Розділ Суспільні відносини Середньовічча

А. Відносини раньої доби

Річ це неможлива дати — в рамцях цего викладу — повну та точну картину суспільних відносин, яку уявляли собою всі ті народи, що виступили після упадку Риму на арену історії.

Решта людности — це були «вільні люди». Серед тої вер­стви вільних людий скрізь, як у ґерманських, так і у славян- ських народів, вже рано виділялася вузша верства, як сус­пільна аристократія. І скрізь, де почався такий суспільний поділ, він був зразу неглибокий і не було твердої непереступ- ної границі поміж широкою верствою вільних людий та тою вузшою верствою аристократії. Аристократія не представля­ла тоді замкненої верстви. Кождий вільний міг дістатися в ряди отих людий «ліпших», «старших», «важливіших», у нас «бояр», коли йому поталанило заняти фактично впливове становище в суспільстві.

Що до відносин старої доби на Україні, ми маємо напр. виразні відомости про те, що бували бояри із «смердів», тоб то вільних селян. Про те, що глибокої ріжниці поміж тою первіс­ною аристократією та загалом вільних людий не було, свід­чить обставина, що напр. при обиранню королів можна було обрати також звичайну вільну людину. Маємо відомости та перекази про такі обрання, як у ґерманських племен, так і ріжних славянських племен /:Чехів, Поляків та південних Славян:/. Допускалися подружжа осіб оцих ріжних «станів». Ріжниця їх суспільного-становища проявлялася зразу голов­но ріжною висотою кари за вбивство або зранення осіб з одно­го або другого стану. Тільки згодом «аристократія» стала про­являти тенденцію замкнутися в собі, відокремити від решти людности та не допускати в свої ряди осіб з «простолюддя». Не було зразу якоїсь юридично означеної основи, що рішала би про приналежність людини до тої вищої суспільної вер­стви. Без сумніву особисті прикмети мали особливо зразу велике значіння. Відвага, зручність, розум, який людина проявляла, виносив її поміж «перших» в суспільстві. Без сум­ніву бувало й так, що добута батьком слава переходила і на його дітий, та потомків визначних людий теж зачислювано поміж визначних. Далі, рішало майно про становище в сус­пільстві, — іменно в першу чергу рухоме майно. Воно давало можливість займати більші простори землі, дякуючи посідан­ню рабів та «інвентаря». Воно теж давало можливість не тіль­ки самому краще озброїтися, але й тримати власну озброєну «дружину» або належати до чужої дружини. Одно і друге скріпляло незвичайно суспільне становище. Інститут «дру­жини» був без сумніву засобом для скріплення та поглиблен­ня суспільної діфференціяції і витворення отої аристокра­тії. — Істота «дружини» не є доси остаточно вияснена. Є погляди, що «князі» та «королі» збирали та утримували дру­жини з виключною метою грабіжницьких наскоків, — то знову, що дружина була призначена передусім для оборони перед зовнішними ворогами держави. Для нас тут цікаве значіння дружини для суспільного устрою.

зустрічаємо явище, що в рядах дружинників находяться також невільні люди, і, коли вони богаті, вони займають вище становище, як «посполиті» вільні люди. Це находить вислів у висоті кари за вбивство їх або зранення. Сама висо­кість степеня в суспільстві залежить знову від поставлення особи, до якої належить дружина. Найвище становище займають королівські та князівські дружинники. Три чинни­ки, що рішають про суспільну позицію: богацтво, військове заняття та близькість до особи, що сама займає високу пози­цію в суспільстві, звязувалися один з другим тісно. І всі три разом вони давали критерію приналежности до вищої сус­пільної верстви. Згодом ця верства замкнулася перед при­пливом нових елєментів. Тоді місце тих моментів, які фак­тично виносили людину в суспільстві, заняв юридичний, формальний момент, а власне момент походження.

Завойовання та осілість на завойованій землі внесли деякі нові моменти в суспільний устрій. Перше всего, цей устрій ускладнився тим, що в межах одної політичної орґанізації найшлися завойовники та завойовані. Одні і другі мали влас­ний суспільний устрій, але крім цего, в «загальному», спіль­ному суспільстві завойовники займали супроти завойованих вище суспільне становище.

В низших суспільних верствах відбувалася тимчасом инша еволюція.

Паралельно з отим поліпшенням суспільного становища рабів відбувалася серед широкої маси вільніх людий еволю­ція в противному напрямі. її основою були в першу чергу зміни аґрарних відносин Незанятої під культуру землі става­ло чимраз менше. Причиною був тільки в малій мірі сам при­родний зріст населення. Головною причиною недостачі землі для вільної займанщини був зріст великої земельної власнос- ти. В деяких околицях, як напр. в південній та в західній франції істнували ще з римських часів великі лятифундії, що перетревали всі політичні зміни. В инших околицях був зріст великої земельної власности наслідком двох ріжних причин. В міру цего, як земля піднеслася в ціні, стало надавання землі королями нормальною формою заплати за «публичну» службу.

Б. Суспільні відносини пізнішої доби

а. Поділ на стани

Еволюція, що її перейшли суспільства середньовічча, почалася від суспільного устрою мало складного та — так би мовити — не дуже твердого. Коли взяти на увагу, що раби — в тодішньому розумінню — не належали взагалі до суспіль­ства, що вони були безправні «річи», — то в межах самого суспільства панувала релятивна рівність. твердого поділу на суспільні верстви там не було. Еволюція, про яку мова, пере­креслила поділ на вільних та на рабів. За те вона поділила суспільство на — порівнуючи — нових основах на окремі вер­стви і потягла поміж ними дужо виразні і дуже тверді грани­ці. Суспільство середньовічча — це «станове» суспільство. Правними нормами воно все поділене на «стани» і ще в межах «станів» на ріжні вузші ґрупи. Суспільне становище людини означене було з гори правними приписами, що при­числяли її до певного стану і ще іноді до означеної в нім ґрупи. Перехід з одного стану до другого був прінціпово неможливий, — тільки виїмково, в надзвичайних випадках можна було перейти з одного стану до другого. такий перехід був все виїмком, що порушував істнуючий лад. А зачислення людини до такого чи другого стану мало в середньовіччу над­звичайно велике значіння. Воно рішало не тільки про «сус­пільний щабель», на якому находилася людина. Для всего життя людини, для цего, що вона мала діяти, для чого вжити свої спосібности, в яких колах во на мала жити, — для всего мала рішаюче значіння обставина, що вона належала до такого або до иншого стану.

