло про те, щоби отримати її згоду на обовязки, які хотів пануючий на неї покласти. Звідси особливий характер отих зібрань, соймів, рад, і т.д., на які феодальні пануючі закликали «стани». Ті зібрання — це не були — як колись — співтворці начальної волі, що разом з пануючим рішали про важливі справи дер­жави, з рішаючим голосом, або — пізніше — як дорадники короля. В розвитій феодальній державі король і ріжні ґрупи людности стояли проти себе як дві сторони, що одна з одною переговорювали та /:часто ціною уступок:/ договорювалися. такий характер цих зібрань пояснює нам, чому участь в зібраннях зразу не являлася покликаним на них правом, але важким тягарем, від якого вони старалися звільнитися, — про що маємо історичні дані відносно Анґлії та Франції. Ішло про кошти та невигоди такої участи, але передусім джерелом неохоти до участи було мірковання про її можливі наслідки. Участь в зібранню могла скінчитися згодою учасників на якісь нові обовязки супроти короля, — неприсутність на нім була найкращим забезпеченням перед новими обовязками. так в першу чергу король був зацікавлений в цьому, щоби стягнути тих, від кого хотів отримати нові якісь зобовязання відносно військової служби, податків, то що. Щойно пізніше участь в цих зібраннях перестала бути тільки обовязком, а стала важним політичним правом.

«Сторонами», з якими договорювався пануючий, були передусім «стани». Глибокий поділ суспільства середньовічча на замкнені в собі частини, находив свій безпосередній вислів в політичній орґанізації феодальної держави. Представлена особою пануючого центральна державна влада мала перед собою не одноцілий «нарід», але поодинокі, орґанізаційно один з другим незвязані, оті стани. Вона мусіла до кождого з окрема ставити свої домагання, з кождим з окрема пере- справляти, від кождого з окрема добувати згоду на свої дома­гання. таким чином замість одноцілих актів державної влади, феодальна держава знала дво-сторонні акти договорів центральної влади з поодинокими ґрупами людности. Це були не тільки договори зі «станами». Договорювалися з пануючими й инші, вузші ґрупи: поодинокі міста і ґрупи міст, ріжні ґрупи лицарства, ріжні «корпорації». Але «стани» були головним, нормальним контрагентом пануючого. Вони були найширшою орґанізацією, що обхоплювала собою весь загал політично управненої людности, і взаємини поміж ними та пануючим були найбільш характеристичні для «дуалізму» феодальної держави. Крім цего середньовічні стани, а влас­тиво їх політичне представництво було тією формою, що — змінивши свій первісний характер — дала початок для ново­го типу державної орґанізації. Політичне представництво станів дало початок «парляментови» та «парляментарній системі», — воно витворило ті форми, які переняла опісля модерна «конституційна держава». Велика французька рево­люція розпочалася під гаслом скликання «ґенеральних ста­нів», «еґаів депетаих», що їх не скликували французькі королі від 1614. р., себ то від остаточної перемоги абсолютної монар­хії. Момент, коли «ґенеральні стани» перетворилися в «націо­нальне зібрання», можна уважати початком та першим виступом модерної держави. І далі розвій орґанізаційних форм тієї держави оставав під видимим впливом форм, що витворилися були в становому представництві в Анґлії, в її парляменті. Звідти пішли основні думки відносно форм «народнього представництва», форм правління з його учас­тю, — включно з формами його внутрішнього життя. Бо також думка про необхідність означеної точно форми нарад, дебати, голосовання, і т.д., про необхідність парляментарного реґуляміну — правильника та перші редакції його повстали в Анґлії, перейшлі звідти до Франції, а відтак до инших країн.

