Розділ Влада

А. Перемога центральної влади

а. Два фронти в боротьбі за абсолютичну монархію

На тлі описаних економічних та суспільних відносин від­булася в державах західньої Европи на протязі останніх сто­літь середньовічча та перших кількох століть нової доби гли­бока перебудова самої державної орґанізації.

Середньовічча знало дві універсалістичні ідеї та дві орґа­нізації: римську церкву та святу римську імперію. З обома цими силами довелося боротися державам, що повставали та усилювалися в Европі на протязі середньовічча, — зви­чайно в компромісі з одною з них проти другої. В періоді, про який мова, обі універсалістичні потуги переживали переломові моменти. Церква переживала століття реформа­ційних рухів. Свята римська імперія обхопила за Карла У-го нечувано велику область. В її межах «не заходило сонце». Але внутрішно вона була вже пережитком, анахро­нізмом. Вона стала виразно тільки династичною імперією Габсбурґів: її сила лежала не в титулі «римського імперато­ра», тільки в силі «дідичних» габсбурських країв. Відносно цих дідичних країв становище Габсбурґів було тотожне, як становище инших тогочасних пануючих Европи, відносно «їх» країв. Реально в европейській політиці діяла не «свята римська імперія», тільки держави, що з’уміли їх Габсбурґи як династи обєднати в своїх руках. Значіння римської імпе­рії як такої було знищене разом з тим, як упало значіння німецької корони, з якою було звязане достоїнство римсько­го імператора. «Римська імперія» як понад-державна орґані- зація перестала реально істнувати. Відносини поміж держа­вами розвивалися тепер незалежно від її універсалістичного авторітету, бо «дідичні» габсбурські краї політично-правно уявляли собою такі-ж державні орґанізації, як франція, Анґлія, та другі держави. тому і відношення до понад-дер- жавної «святої римської імперії» втратило силою факту своє актуальне значіння. нове юридичне розуміння держави та взагалі нове вчення про державу мусіло тільки сформулува- ти остаточно те, що вже в дійсности доконалося: що понад державою не було ніякого вищого від неї світського сувере­на.

На другому фронті, у внутрішно-державній боротьбі, яку вела королівська влада, ішло про дві ціли. З одного боку ішло про переможення всіх цих станових та обласних партикуля- ризмів, що ними була розколена та розбита на самостійні «орґанізми» держава середньовічча. Це було стремління до державної уніфікації та централізації влади. З другого боку — ішло добуття для королівської влади незалежности від чинників, з якими вона мусіла в середньовіччу поділяти свою компетенцію, ішло про її незалежність від «станів».

б. Умови та засоби боротьби

носієм феодального партикуляризму було передусім лицарство, а власне найвищі його слої. Історично розвій тої суспільної верстви був звязаний — особливо в початках — з типом господарського побуту, який можна би назвати еконо­мічним партикуляризмом. При системі «натурального» госпо­дарства в добу ізольованого та по части ще обласного госпо­дарства «природним» було те явище, що самостійні економіч­но частини державної території представляли також політич­но більш менш самостійні одиниці. Так само природним було в свій час звязання публичних обовязків та разом з тим і прав з земельним володінням. Центральна влада не мала просто иншого способу забезпечити матеріяльно необхідний адміні- страційний апарат, як тільки земельними наділами. Такий метод мусів викликати разом з економічною, також і політич­ну незалежність від центра діячів місцевої, цивільної та вій­ськової, адміністрації.

На користь центральної влади виходила зміна економіч­ного побуту вже — так би мовити — «технічними» своїми наслідками. Так перехід до грошевого господарства в звязку з переходом від обласного до «національного» господарства був вигідний для центральної влади не тільки тому, що викликав потребу одностайної грошевої системи. Крім цего він давав центральній владі можливість творити для великої території адміністраційний апарат зовсім іншим методом, як це було на порозі феодалізму. Тоді не було технічно иншої можливости винагороди за службу, як матеріяльне забезпе­чення урядовців наділенням їх землею. Ми бачили, що така система вела за собою матеріяльну незалежність так забез­печених урядовців від державного центра.

Паралельно змінилися в користь центральної влади від­носини в области військової справи. Утримування численної піхоти переходило матеріяльні засоби феодального панства. їх можна було утримувати тільки на широкій; все-державній основі, і як репрезентантка державної цілости центральна влада ставала зразу фактично, а далі і правно, «монополіс­том» в справі утримування постійного війська. «Приватні» збройні почоти ставали чимраз то меншими, постійно втрача­ли вони своє значіння. Врешті цей фактичний розвій отри­мав своє закінчення таким чином, що право мати військо стало виключним правом центральної, королівської влади. З тим моментом отримала ця влада рішучу, фізичну перевагу в державі. В її руках був певний і справний, добре вишколе-

ний урядницький апарат, і фізична сила, можливість виму­сити послух для своєї волі.

Всі ті зміни відбулися при рівночасній зміні суспільних відносин, на яку вказано вже вище. З огляду на політичний устрій треба підкреслити такі моменти. Лицарство, головний носій партикуляристичних тенденцій, втратило свій первіс­ний характер і не виконувало вже цих суспільних та політич­них функцій, що ранше. Воно не було вже тим станом, що колись ніс на своїх плечах весь тягар збройної оборони дер­жави. Лицарство перестало бути «лицарством» в первісному, етимольоґічному розумінню слова. Ті функції творення зброй­ної сили перейшли на инші чинники, а шляхоцькі нащадки колишніх лицарів постачали тепер для війська тільки малу частину його складу (хоч і важну, бо із шляхти в першу чергу складалося старшинство). Далі, «шляхта», а власне висока, та взагалі земельна шляхта не була вже тим елєментом, що виносив на собі тягар державної адміністрації. Колись обєк- тивні умови вимагали цього, щоби великий землевласник разом з обовязком збройної служби ніс обовязок дбати про примітивні (тоді) завдання державної адміністрації на «своїй» території. Тепер ті завдання зросли та ускладнилися, і — що найважніше — змінилися їх ціли. Тепер в многому розходив­ся «інтерес держави» з інтересами лицарського стану. Разом з тим, як пересунулося відношення суспільних сил, змінився і характер держави. Держава мусіла визнати за свої ріжні чужі, а то й ворожі лицарству ціли. В таких умовах залишен­ня судових та адміністраційних функцій в руках осілої на землі шляхти не лежало вже в «обєктивнім» державнім інтер­есі. Воно було тільки «привілеєм» стану, який задержався як осталість по пережитому періоді. Воно стало теж анахроніз­мом.