Стан в розумінню середньовічча був синтезою кількох ріж- них моментів. Перше всего — стан був тотожним з означеним родом заняття. Вже в звязку з еволюцією, яку пережили сус­пільства в ранню добу середньовічча, вказано на те значіння, яке мали для неї деякі заняття, з окрема військова справа. В добі, коли ця еволюція була закінчена, розуміння стану обхоплювало собою дуже виразно та строго також розуміння означеного роду заняття. В головному «лицарське ремесло» було істотним заняттям високої то низької феодальної шлях- ти, торговля та промисел заняттям міщан при чому в межах міщанства ріжниця поміж купцями та ремісниками була дуже виразна та важлива, хліборобство, а власне безпосеред­ня, фізична праця на рілі була специфічним заняттям селян. На стороні границь заняття, що були «властивими» для кож- дого стану, стояв «звичай» і виразні та строгі правні приписи. Так напр. в Німеччині окремий закон з 1156. р. заборонив селянам носити лицарську зброю. Теж-саме — хоч з обмежен­нями — відносилося до міщан. Навпаки, для лицарів прино­сило би ганьбу займатися напр. ремеслом, хоч грабунок в ріжних формах не приносив їм ніякої нечести. Далі, в періо­ді, коли була вже закінчена еволюція, що витворила серед­ньовічні стани, ті стани складалися тільки з осіб однакового походження. Кождий належав до стану, до якого належали його батьки, не зважаючи на те, яким було його економічне положення та навіть тоді, коли він в дійсности не виконував заняття, що було звязане з його станом. Так з окрема лицар не переставав бути ним і тоді, коли не виконував «лицарсько­го ремесла» і тоді його матеріяльне положення — було гірше положення осіб з «низших» станів. В добі упадку лицарства таке явище було доволі звичайним. Економічне положення доволі широких кол лицарства стало тоді дуже поганим. Чимало лицарів жило в злиднях і ми знаємо чимало нарі­кань на те, що лицарі живуть гірше ніж міщани а навіть селяни. Не зважаючи на те, вони не втрачували приналеж- ности до лицарського стану, ані звязаних з тим прав та при­вілеїв. Можна би сказати картинно, що річка суспільної ево­люції, що поділила середньовічне суспільство на стани, — ніби замерзла. Поділ на стани і самі стани істнували неза­лежно від причин, що витворили їх та визначили їм місце в суспільній єрархії середньовічча.

Поділ середньовікового суспільства на стани був дуже гли­бокий та твердий. Перехід людини з одного стану до другого, що раніше відбувався «силою факту», був можливий тільки шляхом окремого, формального правного акту. З окрема перехід до найвищого лицарського стану доконувався особли­вим правним актом нобілітації, увійти в склад міщанства було можна теж тільки шляхом окремого правного акту. Але не тільки ота трудність переступлення поміж станових меж показує, як різким був поділ на стани. Середньовічні стани як цілість жили кождий про себе окремим життям, що ріжни- лося глибоко від життя других станів. Властиві інтереси кож- дого стану були суперечні інтересам другого стану і порівну- ючи з тою суперечністю інтересів царина спільних інтересів ріжних станів була дуже вузка. Через те кождий стан нахо­дився в безнастанній боєвій готовости супроти других. Вищі стани старалися заздро відгородити від низших, а низші забезпечити проти вмішування вищих в їх справи. Орґанізаційно та своїм побутом кождий стан старався замкну­ти в собі, бути для себе окремим світом. Так і сталося. Стани середньовічча — це були окремі, замкнені в собі суспільства. В свойому-ж нутрі середньовічні стани поділялися знову на вузші «суспільства», верстви та ґрупи. Тільки найнизший стан — селянство уявляло з себе одностайну масу. Ріжниці суспільного становища серед селян були виключно «фактич­ного характеру». Вони залежали від цего, кому належали селяни, положення селян, що належали до пануючого як до «пана», було порівнуючи лекше, як положення селян на зем­лях приватних. Натомість вищі суспільні стани, міщанство та лицарство, ділилися на верстви, що в межах стану займали вище або низше суспільне становище. Крім тої драбини «ста­нів в станах» істнували ще в межах названих станів инші ґрупи, що жили доволі самостійним життям. Це були серед­ньовічні, переважно примусові обєднання, корпорації. Вони уявляють собою дуже характеристичне явище для відносин середньовічча. Широкі ділянки життя, як публичного, так і приватного, були обхоплені тими орґанізаціями. Вся психо- льоґія людини була пересякнута почуттям приналежности до стану, до вузшої суспільної верстви в межах стану і врешті означеної якоїсь корпорації. Цей корпоративний дух клав своє тавро на всьому життю. Людська одиниця губилася, про­падала за вузшими та ширшими ґрупами, в склад яких вхо­дила. її суспільна роля була тісно звязана з ролею отих ґруп, — але також і приватна доля людини була у великій мірі передрішена тим, до якої ґрупи людина належала. Вже сама воля рішення про свою «професію» була дуже обмеже­на, — а там і спосіб виконування тої професії, і рішення в справах, що ми їх визнаємо чисто особистими, побут, то що, накидувало ріжниці з одного боку правне положення її стану і «підстану», з другого — воля корпорацій.