Послідовно переведена думка про необхідність особистої згоди для заістновання зобовязання, була практично дуже важка для центральної державної влади. Вона ставила ії майже перед практичну та технічну неможливість зібрати в комплєті своїх «контрагентів», щоби отримати від них потріб­ну згоду. Тому неминуче треба було перейти до системи такої, при якій можна би обмежитися тільки якоюсь частиною, делєґатами станів. У Франції сталося це таким шляхом, що делєґати, що /:від 1483. р.:/ висилали їх поодинокі округи, являлися повновласниками своїх станових товаришів свойого округа. Така система приносила деяке технічне полекшення, але вона не розвязувала вповні трудности, про яку сказано вище. Раз — кожний делєґат представляв тільки свій округ. Коли делєґація якогось округа не явилася, то цей округ юри­дично взагалі не приймав ніякої участи в засіданнях. Кождий з них був звязаний дорученням, яке дали йому його вибор­ці — це називалося «звязаним мандатом». Він не міг заняти иншого становища, як приписане йому мандатом, бо він був тільки устами свойого округа. Зібрання, що складалося з таких, тільки звязаних мандатами речників, було очевидно не-дієздатне. Воно було зібранням для вислухання побажань поодиноких округів, але не могло нічого само вирішити. «Державна машина» мусіла-б спинитися, якби її хід залежав від діяння такого тіла. У Франції розвязала цю ділємму пере­мога абсолютної королівської влади над «станами». Французькі королі, в міру, як їх становище скріплялося, стали чимраз то рідше скликати «стани», і правили без них. Інакше пішов роз­вій в Анґлії. Там затримали «стани» своє становище, разом з тим змінився і юридичний характер «парляменту». Англійський парлямент став зібранням, що могло пересправ- ляти, рішати, приймати ухвали з обовязуючою силою для цілої країни. Це сталося на основі ідеї «репрезентації». Висланий до парляменту делєґат був не тільки технічним представником виборців, обовязаним подати королеви до відома їх волю. Він міг діяти в їх імени самостійно — з таким правним наслідком, якби усі вони були в парляменті присут­ні. Тим то він являвся їх «репрезентантом». Він «представ­ляв» в парляменті особи всіх, фізично там неприсутних своїх виборців. Англійська правна фікція приймає, що через особи своїх «репрезентантів» «в парляменті є присутні всі Анґлійці». Ця правна фікція діє в Анґлії по нинішний день. На континен­ті вона не принялася, — її заступлено иншими правними кон­струкціями. Не зважаючи на це, що з юридичного становища пояснювання репрезентаційної системи такою фікцією не задовольняє, треба підкреслити далекосягле історичне значін­ня цього розуміння парляменту як «репрезентації», яке витво­рилося в Анґлії при помочі тієї фікції. Воно дало технічну можливість здійснення політичної демократії також у великих територіяльних державах. Без такого розуміння була демокра­тія або нездійснимою, або вона прибирала-б такі несподівані та небажані форми, як це було в античних державах. Безпосередня демократія була там фактично привілеєм тієї частини людности, що перебувала в державному центрі і від­бирала деякий вплив на правління решті людности.

Що до питання, які власне суспільні «стани» середньовічча виступали як політично-правні орґанізації, то були ними скрізь лицарство, духовенство та міщанство, але з ріжними відмінами, як що до обсягу прав, так і орґанізації. І так, міщанство скрізь тільки згодом, в міру зросту свойого суспіль­ного значіння отримало своє визнання як політичного чинни­ка. у франції ми маємо точну дату покликання «третього стану» — 1302. р. В инших краях прінціпове визнання цього права міст відбулося постепенно шляхом еволюції. так в німеччині зразу покликувано тільки деякі міста, «цісарські міста і ті міста, що вже значно усамостійнилися супроти своїх панів-епископів, отсе ті, що дякуючи свойому богацтву були чимраз більше потрібні для цілий держави». При кінці серед­ніх віків міста вже скрізь приймали участь в становій репре­зентації. Що до лицарства, то його становище було не скрізь однакове. так в німеччині істнував як станова репрезентація імперії — Reichstag, а крім цего станові репрезентації пооди­ноких територій — країв. До сойму імперії належало тільки вище лицарство, що мало державну безпосередність. таким чином частина міщанства політично була поставлена навіть вище, як низше лицарство. також відносно орґанізаційних форм станової репрезентації маються ріжниці поміж держа­вами. так в Анґлії повстав вже при кінці XIII. століття пар- лямент з поділом на дві «палати»: палату «льордів» з особис­тим правом участи найвищої аристократії та «виборну» «палату репрезентантів», що в ній було представлене лицар­ство, духовенство та міщанство. таким чином в Анґлії став «парлямент» переходовою формою до «нових» форм, до «народ- нього» заступництва. Хоч представлений у ньому «нарід» був тільки дрібною частиною людности, то орґанізаційно «парля- мент» не був вже чисто «становою» організацією. у франції складалися «ґенеральні стани» зі стану шляхти, духовенства та міщанства. Ішпанські «кортези» складалися з вищого та низшего лицарства /:«іпіап/опе8» та «Ьіоґаідоз»:/, духовенства та міст. В Німеччині поділявся сейм імперії на три части: «курфіратів», вище лицарство, що мало «безпосередність»/:Ее ісЬзиптіНеІЬатЬеіґ:/ та курію міст.

Згідно з ідеєю станової орґанізації, кождий стан радив окре­мо і окремо приймав ухвали. Ані французькі «ґенеральні стани», ані німецький «сойм імперії» не були одноцілим зібранням. Як тут, так і там це були тільки три ріжні станові зібрання, між якими звязок був тільки зовнішній, технічний. їх вязало тільки те, що вони відбувалися рівночасно та в одно­му місті. Для цього, щоби заістнувала ухвала, що мала-б зна­чіння загально-державної, було треба, щоби кожде з політич­них станових зібрань приняло однакову ухвалу. «Державні закони», оскільки для них була потрібна згода «станів», були таким чином випливом згідної волі пануючого з одного боку, поодиноких «станів» — з другого. Така орґанізація відповідала вповні суспільному устроєви середньовічча. Поділена твердо на «стани» людність не могла інакше виступати політично, як тільки окремими ґрупами, що тільки через голову пануючого були обєднані в загально-державну цілість. Згідно з правовим розумінням середньовічча, власне ті ґрупи — стани були субєктами політичних прав. Коли змінилися основи суспільно­го устрою і коли наслідком цього прийшла черга на новий тип державної орґанізації, сама ота форма орґанізації «репрезента- ційних орґанів» мусіла викликати проти себе виступ речників нового порядку. Момент, коли скликані після довгої перерви французькі «ґенеральні стани» стали одноцілим «національ­ним зібранням», яке стало радити не в окремих станових кол- лєґіях, але разом, — цей момент був «революційним». Не зва­жаючи на те, що поки що ще не змінився був сам особовий склад ані основа, на якій покликано членів ґенеральних ста­нів, — політично-правний їх характер змінився. Зібрання перестало бути «станами» в розумінню середньовічча.