Суспільні зміни виявилися перенесенням осередків життя рішуче з села до міста і зростом значіння міщанства. Ми бачили, що міщанство скріпилося не тільки «само в собі». Разом з тим, як воно розбогатіло і стало в господарському життю грати найважнішу ролю, — воно примусило і шляхту приноровитися до себе, приняти деякі риси «міщанського» побуту, звичаїв та світогляду. Навіть там, де шляхта трима­лася ще осторонь від промислу та торговлі, вона була приму­шена увійти в систему господарської продукції як «проду­цент» хліборобських продуктів. Шляхта стала представляти один рід капіталу, іменно земельний капітал. Тим вона зна­чно зблизилася до міщанства. «Лицар» стояв взагалі поза господарською продукцією. Він отримував тільки овочі про­дукції взаміну зане-господарські своїпослуги. «Землевласник» найшовся разом з міщанином в одній господарській системі, він ріжнився від міщанина тільки иншою ролею в межах гос­подарства. На всякий випадок міщанство було тою верствою, що активно представляло ті тенденції, якими відзначався перехід від середних до нових віків. Ного міщанські інтереси були тими інтересами, що обєктивно перемагали, та які дер­жавна влада мусіла визнати за інтереси держави. З окрема було міщанство носієм політичних централістичних тенден­цій. В його передусім інтересі лежало здійснення державної централізації, бо воно передусім страждало від феодального партикуляризму. І справді міщанство творило скрізь «ідео- льоґію» нового державного типу і було чинником, на якому головно опиралася королівська влада в своїх стремліннях.

Ще глибоко в середньовічну розпочалася була боротьба поміж лицарством та міщанством. Вона не вгавала ніколи. Проти високої феодальної аристократії міста боролися за свої «вольности», проти лицарського демосу, за безпеченство тор­говельних шляхів та торгів. В переходовому періоді, про який мова, ця боротьба стала особливо гострою та завзятою. Помимо тісно-міщанських інтересів давали причину до заго­стрення відносин ще й селянські повстання. Міста приймали в них виразну або посередню участь, як тихі союзники селян­ства. Так було в ХІУ-тім століттю в Анґлії, де міщанство вияв­ляло сильні симпатії для «льоллярдизму», революційного селянського руху. Так було в Франції підчас «жакерій», що відбувалися разом з першим революційним міщанським рухом, на чолі якого стояв збунтований Париж. Так було і в Німеччині в XIV. століттю. Ідеольоґічний підклад міщан­ських та селянських рухів був ріжний. Звичайно, особливо давніші рухи висували тільки гасла звернені проти найблиз- ших, безпосередньо відчуваних лих. Пізніші революційні рухи, як напр. німецькі рухи ХУІ-го століття, висували ширші політичні програми, в яких ясно вже ставлено дома­гання, звернені проти політичних привілеїв феодального панства, домагання державної централізації, уніфікації всеї державної орґанізації. Виступи міст зверталися іноді проти королівської влади, так було у Франції. Оскільки вони, як в Німеччині, домагалися скріплення центральної влади, то вимагали скріплення її коштом феодального панства, при рівночасном здійсненню в межах монархії прінціпів народо­правства. Не зважаючи на все те боротьба міст та селянства з феодальною аристократією все виходила на користь королів­ській владі. Де, як в Анґлії, прийшло до союзу земельної фео­дальної аристократії з міщанством, там ставав такий союз перешкодою для абсолютистичних змагань королів. Навпаки, де ворожі стани не помирилися, була королівська влада «тим третим», що з боротьби виносив для себе користь.

Монархічний абсолютизм не був наслідком тої боротьби станів. Вона дала йому тільки можливість перемоги. Самі змагання до абсолютизму старі. Вони не перепинялися на протязі цілого середньовічча. Через цілу історію феодальної держави червоною ниткою вється змагання монархів скріпи­ти свою владу та підчинити собі своєвільне феодальне пан­ство. Ті зусилля переважно не давали бажаного успіху. Після держави Каролінґів, до виїмків належали сцентралізовані держави з кріпкою центральною владою. Такою була держа­ва Норманів в південній Італії і рівно-ж Норманами зорґані- зована анґлійська держава в двох періодах своєї історії. Власне приклад останньої показує, яким сильним противни­ком абсолютної, сцентралізованої монархії була феодальна аристократія. Анґлійська монархія двічі протягом середньо- вічча переходила період абсолютизму. Оба рази це було наслідком руїни, що постигла була стару анґлійську аристо­кратію. Раз, коли винищив стару анґлійську аристократію норманський наїзд (ХІ-те століття), ми бачимо необмежену владу королів в ХІІ-тім — ХІІІ-тім століттях. В ХІУ-тім століт­тю разом з усилениям нової аристократії прийшли і обмежен­ня королівської влади. І знову, коли в крівавій горожанській війні «білої та червоної троянди» в XV-тім століттю масово вигинула та знемоглася феодальна аристократія, Анґлія уві­йшла знову в період монархічного абсолютизму. В умовах раннього феодального побуту перемога центральної влади над феодальним партикуляризмом мусіла бути виїмковим явищем. Поки не розвинулися ще міста, не було ніякого чин­ника, на якому могла би центральна влада опертися проти могучих васалів. Селянство було занадто розкинуте, незорґа- нізоване, і — головно — воно не мало тоді причин цікавитися справами державного устрою. Одиноким шляхом для скрі­плення своєї влади було в руках королів скупчування в своїх руках по можности як найбільшої скількости лен. Таким тільки чином король, сам будучи наймогутнішим в краю «васальом», ставав незалежною від підпертя другими васаля- ми силою. Таким шляхом ішли послідовно на протязі ХІІІ-го та XIV-го століть королі Франції і з’уміли провести в великій мірі централізацію та усилення центральної влади. Але оста­точну перемогу завдячує монархічний абсолютизм скрізь суспільній боротьбі і тактиці, якої притримувалася скрізь королівська влада відносно тої боротьби.

Ситуація представлялася скрізь в загальному так. Проти пануючого стану, феодальної аристократії виступали два инші стани, міщанство та селянство. Селянство виступало переважно в формі стихійних, масових рухів. Воно виставля­ло переважно неґативні гасла, знищення отих соціяльних привілеїв шляхти, що були для селян особливо важкі. Ті кон­кретні гасла були ріжні, залежно від місцевих та історичних умовин. В звязку реліґійними рухами приймали — і соціяль- ні рухи іноді ширші «програми», звичайно на пів-реліґійного та соціяльно-утопійного характеру. При цьому селянські рухи особливо в перших стадіях проявляли корисні для цен­тральної королівської влади тенденції. В їх основі лежала віра в те, що причиною соціяльного лиха своєвілля феодаль­ного панства, та що усилення центральної влади, підчинення цій владі шляхти вийде на користь селянства. В деяких, напр. німецьких селянських повстаннях ця віра в централь­ну владу була виразно висловлена. Що до міст, то вони висту­пали скрізь з більш ясною політичною програмою. Виразний інтерес багатшої частини міщанства вимагав зломання пану­ючого становища партикулярних феодальних вельможів, вимагав одностайної, упорядкованої адміністрації, заведення в державі ладу та мира, без якого промислове та торговельне життя мусіло страждати. Все те покривалося зі змаганнями королівської влади — з тим виїмком, що міста бажаючи цен­тралізації та усилення центральної влади зовсім не бажали її абсолютизму. Навпаки. Міські тенденції ішли скрізь в напрямі «обмеженої» монархії. З такого становища вони давали монархії допомогу в її боротьбі з феодальним пан­ством. Напр. у Франції королі завдячують в великій мірі допомозі міст свої успіхи в централізаційній політиці, про яку сказано вище. Таким чином і селянство і міста були для коро­лівської влади зразу природним союзником, як противники цього «стану», з яким власне приходилося королівству вести боротьбу за політичну владу.

