Розділ Суспільні відносини

А. Основи соціального поділу

Істота «станового» суспільства була в цьому, що правний порядок безпосередньо та «твердо» установляв весь «суспіль­ний лад». Правні приписи рішали про це, до якої верстви — «стану» належить кожна людина, та яке наслідком цього місце вона займає в соціяльній єрархії.

В періоді, про який тепер мова, цей прінціп станового сус­пільства діяв формально далі, але серед змінених умовин він діяв вже тільки силою інерції та «штучно», дякуючи піддерж­ці, яку йому давала усилена тепер центральна державна влада. В життєвій дійсности приходили до голосу поруч з цим старим прінціпом «станового суспільства» нові чинники. Поруч з юридичним поділом на «стани», нові обставини ста­вали основою для поділу суспільства на верстви та для озна­чення людині її «соціяльної ранґи». Ті нові основи соціяльно- го поділу приходили до чимраз то більшого значіння, ставали «корреґувати» а далі рівноважити значіння юридичного поді­лу на стани. Дякуючи цьому суспільство доби, про яку, мова, отримало невідомі феодальному суспільству риси. Старі «стани» змінили свій характер, а крім цього повстали і нові суспільні ґрупи, яких старе станове суспільство зовсім не знало.

Поміж чинниками, що стали тепер основою для соціяльної «ранги», треба вказати передусім на момент богацтва. Без сумніву, воно мало все значіння для позиції та суспільного значіння людини, але те значіння стало тепер иншим, як було воно раніше.

Помимо значіння богацтва взагалі як підстави для позиції в суспільстві, ріжниця поміж минулою добою а періодом, про який мова, ще і в тому, що тепер висунулося на перший плян значіння рухомого майна, а власне гроший. В людській пси- хольоґії того часу ще жило уявлення, що з високим соціяль- ним становищем звязана неминуче власність нерухомости, а власне власність землі. Для цього, щоби жити відповідно до «вимогів свойого стану», треба було необхідно мати посілість на селі. Тому богаті міщани скрізь набували сільські посілос- ти. Це було висловом відомого соціольоґічного правила, згід­но з яким кляса, що приходить до впливу та значіння, пере­ймає все по части побут кляси, досі пануючої. Не зважаючи на таке «репрезентаційне» значіння нерухомої, а власне земельної посілости, — реальне значіння мало передусім володіння рухомим капіталом.

Так було в области публичного, передусім політичного життя і в царині приватного життя.

В области політичного життя найяркіше проявилася гли­бока зміна відносин в звязку з військовою справою. Винахід пороху та стрільної зброї викликав революцію на полі вій­ськової штуки. В середньовіччу осередком військової сили була кіннота, а іменно важка, в залізній дорогій зброї кінно­та. Вказано вже на те, що економічною основою для тої комонної сили була з природи річи велика земельна влас­ність. Тільки великі землевласники мали економічну можли­вість посідати коні і зброю, і тільки вони мали можливість осягати потрібну вправу та вишколення в їзді та уживанню зброї. В звязку з цим, армії середньовічча були порівнюючи мало-численні. Кінець феодального ладу — це кінець тої передової у війні ролі комонного важко-збройного лицарства. На арену виступили з успіхом «маси» піхотинців, зложені з міщан та селян. «Лицар» — їздець переставав бути синонімом вояка. Починаючи від половини ХІУ-го століття «стрільба» появилася як нова зброя, а на протязі слідуючих століть вона добувала собі чимраз то більше значіння. Разом з тим росло і значіння озброєних тою новою зброєю військових частин піхо­ти та артилерії. І далі, підносилися вимоги відносно скількос- ти армії. Порівнюючи з середньовіччам, тепер було треба значно більших чисельно армій, щоби можна осягнути справ­ді серіозну, солідну військову силу. Ото-ж для цього не вистарчала вже як економічна основа сама тільки земельна власність. Щоби виставити та утримувати армію, яка пред­ставляла би дійсно якесь реальне значіння, треба було розпо- ряджати чималими сумами гроший, сумами, що перевищали фінансову можливість великих землевласників. Про значін­ня тої обставини для державного устрою буде сказано далі. Тут треба вказати на її значіння для соціяльної діференціяції суспільства. В добі повного розцвіту феодального ладу — була велика земельна власність основою пануючої тоді соці- яльної кляси, лицарства, між иншим тому, бо з нею було істотно звязане «найпочесніше» заняття, іменно збройна служба державі, право та привілей — носити зброю.

Анальоґічно — велика земельна власність переставала бути основою, на якій спирався адміністраційний державний апарат. Коли панувала «натуральна» система господарства, не могла «держава» иншим шляхом забезпечити матеріяльно своїх урядовців, як тільки віддаючи їм в уживання землю в заплату за їхні послуги. Грошева система дала державі, чи її центральній владі, можливість творити свій адміністрацій- ний апарат иншим способом, не звязуючи його з землеволо­дінням. Таким чином, земельна власність тратила свое колишне значіння як основи для урядової позиції та для урядових, владних компетенцій. За те публичний уряд ста­вав помимо землеволодіння самостійною основою, що на ній опиралося становище в соціяльній ерархії.

Що до приватного життя — господарські зміни відбилися теж дуже глибоко на всьому побуті людини. Вони діяли руй- нуючо на одні суспільні верстви, сприятливо на другі. Тут треба вказати на один наслідок господарського перевороту.

Великий розвій торговлі та загальне збільшення «національ­ного богацтва» разом з повстанням та розвоєм великих місь­ких центрів — викликали велике підвищення рівня життє­вих вимогів. В середньовічну цей рівень був взагалі низький. Життя, також в суспільно пануючих колах, було просте та суворе, «життєві вимоги» невисокі. Прості були помешкання, одяг та страва, і розкоші життя були теж дуже примітивні. Поки центр життя був на селі, були природно і звязки поміж людьми мало живі, і в звязку з цим — невеликі потреби «зовнішної» «репрезентації». Все те змінилося при кінци середньовічча. Торговля дала пізнати чимало, ранше невідо­мих, предметів вживання.

В звязку з цим остає ще дальший момент. Піднесення дотеперішнього рівня відносилося не тільки до матеріяльних та фізичних умов життя. Воно відбулося — і може ще більш очевидно — також в царині духового життя. Кінець середньо- вічча — це була доба «відродження» («renaissance») античної римської та грецької культури, доба гуманізму, доба високого розцвіту мистецтва, доба — коли духове життя взагалі заки­піло бурхливо і коли цей його розцвіт наложив своє тавро на цілий період людської історії. Ріжні були причини цього роз­цвіту. Головно — це був розвій італійських міських — дер­жав. Як колись в старовинній Греції, так і в Італії тої доби, міста, разом з тим як стали осередками економічного та полі­тичного життя, стали теж центрами напятого умового життя, високої та живої наукової та мистецької творчости. Зі стано­вища проблєми, що тут нас цікавить, треба підкреслити один наслідок цього «удуховнення життя», а власне: воно вплину­ло на розуміння «роскоші життя» і разом з тим на розуміння «життєвої стопи». Вже не вистарчало для цього, щоб життя було «повне», щоби його можна визнати за відповідаюче висо­кій соціяльній позиції, саме тільки забезпечення простих фізичних вимагань, їди та пиття. Для «репрезентації» теж не вистарчали самі тільки грубі докази богацтва. Людина рене­сансу шукала рівночасно і змислової роскоші, і духової рос- коші, яку давали твори людської мисли та мистецтва. Висока соціяльна позиція вимагала тепер також освіти. До «стано­вих» обовязків пануючих кляс належала опіка над мисте­цтвом та наукою, над ученими, поетами та мистцями. Італійські міста та «двори» пануючих та високої аристократії дали в тім напрямі початок, за ними пішли анальоґічні кола франції та Ішпанії, а згодом — Нідерляндів та Німеччини. Помимо отого захоплення духовим життям зі становища рос- коші, ще й більш реальні мотиви підносили ціну освіти та знання. В звязку з усиленням центральної влади, себ то ста­новища пануючого в державі, ішов зріст «бюрократії». Зростав урядницький апарат для державної адміністрації і множили­ся посади, для яких вимагалося спеціяльної юридичної осві­ти. Таким чином, освіта відкривала дорогу до урядницької, іноді дуже високої, карієри. Як наслідок, зустрічаємо те явище, що освіта отримала свою власну, особливу цінність. Помимо приналежности до якогось «стану», помимо богацтва, стала ще й освіта та духові спосібности людини рішати про її соціяльне становище. Ті спосібности та освіта стали новим соціяльним цензом, новою основою, що рішала про соціяльну позицію.