д. Міста

Середньовічну феодальну державу можна схарактеризува­ти як державу, що всею своєю істотою була звязана з селом. «Село» давало характер економічному побутови — особливо раннього середньовічча, його культурі і його політичній фео­дальній орґанізації. Пануючим станом було «лицарство», а економічною основою буття лицарства була земельна влас­ність. Поневолений суспільно та політично стан селян був теж звязаний з землею. міщанський стан стояв неначеб то поза феодальною суспільною орґанізацією, не приймаючи в ній участи ані в характері пануючого, ані поневоленого стану.

Що до становища міст в політичній орґанізації середньо- вічча, то воно проявлялося двояко. раз — міста були ґрунтом, на якому повстав та розвивався міщанський стан. оскільки міщанство як стан приймало участь в центральних держав­них установах, остільки міста мали правно забезпечний вплив на хід державних справ. Помимо тієї участи в правлін­ню державою політична сила середньовічних міст проявля­лася ще і другим способом, що практично був важливіший навіть, ніж перший. Іменно, середньовічні міста зуміли поставити себе — залежно від умовин — в більшій або мен­шій мірі незалежно від феодальної держави. Ступінь тої незалежности був ріжний, — але взагалі політичне станови­ще міст в середньовіччу було сильніше ніж сьогодня. Це були «політичні корпорації з великою самостійністю» /:Люшін:/, а деякі поміж ними були просто самостійними державами.

найраніше, бо вже в останніх століттях першого тисячоліт­тя розвинулися міста Італії. Дякуючи особливим, як еконо­мічним, так і політичним умовам вони осягли теж найраніше і найбільшу політичну самостійність. Деякі поміж ними, Венеція, ґенуя, фльоренція, медіолян, стали самостійними державами так, що політична картина, яку представляла Італія в добу середньовічча, пригадувала дуже картину ста­рої, клясичної Гелляди. Відтак прийшли до економічного розцвіту та політичного значіння міста франції та Ішпанії — особливо арраґонські — далі фляндрійські, німецькі, в першу чергу поренські, та міста німецького північного побережжа, та анґлійські. Видимо, тенденція до економічного та політич­ного розцвіту захоплювала також славянські міста, україни та Росії, але політичні події на Сході Европи, що не дозволи- ли феодальній системі розвитися там, перепинили також і політичний розвій міст. тому то для характеристики серед­ньовічних міст нам треба зупинитися передусім на містах південної та західньої Европи. там виступає їх політичне значіння зовсім ясно на тлі розвитої феодальної держави.

Вихідна точка для орґанізації міст середньовічча була інак­ша на півдні Европи, інакша на Заході та півночі. В Італії збереглися ще були останки орґанізації римських міст з їхнім «станом декуріонів», міським горожанством, то що. Коли після періоду руїни італійські міста стали розвиватися, вони розви­вали та пристосовували до змінених обставин ті орґанізаційні римські останки і взагалі вони залюбки старалися наслідувати та продовжувата римську традицію. На заході та — переду­сім — на півночі таких готових форм не було. там — з дуже малими виїмками, як на пр. Кольонія, — міст не було, вони щойно повставали шляхом еволюції, яку представлено вже вище. тому в Італії ішло про збереження, визнання та поши­рення істнуючого /:хоч в занепаді:/ права міст: в Німеччині і франції треба було іти шляхом добування «привілеїв», «сво- бід», з яких тільки згодом повстало «міське право» німеччини. людність міст, якої правне положення зразу нічим не відріж- нялося від положення мешканців инших осель, разом з тим як добувала для себе особливі права і дякуючи цьому ставала окремим станом, — творила основи для окремої політичної орґанізації міст. не зважаючи на ріжницю відносно вихідних точок розвою, устрій міст середньовічча та внутрішнє їх життя представляло скрізь в основі однакові риси. навіть міста, що не здобули собі повної політичної самостійности, жили у вели­кій мірі фактично на образ самостійних політично міст — дер­жав. Стіни середньовічних міст замикали їх не тільки фізич­но. В них плило міське життя своїм власним руслом. не зважа­ючи на сильні риси середньовічча, те життя виявляло помимо них богато своєрідного, чим воно відріжнялося на тлі окружа- ючого феодального світа. Внутрішнім своїм життям і еволюці­єю ті міста пригадують міста античного світа.