В перших стадіях боротьби найбільше значіння мала ця безпосередня позитивна допомога, яку влада монархів отри­мала від міст. Остаточно перемогла королівська влада дяку­ючи крім цього ще посередньому значінню для її плянів сус­пільної боротьби міст та селянства проти шляхти. Вона осла­била феодальне панство, — а особливо селянські повстання показали йому неможливість утримання його суспільних привілеїв без опіки сильної та твердої центральної влади. За ціну тої опіки, для вратовання свойого привілейованого сус­пільного становища, шляхта була готова заплатити своїм дотеперішним пануючим політичним становищем. На такому тлі прийшов компроміс поміж монархією та феодальним пан­ством. Монархія отримала визнання себе абсолютною, необ­меженою співдіянням станів в правлінню державою, — за те вона приняла обовязки оборонця привілеїв шляхоцького «стану». Ціну цього компромісу заплатили міста та селянство. Останнє програло скрізь. Так напр. в Анґлії кінця ХУ-го та початку ХУІ-го століть абсолютна монархія платила за необ­меженість своєї влади «виданням селянства та пролетаріату». Вивласнення селян відбувалося на величезну скалю, а проти вивласнених стосувала тверда влада строгі приписи про при­мусову працю за означену максимальну заплату, то що. У франції було після жакерій заплатою для шляхти та духо­венства за зречення ними політичних прав передусім звіль­нення цих станів від скарбових оплат та податків, яких весь тягар впав на селянство та міщанство. Міста крім цього втра­тили свої політичні права: «станова репрезентація втратила взагалі своє значіння супроти необмеженої, абсолютної коро­лівської влади, а міське самоврядування уступило перед цен­тральною державною адміністрацією. Колись автономні міста стали тільки адміністраційними округами. Оскільки міщан­ство приймало ще участь в публичній адміністрації, то харак­тер тої участи був зовсім инший, як колись. Вона не була вже виконуванням прав та привілеїв, що прислуговували містам, але виконуванням обовязків супроти державної влади. Одиноким носієм в державі політичних прав стала централь­на королівська влада.

В останньому століттю перед великою французькою рево­люцією «абсолютна монархія» була пануючим державним типом. Тільки в Швеції та Польщі істнували ще «станові», обмежені монархії. Републиками були Швайцарія, Нідерлянди, Венеція та міські республики Ганзи. Анґлія, дякуючи особливим умовам, випередила всі другі держави, та перебувши свою велику революцію ХУІІ-го століття стала обмеженою «парляментом» монархією. Вся решта держав західньої Европи — це були абсолютні монархії. На першому місці треба тут назвати Францію. Там «ґенеральні стани» тра­тили — вже почавши від ХУ-го століття — постійно своє зна­чіння, а від 1614. р. взагалі перестали відбуватися. Пановання Людвика XIV. було періодом, коли монархічний абсолютизм найшовся на найвищій точці свойого розвою. Поруч з францією Німеччина, на чолі з Прусією, стала країною монархічного абсолютизму. Там розвій пішов в тім напрямі, що німецька імперія як цілість фактично розпалася на цілий ряд держав, і в цих вузших межах запанувала абсолютна монархія. В останнє підчас трийцятилітньої війни пробувала центральна влада імперії, цісар, вибороти собі домінуюче становище в імперії. Ця спроба закінчилася невдачею. Вестфальський мир припечатав роздроблення Німеччини. Для центральної влади імперії остали тільки в области судо- водства верховні компетенції. Володарі німецьких «країв» стали в дійсности суверенними монархами. А рівночасно і в звязку з цим упадком політичного становища центральної влади імперії усилилася влада отих партикулярних монар­хів, зломивши значіння «краєвих» станових репрезентацій. «Виборча конституція» з 1658. р. заборонила «станам» збира­тися без дозволу пануючого («Landesherr»). Накладання податків, побір рекрутів, законодавство, опинилися виключ­но в руках отих краєвих монархів. Вони перестали взагалі скликувати краєві «стани». Тільки виїмково, в деяких краях Німеччини (Курсаксен, Гессен) утрималися станові зібрання ще на протязі XVIII-го століття. Впрочім, передусім великі німецькі держави, як цісарські «династичні» австрійські краї, Прусія, Баварія, Гольштайн стали абсолютними монархіями. В Ішпанії за пановання там останніх Габсбурґів рішаючий політичний вплив мала висока феодальна аристократія, «ґранди». Династія Бурбонів з’уміла провести разом з центра­лізацією також абсолютизм монаршої влади. Проти волі монарха, «кортези» втратили фактично значіння. В Італії, з виїмком Венеції, була абсолютна монархія пануючим типом в усіх італійських державах. Врешті Данія стала на протязі XVII-го століття абсолютною монархією не тільки фактично, як инші держави. Там королі не тільки фактично усунули «стани» від політичного впливу, але вони одержали 1661. р. зовсім формальне визнання абсолютної монархії та зречення дотеперішних привілеїв шляхтою, духовенством та міщан­ством.

Поміж абсолютні монархії треба зачислити і Росію та Туреччину, — але вони представляли собою державний тип иншого походження, і їх характер — помимо схожих рисів — виявляв і глибокі розходження, порівнюючи з абсолютними монархіями західньої Европи. Абсолютні монархії західньої Европи виникли на тлі відмирання феодального ладу, коли феодальне лицарство втратило вже своє суспільне, а в слід за цим і своє політичне, значіння, і коли міщанство, зглядно його частина, ставала вже суспільно пануючим станом, але ще не досягла того ступіня усилення, щоби посягти по політичну владу. Навпаки, абсолютизм названих обох держав був висло­вом не-дорозвою феодальних сил. Порівнуючи з західньо-евро- пейським монархічним абсолютизмом він належав суспільно і політично до більш примітивних періодів еволюції.

Б. Зміст та розуміння влади

Фактична перемога центральної влади проявилася тим, що «стани» втратили своє політичне значіння в державі. Центральна влада, монарх став одинокою владою. Разом з тою фактичною зміною відбулася основна зміна відносно самого розуміння влади, відносно її суспільного та юридично­го змісту. Влада королів стала тепер не тільки сильнішою від «инших» «влад» в державі. Вона стала по своїй істоті иншою від них. У феодальній державі не було тої істотної ріжниці. Територія феодального васаля, середньовічне місто, ріжни- лися від держави тільки «квантитативно», своїм простором, скількістю людности, фактичною силою. Це були — так би мовити — держави в малому, в мініятурі. І влада в них ріж- нилася від центральної королівської влади теж тільки ступі- нем. Не було поміж нею та центральною «державною» владою ріжниці що до якости. Така ріжниця повстала в абсолютній державі. В ній центральна влада була не тільки найсильні- шою, але по своїй якости, по своїй істоті иншою від всіх дру­гих, вона стала одинокою «державною» владою.