Стара, традиційна основа для соціяльного поділу суспіль­ства, означений правом поділ на «стани», затримала покищо своє значіння. Поруч з нею діяли тепер нові «основи» цього поділу: богацтво, а власне рухове майно, військова служба або адміністраційна державна служба, та освіта і становище людини в світі духовної творчости.

Б. Соціяльні верстви та ґрупи

На тлі описаних змін соціяльний склад західньо-европей- ських суспільств, їхня структура, мусіли змінитися. Зміни її відносилися раз до суспільного характеру істнуючих «станів». їх роля в суспільстві, їх суспільні «завдання» змінилися. Змінилося теж їх фактичне значіння та вплив. По части захиталися і ті, колись тверді перегороди, що ділили один стан від другого. Далі, повстали на нових основах соціяльно­го ґруповання нові суспільні ґрупи, що не містилися в межах старого суспільного поділу на «стани». Ті ґрупи своїм фактич­ним значінням ослаблювали значіння старого поділу на стани, — а передусім на розвій політичних відносин вони мали великий, по части рішаючий вплив. В першу чергу нам треба звернути увагу на ті зміни, що сталися в межах старих, витворених в середньовіччу ґруп, на те, що представляли тепер собою старі «стани».

а. Родова аристократія — шляхта

Коли творилася як окремий стан феодальна аристократія, її роля в суспільстві, її суспільні завдання були виразно окреслені. До неї належала служба державі — в першу чергу служба військова, далі служба в адміністраційнім апараті. Цим обовязкам відповідало право користуватися феодаль­ним земельним наділом, — при чому те користування мало означену форму. феодальний землевласник не був сам хлібо­робом. Праця на землі, хоч би тільки у виді орґанізації та нагляду, — це не було його діло. Він повинен був тільки отри­мувати данину, зразу в «натурі», від тих, що поселювалися на його землі. феодальний лицар був таким чином поставлений поза обовязком та необхідністю продукційної господарської праці. Звільнений від цього обовязку, він повинен був весь час повертати на військову службу та підготовлення до тої служби. Він був тільки «лицарем». При кінці середньовічча відносини змінилися основно. Військова служба перестала бути виключним заняттям «лицарства». Змінені відносини примушували творити армії в складі не тільки самих пред­ставників лицарського стану. Змінилися теж економічні під­стави буття лицарства. Воно стануло перед глибоким еконо­мічним переворотом. Раз — наслідком поділів родинні землі роздроблювалися і не вистарчали вже на утримання. лицарство, особливо «вище», боронилося перед тою небезпе­кою ріжними способами, — головно встановлюванням «майо­ратів», що неділимі переходили на найстаршого сина, та при­міщуванням решти дітий на церковних високих посадах, що були фактично призначені тільки для шляхти; далі, в пізні­шу добу, вибиранням військової або урядницької карієри для незабезпечених синів шляхти. Це зменшувало загрозу з’убожіння, хоч не усувало її зовсім. Далі — ставало економіч­не положення шляхти важким наслідком тої економічної еволюції, якої основні риси зазначено вище. наслідком пере- ходу до грошевого господарства та в звязку з піднесенням «життєвої стопи», став не вистарчати прихід, який давав доте- перішний спосіб користування землею. Замість задовольня­тися оплатами від «своїх» селян, було тепер більш корисним господарити на землі самому, бо збіже та инші продукти хлі­боробства мали тепер не тільки значіння предметів консум- ції, безпосереднього їх з’ужиття, але вони були «товаром», за який можна було отримати гроші. Відповідно цьому, «лицар­ство» стає на шлях економічної діяльности на своїх землях. В звязку з цим новим переходом до нового способу користу­вання землею остає глибока зміна відношення лицарських землевласників до селян. Пішло масове відбирання селян­ству земель, що були досі в його посіданню, — в першу чергу земель «громадських», що оставали в спільному володінню селянських громад, а далі, під ріжними притоками також індивідуальних земельних наділів. Розуміється, це потягло за собою надзвичайне загострення взаємин поміж лицар­ством та селянством.

Для становища лицарства в суспільстві, для його «облич- ча» як стану — мала ця зміна велике значіння. Ранше пред­ставляло собою лицарство суспільну ґрупу, якої основою було заняття, військова справа — як професія. Тепер основувалося становище лицарства в суспільстві головно на економічному моменті, на факті землеволодіння. Оппенгаймер формулує цю зміну так, що «лицар» став тепер передусім «власником лицарської землі», себ то особливо привілейованим землев­ласником. Наслідком цього, про це та чи оскільки лицарство утримувалося на висоті своєї колишньої позиції в суспільстві, став тепер рішати виключно економічний момент. Особисті «лицарські» цінности — як відвага, хоробрість, то що, не могли тепер зрівноважити значіння цього, головно рішаючо­го чинника. На такому, в першу чергу економічному тлі мусі- ло тепер лицарство вести боротьбу за своє істновання як «стану». На такому тлі відбулися в положенню лицарства ось які зміни.

В звязку з важкими для загалу лицарства економічними умовами буття, відбувся, зглядно загострився істнуючий вже в межах того стану глибокий поділ на «високу» та низшу шляхту. Найвищим, себ то володіючим найбільшим майном верствам приходилося порівнуючи найлекше перетревати економічну крізу. При допомозі держави вони перебули її щасливо, але переважно коштом само-обмеження, принесен­ням в жертву станового інтересу, інтересів частини своїх чле­нів. Щоби охоронити родинне майно перед роздробленням, установляли роди високої аристократії згадані вже «майора­ти». Таким чином, молодші діти цих родів находилися — так би мовити — поза межами ґрупи, але за таку ціну для самої ґрупи була забезпечена економічна основа її буття перед роз­дробленням та розпродажию. Рівночасно з цим закріплен­ням, поглибилася ріжниця поміж отою найвищою, а рештою родової аристократії. Вона замкнулася в собі, від’окремила від решти, стала виразно «аристократією в аристократії». Такими були «ґранди» на піринейському півострові, висока «двірська шляхта» в Франції, льорди в Анґлії, князі в Німеччині. Скрізь проявляли ті ґрупи виразну тенденцію замкнутися в собі, не допускати до себе нових елєментів. Одна Анґлія представляла в цім напрямі виїмок. Там, не зва­жаючи на спроби опозиції, утримався прінціп, що король може на основі своєї «прероґативи» проводити нових «перів» в палату льордів і таким шляхом анґлійська «Nobility» в дій- сности отримувала постійно приплив нових елєментів.