устрій середньовічних міст, їхні конституції представля­ють собою дуже ріжні картини. Великі ріжниці істнували поміж ріжними містами та устрій деяких міст перебував великі зміни, як під впливом зовнішніх відносин, так — біль­ше ще — наслідком внутрішніх політичних перемін, та боїв. Слідуючих кілька прикладів може дати загальне уявлення про те, яким бував устрій міст середньовічча.

Венеція може послужити як приклад дуже інтересного устрою. її конституції не можна назвати «типовою». Навпаки, навіть серед аристократичних міських републик вона була виїмковим явищем. Проте не можна її тут не згадати. Венеція займає в історії міст надто визначне становище, а крім цього представляє її устрій своєю складністю та пристосованням до обставин надзвичайно інтересне явище. Повстала Венеція на протязі У-го століття, коли варварські напади примусили частину людности шукати захисту в ляґунах, на островах. Перші століття венецької історії, це історія убогої оселі-риба- лок, а властиво кількох, розкинутих по островах осель. Головно під впливом непевности життя на суходолі в добу безнастанного воєнного лихоліття людність на островах при­бувала, її побут підіймався, на ляґунах творилися центри економічного та реліґійного життя /:епископство на Ґрадо:/. При цьому якраз острови, на яких стояла пізніша Венеція, були зразу найслабше залюднені та в життю на ляґунах зразу найменш видне займали місце. Дякуючи релятивно безпечному положенню ставали ті оселі бідних утікачів роз­виватися економічно. Вони ставали чимраз видатнішими центрами морської торговлі. Разом з тим вони ставали адмі- ністраційними центрами, осідком візантійського посадника. В УНІ-ім століттю стала Венеція вибиватися на пануюче ста­новище поміж цими оселями. В ній осів епископ — значить­ся, вона була вже тоді оселею досить людною і знатною. 812. року переніс свій осідок до Венеції візантійський посадник. Це мало без сумніву великий вплив на дальшу долю Венеції. Воно дало їй можливість розвинути політичну діяльність і ужити політичного свойого впливу та значіння в користь сво­його економічного розвою. До Венеції, як політичного та адмі- ністраційного центра, стали переселюватися богаті купецькі роди з других островів. Там зібралися оті кадри купецької аристократії, що відтак захопили в місті владу, зорґанізували венецьку аристократичну републику і утримали її в своїх руках на протязі майже тисячеліття.

Політично належала Венеція зразу до Візантії. Коли захід­ні «римські імператори» Карло Великий та його наслідники пробували завоювати Венецію, Венеція заявила свою «вірність» візантійській імперії. у внутрішніх боротьбах було знищено партію сторонників західних імператорів, і у важкій війні зовнішній Венеція, не зважаючи на хвилеві тяжкі невдачі, врешті відстояла свою від Заходу незалежність. Тло, на якому виросла була така орієнтація венецької політики, було наки­нуте умовами її буття. Венеція боролася в тій війні проти фео­далізму, якого початки несла з собою каролінґська монар­хія, — та вона зберігала економічну основу свойого істновання, торговельні шляхи та ринки Сходу, що їх відкривала Венеції Візантія. «Вірність» Візантії мала дуже виразний отой «еконо­мічний» характер. На протязі кількох століть Венеція віддава­ла Візантії чималі прислуги, — але за них вона казала плати­ти собі і платити дорого. шляхом надзвичайних торговельних привілеїв Венеція здобула собі пануюче становище в межах візантійської імперії, не тільки порівнюючи з иншими чужин­цями, але також порівнуючи з людністю візантійської імперії. Коли-ж Візантія перестала представляти для венецької тор- говлі могутнього протектора, Венеція не тільки перестала бути її вірним союзником. Вона звернулася прямо проти Візантії. Здобуття Царгороду хрестоносцями 1204. року було ділом Венеції, і Венеція — помимо великої добичі, яку дав їй грабу­нок столиці — загорнула для себе великі простори візантій­ської території та оснувала на них своє кольоніяльне панован- ня. З політично-формального боку, Венеція була зразу провін­цією Візантії, але вже рано її залежність стала тільки фор­мальною. В дійсности вже в добі своєї формальної залежности Венеція жила зовсім самостійним внутрішнім життям та вела незалежно свою зовнішню політику.

Що до суспільного та політичного устрою Венеції, то вона представляє собою, просто виїмковий в історії, передусім в історії міст, приклад довготревалости аристократичного режі- му. Тільки в зарані її розвою перебула вона в звязку з монар­хічними змаганнями дожів спроби демократичних елементів зломити політичну силу аристократії. Відтак аристократія Венеції зуміла таким чином закріпити та забезпечити себе, що на протязі своєї дальшої історії вона не знала тих глибо­ких внутрішніх боїв та потрясень, які перебували инші міста, а з окрема инші італійські міські держави. Не зважаючи на зміни, що доконувалися відносно венецької конституції, на протязі того часу становище аристократії ніколи не було сері- озно загрожене. Це вражає тим більше, що ішло про аристо­кратію дуже нечисленну, оліґархію, що представляла собою зникаюче малу частину людности Венеції. Тайна цього успі­ху лежала по части в самій суспільній структурі Венеції, — далі в її конституції, врешті і найбільше — в соціяльній її політиці.