Перш за все, становище монарха в абсолютній державі — дідичне. Це мало велике як практичне, так і велике значіння для розуміння істоти влади. Практично воно робило монарха о много більш незалежним від верховодячих феодальних кол, ніж могли ними бути виборні монархи. Дідичний монарх не потребував забігати ласки майбутніх виборців, щоби запев­нити обрання свойому наслідникови. Він не мусів платити за обрання уступствами та поширюванням привілеїв своїх виборців. Останні не мали можливости обирати якраз най- слабших, найвигідніших для себе кандидатів. Навпаки, знову забезпечена що до престола династія могла більш пля- ново, на протязі поколінь проводити свою лінію політики та усилювати свою власть. Разом з тим практичним значінням для фактичного усилення монархічної влади дідичність мала чимале значіння для зміни розуміння самої істоти королів­ської влади. Дідичність особливо ясно підкреслювала те, що становище монарха є висловом його власного права, що те становище та вся власть монарха є власним його правом. Це було послідовним патримоніяльним розумінням держави. Монарх був для цього розуміння носієм, субєктом права, що по своїй істоті не ріжнилося від приватних прав, а власне від права власности. «Держава» в розумінню як території, так і людности, представлялася виключно як предмет цього права монарха.

Як бачимо, це було розуміння прямо протилежне феодаль­ному розумінню, згідно з яким «rex et regnum», «король та королівство» — це були два правні субєкти, що один з другим могли договорюватися і шляхом договору творити спільну волю цілости.

Дуже важну ролю займало при цьому питання, чим і як пояснити та «оправдати» оте власне право монарха. В тім напрямі приходиться відріжняти дві в головному фази полі­тичної мисли. Перша з них мала ще зовсім середньовічний, а власне теольоґічний характер. Вона була тільки відміною старої дискусії про походження світської влади та в звязку з цим відношення її до церковної. Речники абсолютної та само­стійної власти монарха, його «власного» права, не покидали старої, теольоґічної основи, на якій виростало оправдання всякої власти. Бог був для них виключним джерелом як духо­вної, так і світської власти. Але вони виключають посередни­цтво церкви. Монархи одержали свою власть безпосередньо і не з рук церкви. «Божою милістю» вони стали монархами і тому кождий «підданий» має обовязок слухати їх, та тому їх власть є необмежена. «Божа милість» переливається на монарха через нарід, який стає тоді «каналом» для перепливу тої милости. «Бог є джерелом верховної влади, а нарід кана­лом, через який вона переливається на зверхність» (Фенельон).

Боден відріжняє при тому випадок, коли сам нарід устано­вив собі монарха, — тоді монарх є відповідальний перед народом. Коли цього не було, монарх є невідповідальний перед ніким на земли. «Богови одному тільки відповідає суве­ренний монарх» та «божим та природним правам». Особливу форму одержало теольоґічне оправдування монархічного абсолютизму в Анґлії. Там Роберт Фільмер доказував, що Адам в раю був першим монархом, та що всі монархи — це його наслідники через голови патріярхів. Бог став таким чином у Фільмера не тільки абстрактним джерелом влади, але в особі Адама бачив Фільмер «історичний», конкретний акт народин абсолютної монархії.

Теольоґічний підход представляв для монархії цю вигоду, що теольоґічним шляхом «оправдана» власть отримувала найсильніший, необмежений авторітет. Але такий підход міс­тив в собі і небезпеку, а власне на цей випадок, коли паную­чий був иншої віри як «піддані» або частина підданих. З тео- льоґічного становища такий випадок мусів викликати сумнів відносно «божого» походження монаршої власти та обовязку підданих підчинятися їй. «Боже право» стояло в таких випад­ках виразно проти монарха. Воно наказувало підданим не підчинятися, але спротивлятися їй чинно. Такі висновки зро­била справді теорія в ученню, що відоме під назвою вчення «Монархомахів». Це вчення накладало на підданих обовязок чинного спротиву «тиранам», включно з обовязком убити «тирана», — при чому «тираном» був монарх «фальшивої» віри. З двох ріжних джерел плило те вчення. З католицького боку були його речниками єзуїти. З боку не-католиків — головно сторонники Кальвіна. Поміж літературними твора­ми монархомахів найбільше впливу мала, під псевдонімом видана, книжка «Vindiciae in tyranos» Юнія Брута та наукові праці Йоганна Альтузія (Johannes Althusius). Вчення монар­хомахів було в звязку з реліґійними рухами дуже поширене. Його значіння практично упало, коли реліґійна боротьба втратила свою акутність.

Теольоґічне мишлення в справах політики було вже анах­ронізмом в порі, коли розвивалася абсолютна монархія. Не в ньому теж треба бачити «типовий» для тої державної форми спосіб «оправдання» її та пояснення. Те оправдання абсолют­ної монархії зродилося на тлі вчення про «суспільний дого­вір» — напряму політичного мишлення, що переживав свій клясичний період в XVII-тім та XVIII-тім століттях. Поміж численними визначними представниками цього вчення (Спіноца, Ґроцій, Лок, Мільтон, Пуффендорф, Вольф, Руссо,) англійський мислитель Гоббс (Hobbes 1588.-1679.) заняв виразне становище оборонця абсолютної монархії. Звер- таючися проти наївного вчення Фільмера, Гоббс «оправдує» абсолютну монархію не теольоґічними, а юридичними арґу- ментами. Хід його думок такий. Первісно жили люди в «при- родньому» стані. Це був стан «війни всіх проти усіх». Щоби вийти з цього стану, люди, а власне «кождий з кождим», заключили «суспільний договір», який і є правною основою «суспільства», яке для Гоббса було тотожне з державою. Змістом договору переніс кождий з його учасників на всіх оту повноту прав над собою, що досі прислуговувала була йому. Таким чином держава одержала нічим необмежену повноту прав, а кождий втратив всі свої права над собою. Через те ніхто не може протиставити ніяких своїх прав державі, — держава має нічим необмежену, абсолютну власть. Суспільним договором установлено теж «форму влади» — демократію, аристократію або монархію, залежно від цього, чи оту повно­ту власти перенесено на якусь одиницю або якусь меншість, чи вона остала при всіх, з обовязком підчинятися волі біль- шости. На випадок, коли установлено монархію, то це сталося раз-на-все. «Суспільство» з тим моментом, як перенесло повноту власти на монарха, перестало істнувати як «корпора­ція». Воно втратило з тим моментом свою право- та дієздат­ність. Через те, якби навіть хтось хотів взяти назад оте пере­несення на монарха повноти власти, то не міг би цего зроби­ти. Зробити це могло би тільки суспільство, але тільки тоді, якби воно було діє-здатним, а воно втратило свою діє-здат- ність безповоротно. Це вчення Гоббса було найпослідовнішим висловом думок про абсолютний, характер монархічної влади, про її необмеженість та невідкличність.