Коли, таким чином, найвищі верстви правно та економіч­но усилили свою позицію, загал «шляхти» переходив скрізь крізу. Формально-юридично діяли далі всі правні основи, на яких було побудоване соціяльне становище «стану». В дій- сности, нові суспільні чинники підкопували постійно реальне значіння отих правних привілеїв та основ шляхоцького стану. Не зважаючи на правні приписи, змінявся особовий склад стану та його характер. В деяких напрямах ті зміни були ще дрібні та «несміливі», — так напр. ще тільки слабі були в тому періоді спроби притягнути шляхту до торговлі. Але й такі спроби, противні всім традиціям та упередженням шляхти, були. В инших напрямах зміни були виразні. Такою був скрізь наплив родової шляхти до публичних урядів, що мав тепер зовсім инший характер, як принимання уряду в добі феодальної системи. Тоді уряд — це був наслідок земле­володіння, додаток до него, разом з тим — один з проявів привілейованого становища в державі. Тепер уряд був під- чиненням під центральну державну владу, він примушував слухати та виконувати отримані з гори накази, він не поши­рював особистої незалежности свойого носія, але навпаки звужував та обмежував її. Далі, в уряді мусіла тепер шляхта зустрічати урядовців не-шляхоцького походження, разом з ними засідати та працювати. Були спроби забезпечити за шляхтою в урядовій карієрі деякі привілеї. Так напр. в Німеччині ще в ХУІІІ-тім століттю урядовці «шляхоцьокого роду» мали першенство перед не-шляхтою відносно ранґи, платні, то що. Але це не зміняло основного факту: державний уряд не був становою установою. Він був доступний усім. Найдовше Німеччина — з виїмком Прусії — замикала не-шляхті доступ до вищих урядових посад, але і там низші посади вже рано займали помимо шляхти особи міщанського роду. Таким чином, державні урядові посади приносили з собою можливість підчинення шляхти не-шляхті. В даних умовах урядова служба була для шляхти тільки способом матеріяльного забезпечення. Служба в бюрократії була даль­шим ще ступенем віддалювання «лицарства» від первісного, властивого для него побуту, — вона-ж відривала «лицаря» не тільки від «лицарства», але і від рілі, і безпосередньо ставила його в ряди не-шляхоцьких співробітників. Це перекреслюва­ло в прінціпі та фактично шляхоцьку станову виключність.

Ця виключність та замкненість втрачувала взагалі свою колишню силу та значіння. В ріжних формах та ріжними шляхами проривалася межа, що ділила шляхту від не-шляхти, а власне від міщанства. Широко поширене те явище переду­сім в романських краях та в Анґлії. Головно двома шляхами ішло там перемішання шляхти з міщанством: шляхом шлю­бів осіб обох цих станів та шляхом «підвищування» міщан до шляхоцького стану. Перше явище було особливо поширене в Італії. Дякуючи особливим умовам, іменно розвоєви міст та «міської держави», в Італії дуже рано затерлися ті прірви, що розділяли місто та село. Здавна «шляхта» поселювалася по містах, приймала з практичних мотивів міське горожанство, та входила в близькі зносини з міщанством, головно-ж з місь­ким патриціятом. матеріяльні злидні шляхти скріпили ще ті звязки, — міщанські гроші ратували від повної руїни потом- ків лицарства. так стали родинні звязки поміж шляхтою та міщанством вже рано доволі звичайним явищем. тесаме було в Анґлії, де взагалі взаємини поміж обома станами мали сво­єрідний характер. Другий шлях, а власне надавання шляхо- цтва було дуже поширене головно в романських краях, в Італії та у франції. В Італії відбувалося надавання шляхо- цтва головно шляхом купна, — таким способом чимало бога- тих міщан купило собі зачислення до шляхотського стану. у франції можна було теж «купити» шляхоцтво за гроші, і на протязі трьох століть перед великою революцією чимало міщанських родин «нобілітувалося» таким власне шляхом. Помимо цього, правязане було родове шляхоцтво до ріжних високих урядових посад. таких посад було у франції біля 4.000. Хто займав таку посаду, той разом з родиною і всіми нащадками ставав «шляхтичем». таким чином істнували у франції два роди шяхоцтва: «первісне» /noblesse immemoriale ou de race/, та шляхоцтво «з уряду» /noblesse de robe/. У XVIII-ім століттю виносило число «первісної» родової арис­тократії всего яку 20-ту частину всеї французької шляхти. ясне, що тут «пересичення» стану новими людьми мало масо­вий характер. неминуче це мусіло затерти значіння ріжниці поміж шхяхоцьким та міщанським станом, і взагалі, у роман­ських народів, з виїмком одної Ішпанії, ця ріжниця рано втратила те значіння, яке затримала ще була в німеччині.

особливий напрям приняв розвій в Анґлії.

разом з виділенням високої аристократії в окрему ґрупу /:яке впрочім не було таке різке як на пр. в німеччині, де подружні звязки з не-членами тої ґрупи уважалися порушен­ням станових обовязків,:/ — ішло зближення решти «лицар­ства» з частиною міщанства. Воно закінчилося злиттям, одних та других в одну суспільну ґрупу, так звану джентрі / Gentry/. Зпоміж міщанства увійшли до тої ґрупи ті, що визна­чалися майном або освітою. Так належали до неї особи з уні­верситетською освітою, а на основі майна ті, що жили з ренти, та великі підприємці /:що не утримували самі відкритих для публики крамниць:/. Основою, на якій була побудована «джентрі», не мала таким чином нічого спільного з основою, на якій опиралися «стани» феодального суспільства. Зі «шляхтою» як станом звязувала джентрі те одно тільки, що в її склад входило первісно переважно осіле на землі лицар­ство. По своїй істоті була джентрі виразно вже переходом до нових форм суспільного устрою.

б. Міщанство

Тісамі переміни, наслідком яких був змінений вид лицар­ства, діяли теж на міщанство. І тут результати еволюції були остільки анальоґічні, що «міщанство» перестало бути «ста­ном», якого склад, суспільну позицію, права та привілеї при­писував правний порядок. Не зважаючи на те, що цей прав- ний порядок далі діяв, в дійсности рішали про суспільну позицію міщанства не правні норми станового порядку, а поруч з ними, — і часто сильніше, ніж вони, — инші момен­ти. Ті моменти, це було в першу чергу богацтво, далі освіта.