Соціяльний устрій Венеції поділяв людність на три, чисельно дуже нерівні верстви. Пануюча верства, патри­ції, — це була родова аристократія, яка представляла собою — починаючи від XII-го століття — стисло замкнений круг родин. В XVI-ім століттю заведено лісту, яку названо відтак «золотою книгою», в якій вписувано усіх членів патриціїв- ських родин. З тої лісти ми знаємо, що всіх патриціївських родин було яких 200, а загальне число їх членів пересічно біля півтора тисячі. Це були дійсні пани Венеції, яким були виключно доступні найвищі уряди, та в руках яких оставала вся влада републики. Низше тої високої аристократії стояли горожани «cittadini». Це була теж аристократія. Повноправний горожанин мусів виказати, що його родина має горожанство не менше як від двох поколінь, що сам він шлюбного похо­дження, та що ані він, ані його батько, ані дідо, не займалися ручною, фізичною працею. Горожани мали тільки обмежені політичні права, але вони мали дуже важне економічне право: право плавби під прапором републики та право корис­туватися опікою її за границею. Дякуючи цьому, венецьке горожавство цінилося дуже, і чимало чужої аристократії ста­ралося його отримати. Найнизше соціяльно стояв «люд», «populus». Він не мав ніяких політичних прав. Зорґанізована в братства — цехи — ця найчисленніша частина людности мала тільки автономію у власних своїх справах, але навіть і ця автономія була дуже обмежена. Влада републики пильно наглядала над життям та діянням тої людности і видавала подрібні приписи м.и. відносно орґанізації братств, виробни­цтва, умовин праці, то що.

На тлі такого суспільного устрою уміла нечисленна ґрупа венецької високої аристократії обєднати в своїх руках всю повноту політичної влади. Вона здобула її в боротьбі з одного боку — з народньою масою, з другого — в боротьбі з дожами, що старалися завести монархічний устрій. Боротьба поміж цими чинниками тревала на протязі перших століть історії Венеції. Як сказано, належала Венеція зразу — разом з усіми острівцями ляґунів — до Візантії. Вона входила в скла равен- ського екс-архату. Правління належало в усіх містах екс- архату до «трибунів», що їх призначав візантійський уряд споміж місцевої аристократії. На чолі трибунів стояв началь­ник «dux». Ного назначав зразу імператор, відтак, починаючи від VIII-го століття, його «трибуни» та місцевий клир. Цей «dux» — це був пізніший «дожа» Венеції. Компетенції, сила та позиція дожів на протязі перших століть постійно зростала. Дожі виконували свій уряд досмертно. Скріпивши своє стано­вище, вони проявляли виразну тенденцію зробити цей уряд дідичним — на взір римських імператорів вони ішли до цього шляхом призначування своїх синів спів-реґентами. Фактично на протязі Х-го та ХІ-го століть двічі оставав уряд дожі в руках «династій». Тоді була Венеція без сумніву монархією — дожа був необмеженим пануючим — єдиновластцем. Починаючи від XII-го століття венецька аристократія потра­фила перебрати всю владу в свої руки. Цілим рядом законо­давчих актів вона усунула від якого-небудь впливу на справи Венеції решту її людности. Такими-ж актами вона обставила постепенно дожу так, що він став тільки зовнішним представ­ником держави, що виступав як пануючий з усіми блискучи­ми інсіґніями та церемоніялом візантійських імператорів, але не мав в дійсности, помимо начального командування на випадок війни, ніякої власти.

Конституція Венеції розвивалася протягом століть та пере­ходила ріжні зміни. В готовій своїй формі, в якій можна її уважати крайнім прикладом строго-аристократичного устрою, вона виглядала ось як. Найвищим владним орґаном була «Велика Рада». В склад тої ради входили всі члени високої аристократії, коли скінчили 25-тий рік життя. Велика Рада була носієм найвищої влади і до неї належало в теорії прав­ління державою, — але на ділі — вона стала передусім вибор­чою коллєґією до инших влад та урядів републики, та тілом, в якому відбувалися голосовання над поставленими на голо- совання внесками. А власне, Велика Рада була занадто мно- гочисленним тілом для цего, щоби справді могла провадити справи держави. В свойому складі вона мала тисячу кілька­сот членів, споміж яких поверх 1000 було звичайно присут- них на засіданнях. Крім цего вона радила тільки один день в тижні, і короткий час її засідань не давав їй просто можливос- ти займатися справами держави інакше, як тільки способом загального нагляду та контролі. При тім спосіб переводжен­ня виборів був особливий і забирав дуже богато часу. В його основу покладено два прінціпи, що є характеристичні для пануючої, замкненої в собі оліґархії. З одного боку — це був прінціп абсолютної рівности всіх членів оліґархії, з другого — прінціп страху перед тим, щоби хтось, або якась вузша ґрупа не зєднала собі надто великого впливу та не заняла надто сильної позиції. Для цього стосовано при виборах систему комбіновання виборів із жеребком. Споміж обраних радою виборців визначувано жеребком кількох, що з черги назна­чали нових, і т.д. Врешті останні — з черги пяті або шесті виборці — назначали для кождої посади, яка мала бути обса­джена, чотирох кандидатів, споміж яких рада обірала одного. Таким чином віднята була можливість якійсь партії чи ґрупі пляново проводити своїх кандидатів. Разом з тим отой спосіб виборів відбирав раді дуже богато часу вона неминуче стала передусім і майже виключно тільки обираючим та голосую­чим тілом. Але навіть так обмежена рада не перестала бути в дійсности верховним орґаном влади. Це сталося дякуючи високій освіті та «політичній культурі» її членів, що все життя були примушені цікавитися справами републики. Характеристичне для тої культури одно: не зважаючи на дуже велике число членів ради, ніколи відомости про хід її нарад не виходили поза стіни засідання. Для психольоґії та соціольоґії венецька Велика Рада є з цего боку виїмковим явищем.