Для зрозуміння істоти абсолютної монархії дуже характе­ристичне ще одно вчення, наскрізь практичного політичного характеру. Це вчення про так звану «державну рацію», «raison d’Etat» «razione di stato», «Staatsräson». Це було, зовсім в змислі Маккіявеллі, визнання «державного інтересу» най­вищою та остаточною критерією для політичної діяльности. Таке поставлення справи мало особливе значіння на тлі цього становища монарха в державі, про яке сказано вище. В нім проявлялося стремління представити і розуміти держа­ву як щось обєктивно ріжне від чиїхнебудь субєктивних інтересів, в тім числі також від особистих інтересів короля. Королівська влада, тотожна з державною владою, взагалі була обєктивною установою. Особа короля була тільки кождо- часним носієм влади, яка істнувала незалежно від тої особи. В правнім розумінню «король не вмирав». І послідовно, кож- дочасний носій королівської корони був морально та політич­но підчинений самій установі. Він був обовязаний «служити їй» і підчиняти свої особисті інтереси «державній рації». Так ідеалізуючи означали становище короля два найклясичніші представники абсолютної монархії, Людвик XIV та Фридерик Великий. Таке розуміння, незалежно від питання, чи та наскільки воно було вірне, характеристичне. Воно є доказом зміни, яка сталася в мисленню про державу та в розумінню її. Можна би цю зміну так окреслити, що порівнуючи з фео­дальним періодом, коли все державне життя було розбите на особисті відносини поміж королем та ріжними ґрупами люд­ности, — нове розуміння було проявом «обєктивізації» як державної влади, так і держави самої.

Найбільш важливим, центральним поняттям для абсолю- тистичного, політично-правового мишлення було вироблене Боденом поняття суверенности центральної та найвищої дер­жавної влади. Ми вже бачили подвійне вістря цього поняття. На зовні воно проголошувало незалежність від якихнебудь понад- чи поза-державних сил. В межах самої держави воно означало «верховність» центральної влади супроти всіх инших, істнуючих в державі та діючих сил. Центральна, королівська влада була «верховною» по самій своїй істоті і тільки вона була нею. Це власне відріжняло її що до її якости від всіх тих «партикулярних» орґанізацій, що конкурували з нею в державі середньовічча. Будучи «верховною», королів­ська влада не потребувала та не могла потребувати поза собою юридичного оправдання для себе та поодиноких напря­мів своїх «компетенцій». Навпаки, всі не-верховні влади в державі, напр. владні орґани територіяльних орґанізацій завдячували свої компетенції згоді верховної влади. Вона була одиноким юридичним джерелом для якихнебудь инших льокальних чи станових владних установ в державі. Правда, таких теоретичних висновків не зробила ще сама тодішня теорія. Але зробила їх абсолютистична практика. Вона поста­вила волю короля як «верховну» волю над волею «підданих» та їхніх орґанізацій. Це ясно висловлювала звичайна форму­ла французьких королівських «ордонаноів», «бо так хочемо» («car tel est notre plaicir»), яку перенято відтак і в инших дер­жавах.

Помимо цього «прінціпового» значіння поняття суверен­ности королівської та взагалі державної влади мало ще инше, практично не менш велике значіння. З суверенности влади можна було зробити висновки відносно її змісту. У феодаль­ній державі зміст королівської влади означувався шляхом переговорів та договорів з «підданими». Юридично він був означений згодою підданих та обмежений «привілеями», що їх вони добували для себе ріжними способами та при ріжних нагодах. Нове, абсолютистичне розуміння дало для обсягу державної влади иншу юридичну основу. Згідно з ним вже з самої «суверенности» виникають необхідно певні «права», що є істотними «прикметами» кождої верховної влади. Перший Боден перелічив оті «верховні права». Він визнавав за верхо­вною владою як невідлучні від неї: право законодавства, право рішати про війну та мир, право призначувати найви­щих урядовців, право найвищих рішень та право помилуван­ня засуджених. До цих верховних прав прибувало відтак чимало дальших, як нові верховні права, або як права, що неминуче виникають з верховних. Поміж ними особливе зна­чіння мають верховне право накладати податки, верховне командування військом, верховне право чеканити монету, то що. Історично були ті верховні права, що їх вичислив Боден як льоґічний висновок з суверенности, в ту пору вже добути­ми компетенціями французьких королів. Вчення Бодена було властиво тільки сконстатованням істнуючих вже відно­син. Не зважаючи на те, воно мало чимале практичне зна­чіння. Для Франції воно усилювало владу королів тим, що давало теоретичну санкцію, «оправдання» їх «завойовань». Для монархічного абсолютизму в инших краях воно творило гасла та піддавало арґументи. Тим воно улекшувало перемо­гу абсолютизму, для якої ґрунт вже був приготовлений істну- ючими фактично відносинами.

Взагалі вчення про «суверенні права» є доказом усилення та перемоги центральної влади. Воно показує, як дуже поши­рилися — порівнуючи з середньовіччам — компетенції та «права» королівської влади. Всі найважніші справи правлін­ня державою належали тепер до компетенції, і то виключної компетенції, монарха. При тім вони належали до його компе­тенції «ipso jure», як простий висновок з «верховности» його влади. Королівські компетенції не тільки поширилися дуже значно, але й отримали тверду, незалежну від волі «підда­них» юридичну основу.

В. Орґанізація влади

Як не могло бути інакше, вище описані зміни відбулися при рівночасних основних змінах в орґанізації влади та влад­ного апарату. Такі зміни відбулися в усіх державах, що пере­ходили від феодального до абсолютистичного устрою. Залежно від місцевих умовин, еволюція ішла в ріж них державах ріж- ними шляхами і орґанізація державної влади в періоді монархічного абсолютизму була в ріжних державах ріжна. Не зважаючи на ті ріжниці в подробицях орґанізації, в назвах урядів, в місцевому і річевому поділі компетенцій, то що, ми можемо найти в орґанізації влади всіх абсолютистичних дер­жав також спільні, характеристичні риси. Одна Анґлія стоїть в цьому напрямі на боці. Вона перебула період монархічного абсолютизму ранше і в инших умовах, як держави европей- ського суходолу. В періоді, коли в західній Европі абсолютна монархія находилася на висоті свойого розвою. Анґлія уві­йшла вже була у фазу пізнішого історично типу орґанізації. За те в континентальних европейських абсолютних монархі­ях орґанізація влади виявляє багато спільного, чим вона ріж- ниться основно як від орґанізації влади в феодальній держа­ві, так і від орґанізаційних методів «модерної» держави. тут треба вказати на ті орґанізаційні риси, якими владна орґані- зація ріжниться від орґанізації в феодальній державі.