Момент богацтва діяв в тім напрямі, що він вирівнював прірву, яка істнувала юридично поміж міщанством а родовою аристократією, шляхтою. Про ті його наслідки сказано вище. Разом з тим богацтво було чинником, що розкладав саме міщанство, ділив його на слої, поміж якими творився силь­ний антаґонізм. Частина збогаченого міщанства виходила з його складу і переходила до шляхти. Друга його частина оставала «міщанством» в юридичному розумінню, але вона творила в межах міщанського стану виразно відокремлену від решти міщанства ґрупу. Істновання тої виділеної із зага­лу міщанства ґрупи було таке очевидне, що появилася навіть окрема назва для її означення. У Франції ХУІІІ-го століття означається цю ґрупу назвою «буржуазії». Ми находимо виразні вказівки про те, хто входив в склад буржуазії. Першою умовою для цього, щоби бути зачисленим до буржу­азії, було майно, яке давало би достаточну можливість «жити пристойно без заробітньої праці». Крім цього повинні члени буржуазії визначатися «маєтком; походженням /:з відомих міщанських родин:/, спосібностями, звичаями та способом життя».

Виразно бачимо тут ті «нові» — порівнюючи з середньовіч- чам — критерії, що рішали про позицію в суспільній єрархії. ми бачимо теж, як близько стояла ота французька буржуазія до анґлійської джентрі. Ріжниця була тільки в тому, що у франції діяла ще правна границя, яка відмежувала буржуа­зію від шляхти, пересиченої впрочім дуже сильно мішен- ським елєментом. Тільки в Німеччині аж до XIX-го століття прірва поміж міщанством та шляхтою була глибока, не зва­жаючи на те, що і там вищі слої міщанства відділилися були від міщанських низів та представляли в межах міщанства окрему ґрупу.

Суспільний поділ міщанства, якого наслідком було виді­лення міщанської аристократії — буржуазії, був наслідком тої еволюції, що почалася була ще в середньовіччу. Ще в середньовіччу перестало було міщанство представляти собою одноцілу масу, якою було воно в першу добу після початку міст. кінець середньовічча та початок «нової» історичної доби був періодом дуже загострених боїв суспільного міського низу з горішніми слоями міщанства. Історія італійських міст — це у великій мірі історія тих суспільних змагань та звязаних з ними політичних переворотів. Теж саме було і у Франції, — а в німеччині та Анґлії власне ті суспільно найнизше постав­лені верстви міщанства були носіями революційних суспіль­них гасел, що — проти волі реліґійних реформаторів — звя- зано їх з реформаторськими реліґійними рухами. З точки погляду соціольоґії треба підкреслити ось яку ріжницю поміж суспільними противенствами серед міщанства при кінці середньовічча та в добі, про яку тут мова. В перші часи покривалися ті ґрупи міщанства, що виступали одні проти других, з формальним поділом станового суспільства на ґрупи. Як в ширших межах виступали «стани» як суспільні ґрупи, так в межах міщанського стану виступали анальоґічно побудовані «станові» ґрупи, а власне цехи. Ріжниці поміж цехами мали виразний характер «станових» ріжниць. Правовий поділ на цехи відповідав поділови міщанського суспільства на основі реальних ґрупових інтересів. Тому скрізь, в Італії, у Франції та Німеччині, цехи виступали як боєві ґрупи — часто, як в містах Італії «низші» цехи проти «вищих», чи цехи проти купецтва, яке стояло поза цеховою орґанізацією. В суспільному поділі міщанства, про який тепер мова, цеховий поділ та орґанізація на основі заняття не грали вже попередньої ролі. Основою для соціяльних проти- венств була тепер загальна ріжниця поміж богатою та бід­ною, поміж не-працюючою та працюючою частиною міщан­ства. Незалежно від цехової, станової орґанізації стояла проти богатої бідна частина людности, дуже пестра та ріжно- родна що до свойого складу. В її склад входили дрібні купці, ремісники, наємні робітники та домашня служба. Це були по своїй істоті тісамі противенства, що мали «прийти до слова» в новому суспільному устрою, який мав прийти на місце «стано­вого».

Помимо богацтва, випливали ріжниці суспільної позиції серед міщанства з иншого ще джерела. Освіта, а іменно покінчення середньої та високої школи представляло тепер окрему критерію для соціяльної кваліфікації. Особи, що ося­гли вищу освіту, представляли окрему, соціяльно вище поставлену ґрупу. Але про це буде сказано окремо: далі, бо ця ґрупа не містилася вповні в «станових» рамцях міщанства.

Ще одна ґрупа зарисовувалася вже серед міської люднос­ти, яка стояла поза «міщанством» в стислому розумінню. її початок сягає — в романських краях — ХІУ-го століття. Це було робітництво. Воно ставало окремою ґрупою міської люд­ности наслідком еволюції ремесла. З ростом торгові та поши­ренням ринку ремісниче виробництво перестало обмежувати­ся замовленням. Ремісник працював для «ринку», для невідо­мих ще але сподіваних покупців. Він старався продукувати як найбільше «товару», бо від його скількости залежала висо­та зарібку. Для цього ремісники приймали тепер значно біль­ше помічників, як раніше, — а разом з тим змінилося основно і положення отих занятих в чужих робітнях працьовників. Раніше праця в чужому варстаті, у майстра, була тільки конечним ступінем, етапом для цього, щоби стати колись самому майстром. Для нього треба було бути означений час «учнем», відтак «челядником». Праця в чужій робітні мала таким чином переходовий характер. Учень та челядник від­носився до неї та дивився на своє відношення до майстра крізь призму свойого майбутнього становища, коли він сам мав стати майстром. Серед нових умовин цей вигляд на май­бутнє самостійне майстрування не істнував вже для більшос- ти занятих по чужих робітнях помічників. Нові майстри — це була конкуренція для істнуючих вже. Чим більше самостій­них ремісничих робітень, тим тяжче їм, тим більша загроза, що на «ринку» стане їм тісно, що вони стануть обнижувати ціни товарів, щоби тільки продати їх. Через те цехи замика­ються, вони заздро боронять або утруднюють приступлення до цеху нових членів, — без чого не було можна відкрити та провадити робітні. При нагоді «визволин» на майстра, вони робили челядникам всякі труднощі і вони не приймали кан­дидатів в члени. Фактично стали цехи замкненими орґаніза- ціями, в які дістатися могли тільки дуже нечисленні «ізбран- ні». Далеко більша частина не-самостійних працьовників ремесла не мала ніякої надії коли-небудь усамостійнитися. Для них праця в чужому варстаті не була тільки необхідною перехідною стадією, але постійним, на все життя заняттям та джерелом утримання. Наслідком цього їх відношення до майстрів та до цехових орґанізацій було зовсім друге, як від­ношення колишніх челядників та учнів. В цехах вони бачили запору, що не позволяла їм усамостійнитися, а крім цього орґанізацію, що стояла виключно тільки на сторожі інтересів майстрів, в многому прямо протилежних їхнім інтересам. А взаємини поміж майстрами та отими наємними їх робітни­ками були тепер відношенням до себе двох ґруп з протилеж­ними інтересами. В «патриярхальній» добі ремесла, коли кождий челядник був майбутним майстром, ця протилеж­ність інтересів не могла виступати в такій формі ані з такою силою, як тепер. Тепер питання платні, питання робочого дня — це були для робітника справи, на які він мусів дивити­ся виключно очима робітника, а не також очима майбутнього майстра. Обниження платні, продовження дня праці — це було для него не-переминаюче лихо. Ці справи на ціле життя мали для него однакове значіння. Так мусіли зродитися два ворожі табори ремісників — працедавців, та робітничої челя­ди в широкому розумінню. Так сталося протягом ХІУ-го сто­ліття в Анґлії, Італії, Франції, Німеччині. Проти цехів твори­лися окремі орґанізації челяді. Приходило до страйків та заворушень. Боротьба не перепинялася аж до пори, коли вона стала частиною загальної клясової боротьби в ХІХ-тім століттю. В цій боротьбі публична влада ставала по стороні майстрів. Вона видавала суворі приписи про найвищі допус­тимі платні та назначала високі кари за порушення їх. Вона видавала приписи про день праці, то що. Так само в інтересі майстрів були численні приписи звернені проти «неробства» бідноти, кари за брак праці та волокитство. Ті приписи при­мушували працювати та збільшували таким чином число тих, що були готові продавати свою силу на «ринку праці». Через те було майстрам лекше найти робітників і робітники ставали «дешевшими». Особливо численно появлялися такі приписи після «чорної смерти», що в XIV. століттю винищила була значну частину населення Европи та викликала скрізь недостачу робочих сил.