Властивим осередком правління був Сенат, в складі яких 300 членів, з чого 60 вибирала Велика Рада, а решта належа­ла до Сенату на основі своїх урядових становищ. Засідання Сенату відбувалися кождого дня і ніхто з його членів не смів пропустити засідання. Компетенції сенату не були стисло означені, ані не було ясного розмежовання компетенцій поміж Сенатом та Радою. Фактично лежало правління в руках Сенату, дякуючи таким-же причинам, яким завдячу­вав своє становище римський сенат. Іменно-ж незмінчивість, релятивна постійність його складу та «фаховість» його членів давала йому перевагу над иншими владними установами. Вузшою ще установою як Сенат була «Коллєґія». Вона скла­далася з двох частин: «Сеніорії» та 16 «Мудреців», «savii», з чого шістьох були «великими мудрецями», «savii grandi». «Мудреці» були властивими міністрами републики. В склад «Найвищої Сеніорії» входив дожа, трьох начальників найви­щого суду та шістьох «радників». «Сеніорія» — це був дожа та його найблизше урядове окруження.

Характеристичні були постанови конституції відносно дожі. Він не мав права отримати письма безпосередно — кожде, призначене для дожі письмо мусіло перейти через руки його «радника»; не смів дожа приняти нікого на авдіен- ції в неприсутности своїх радників; не смів приймати ніяких подарків; не смів мати поза Венецією землі; ані йому, ані його синам не було вільно женитися з доньками чужоземних пануючих; син дожі не міг займати урядової посади; врешті «адвокати держави» могли обвинувачувати дожу з огляду на його не тільки урядові, але і приватні вчинки. Все те мало ясну мету: охорону перед всякою спробою дожі завести єди- новластіє. Те-ж саме мали на меті приписи про участь дожі в святочних обходах в память перемоги над ріжними спробами колишніх дожів захватити монархічну владу, та в память покарання смертию переможених. Це був «педаґогічний» засіб для відобрання дожам охоти повторити такі спроби.

Не тільки дожа був поставлений таким чином під постій­ний догляд. Істнувала у Венеції окрема установа, що мала за завдання стежити за всім, що могло би принести ущерб пано- ванню аристократії. Тою установою була «Рада Десяти». Безпосередний мотив для засновання тої установи дали спро­би демократичних переворотів з рр. 1299. та 1310. Після здав- лення останньої, утворено 1310. р. «Раду Десяти», зразу як «надзвичайну комісію» на 3 місяці, відтак продовжували її з місяця на місяць, врешті 1335. р. вона стала постійною кон­ституційною установою. її членів обирала «Велика Рада» на протяг одного року, при чому не сміло бути обраних двох чле­нів з одної родини. Після року урядовання не можна було тогосамого члена «Ради Десяти» обрати знову. Ота десятка — це була «справжня диктатура, що берегла утримання оліґар- хічного устрою». її завданням було стежити за всім, що погро­жувало би небезпекою для цего устрою. її компетенції були необмежені. Вона мала право вглядати в усі акти, контролю­вати всі установи, приймати доноси — також анонімні. Для останніх був призначений особливий «ящик», ославлена «паща льва». В присутності дожі, його 6 радників та прокура­тора «Рада Десяти» відбувала свої засідання, на яких при­ймала щоденні доклади, вислухувала доноси, видавала при­суди включно з засудами на кару вязниці та смерти на шибе­ниці, під топором або через утоплення в морі. Ясне, що вся Венеція дрожала перед тою владою та її тайними рішеннями. Террор стояв на сторожі суспільного та політичного устрою Венеції. «Рада Десяти» була закінченням послідовно обдума­ної венецької конституції, найяскравішим висловом її істоти. Венецька конституція вся проникнута бажанням дати венецькій аристократії орґанізацію, що утримувала би її в залізній внутрішній дисципліні, в безнастанній активности та боєвій готовости. Тою основною рисою, як також прінціпом рівности всіх членів пануючої верстви вона живо пригадува­ла устрій Спарти.