Що до правного положення, не можна поминути мовчки одної характеристичної риси середньовічча. А власне, право­ве життя середньовічча визначалося — в заязку з усею сус­пільною структурою — з формального боку надзвичайно великою ролею в нім «привілеїв». Цілі царини життя, що напр. в Римі були упорядковані загальними нормами обєк- тивного права, — в середньовіччу знали тільки «привілеї». Ріжні права станів основувалися на привілеях, себ то на правних актах, що встановлювали не загальні правні при­писи, але виїмкові /:формально:/ субєктивні права. Таксамо на привілеях основувалися права ріжних; вузших ґруп, кор­порацій, поодиноких міст та приватних осіб. Отся формальна риса правового життя середньовічча відповідає загальній картині тодішнього суспільства. Як те суспільство складалося з численних, слабо поміж собою звязаних територіяльних, «станових» і т.д. ґруп, так і правний порядок основувався не на одноцілій системі обєктивних норм, але на конґльомераті випадкових «привілеїв».

б. Феодальне лицарство

Економічною основою істновання за царського стану було володіння землею. Вірніше і точніше: було нею не володіння самою землею, але володіння нею разом з поселеними на ній, привязаними до землі селянами — кріпаками. Властивим заняттям лицарства була військова служба. Одно і друге, спо­сіб володіння землею та правний характер обовязку військо­вої служби, склалися разом на те, що називаємо феодальною системою.

Істотною рисою орґанізації військової сили в середньовічну було те, що ця орґанізація основувалася на особистому від­ношенню управненого «сеніора» вимагати військової служби від обовязаного нести її «васаля». Початок такої орґанізації лежав у відношенню великих землевласників до узброєних ним його рабів. Ті раби, що виконували з волі пана військові обовязки на його дворі та при його особі, це були первісні «vassi» васалі. З причин, на які вказано вже вище, в склад отих збройних частин входили згодом не тільки раби, але і вільні люди. На взір давньої дружини складали тепер васалі /:ця назва поширилася і на вільних:/ свойому сеніорови при­сягу вірности та послуху. З другого боку вони отримували за те заплату, а власне заплату в особливій середньовічній формі ленна, «beneficium».

Установа ленна витворилася була у франконській дер­жаві таким способом. Франконські королі оплачували висо­ких своїх урядовців зразу надаванням на власність земель, яких широкі простори находилися зразу в руках королів. Шляхом отих наділень землею вичерпався майже зовсім запас королівських земель. Тоді королі з династії Каролінґів стали користуватися для тої-ж ціли церковними земля­ми, — але заплата за службу відбувалася на инших осно­вах. Наділений землею отримував її не на власність. Він отримував тільки право користування землею на час життя обох сторін, наділюючого та наділеного. Право власности оставало при наділюючім. На випадок його смерти земля вертала до його спадкоємців, на випадок смерти наділено­го — вона вертала до властителя. Такий правний стосунок називано «Zeihe», а само наділення, з огляду на походжен­ня землі з церковного майна, «beneficium». Зродилося таким чином розуміння поділеної власности. Верховна власність оставала при первісному власникови, ужитко­ва — належала наділеному ленном. В міру поширення системи виробилося переконання, що нема землі без «вер­ховного власника» /:nulle terre sans seigneur:/, — яким був король згідно з визнаним прінціпом права на землю, яке дає завойовання.

Відношення з титулу наділення ленном звязалося тісно з відношенням поміж сеніором та його васалем. Оба разом склалися на «феодальну систему». Вона скріпилася переду­сім через те, що ленно стало дідичним. Зразу витворився звичай, що новий король надавав дотеперішнім васалям ленна, які вертали до него наслідком смерти його попередни­ка, а дідичам васаля ленна, що вертали після смерти васаля. Відтак цей звичай став правом і посідання ленна в дійсности ріжнилося від права власности тільки тим, що з ним був звя- заний обовязок васаля до особистої вірности сеніорови та до військової служби. Сама ленна система поширилася та ускладнилася. Васалі найвищого сенсора — короля з черги самі надавали ленна та приймали від своїх васалів присягу вірности, — ті знову робили тесаме супроти своїх васалів і т.д. Остаточно ленна система обхопила собою всі землі. Разом з тим істотною для лицарського стану стала правна спосібність отримати ленно. тільки лицар був правоздатним отримати ленно та стати васалем.

Помимо приходів з землі, економічною основою буття для лицарства були безпосередні приходи, які давало лицарське ремесло, було те, що добував лицар збройно. В добі, коли середньовічна станова система була вже остаточно розвине­на, були для лицарства замкнені деякі джерела приходу, що ними користувалася раніше лицарська аристократія. є осно­ва думати, що первісна торговля лежала в великій мірі в руках військових ватажків та дружинників. Воєнна добича була для них крамом, а їхній побут давав їм можливість пере­возити цей крам в далекі сторони небезпечними тоді шляха­ми. В добі, про яку тут мова, торговля, що колись була звяза- на з грабунком /:воєнним і не-воєнним:/, розійшлася з ним. Вона перестала бути заняттям лицарів. Для них остав поми­мо заплати за військову службу та воєнної добичі, — грабу­нок одним з визнаних джерел приходу. В часах коли перші два джерела не давали біднішим лицарям вистарчаючих приходів, грабунок заняв визначне місце в їхньому економіч­ному побуті. Право, звичай та мораль визнавали, що грабу­нок збройною рукою не приносить нечести. Стан лицарів — рабівників /:«Raubritter»:/ був численний. Він був одною з характеристичних рис, що складалися на картину середньо­вічних відносин.

Взагалі що до економічного положення лицарства — то в добу «розвитого» середньовічча воно було дуже неоднакове. частина лицарства, великі землевласники, находилася в надзвичайно доброму матеріяльному положенню. За те сіра лицарська маса, для якої не стало бенефіціїв, находилася в західній та середній Европі при кінці середньовічча просто в злиднях. На сході Европи, де феодальна система не встигла вповні розвинутися та де було ще тоді чимало вільної землі, економічна «діфференціяція» цего пануючого стану не пішла так далеко, хоч напр. в Польщі було в пізніших часах теж досить «дрібної» та незаможної шляхти.