Ота нова ґрупа міського населення, «робітництво», в пері­оді, про який мова, ще порівнюючи нечисленне та політично як і економічно слабе. Його виступи проти майстрів та вся його боротьба за істновання не мала ще цього загального характеру, як пізніше. Особливим «соціяльним питанням» стала справа тої ґрупи щойно пізніше. Натомість велику вагу та практичне значіння в періоді, про який мова, мало істновання иншої суспільної ґрупи. Це була маса людности зовсім без заняття, що купчилася по містах або мандрувала з місця на місце та була між иншим безнастанною загрозою для публичного «ладу та безпеченства». Драконські поста­нови видавано проти них. Публична влада розправлялася з ними жорстоко, безжалісно, — та всі ті заходи оставали без ніякого результату. Маса волоцюг, жебраків, «мандрівних людий» не зменшувалася. Вона була неминучим наслідком тих глибоких змін, що доконувалися тоді в положенню селянства.

в. Селянство

Для жадного стану не мав господарський переворот, про який сказано вище, таких важких наслідків, як для селян­ства. Скрізь в Европі попадає селянство в періоді, про який мова, в надзвичайно важке економічне та соціяльне поло­ження. Це період упадку та руїни селянства після періоду релятивного, а то й абсолютного добробуту в останніх століт­тях середньовічча. Загальною причиною тої руїни була обста­вина, яка льоґічно повинна би була мати якраз протилежні наслідки, а власне зріст рентовности хліборобської продукції. Зросли ціни на хліб, а в Анґлії та частині Франції зріс попит на вовну, якої консументом став суконний промисл Фляндрії, а пізніше Анґлії. Це було причиною, чому великі землевлас­ники перейшли від давнішої системи використовування землі до безпосереднього господарювання на ній. Разом з тим вони стали захвачувати масово землі, на яких сиділи селяни, і затримувати її під своє господарство. Повторилося знову явище масового грабунку селянської землі великими землев­ласниками, явище відоме з історії старого Риму та Візантії. Навіть його форми були подібні, а іменно, як тоді, так і в періоді, про який мова, вивласнювання селян відбувалося як в правних формах, на основі діючих приписів, так і шляхом простого, незакритого грабунку там, де при затриманню пра­вових форм не можна було досягти ціли. Особливо великі розміри осягав цей процес в моментах великих катастроф, коли нагло маліла селянська людність, і коли пустіли селян­ські двори. Так було після пошести «чорної смерти» в ХІУ-тім століттю, коли населення масово було вимерло. Так було після великих воєн, з окрема підчас та після трийцятилітньої війни в Німеччині. Наслідком смерти або довшої неприсут- ности посідачів, що потягли були на війну, многі селянські господарства опорожнювалися. Ті опорожнені, хоч би тільки часово, землі захоплювали тоді масово великі землевласни­ки. Таким чином зменшувався «земельний фонд», що був в посіданню селянства, і коли селянська людність зростала після катастрофи знову, приходилося їй тіснитися на цьому земельному просторі. Не було вже тепер широких просторів незанятої землі, не було «слобід», на які закликували би посе­ленців феодальні землевласники. Тільки частина людности могла «відпливати» з країн західньої Европи на схід. Маса селянства Анґлії, Франції, Італії та Німеччини оставала в краю і там переживала тяжку крізу.

Разом з безземеллям приносив економічний переворот ще другу біду селянству. Земельне господарство великих влас­ників потребувало робочих рук. Знову — здавалося би — це повинно би піднести ціну за праці, і таким чином вийти на користь селянству. В дійсности тільки переходово, на пр. після «чорної смерти» підносилася ціна за працю. Взагаліж наслідок хвилевого браку робочих сил був такий, що сильні соціяльно та політично верстви ужили тої своєї сили на те, щоби примусити селянство до праці на своїх землях. Це від­бувалося ріжними способами і в ріжних формах, але відбува­лося в Европі скрізь, і приносило скрізь велике погіршення соціяльного полонення селянства. Чи строгі приписи про примусову працю та про «тверду» за неї заплату, чи наложен- ня або побільшення панщиняних обовязків, чи жорстокі форми аренди, — всі ті засоби вели до тих-же наслідків для селянства.

В подробицях та юридично селянський побут виказував в ріжних краях значні ріжниці. В Італії, в звязку з розвоєм міст та їх значінням, вже рано, в XIII. та XIV. століттях відбулося «еманципація» селян, визволення їх зпід станової залежнос- ти. Але разом з тим економічне положення їх було дуже важке. Селяни в переважаючій масі сиділи на чужій землі як арендатори, а заплата за аренду була дуже висока. Задовження та злидні селянства було так загальним яви­щем. У Франції відбулося на півдни та заході вже в XV-тім століттю юридичне визволення селян від панщини, — на пів­ночі та сході істнувало далі кріпацтво, але його форми були — порівнуючи — не дуже важкі. За те економічне поло­ження селянства стало дуже важким. Головним лихом було безземелля. Воно було наслідком захвачування селянської землі шляхтою, що відбувалося в широких дуже розмірах та звичайними способами: помимо формально-правного вивлас- нення, обман та не-скрите насильство — це були засоби, ужи­вані великими землевласниками для осягнення мети. «Земельний фонд», що остався в руках селянства, став дуже малим, особливо порівнуючи зі значним зростом селянського населення. Особливо на заході Франції були відносини для селянства дуже важкі. Рівночасно з захвачуванням селян­ської землі ішло змагання великих землевласників перемі­нити дідичне селянське землеволодіння в аренду. Це вдалося тільки в малій мірі, — але селяни, хоч і заховали власність своєї землі, були економічно в крайно невідрадному положен­ню наслідком надзвичайного роздроблення у них земельної власности. Всі описи згідні в цьому, що французькі селяни протягом трьох, ХУІ-го, ХУІІ-го та ХУІІІ-го століть, жили в злиднях. Одним з лих, від яких вони страждали, було те, що їм відібрано право польовання, яке стало привілеєм шляхти. «Панська» дичина робила селянам великі шкоди, а селяни не мали можливости боронитися. На тлі з’убожіння французько­го селянства, неможливости для него утриматися з хлібороб­ства, розвинувся у Франції протягом ХУІІІ-го століття дріб­ний домашний промисл, — явище характеристичне для дея­ких околиць Франції того часу. Відносини в Анґлії відзнача­лися передусім загальним явищем захвачування селянської землі великими землевласниками. Те захвачування в Анґлії було ще більш безоглядне і відбувалося в мірі ще більшій, як в других краях. Між иншим після реформації «джентрі» захватила сконфісковані церковні землі та вивласнила селян, що сиділи на цих землях. Цей процес був для селянства тим більше погубним, що великі землевласники не залишали захвачених земель під управою збіжа, але — в звязку з попи­том на вовну — повертали їх на пасовиска. Наслідком цього в Анґлії зменшився сам простір засівної площі. Аренда «пан­ської» землі, якої умови були дуже важкі, була ще для селя­нина-арендатора дуже непевною. Землі, на яких утрималися селяни як арендаторы, були «сіллю в очах» великих землев­ласників, що потребували їх під пасовиско. З потоптанням усього права та правних форм, великі землевласники вики­дали часто своїх арендаторів. Знову, непевні найблизшого майбутнього арендатори боялися вкладати працю та кошти на уліпшення землі і виснажували її. Таким чином навіть ті селяни, що їм удалося утриматися при землі, бідніли наслід­ком надмірно високих оплат за аренду та наслідком постійно­го погіршування якости землі. Розвій відносин землеволодін­ня довів до цього, що врешті «чотири пяті управної землі» «найшлося в руках 7.000 осіб з нобіліти та джентрі, коли пята частина була поділена поміж 100.000 власників» (Ковет). Наслідком таких відносин була повна «павперизація» селян­ства. Одна його частина трималася ще землі, але вона жила в злиднях. Другу частину, цілі маси селянства викинуто з землі і вона опинилася в безконечно сумному положенню. їй віднято разом з землею якунебудь можливість праці та заро­бітку. Згодом істновання тої безробітньої маси дало можли­вість розвоєви великої капіталістичної продукції, що послуго­вувалася наемною працею. Тоді ця маса, зглядно її переважа­юча частина, перетворилася в пролєтаріят. Але в добі, коли ще не було розвитого «великого» капіталістичного підприєм­ства, оця маса викинених з землі селян, була в безвихідному положенню. її мала частина находила заняття в ремеслі, де робила конкуренцію учням та челядникам. Частина найшла­ся в рядах наємних армій. Решта жила з милостині, крадіжи, грабунку. Англійське суспільство та влада вели з тою нещас­ною масою завзяту та жорстоку боротьбу, — але ніякі засоби, ніякі репресії не в силі були протидіяти цим проявам, що неминуче були звязані з самим істнованням тої нещасної маси.