Але венецька аристократія завдячує не тільки своїм кон­ституційним установам довготревалість свойого пановання. Без сумніву в ще більшій мірі причинилася до неі надзви­чайно зручна та послідовна її внутрішня, та успішна і щас­лива її зовнішня політика. Зовнішня політика приносила Венеції перш усього богацтво, а далі задоволення тої гордос­ти, яку поділяла і маса людности. Одно і друге було для маси людности неначеб то вирівнанням її політичної без­правносте. Далі, венецька внутрішня політика послідовно дбала про матеріяльне забезпечення широкої маси тої люд­ности. З цего боку венецька аристократія виявляла велику політичну зручність. Венеція не мала абсолютно бідної час­тини людности. «Можна сказати, що починаючи від ХІУ-го століття у Венеції не було людини, що не посідалаби нічого». Рівнобіжно з цим аристократія дбала про заспокоєння в нешкідливий для себе спосіб також амбіцій народньої маси. Так уряд «великого канцляра», уряд дуже високий, був застережений для «горожан», споміж яких виходила теж майже вся бюрократія, що звязувала таким чином горожан з істнуючим устроєм та мирила її з ним. Широкі-ж маси тру­дової людности находили в професійних орґанізаціях та братствах поле для своєї активности та суроґат політичної діяльности. Ріжні уряди в цих орґанізаціях з високими титу­лами, навіть з титулом дожі, давали задоволення амбіції. Для тої-ж мети були забезпечені цим орґанізаціям почесні місця при публичних святочних виступах, гостини в палаті дожі, то що. Дякуючи всему могло статися те, що є річию «достойною найбільшого подиву»: що «цей політичний твір, зроджений обставинами і з ріжних точок погляду штучний, дякуючи твердій волі тих, що стояли на його чолі, був трева- лим твором». (Diehl).

Устрій та історія Венеції були виїмковим явищем, головно з огляду на постійність свойого устрою. Історія инших міст Італії — це історія майже безнастанних змін конституцій, в звязку з внутрішньою соціяльною боротьбою та зовнішними подіями. Це відноситься передусім до міст, що визволилися зпід пановання великих феодальних васалів, і стали само­стійними міськими державами. Устрій цих міст ставав то аристократичним, то демократичним, залежно від висліду боротьби, а дуже часто на тлі боротьби місцевої аристократії з демократією виростало «єдиновластіє» своїх або чужих «тиранів», і дідична монархія. Так в Ґенуї стояв на чолі репу­блики, звичайно покликуваний з чужини, «подеста» і «Рада Осми», — пізніше досмертно обираний «дожа» з радою в скла­ді 12 членів, обираних по половині споміж аристократії та люду. В дійсности була Ґенуя тереном безнастанної жорстокої боротьби за владу, в якій богаті роди Фіясків та Ґрімальді стояли проти Спіналів та Доріїв. Одна тільки установа стоя­ла все під однодушною охороною всеї людности, незатронута безнастанними переворотами та потрясеннями: банк св. Юрія, якого привілеїв не сміла порушити жадна з борючихся партій. Медіолян втратив при кінці XIV. століття свій репу- бликанський устрій. Ним заволоділа родина Вісконті, а після неї Сфорца. Піза втратила в XV. століттю свою незалежність. В тім часі дійшла до великого значіння Фльоренція. її устрій був зразу аристократичний — влада була в руках родової аристократії. Дальший розвій її устрою пригадує історію Риму. Подібно як в Римі, пережила Фльоренція добу бороть­би поміж пануючою родовою аристократією та «простолюд­дям», в якій перемогла «демократія», але — як колись в Римі — після перемоги богата частина «плєбсу», представле­на «вищими» цехами купців, банкирів, купців сукном та вов­ною, обєдналася зі старою аристократією в нову аристократію і наново завели аристократичний устрій. Проти тої нової аристократії виступили широкі народні маси і після жорсто­кої боротьби завели у Фльоренції демократичний устрій. Відтак захопила владу богата родина Медічі. Двічі пробува­ла Фльорентинська демократія привернути републику. Перший раз вона перемогла під проводом монаха Савонаролі, і на короткий час отримала Фльоренція знову демократич­ний устрій. Тоді удалося противникам під проводом папи покопати партії Савонаролі. Він помер на кострі, а Медічі повернули знову. I друга спроба привернути републику була теж здавлена при активній допомозі папи.

Італійські міста представляли в середніх віках окрему ґрупу дякуючи двом обставинам. Вони були дуже богаті і на тлі — порівнюючи — дрібних держав, на які розпадалася Італія, вони представляли собою велику силу. Далі, в Італії рано затерлася ота глибока прірва, що впрочім відділяла міста від сільсько-феодального світа. В Італії лицарство масо­во переселювалося до міст та входило в склад міської аристо­кратії, а міста набували великі простори землі поза своїми стінами. таким чином не приходилося італійським містам так як иншим вести передусім боротьбу з лицарством. їх «боротьба за істновання» зверталася передусім проти торго­вельних соперників, других міст, і в цій боротьбі італійські міста росли і падали.