З правного боку на суспільне становище лицарства скла­далися окрім згаданої вже правоздатности отримати ленно, та привілею «лицарської зброї», ще привілей окремого для лицарського стану судоводства та привілей входити в лицар­ські обєднання — конфедерації. З останнього привілею лицарство особливо в деяких періодах обильно. Ріжні лицар­ські звязки записалися видними буквами в історії середньо- вічча.

не тільки з економічної точки погляду лицарський стан цілився на вищі та низші верстви. також юридично розпа­дався він на вузші стани, залежно передусім від близшого або дальшого, більш посереднього відношення до найвищого «сеніора» в феодальній системі. Взагалі поділялося лицар­ство на вище та низше. особливі титули ріжного походження /:одні перенесені з старо-ґерманського минулого, другі звяза- ні з ріжними службовими посадами:/ означали ті вищі стани в лицарській суспільній єрархії: герцоґи, князі /:Fürst:/, комес /:comte:/, ґрафи /:буркґрафи, ляндоґрафи, маркґрафи:/, баро­ни, то що. Німецьке право XIII. століття розріжняє 7 степенів осіб, що були обняті ленною системою. Символічно представ­лено цю систему так, що кождий вищий стан розпоряджає більше «щитами», при чім кожний щит уявляв загал осіб, що народилися в однаковому єрархічному полоненню. Найбільше, бо з щитів прислуговує королеви, як найвищому «сеніорови», що від него починається ленна система. лицарі найнизшого степеня, що можуть отримати ленно, але не можуть його надавати — це «лицарі одного щита» /:Einschildrittere:/. Лицарі перших чотирьох степенів зачислялися до високого, решта до низького лицарства. Подібні, хоч не так зріжничко- вані, відносини витворилися і в инших краях.

в. Міщани

В ранньому середньовіччу не було міст в економічному розумінню. навіть там, де «фізично» остоялися римські міста, вони не ріжнилися економічно від сіл. Тоді не було теж ріж- ниці поміж населенням міст та сіл, і не могло бути міщан­ства, як окремої верстви людности. Така верства стала витво­рюватися в західній Европі в міру цего, як повставали міста в описаному вже вище економічному розумінню. В звязку з розвоєм міст відокремлюється їх людність від решти населен­ня як окремий стан, як міщани. Вона відріжняється від решти людности передусім тим, що в її руках, як специфічне її заняття опиняється ремесло та торговля. Далі, вона займає в суспільствах середньовічча особливе правне становище, стає «станом» з окремими правами та привілеями. міста середньовічча це були зразу ті місцевости, де відбувалися ярмарки, коли ті ярмарки добули особливе значіння і стало відбувалися в означеному часі. Така місцевість ставала зго­дом «містом», коли здійснилися певні умови, дякуючи яким її значіння як торгового центра було забезпечене. Такою умо­вою було юридично признання торгового права та торгового миру. Далі, місто мусіло бути обведене стінами, що фактично давали йому захист. Пізніше, в звязку з потребами торговлі місто мусіло стати окремим судовим повітом, врешті — воно мусіло отримати окрему свою орґанізацію. Міські громади стали орґанізаційно відокремлюватися, виділюватися з загальної феодальної орґанізаційної системи.

людність, що жила в отих завязках міст, була зразу дуже ріжнородна що до свойого суспільного становища. В мурах міста проживав «дан», світський або духовний феодальний власник оселі, разом зі своїм невільним та вільним окружен- ням. Далі, жили там «вільні» мешканці, купці та ремісники, що поселилися в місті. В римських містах — це були останки колишньої місцевої вільної людности, в инших містах пере­важно пришельці, але також ця частина вільного поспіль­ства, що — власне дякуючи свойому перебуванню в місті — не попала в залежність, в яку попав загал селян. Врешті проживали там не-вільні, переважно ремісники, що поселю- валися в місті за згодою своїх панів. Остання катеґорія мала обовязки супроти своїх панів, звичайно обовязок платити означені данини, але зрештою вони підлягали міському судо- ви і взагалі жили як вільні мешканці міста. Споміж тої ріж- нородної людности пан та його «двірські» люди, дарма що мешкали в стінах міста, не входили в склад міської громади. її складали тільки ті другі катеґорії людности. Оскільки люди тих катеґорій посідали в місті землю, вони були «горо­жанами» міста /:«burgenses»:/.

Міста приносили власникам своїм в ріжній формі чималі економічні користи. «Податкова сила» їхніх мешканців була порівнуючи з селами велика. Приїзжі на ярмарки купці давали теж чималі приходи в формі оплат, мита, то що. З другого боку ті еманципаційні змагання міст, що пізніше довели до конфлікту їх з феодальним панством, зразу не істнували. Через те в першій добі, як пануючі, так і феодаль­не панство, ішли на зустріч зростови міст. Міста, як істнуючі, так і ново-засновувані, отримували легко «привілеї». Привілеї відносилися до істотних для міста справ, права «торгу», влас­ної орґанізації та судоводства. Крім цего, передусім шляхом звичаєвого права витворився прінціп, що дав істотну правну основу для суспільного становища властивої міської люднос­ти. Як умови селянського побуту зіпхали вільне селянство на степень невільної людности, так навпаки, умови життя в сті­нах міста підтягли не-вільну частину його людности на ста­новище решти мешканців міста. Вся властива міська люд­ність стала вільною. Що більше, виворилася засада, що само перебування в місті на протязі означеного часу /:ріжні один день:/ робить вже людину вільною /:«Stadtluft macht frei»:/. Дякуючи цему міста притягали масово людність. Вони при­тягали її ще й тим, що міські громади зразу дуже легко нада­вали своє горожанство. Поза-як для горожанства було треба посідати в місті землю та помешкання, то міста поки землі в міських стінах було доволі — надавали пришельцям землю дуже легко, тільки за маленькою оплатою, що мала не еконо­мічне а майже виключно юридичне значіння. Помимо цего міста притягали ще иншими способами осіб, що були для міста особливо подібні або пожиточні, напр. ремісників, яких в місті не було. Таким особам запевняли іноді міста утриман­ня або признавали ріжні користи, щоби тільки притягнути їх до себе. Таким чином людність міст постійно зростала. Разом з тим росла і сила та значіння міст і знову в звязку з нею і «привілеї» міщанського стану. В тім напрямі міщанство вміло дуже зручно використати свою політичну економічну силу. В першому напрямі воно використовувало боротьбу, що вела­ся передусім поміж пануючими та великим феодальним пан­ством. Так напр. в ХІ-ім століттю підчас боротьби «за інвесту- ру» епископські міста над Реном боролися по цісарському боці, за що отримали в заплату значне поліпшення правного становища своєї людности. Тесаме осягали міста і другим ще шляхом. Дякуючи своїй економічній силі вони купували «за готівку» вольности та привілеї, використовуючи скрутне положення пануючих та феодального панства.