Чим далі на схід, положення селян ставало гіршим. В Німеччині, разом з економічною руїною селян та як одна з її причин, ми бачимо погіршення також правного становища селянства. Тут ішло, як скрізь, захоплювання великими зем­левласниками селянської землі. Особливо підчас та після трийцятилітної війни те захоплювання селянських земель було масовим явищем, — але воно відбувалося вже і раніше, починаючи від XV-го століття, і продовжувалося пізніше. На заході Німеччини помимо звичайних форм панщиняних від­носин повстала аренда дрібних осель, викликана потребою готівки у великих землевласників. Умови аренди були дуже важкі. Селянські арендарі представляли дуже бідну, постій­но задовжену людність, що до того ще не мала ніякого забез­печення, що земля, на якій вона сиділа, не буде їй самовільно відібрана. До особливости німецьких відносин належить і те, що в Німеччині також міщанство, а власне богате, приймало участь в економічному використовуванню селян. Іменно міщани купували у великих землевласників їх права віднос­но селян, передусім права до оплат та данин. Починаючи від XIV-го століття ставало теж чимраз важшим положення селян, що сиділи на «панській» землі. Як і в Франції, так і в Німеччині віднято їм право ловів. Це право стало виключним привілеєм шляхти. Селяни втратили право вільного пересе- лювання. Своєвільно підношено та стягано з селян ріжні карні оплати, підвищувано їхні «повинности», накладано оплати за дозвіл женитися. Все те були для селян наслідки доконуючогося економічного перевороту: селяни відчували його тільки з боку тої руїни, яку він для них приносив.

Ще гірше складалися умови селянського життя далі на сході, в Польщі, Росії, Угорщині, — але ті краї лежали поза тереном, на якому повставав «новий» тип держави. Так само не були основою для повстання цього типу краї, де селянство утрималося на кращому економічному, суспільному та полі­тичному становищи: скандинавські краї та Швайцарія. Для витворення типу абсолютистичної держави послужили осно­вою відносини, що склалися в краях, про які тут сказано.

Економічна руїна селянства не проходила без боротьби. На протязі кількох століть були селянські повстання в краях, про які мова, хронічним явищем. Кроваво здавлені, вони розгоралися на-ново, то широко охоплюючи цілі краї, то в формі місцевих заворушень. Таким було в Анґлії велике селянське повстання 1381. р., французькі селянські війни другої половини XIV-го до першої половини XVI-го століть (Jacquerie), та німецькі селянські війни, що розпочалися місцевими зривами в XV-ім століттю та розгоріли у велико­му повстанню XVI-го століття. Ті повстання були скрізь здавлені. Місцево та хвилево вони викликали деяку зміну в користь селян, — так англійське повстання, не зважаючи на те, що його здавлено, принесло селянам деякі правні полек- ші в їхньому положенню, — але це були виїмкові успіхи без глибшого та тревалого значіння. Визволення приніс селя­нам щойно великий період революцій, який зліквідував феодальний лад. За те все соціяльне положення селянства як і його боротьба були одним з чинників, дякуючи яким перемогла центральна державна влада в її боротьбі з фео­дальним панством.

г. Військо як суспільний стан

Картина суспільної структури західньої Европи в перехо­довій добі, про яку тут мова, була би непевна, якби не згадати про ґрупу «фахових жовнірів», про цю численну масу: якої члени визнавали воєнне ремесло своїм джерелом утримання, своїм «властивим», коли не одиноким, заняттям, своїм «фахом». Люди такого типу були на стільки численні, роля їх в подіях політичного життя на стільки видатна і становище в суспільному устрою на стільки особливе та виразне, що треба про них говорити як про окрему і для тодішних відносин характеристичну суспільну ґрупу.

Зпоміж обставин, що викликали появу тої ґрупи, треба визнати найважливішими ось які. Технічні винаходи та зміни в области воєнної штуки, звязані передусім з винахо­дом та стосованням у війні стрільного пороху, викликали зовнішну, технічну можливість для повстання тої суспільної ґрупи. Як сказано було вже ранше, названі зміни перенесли рішаючу тактичну ролю кінноти на піхоту і разом з тим вони піднесли значно вимоги відносно скількости армії. Замість порівнуючи малочисленних комонних частин треба було тепер мати в свойому розпорядженню дуже численні піхотні частини як основні частини армії. I ті піхотинці мусіли бути відповідно вишколені, не тільки в самому уживанню зброї, але і зворотах та маневрах. Для заповнення рядів тої нового типу армії не вистарчало лицарство, — як би воно і пірвало було з традицією виключно кінної служби, що приходилося йому (про це маємо свідоцтва) психольоґічно досить трудно. Але не можна теж було зложити нової армії з міщанства та селянства шляхом ополчення. Цьому на перешкоді стояла економічна трудність, відірвання на довший час від госпо­дарського заняття більшої скількости осіб цих станів. Колишній до-феодальний тип «народніх» армій, зложених з усіх «вільних», був тепер економічно та технічно нездійсни­мий. Були вправді такі спроби, головно в романських краях, в Ішпанії та Франції. Істнували там навіть окремі військові частини, зложені шляхом рекрутації, але вони ані в малій мірі не вистарчали для цього, щоби представляти достаточно сильну армію. Так не оставало нічо инше, як перехід до сис­теми наємних військ, — і ми зустрічаємо скрізь, починаючи від ХІУ-го та ХУ-го століть, явище, що наємні війська склада­ють чимраз більшу частину армій. Помимо «технічного» мотиву та конечности ступити на цей шлях, діяли в тому-ж напрямі і політичні мотиви. В боротьбі центральної влади з партикуляристичними силами, зі станами та поодинокими територіями, наємні війська давали їй більшу певність та самостійність, чим війська; виставлені нормальним феодаль­ним методом.