Перш за все само зосередження власти в руках одного тільки чинника, монарха, мусіло відбитися на владній орґа- нізації. разом з тим, як зникло політичне значіння та компе­тенції «станів», територіяльного панства, міст, мусіли зникну­ти або змінити свій характер ті орґанізаційні установи, через які названі чинники виконували публично-правні функції. Де вони утрималися, там вони зійшли на задній плян, порів- нуючи з владним апаратом монарха. так земельне панство не було вже носіями тих, що колись, публично-правних у компетенцій, міські «маґістрати» та ради стали підчиненими орґанами «королівського» владного апарату ремісничі «цехи» затримали тільки у вузких межах «внутрішніх» своїх справ автономні завдання. Зі становища державної цілости мав значіння в абсолютній державі один тільки «королівський» владний апарат. инші «влади» вносили в него тільки дрібні, маловажні поправки. таким чином орґанізація влад відріж- нялася від феодальної передусім своїм однобоким характе­ром. Цим, а далі своїм технічним вдосконаленням вона при­гадує стару римську орґанізацію і без сумніву приклад риму не остав без впливу на творення тої орґанізації. Вона-ж повставала після цього, як абсолютна монархія свідомо звер­талася до римського права, в якому бачила найкориснішу для себе юридичну систему.

Далі — в орґанізації владного апарату абсолютної держа­ви пробивається послідовно тенденція заведення в усіх галу­зях системи «інстанцій», з найвищою «інстанцією» у владному центрі феодальний устрій не давав можливости для такої будови владного апарату в кілька «поверхів». Численні «іммунітети», «привілеї», повна автономія ріжних суспільних ґруп виключала можливість істновання кількох інстанцій та підчинення низших інстанцій вищим. Разом з тим абсолю- тистична орґанізація влад давала в прінціпі можливість контролі а для «сторін» можливість відкликатися від рішень низших влад, яких не було у феодальній державі. Для дер­жавної цілости давала така єрархічкість влад можливість впливати на «уніфікацію» адміністраційної практики на міс­цях, на те, щоби ця практика була скрізь однакова та не від­хилялася ніде від принятих центром прінціпів.

Скрізь, в усіх державах проведено в орґанізації влад поділ на центральні та низші та вищі місцеві влади. І тим ріжни- лася нова система орґанізації від феодальної. там істнували властиво тільки місцеві влади. Центральна, репрезентована королем, влада неначеб то механічно звязувала в одно всі ті місцеві влади. можна це висловити так, що феодальна дер­жава як територіяльна цілість не істнувала. Вона тільки «складалася» з територій, звязаних особистим відношенням їх володарів до особи короля. В абсолютистичній державі вся її територія стала істотним її «елєментом». «Столиця» не була вже випадковим місцем перебування короля, але правно визнаним «центром», т.є. місцем перебування центральної влади центральних владних установ. І поодинокі частини державної території були тепер тільки округами, яких межі означали межі компетенції низших урядів. Центральні уряди були в прінціпі урядами для цілої території держави.

В основу орґанізації центральних урядів покладено в абсо­лютній монархії два прінціпи: прінціп колєґіяльности та прінціп річевого поділу компетенцій. Згідно з першим прін- ціпом, найвищі, центральні уряди були не одноличні. Це були коллєґії, з гуртовою компетенцією та відповідальністю. Голова коллєґії був тільки першим поміж її членами з не більшою як инших властию, покликаним передусім до тех­нічного проводу. кожда коллєґія мала свій властивий «ресорт», свій обсяг діяння. таким чином члени кождої коллєґії були «фахівцями» в доручених їй справах. В кождій з коллєґій була сцентралізована якась галузь державної адміністрації. Тим самим вона була відділена від инших галузий, що нале­жали до инших коллєґій. Така орґанізація осягала дві ціли. Раз — згадану вже фаховість урядовців в кождому «ресорті». Друге — вона давала запоруку, що ніхто не скупчить в своїх руках більше впливу на державні справи, як це було би бажа­не монархови. Але така орґанізаційна система приносила і від’ємні наслідки. Діяльність кождого «ресорту» могла розхо­дитися з діяльністю инших. Міг повставати хаос, брак одної провідної мисли в державній політиці. Спеціялізація по «ресортах» вимагала доповнення якимсь орґаном, що «зводив би до спільного знаменника» діяльність всіх спеціялізованих ресортових урядів. Такий орґан істнував теж в абсолютних монархіях. Була ним зложена з керуючих урядовців та «фахо­вих референтів» рада в означенім волею монарха складі. Так напр. у Франції істнувала королівська або державна рада («conseil du roi, conseil d’Etat»). її члени мали зразу характер тільки приватних урядників короля. Відтак «референти» в найбільш важливих з тодішнього становища справах стали державними урядовцями, що постійно входили в склад ради. Це були міністри з титулом державних секретарів «secretaires d’Etat» для справ заграничних, війни, скарбу, плавби та коро­лівського дому. Рада ділилася на секції — для справ загра- ничних, внутрішних, скарбових, торговельних, та на секцію звану «conseil prive» або «des partis». Ця остання була судовою інстанцією для ріжних справ, які абсолютна монархія не хоті­ла залишити в компетенції нормального суду. В межах дово­лі чисельної державної ради повстала вузша рада, зложена з найблизших до особи короля та наділених його повним дові- рям осіб. Була це «тайна рада». В ній вирішувалися найваж- ніші справи «великої політики». Врешті орґаном, що повинен був «з уряду» дбати про одностайність державної діяльности на всіх полях та бути її висловом, був «державний канцлєр», пізніше «перший міністер», «премієр». На висоті французько­го абсолютизму, за Людвика XIV. цього уряду не було. Після двох «великих» премієрів, кардинала Рішеліє та Мацарена, Людвик XIV., згідно з власною заявою, був «сам своїм першим міністром». Відтак у XVIII-тім століттю цей уряд виринув знову — коли навіть не було формально премієра, то фактич­но був ним міністер, що обєднав в своїх руках найважніші «ресорти». Як всі другі, премієр-міністер був призначуваний королем та перед ним відповідальний.

орґанізація найвищих урядів в инших абсолютистичних державах виявляла тіжсамі характеристичні риси, що фран­цузька. ті риси — це орґанізаційний поділ на річевій, «фахо­вій» основі та застереження начального, центрального кермо- вання для самого короля, при допомозі наділених його дові- рям фахових дорадників. розуміється, залежало від обставин та від особистих кваліфікацій короля, чи та оскільки те кер­мування було фактично в його руках. формально — орґаніза- ційно абсолютна монархія визнавала короля тим центром, в якому сходилася вся зріжничкована адміністраційна орґані- зація.