Що до правного положення міщанства, то треба уважати за найважнішу та основну рису те, що міщанство було віль­ною частиною людности. Воно стояло таким чином вище ніж селянство. З другого боку, воно не було ленно-здатне і тим стояло низше від лицарства, поза всіми степенями феодаль­ної системи. За те знову воно мало з лицарством те спільне, що воно мало привілей носити зброю. Це було необхідне тому, бо оборона міст належала до самих міщан. В часі, коли прав- на зброє-здатність мала для становища людини в суспільстві рішаюче значіння, був привілей зброє-здатности дуже цін­ним привілеєм. Він підносив морально значіння міщанства як стану і він давав міщанству можливість боронити та поши­рювати свої права та привілеї збройною силою. Крім цего мав цей привілей практичне значіння ще в одному напрямі. Дякуючи йому, було можливим для лицарів набувати міське горожанство, бо вони не втрачували через те своєї зброє-здат- ности. В деяких краях, як в Італії, лицарство, дякуючи ріж- ним причинам, доволі широко користало з тої можливости. Навпаки, момент зброє-здатности міщанства причинявся до цего, що в деяких випадках особи з міщанства добували при­вілеї лицарського стану. І те явище було поширено головно в Італії, — в инших краях Европи воно траплялося тільки виїмково. Вільність міщанського стану проявлялася неґатив- но тим, що міщани не находилися в стосунку залежности до феодального панства, в який попали селяни. Позитивним боком міщанської вольности було те, що міщани мали власне судоводство, судилися /:по части:/ власним своїм правом, що вони — як горожани міста — користувалися доволі широкою самоуправою, а як стан в цілости займали поважне політич- но-правне становище в державі. Врешті прислуговували міщанам дуже широкі та цінні привілеї в области економіч­ного життя. Ті привілеї не прислуговували міщанам особис­то — індивідуально. Це були привілеї, признані корпораці­ям, в першу чергу містам, поодиноко або союзам міст, далі, численним середньовічним міщанським обєднанням та звяз- кам. Через те була правоздатність в напрямі основування таких обєднань та участи в них одним з найважніших приві­леїв міщанства. На ній виростала економічна сила міщан­ства та його політичне значіння.

Міщанство, як цілість, як стан, відріжнялося виразно від не-вільного селянства та різко протиставилося лицарству. Від останнього, воно відріжнялося своїм правним та орґана- заційним становищем в суспільстві, і розходилося з ним по лінії дуже виразного противенства інтересів. З природи річи інтереси міщанства були звязані з торговлею, що вимагала безпеченства та волі торгових шляхів. На тій точці було середньо-вікове лицарство «природним» противником міст. Другою причиною непорозумінь було те, що міста в добу сво­його розцвіту відтягали масово не-вільну людність з «пан­ських» земель, притягаючи її до себе. Одно і друге викликало на протязі століть затяжну боротьбу міст з феодальним лицарством. В цій боротьбі міщанство виступало солідарно як одна цілість. Не зважаючи на те, міщанство представляло в свойому нутрі картину, дуже далеку від абсолютної солідар- ности всіх його частин. В межах міщанського стану ми бачи­мо порівнуючи вже рано противенства інтересів ріжних верств міщанської людности та іноді дуже гостру боротьбу отих ріжних інтересів.

Основи для поділу міщанства на ґрупи були ріжні і їх зна­чіння змінялося з часом. В найранішу добу істновання міст найважніший був поділ міщан на повно-правних горожан/:«Ьиг§епве8»:/ та решту людности міст, що не мала повного права горожанства. До першої ґрупи належали ті міщани, що посідали в місті нерухоме майно і на тій основі користувалися всіми привілеями, передусім відносно участи в міському самоврядуванню. Решта людности — це були ті мешканці міст, що не входили в склад «Ьигдепвев», хоч меш­кали в місті. Далі, поділялося міщанство на окремі ґрупи на основі «походження». В звязку з економічною структурою середньовічча були поодинокі галузи виробництва та торгов- лі фактично монополізовані в певних місцевостях. Коли збільшився господарський обмін та піднісся рівень людських потреб, міста старалися мати в своїх стінах ті галузи виробни­цтва, яких ранше не мали. Для того вони заходилися стягну­ти до себе з инших, іноді далеких, міст людність, що займала­ся такою галузию виробництва. Вони признавали таким фахівцям в якійсь галузи виробництва привілеї та ріжні користи, щоби спонукати їх поселитися в стінах міста. Звичайно отримували такі пришельці дуже цінне в тодішніх умовах визнання їх за окрему корпорацію та приділювано їм якусь окрему частину території міста для поселення. Тесаме діялося з чужими купцями, що поселювалися в місті. Ще й сьогодні вказують іноді назви вулиць або частин ріжних міст /:у нас ріжні «вірменські», «татарські», і т.д. вулиці:/ на цю колишню систему. Таким чином істнували серед міщанства окремі ґрупи, що виділялися з посеред загалу міщан не тіль­ки побутово, мовою, вірою, заняттям, але і правно займали особливе становище. Так напр. у Відні були Вірменці, що займалися фарбованням вовни, окремою корпорацією та не підлягали міському судоводству /:привілей з 1208. р.:/. Пізніше ця ріжниця походження втратила своє первісне зна­чіння. Найважнішою основою, на якій поділялося міщанство на ґрупи було заняття та — передусім — майно. Одно з дру­гим перепліталося. Іменно, купецтво представляло собою, загалом беручи богату, ремісники — біднішу частину міщан­ства, при чому і самі ремісники поділялися на представників «вищих» та «низших» ремесел. Згодом витворилася — особли­во у великих та богатих містах — фінансово-родова аристо­кратія. Вона складалася з богатих передусім купецьких родів. її становище серед міщанства основувалося економічно на її богацтві, політично на цьому, що оті міські «патриції» /:вони виступали під тою назвою:/ захопили і змонополізува- ли в своїх руках всі міські уряди та всю владу. На зовні місь­кі патриції представляли цю частину міщанства, що стояла суспільно найблизше до феодального лицарства, а власне до високої феодальної аристократії. Так напр. в Німеччині деякі роди міських патриціїв перейшли в ряди високої феодальної аристократії. В Італії, дякуючи особливим умовам та велико­му значінню та силі міст, майже затерлася була ріжниця поміж високим феодальним лицарством та міським патриці- ятом. Так напр. патриції Венеції займали в суспільній єрар- хії рівне становище з найвищою феодальною аристократією.