Інакше було положення инших міст, н.пр. міст в Німеччині. Боротьба, в якій вони виростали, це була боротьба за визво­лення з феодальним земельним панством. формально, почат­ки міської орґанізації повстали при солідарному співдіянню земельних панів та міської людности. Інтерес власників землі, на якій повставало місто, в цьому, щоби притягнути як найбільше нових поселенців, був зразу дуже сильним чинни­ком. Дякуючи цьому міські привілеї бували односторонними актами з боку землевласників. Вони запевняли м.и. якусь долю самоврядування міській людности, але тим не порушу­вали ще пануючого становища землевласника. Він сам назначав «суддю», «солтиса» (Schultheis), а забезпечене місту власне судоводство обмежувалося тільки до дрібних справ. «Щойно тоді могли міста грати самостійну ролю, коли їх люд­ність стала виступати в політичному життю через орґани своєї власної кляси» (R. Schmidt.). Це сталося тоді, коли міщанство розвинулося так як окрема частина людности, з окремими своїми інтересами протиставилося иншим вер­ствам, а власне лицарству. тоді розпочалася боротьба. Використовуючи слабість центральної влади, боротьбу церк­ви з державою, боротьбу пануючих з великими васалями та межиусобиці серед феодального панства, міста добували собі скріплення свойого становища. Повставали могутні союзи міст для спільної боротьби проти ворожих «лицарських сою­зів» та для спільного ведення торговельної та взагалі міської політики. В Німеччині найсильнішим міським союзом була Ганза, що її міста Гамбурґ, Брема та Любека осягли станови­те самостійних републик, та «Швабський Союз міст», що обі­ймав 72 міста. Ті союзи виступали фактично як самостійні держави: вони вели війни, вели переговори та заключали договори з ясно політичним характером. При цьому міста все послідовно старалися поширити не тільки станові права міщанства, але і політично-орґанізаційну самостійність міст. Не всім містам повелося осягнути її в рівній мірі. Були великі поміж ними що до цього ріжниці — від певної автономії аж до становища, яке заняли були ганзейські міста. Взагалі поло­ження міст, що мали «державну безпосередність», було най­корисніше, і тим гірше, чим більше «посереднім» було відно­шення до «імперії».

Конституції міст, не зважаючи на чималі ріжниці поміж ними, сходилися в цьому, що найвищим міським владним орґаном була «міська рада» (Stadtrat, consules, jurati). Скрізь був це виборний орґан з власним, теж виборним головою. Компетенції міської ради були широкі. В звязку зі спосібніс- тю у феодальній державі центральної влади, є непевністю відносин, оставала для міст необхідність самим дбати про себе. Звідси, помимо внутрішньої адміністрації, повинні були міські ради дбати про збройну силу міста та вести широкі аґенди зовнішньої політики. На полі оставньої вони були, осо­бливо поки була ще незакінчена боротьба міст з лицарством, речниками солідарного інтересу міської людности. За те від­носно «внутрішньої» політики міст вже рано виявлялися про­тивенства інтересів ріжних верств людности. Вони проявля­лися затяжною боротьбою поміж цими верствами і виклика­ли, залежно від подій тої боротьби, зміни міських конститу­цій. Суспільна боротьба була політично боротьбою за міську раду, за її устрій та орґанізацію.

Первісно, пануючою верствою в містах були купці, а влас­не богаті купецькі родини. Вони були зразу повноправними горожанами, що самі тільки мали доступ до міської ради. Проти цього міського патриціяту виступали ремісники, як низша верства міської людности. Ремісничі орґанізації, брат­ства та цехи, стали тоді речниками демократичних змагань в містах. Взагалі, боротьба кінчилася скрізь перемогою демо­кратії. Для міських конституцій мало це такий наслідок, що цехова орґанізація ставала формально основою міської орґа- нізації. Цехи ставали орґанізаційними одиницями для розпо­ділу податків та тягарів, обовязків військової та вартової служби, врешті для переводження виборів до міської ради. наслідком цього, приналежність до цехової орґанізації стала умовою для посідання політичних прав в місті. Щоби затри­мати ті права, патриції мусіли вступати до ремісничих орґа- нізацій, або закладати власні.

Що до участи в міській раді, то залежно від міри демокра­тичної перемоги, був ріжний ступінь та форма участи цехів. Бувало, що цехи отримували якусь означену скількість місць в раді, або вони творили в раді окрему курію, або поруч зі старою патриціївською радою повставала окрема рада з пред­ставників цехів. Тільки, де перемога демократії була повна, там складалася рада з самих тільки представників цехів. «Але там, де ремісники перемогли, незабаром панувала знову, як в добу патриціїв, тільки певна скількість найбільш впливових родів. Цеховий рух мав в істоті тільки такий наслі­док, що він спровадив тільки зміну пануючих родів».

5.