Здійснення цього переходу до системи наємних військ було можливим дякуючи двом обставинам економічного та суспільного порядку. Перехід до грошевої системи в господар­стві давав можливість платити за військову службу. При великій скількістю наємній армії було би це технічно немож­ливе, якби було треба оплачувати її землею або дарунками «в натурі». І знову суспільний момент давав потрібну для скла­дання великих армій масу людського матеріялу. Економічна руїна, що переживали її визші слої лицарства та селянство, постачала більше як потрібну скількість людий, готових за гроші служити своїм життям та кровю.

Оцінка наємних військ тої епохи з фахового військового становища тут не належить. Тут треба вказати на соціяльне їх значіння. Воно лежить в цьому, що повстала особлива суспільна ґрупа, на виключно «фаховій» основі, на основі спільного всім її учасникам заняття. В її склад входили люди ріжних — можна сказати, всіх, — істнучих суспільних станів. Чисельну перевагу мали селяни, але і міста давали їй чимало своєї людности. Лицарство входило в склад тої ґрупи чимраз численніше, в міру того, як росли його матері- яльні злидні, як уступали на другий плян традиційні стано­ві його упередження, та в міру цього, як росло фактичне значіння того «жовнірського» стану, як звязувалися з ним вигляди на добич та життєву карієру. На чолі наємних військ, вищих та низших тактичних одиниць, находилися часто поруч з новими людьми ватажки зі старих лицарських родин.

Ота нова, порівнуючи з феодальним періодом, суспільна ґрупа, мала риси невідомі чистому феодальному ладови. І так військова справа як заняття представляла основу для соці- яльної позиції. Але перш за все там те військове заняття було звязане з обовязком вірности означеному «сузеренови». Воно отримувало таким чином значіння публичного обовязку і разом з тим означене місце в суспільнім та політичнім поряд­ку. Нічого подібного не було в новій суспільній ґрупі фахових жовнірів. Для них військова справа була тільки способом заробітку та утримання. Без огляду на це, хто їх кликав, ішпанські та швайцарські піхотинці, чи німецькі «ляндс- кнехти», готові були йому служити під одинокою умовою точ­ної за свою службу заплати. Далі, феодальне лицарство займало в звязку зі своїм заняттям точно означену позицію в суспільному і політичному устрою. В розвитому феодальному суспільстві само одно тільки заняття військовою справою не вистарчало, щоби рішати про соціяльне становище. Воно рішало тільки разом з иншими моментами, роду та земельної власности. В нових суспільних відносинах воєнне ремесло знову, як в до-феодальній добі, стало самостійною основою, що рішала про суспільне становище незалежно від инших моментів. А власне, військова ранґа, ранґа старшини, а імен­но вищого старшини, підносила в суспільній єрархії навіть незалежно від стану, до якого юридично належав її носій. Це було визнанням тої сили, що фактично находилася в руках середнього або вищого полководця. Не-один зпоміж них ося­гав на чолі своїх військ навіть і найвищі становища в суспіль­ній єрархії. Особливо поміж італійськими «кондотієрі» було чимало таких, що добували собі держави. Але взагалі кождий прославлений та визнаний спосібностями фаховий полково­дець представляв — в періоді безнастанних воєн — силу, з якою треба було числитися. З військовою ранґою звязувалося уявлення тої сили, уявлення становища, що може дати бога- цтво; вплив та значіння.

В свойому нутрі представляла ота нова соціяльна ґрупа зразу велику мішанину. «Нерозривно звязані виступали там бажання користи і бажання пригоди, хоробрість та своєвілля» /:Бецольт:/ і зразу представляв брак дисципліни, вірність залежна абсолютно від точної виплати «заслуженими», — не дуже високі риси тої ґрупи. Згодом вона витворила в собі «нову, скріплену спілковими орґанізаційними формами ста­нову свідомість» з власним світоглядом, з власним розумін­ням станової чести, прав та обовязків. Перемішання в ній представників ріжних станів давало їй свого рода «демокра­тичну рису», якої не можна нехтувати при оцінці історичного значіння тої ґрупи в розвою суспільних відносин. Ця роля звичайно забувається. її заслонюють ті голосні і записані історією вчинки великих кондотієрів, що впливали нераз на хід історичних подій. З другого боку — остала живою память тих лих, що їх накоїли блукаючі та грабуючі частини наєм- них військ, що представляли все, також для своїх, лиха воро­жого наскоку, — та оті банди жовнірів без заняття, що були загрозою для шляхів та мирних горожан. Між тим в соціяль- ній історії поява наємного, фахового жовнярства має своє зна­чіння. В ній проявилася в замкненому в собі, строго поділено­му на стани, феодальному суспільстві незалежна від визна­них основа суспільного ґруповання. Оскільки ця нова основа виявила себе сильнішою від істнуючих, то це доказувало, що феодальний лад тратив вже своє реальне значіння та дожи­вав свойого віку.

ґ. Інтелектуальна аристократія

Весь період історії, з яким звязана поява абсолютистично- го типу держави, визначається великим підйомом на полі духового життя. Початок цього періоду — це доба «відроджен­ня» та гуманізму. Далі, належать до него часи реліґійної реформації та проти-реформації, часи пристрасної дискусії на теольоґічні теми, яка захоплювала собою не тільки передо­ві, творчі уми, але дуже широкі маси людности всіх без виїм­ку станів. До цього періоду врешті належить доба «освічення» її культом розуму та освіти таким живим, що навіть форму правління названо «освіченим абсолютизмом», уважаючи, що в такій власне назві виявиться найкраще характеристична його риса. Цей зворот до духового життя був в тісному звязку з перемінами суспільного порядку, на які вже вказано. Він був одним з проявів отого зросту богацтва, який приніс з собою розвій торговлі, був наслідком розвою міст і перенесен­ня до міст центрів життя, піднесення «стопи» та «рівня» життя в колах, що висунулися тепер на передове суспільне становище. Розкіш життя не обмежувалася тепер до самого «фізичного» уживання. Вона вимагала «духової пищі», насо­лоди творами науки та мистецтва. Богате міщанство та двори пануючих, а далі і вищі кола родової аристократії стали «меценатами» науки та мистецтва. Вони давали для розвою духового життя матеріяльну основу та забезпечення. Таким чином треба уважати розквіт того життя наслідком суспіль­них змін. Разом з тим він був і причиною, що впливала на зміни суспільного устрою. Дякуючи тому значінню, яке отри­мала тепер освіта та духові спосібности, відбулася «переоцін­ка суспільних цінностий». До істнуючих ранше прибула нова основа для суспільної оцінки людини, новий шлях та засіб, щоби піднестися на щаблях суспільної драбини.