Що до орґанізації низших орґанів державної влади — в абсолютній монархії тут треба теж вказати тільки на загаль­ні її характеристичні риси. Від орґанізації у феодальній дер­жаві вона ріжнилася строгим єрархічним підпорядкованням низших установ вищим, в останню чергу центральним. Далі, виразним відділенням військової орґанізації від цивільної адміністрації. В межах цивільної адміністрації скарбова, «фіскальна» адміністрація заняла скрізь дуже видне місце. міркування «скарбового», «фіскального» порядку висувалися скрізь на перший плян. З окрема вони тяжіли над судовод- ством, особливо карним. так в абсолютистичній франції «королівські прокуратори» з уряду дбали про «державний інтерес», а відтак, в другій половині XVII-го століття, «інтен­данти», що були в основі скарбовими урядовцями, отримали доволі широкі судові компетенції. Взагалі суд не був або був тільки не-вповні відділений від адміністрації. Залежні від центральної влади судді, коли не діяли прямо згідно з отри­маними «з гори» вказівками, оставали — з виїмками — під психічним натиском «державного резону». В практиці життя це мало дуже велике значіння. Абсолютна держава нищила правове почуття тим, що «вона своїми законами неоднаково розділяла публичні права поміж поодинокі кляси людности. Вона ще скріплювала ті наслідки тим, що вона своїм судовод- ством також одиницям забезпечувала тільки нерівне та непевне правосуддя» (шмідт).

не тільки сама форма орґанізації владного апарату ріжни- ла його засадничо від апарату феодальної держави. Разом з формами орґанізації змінився глибоко й особовий склад уряд- ництва та його характер. освіта, з окрема юридична освіта ставала чимраз більше необхідною умовою для одержання урядової посади. не зважаючи на те, що перехід від середніх до нових віків привніс зміну у відношенню феодальної арис­тократії до справи освіти, що ця аристократія навіть масово горнулася до освіти, — міщанство було для неї на цьому полі небезпечним соперником. Воно давало масово, фахово добре приготованих кандидатів на урядові посади. При тім, особли­во в періоді незакінченої ще політичної боротьби з феодаль­ною аристократією, абсолютна монархія давала свідомо пере­вагу урядовцям міщанського роду. Вони були «певніші» та більш слухняні. таким чином, починаючи особливо від XVII-го століття, міщанські елєменти серед бюрократії става­ли чимраз численніші. У XVni-тім століттю у Франції, вони стали переважати. на це міщанське урядництво «дивилася шляхта з гори, як на ґрупу влізливих парвеню. Але в його руках була реальна політична сила». крім цього нове уряд- ництво як цілість представляло зовсім инше «суспільне обличча» як колишнє. Для феодального урядовця представ­ляв уряд тільки додаток, що сам собою не рішав про його при­належність до суспільного стану. урядовець нового типу завдячував передусім своїй урядовій посаді своє суспільне становище. Це відносилося не тільки до урядовців з міщан. також шляхтичі шукали в урядових посадах передусім мате- ріяльного забезпечення. Вони находили його. таким чином бюрократія як цілість ставала окремою суспільною ґрупою, що мала спільні «станові» інтереси, инші як інтереси решти людности. Дякуючи цьому бюрократія стояла ніби «поза» істнуючими суспільними станами. За те вона була звязана своїми інтересами та цілим своїм істнованням з центральною владою. Через те «льояльність» стала характеристичною рисою нової тої бюрократії. Абсолютна монархія могла свобід- но розпоряджати своєю бюрократією та певно покладатися не неї.

Помимо адміністраційного апарату військо стало теж послушним оруддям абсолютної монархії. Вже вказано на ті глибокі зміни, які пережила була орґанізація армії. Тут треба додати ще ось що. В области військової справи кінець феода­лізму проявився переходом від системи феодальних почотів, які виставляли васалі, та міських міліцій до системи наємних військ. Зразу істнували поруч феодальні частини, почоти та міліції, і наємні війська. Згодом переважали наємні війська чимраз більше, аж врешті вони стали одиноким складовим елєментом армії. Феодальна земельна аристократія звільни­лася від обовязку військової служби та постачання почотів. В новій наємній армії шляхта остільки ще представляла окрему ґрупу, оскільки деякі частини армії традиційно скла­далися тільки з шляхти, — так напр. у Франції до важкої кінноти принимано тільки шляхту. Крім цього офіцирські посади були, хоч не виключно, то в великій мірі, заняті осо­бами шляхоцького роду.

Сам характер наємних військ змінився знано, головно на протязі ХУІ-го до ХУІІІ-го століть. В першому періоді після цього, як наємні жовняри-фахівці стали особливою та чис­ленною суспільною ґрупою, в періоді великих та малих «кон- дотієрів», ті війська представляли чимало темних сторін з боку орґанізації та дисципліни. Покладатися на них було можна тільки під умовою точної виплати платні-заслужен- ним і тільки остільки, оскільки давав особисту запоруку вірности командант, що звербував їх. Внутрішня дисципліна була слаба. Вона залежала майже виключно від енерґії та рішучости команданта. Дезерція, непослух, грабунки були звичайним явищам. Такі відносини змінилися з усиленням королівської влади. Право вербувати перестало бути загаль­ним правом кождого, хто мав для цього матеріяльні засоби, або хто сподівався здобути їх при допомозі звербованої армії. Тільки з королівського дозволу можна було вербувати. Наслідком цього відпала можливість перебігати з одної армії до другої і таким чином добувати безкарність. Військова влада могла приступити до закріплення дисципліни в армії. Перша така спроба прінціпового характеру, перший «військо­вий карний кодекс» — це «ордонанси пана адмірала», що їх видав Коліні (Koligny), «Ґенеральний полковник» інфантерії «французької народности» 1551. р. Характерне те, що ця спроба відноситься не до чужинецьких наємників, а власне до французьких, для яких можливість перебігання була менша, як для чужинців. Взагалі на протязі згаданого періо­ду здисциплінованість наємних військ дуже значно поступи­ла, — особливо вона усилилася після трийцятилітньої війни.

Ще в другому напрямі наємні війська змінили свій харак­тер. Зразу це були переважно «чужинецькі» війська. При набиранню їх «національний» момент не грав ніякої ролі, — ішло тільки про фахові кваліфікації. Пізніше стали абсолют­ні королі складати певні частини своїх армій свідомо виключ­но тільки з власних підданих. таким чином відбувалася в наємній армії частинна «націоналізація». У франції ХУПІ-го століття була армія зложена переважно з місцевих, фран­цузьких елєментів, так само в Прусії. Ця зміна відбувалася разом з дальшою. Для цього, щоби забезпечити рекрутів для армії, центральна влада накладала — у франції вже в ХУІ-тім століттю поодиноким округам обовязок поставити означену скількість рекрутів. Це стало початком для заведен­ня загального обовязку військової служби. у франції сталося це шляхом звичаєвого права. В Прусії законом з 1733. р. визнано обовязок всіх молодих мущин до військової служби. З них складалася половина армії, — тільки другу половину складали чужинецькі наємники. Згаданий обовязок відно­сився тільки до селян. шляхта та міщани не мусіли обовязко- во ставлятися до війська. Для них були застережені старшин­ські посади. Ця, переведена фридрихом Вільгельмом, рефор­ма була вже переходом від системи наємного війська до иншої, до системи «народньої армії», для якої основою є загальний обовязок військової служби.