Для умовин життя середньовічного міщанства дуже важ­ливими були ті орґанізаційні форми, що в них плило життя. Помимо економічних умовин та станових привілеїв ті форми представляють істотну рису міщанського побуту та міщан­ської культури. В них проявляється те, що названо «корпора­тивним духом» середньовічча. Цей «корпоративний дух» захо­плював собою не саме тільки міщанство. Він характеризує життя всіх тодішних станів. Але дякуючи особливим умовам життя в містах, де порівнуючи велика скількість людий тіс­нилася в стінах міста і стикалася поміж собою безнастанно, де темпо суспільного обороту було живіше і сам оборот склад­ніший, — отой корпоративний дух проявлявся серед міщан­ства особливо виразно і маркантно.

Характеристичною рисою життя міщанства був орґаніза- ційний примус. Міщанин середньовічча був примушений належати до відповідної орґанізації і вибір орґанізації не належав до него. В добу розвитого середньовічча участь у від­повідній орґанізації була умовою, від якої залежала можли­вість заробітної праці, виконування ремесла чи торговлі, користування «привілеями», врешті і виконування публич- них прав в місті та в державі. Все правне становище людини, в першу чергу її становище в господарському життю, було звязане з якоюсь «корпорацією». через те ми зустрічаємо в середньовіччу безконечну скількість найріжнородніших обєд- нань, передусім на основі ріжних родів заробітнього занят­тя, — м.ин. обєднання такі, як жебраків або проституток.

Назви отих примусових обєднань — дуже ріжні. Вони називалися то «урядами», то «ґільдіями», «цехами», «братства­ми», «спільнотами» /:«Innung»:/, то що. Найбільш поширени­ми були назви ґільдій та цехів, так що всю цю орґанізацію називається звичайно цеховою орґанізацією. Історично ця орґанізація мала зразу не-примусовий характер. Примусовість була зразу тільки фактична, вона випливала з користий, які приносила участь в орґанізації та орґанізованість спільної акції. Щойно згодом стала участь в орґанізації також правно примусовою. Що до цілий орґанізацій, то вони були зразу подвійні. Вони мали на меті берегти як з одного боку інтереси консументів, так з другого інтереси зорґанізованих братчиків. В першому напрямі належала до корпорацій контроля над якістю праць братчиків, контроля над якістю вжитого матері- ялу, над солідністю виконання, далі дбання про те, щоби ціни не були надто високі та щоби не забракло товару пере­дусім для місцевих консументів. корпорації були таким чином орґаном, що вів технічний та економічний нагляд над виробництвом в інтересі консументів. Другий напрям діяль- ности, що висунувся відтак на перше місце, це було бережен- ня інтересів самих продуцентів в означеній галузі виробни­цтва. корпорації дбали про те, щоби їхні члени не терпіли від конкуренції близьких галузий виробництва. Вони «боронили границь», яких не повинні були переступати «сусідні» профе­сії. Бувало, що спеціялізація ішла іноді дуже далеко — напр. шевське ремесло ділилося на кілька ріжних спеціяльностий. В таких випадках конкуренція поміж ріжними тіснішими фахами була легко можлива і для корпорацій було нелегко стояти на сторожі інтересів своїх членів. Далі було завданням корпорації дбати про те, щоби братчики могли дешево та добре отримувати потрібні їм сирівці та приладдя. До корпо­рації належала далі справа фахового вишколення в її галузі виробництва. Корпорація встановлювала правила про час і спосіб науки, видавала приписи про іспити, переводила їх, видавала засвідчення переводила «учнів» в «челядників» і «визволяла» останніх на «майстрів». Врешті в руках корпора­цій було піклування про те щоби в межах ремесла чи його якоїсь галузі конкуренція не витворювала надто великих економічних нерівностий поміж поодинокими братчиками. Для того вона рішала про спільність челядників та учнів, що їх могли тримати поодинокі братчики, означала скількість сирого матеріялу, який припадав поодиноким майстрам зі спільного закупна, нормувала конкуренційні ціни, то що. Згодом, цей останній напрям діяльности став особливо важ­ким для консументів та для неповноправної ще частини ремісників. Вузький інтерес правлячих в цехах став одиноко рішати. Вони використовували своє положення, щоби звіль­нитися від небезпечної конкуренції, якою погрожувало їм зовнішне, технічно вище поставлене виробництво. Вони робили труднощі челядникам при «визволюванню». Взагалі, коли змінені умови продукції висунули гасло вільної конку­ренції, цехи стали консервативною установою, пережитою та шкідливою. Але вони мали довгий період, коли були устано­вою пожиточною та в даних умовах необхідною.