Духове життя на переломі середніх і нових віків історії визначається з одного боку надзвичайним оживленням, з другого — «секуляризацією», визволенням зпід виключного пановання теольоґії. Зразу, в першій добі «відродження» та гуманізму, нові напрями та змагання не зверталися проти теольоґії. Навпаки, їх носії та представники заявляли, що їх метою є сотворити нову, справді христіянську фільософію, — і тим вони заявляли свою солідарність з христіянською тео- льоґією. Роздвоєння поміж світською наукою та теольоґією прийшло щойно пізніше. Але вже рано, в самих своїх почат­ках «відродження» принесло те, що теольоґія перестала бути тою наукою наук, найвищою, — коли не одинокою, — наукою. Помимо студій над античною фільософією та красною літера­турою висунулося зразу студіювання римського права на перший плян. Больонія та другі університети стали світової слави осередками правознавства, що в єрархії наук стало тепер «королівською» наукою, наукою найкращою та найви­щою. Помимо инших мотивів була для цього причина в пере­суненню політичних відносин в боротьбі церкви з державою. Відроджене знання та наука римського права давала сильні арґументи монархії, що ішла до перемоги як над церквою, так над партикуляристичними силами в межах держав. Звідси опіка, яку найшла юриспруденція з боку пануючих. Але досліджуюча людська думка не зупинялася тільки на названих галузях. Оживлення наукового досліду перекида­ється на всі ділянки історії, природничих наук, аж включно до «таємних наук» орієнту. Період «відродження» є між иншим періодом астрольоґії, окультизму та кабалістичних дослідів. Разом з тим техніка, головно воєнна, красна літера­тура та плястичне мистецтво переживали свій золотий вік. В результаті теольоґія мусіла стати тільки одною з цих мно­гих ділянок духового життя та духової творчости. Те життя «секуляризувалося» відносно свойого предмету, об’єктивно.

Поруч з тою об’єктивною секуляризацією ішла і «суб’єк­тивна». Члени церковної єрархії перестали бути одинокими працьовниками мистецтва та науки. Раніше, помимо красної літератури, яку творило лицарство та міщани /:не вчисляючи тут народньої творчости:/, вся «наука» оставала в руках духо­венства. Тепер, за виїмком теольоґії, на всіх полях творчости чимраз численніше виступають не-духовні працьовники, аж врешті вони осягають абсолютну перевагу над духовними. Таким чином повстала окрема ґрупа людий, для якої «спіль­ним знаменником» було її відношення до справ умового життя. Важне те, що ця ґрупа не містилася в межах котрогось з істнуючих станів /:як раніше в межах духовенства:/ але обі­ймала собою особи ріжного стану. Далі важне те, що це була ґрупа не тільки «теоретично» окрема, але що приналежність до неї мала живі практичні наслідки з огляду на відношення до решти суспільства.

Як на характеристичну рису переходової доби, про яку мова, треба вказати на те, що духові цінности отримали тоді своє суспільне визнання. Ранше цього не було. Лицар займав своє становище в суспільстві абсолютно незалежно від своєї освіти. Що більше, — в очах лицарства освіта представлялася як справа чужа йому та недостойна його. Тепер освіта става­ла обовязком, що привязаний до високого в суспільстві стано­вища. Родова аристократія перестала цуратися науки. В авдиторіях, в першу чергу романських університетів, а далі і на їх катедрах, стали чимраз численніше появлятися пред­ставники лицарства. Вони потребували освіти, бо вона дава­ла їм «ранґу» поміж членами власного стану. Далі, станови­ще, яке хтось займав у великій «републиці духа», стало ріша­ти про його позицію в людському сіспільстві також незалежно від істнуючих станових ріжниць. Це відносилося передусім до передових, найвизначніших діячів мистецтва та науки. Ґеніяльні малярі, різьбарі, архитекти, визначні «гуманісти» незалежно від свойого походження та стану займали фактич­но в суспільстві дуже високе становище. їх «стопа» життєва як матеріяльно, так і ступінем пошани, нічим не ріжнилася від позиції найвищої родової аристократії. Хоч в меншій мірі, тесаме відноситься до всеї «духової аристократії». її члени, дякуючи тільки своїй освіті та спосібностям зрівнювалися суспільно з особами «вищого» суспільного стану.

Помимо культу духових цінностий, що сам собою приносив отсю суспільну переоцінку, діяла в тому-ж напрямі ще й суто практична вартість освіти. Освіта стала тоді необхідною для практичної діяльности, головно в урядах та дипльоматії. В останній вона була необхідною вже для цього, щоби опану­вати обовязкову в тодішній дипльоматії форму виступів. Не міг тодішній дипльомат не панувати вповні над штукою квіти свого вислову, то що. Знову в урядах, а власне в судах /:особливо після рецепції римського права:/ та в адміністра- ційних урядах була необхідною знайомість римського права. Дякуючи юридичній освіті міщанин родом міг отримати висо­кі урядові посади. оскільки він вже силою самого отримання посади не ставав шляхтичем, то він все-ж таки дякуючи поса­ді займав також в суспільстві високу позицію. таким чином освіта відкривала як самостійний момент шлях для — мож­ливо і дуже значного — підвищення в суспільній єрархії.

Зразу була «суспільна оцінка» людини, питання позиції, яку вона займе в суспільстві, питанням, що вирішалося інди­відуально, окремо в кождім випадку та для кождої одиниці. Від успіхів людини та слави її залежала і її позиція в суспіль­стві. Це змінилося в великій мірі в звязку з розвоєм універси­тетів. Гуманізм не зразу опанував університети, які залиши­ло середньовічча. Зразу діячі гуманізму навіть з певною нехітю ставилися до традиційних корпоративних форм уні­верситетського життя. Відтак навпаки, вони масово входили в університетські корпорації, — і неминуче наслідком цього змінився вид університетів. Як все духове життя — універси­тети «секуляризувалися». Вони перестали бути «духовними», «клєрикальними» установами. За те вони стали орґанізацій- ними центрами «людий освіти». І професура, і в більшій ще мірі студентство отримало до певної міри новий характер, характер нового «стану», стану людий з вищою освітою. Іноді отримання докторату також і формально було рівнозначне з отриманням шляхоцького стану, — все воно було соціяльним підвищенням доктора. тільки в німеччині ще дуже довго шляхта утримувала твердо границю поміж собою — і «тільки» не-шляхотськими людьми з високою освітою. Взагалі універ­ситети давали формальну підставу, на якій творилася нова суспільна ґрупа, ґрупа людий з університетською освітою. Порівнуючи з середньовічним становим суспільством, ця нова ґрупа була проявом демократизації, бо вона ломила гра­ниці «станів». З другого боку — вона основувалася на новій соціяльній нерівности, нерівности людий з університетською освітою і без неї.

На всякий випадок, поява суспільної ґрупи, якої основою був момент освіти, внесла в суспільний устрій зовсім новий момент. Вона зі свойого боку переломлювала теж середньо­вічний суспільний порядок. В розвою відносин ця ґрупа віді­грала визначну ролю. Вона була чинником, без якого було би державі абсолютистичній дуже трудно з’орґанізуватися. А відтак, отся ґрупа «інтеліґенції» була передовою частиною зреволюціонованого суспільства, що повела атаку проти абсо- лютистичної держави та розвалила її.

4.