Купецькі ґільдії мали взагалі такий-же характер та завдання, як і ремісницькі корпорації. Вони виріжнялися тільки тим, що — коли діяльність ремісницьких орґанізацій розтягалася головно на внутрішню територію міста та його околиці — то купецькі ґільдії охоплювали нею широкі тере­ни зовнішньої торговлі. На таких теренах вони мусіли зустрічатися конкуренційно з чужими купцями і небезпе­ка — стати висловом застою — погрожувала їм в меншій мірі, як в ремеслі.

Діяльність міщанських корпорацій не обмежувалася тіль­ки на господарське поле. Вона рано охопила все життя брат­чиків. Корпорації ті були орґанізаціями для справ культу, в церковному життю братчики виступали корпоративно. Далі, корпорації цікавилися всім приватним життям своїх членів. Вони накидували їм побут, виступали проти люксусу в убран­ню, в життю, то що. Все майже життя міщанина середніх віків проходило в його корпорації, всі важніші події, свята, проводив він корпоративно. таким чином міщанство склада­лося властиво не з одиниць, а з їх обєднань, з корпорацій. через те було зовсім природним явищем, що ті корпорації, ґільдії та цехи, стали важливими установами також в полі­тичній боротьбі та орґанізації.

г. Духовенство

Духовенство було в середньовіччу окремим, особливо при­вілейованим станом. Основою, що рішала про приналежність до духовного стану, було заняття, а власне місце в церковній єрархії. Станові привілеї духовенства — це було передусім виняття з-під державної адміністраційної орґанізації та судо- водства, та особлива корпоративна орґанізація з широким обсягом діяння. крім цего частина духовенства входила в ленну систему. Високі церковні достойники займали високі щаблі тої системи.

Від инших станів ріжнилося становище духовенства тим, що його корпоративна орґанізація — оскільки йде про духо­венство римської церкви — мала понад-державний харак­тер. орґанізація, якої діючими орґанами було духовенство, була «світовою», універсальною. Як така вона конкурувала з державою середньовічча. І універсальна римська монархія і ті «національні» держави, що повстали на протязі середньо- вічча, оставали з церквою в безнастанній боротьбі за геґемо- нію. Становище духовенства як стану тісно звязане з тою боротьбою та її перебігом. Воно представляє частину великої проблєми середньовічча, проблєми взаємин церкви та дер­жави.

ґ. Селянство

Селяни в середньовічну були найнизшим суспільним ста­ном. Це були ті, що безпосередньо, власними руками обро­бляли землю, — найчисленніша тоді частина людности. Вони не були абсолютним соціяльним низом. Низше них стояли ті частини людности, що не посідали землі, — служба ріжних катеґорій, непосідаючі нічого волоцюги, то що. Але поміж «станами» середньовічча вони займали найнизше місце.

Основою, отим спільним знаменником, що на його підставі істнувало селянство як окремий стан, було посідання — в тій або иншій формі — землі та безпосередня праця на ній. В такому розумінню селянство стає окремим станом в ріжних краях в ріжних часах. В Німеччині стали «селяни», «Bauern» окремим станом на протязі XI.-XII. століття, значиться, піз­ніше, як наші «смерди». В звязку з економічним та суспіль­ним росвоєм, на який вже вказано, до моменту заняття, а власне безпосередньої праці на землі, прилучаються момен­ти инші, дякуючи яким стало селянство станом в розумінню середньовічча. Це були ті правові зміни, що розмежували загал селян від лицарства. Селяни стали не тільки тою час­тиною людности, що працювала безпосередньо на землі, але рівночасно людністю, що в суспільстві середньовічча займала окреме, правно окреслене становище.

Те становище не було скрізь однакове та воно не було одна­кове на протязі цілого середньовічча. Взагалі характеризу­ється становище селянства в середньовіччу тим, що воно було суспільно залежне. Тільки виїмково остали селяни в деяких околицях вільними та незалежними. Такими остали напр. селяни в Тиролю, де вони затримали також зброє-здатність, і добули навіть як окремий стан політичні права. Взагалі були вільні селяни в середньовіччу виїмковим явищем. Селянство було скрізь залежне. Ця його залежність не була однозначна з рабством. Селяни були особисто правоздатні — раби ні. Далі залежність в якій оставав селянин, не була особистою залежністю, «пан» не міг зразу розпоряджати особою селяни­на. Тільки згодом, при кінци середньовічча, правне положен­ня, в якому находилося селянство, погіршилося, селяни втра­тили право вільно розпоряджати своєю особою, право вільно­го переселювання, право вінчатися без дозволу «пана» і т.д. Зразу залежність селянина проявлялася тільки обовязком нести на річ «пана», на якого землі він сидів, означені еконо­мічні тягарі. Ті тягарі оплачували селяни зразу «в натурі» — збіжжам, воском, медом, то що. З переходом до грошевого господарства заняла їх місце грошева оплата. При кінци середньовічча, коли вартість гроший упала а вартість люд­ської праці зросла, земельне панство виявило змагання замі­нити грошеві оплати знову обовязком праці, і справді «пан­щина» стала тоді загальним явищем.

Помимо тої економічної залежности, що перейшла пізніше в особисту залежність селян, в деяких околицях просто в раб­ство на правне становище селян в середньовіччу складалися: їх особиста правоздатність з наведеними обмеженнями, далі брак зброє-здатности та ленно-здатности, пізніше «кріпа­цтво», прикріплення селян до землі піддання під панське судоводство, — врешті брак правної здатности входити в кор- пораційні обєднання.

Що відноситься до економічного положення селян, то воно було зразу не дуже важке, — в деяких околицях навіть добре іноді краще, як положення дрібного незалежного лицарства. Тоді неуправленої землі було ще богато і великим землевлас­никам залежало на цім, щоби стягати хліборобів на ті землі, що не приносили їм ніякої користи. Щоби осягнути це, вони запевняли своїм майбутнім поселенням певні умови звіль­нення від всіх тягарів на ряд літ /:слободи:/, а відтак порівню­ючи тільки незначні данини. Таку політику накидували землевласникам передусім мотиви конкуренції з другими землевласниками. Відтягнути селян з чужих земель на влас­ні було можна тільки ціною кращих умовин оселення. Крім цего міста, тоді в першій стадії свойого розвою відчиняли гостинно свої брами для людности. І вони робили конкурен­цію землевласникам і примушували їх облекшувати селянам умови. Врешті для середньої Европи були тоді слабше залюд­нені простори Східньої Европи тереном, що притягав її лишки людности. З окрема з Німеччини плили хвилі емі- ґрантів на схід, до Прусії, Угорщини, Семигороду, Польщі та України. Отся можливість еміґрації скріпляла теж положен­ня оставшої частини селянства, примушувала панів не пере­тягати струни. Перехід до грошевого господарства теж був зразу для селян корисний. Гроші були тоді дешеві, їх вартість понижалася наслідком ріжних причин. Через те були оплати грошеві для селян вигідні. Пізніше економічне положення селян значно погіршилося. Землі стало менше. Конкуренція поміж землевласниками устала. Міста замкнулися перед припливом нової людности. Феодальне панство закріпило свої позиції як пануючий стан і солідарно виступало проти селян, що пробували кидати своїх панів та утікати на инші землі. Це мало особливе значіння на тлі зміни в самій госпо­дарській системі. Ранше були данини тою формою приходу з землі, якою вдоволявся землевласник. Тепер в звязку з роз- воєм торговлі оплачувалося вести самому господарство на землі, щоби продукувати для продажі. Через те змінилося відношення землевласників до селян. Вони старалися замість оплат примушувати селян до праці на панській землі. Те загальне змагання виявлялося особливо гостро в періодах, коли наслідком воєнного лихоліття, або з инших причин, напр. після пошести людність вимирала масово. Тоді робочі руки ставали особливо цінні. З таких же причин землевлас­ники старалися відбирати селянські землі та прилучати їх до своїх, що їм в великій мірі удавалося, дякуючи їх пануючому становищу. В результаті становище селян стало дуже важ­ким. Вони посідали чимраз менше землі, їх обовязки супроти землевласників збільшилися та одержали дуже невигідний та понижаючий вид панщиняних обовязків. Врешті рівночас­но значно збільшилися матеріяльні обовязки селян проти держави. Позбавлене політичних прав селянство не мало ніякого впливу на законодавство, з окрема на скарбове дер­жавне законодавство. Рішали про него другі стани і перева­лювали найбільшу частину скарбових тягарів на селянство. Податки та важкі обовязки ріжного роду праць та послуг непомірно давили селян. Таким чином селянство масово попадало в матеріяльні злидні.

В межах селянського стану не було такого поділу на вер­стви та ґрупи, який був в лицарському та міщанському стані. Селянство представлялося з тої точки погляду більш одноці- ло як оба ті другі стани. Та всеж деякі ріжниці положення були і серед селянства. Вільні селяни, де вони утрималися, представляли найвищу суспільну селянську ґрупу. В деяких краях виділяли споміж селян тих, що посідали землю особли­вим, привілейованим способом, — так в скандинавських краях «Ьоїйг’п», що посідали «родинну» землю. Взагалі, осо­бливо в періоді матеріяльної руїни селян, зарисовуються в селянстві ріжниці матеріяльного положення особливо в залежности від скількости посіданої землі. Поруч із зовсім зубожілим селянством, його частина утримувалася на ступіні трохи кращого матеріяльного істновання. Найважнішою ріжницею, яка мала значіння справді «станової» ріжниці, була ріжниця положення селян, що сиділи на королівських землях, себ то на землях, що не були віддані в ленно, та рештою селян. Положення «королівських» селян було без порівнання краще. Економічно вони не були визискувані в такій мірі як инші, а суспільно їх становище було значно вище, дякуючи їх безпосередньому відношенню до короля зглядно королівських урядовців. Особливо, оскільки йде про особисту залежність від панів, в якій найшлися були селя­ни, судоводство та право розпоряджати своєю особою — ріж- ниця поміж королівськими та звичайними селянами мала велике значіння. Усі обмеження та обовязки королівських селян мали до певної міри публичний характер. Вони були не тільки порівнюючи лекші, але і були менше подібні до особистого рабства.

Як еволюція суспільного положення селян не скрізь була однакова та відбувалася не скрізь в однаковому темпі, так неоднакова була доля визвольних рухів селянства. В деяких країнах, напр. в деяких міських державах Італії, визволення селян прийшло дуже рано, ще тоді, коли в инших краях щойно починалося їх повне закріпощення. Можна до певної міри сказати, що хвиля закріпощення а відтак визволення посувалася від півдня та заходу Европи в напрямі на схід. Під кінець середньовічча, безпосередньо з погіршенням еко­номічного та суспільного поневолення селянства, почалися в західній Европі, у Франції, відтак в Німеччині, в Чехах, в Анґлії, Швеції, Польщі, Україні, стихійні зразу селянські рухи, звернені проти утисків. Скрізь закінчилися вони роз­громом та крівавою пімстою феодального панства. Ті спроби селянства визволитися повторялися на протязі кількох сто­літь. Вони стали на стільки звичайним явищем, що повстала коло них ціла звязана з ними література, в якій, звичайно в реліґійнім формі, була виложена їхня ідеольоґія. В пошире­них дуже в середньовіччу пророцтвах займали предсказання селянських повстань постійну рубрику. Це треба уважати одним з доказів, що переконання про невиносимість поло­ження селян було дуже поширене. Не зважаючи на все, в добу середньовічча не вибила година визволення селян. Воно прийшло значно пізніше, аж тоді, коли під впливом змінених господарських умовин мусів розпастися феодальний суспіль­ний устрій.

4.