Г. Функції держави

Орґанізація владного апарату в абсолютистичній державі ріжниться від орґанізації цього апарату у феодальній держа­ві, між иншим далеко більшою складністю. Супроти неї фео­дальна орґанізація представляється як орґанізація зовсім примітивна. Цей розвій оставав в найтіснішому звязку з над­звичайним поширенням «функцій» держави, завдань, які виконувала абсолютистична держава.

Завдання, які ставила собі феодальна держава, були дуже нечисленні та не-складні. Ми бачили: головним завданням був збройний захист держави на зовні. Це завдання осягала держава при мінімальній власній діяльности, бо вона обмеж­увалася властиво тільки заходами, щоби виконали його фео­дальні васалі, на яких лежало те завдання. Скарбовість фео­дальної держави була пристосована передусім до військових потреб держави і вона була порівнуючи проста та нескладна. Особливо в раню добу управа «державних дібр» представляла найважливішу галузь державної скарбовости. Далі належало до держави дбання про внутрішній мир та безпеченство. Те завдання виконувала феодальна держава тільки в зовсім мінімальних межах. Ґрупи людности, що були зацікавлені в утриманню мира та публичної безпеки, передусім торговель­ні міста, ґрупи та союзи, мусіли власною своєю силою викону­вати те завдання, якого не могла своїми силами виконати держава. Законодавство та судоводство теж не було виключ­ним завданням феодальної держави. Вона тільки співдіяла при їх виконуванню. В законодавстві шляхом привілеїв та визнавання права, яке творили в себе ріжні стани. В судо- водстві — як судова влада — в справах, що не належали до численних галузий спеціяльного судоводства, яке належало то до церкви, то до ріжних станових орґанізацій.

Порівнуючи з такими відносинами вражає те богацтво ріж- них завдань, які взяла на себе абсолютистична держава. Виконувані досі вже державою завдання поширилися та ускладнилися, а до них прибули нові, якими держава фео­дального типу зовсім не цікавилася. Зі старих державних завдань найголовніше, військова справа стала тепер о много труднішою, як раніше. Тепер центральна державна влада не могла обмежитися тільки закликанням васалів до виконання їх військового обовязку. Вона мусіла сама виконувати те, що належало колись до васалів, дбати про потрібний чисельний стан армії, про забезпечення армії як одягом, так і зброєю, про заплачення армії, про її вишколення, то що. Колись про­ста військова адміністрація стала великим та складним завданням.

Скарбовість була теж поставлена перед нові та дуже труд­ні завдання. З переходом до грошевого господарства стали гроші передумовою для цілого життя держави та для вико­нання нею необхідних державних функцій. Скарбовість мала трудне завдання постачити державі гроші в потрібній держа­ві скількости. Для виконання цього завдання не вистарчали колишні «природні» способи. розвивалася ціла система вишу­кування та використовування джерел приходу для держав­ної скарбниці. Прихід з «державних» чи «королівських» земель перестав бути головним джерелом приходу. Він став тільки одним із цих джерел, далеко не найголовнішим. Головне значіння мали тепер посередні та безпосередні податки, державні монополі, оплати та мита, — все те джере­ла істотно инші, як прихід з державних земель. як великий землевласник держава не ріжнилася істотно від инших, при­ватних землевласників. натомість нова «скарбовість» мала зовсім инший характер, була господарством зовсім иншого порядку як «приватне» господарство. Ота нова скарбовість не тільки сама собою поширила значно завдання держави. Вона поставила її ще й перед новими завданнями, що тільки по части були безпосередньо з нею звязані. Виходячи з точки погляду інтересів своєї скарбниці, абсолютистична держава послідовно стала впливати на все господарське життя краю. Вихідною точкою був інтерес державної скарбниці, бажання можливо збільшити та забезпечити її приходи. Передумовою для цього являлося богацтво країни чим богатша вона, тим більший прихід вона могла давати державній скарбниці. на тлі такого міркування повстало економічне вчення відоме під назвою «меркантилізму». В практичнім стосованню цього вчення зродилася економічна політика держави, яку від імени французького міністра Ж.Б. Кольберта (J.B. Colbert) названо «кольбертизмом».

Зовнішно проявлялася ота господарська політика абсолю- тистичної монархії підпиранням всіми засобами, передусім відповідною митовою політикою, зовнішньої торговлі. Ішло — мовляв про те, щоби осягнути як найактивніший торговель­ний білянс, себ то перевагу експорту над імпортом. В дійсности меркантильна політика ставила собі ширші завдання. її метою було викликати як найбільшу активність всіх економічно творчих сил в державі та осягнення можливої повної самостій- ности «національного господарства». Ішло про те, щоби в межах держави мати заступлені по можности всі галузі вироб­ництва та щоби забезпечити їх потрібними сирівцями. Це — помимо безпосередніх інтересів скарбниці та безпосереднього інтересу торговлі — був мотив «кольоніяльної політики», на тлі якої виростали в XVII.-XVIII. століттях всі конфлікти поміж західньо-европейськими морськими та приморськими держа­вами. В межах держави меркантилізм проявлявся заходами та піклованням державної влади про розвій всіх галузий про­мислу. Держава не тільки «опікувалася» та підпомагала всі галузи виробництва. Оскільки не находила вона приватної ініціятиви, вона часто сама виступала як підприємець, закла­даючи власні свої державні фабрики та заводи. При цьому ця ініціятива часто не оглядалася на брак «природних» умов для істнування якоїсь галузи промислу. Вона часто творила про­мислові підприємства «штучні» та очевидно не-життєздатні. Значіння меркантилізму — це проблєма економічної науки. Тут вистарчить вказати на самий тільки факт, що абсолютис- тична держава стояла всеціло на ґрунті цього вчення і, вихо­дячи з него, старалася опанувати все економічне життя в своїх межах та пляново кермувати його розвоєм. Це було — порівну- ючи з середньовіччам — надзвичайним поширенням діяльнос- ти держави. В добу середньовічча одні тільки міські держави Італії та балтійського побережжа уважали економічну політи­ку істотним своїм завданням. Але, навіть порівнуючи з ними, абсолютна монархія ставила собі ширші завдання. Для Венеції, Ґенуї, для міст Ганзи ішло тільки про забезпечення інтересів своєї торговлі. Держави абсолютистичного типу старалися охо­плювати не тільки саму торговлю, але ціле економічне життя та кермувати його розвоєм.

Послідовно охопила абсолютистична держава й инші поля діяльности. Законодавство опинилося в її руках, зглядно в руках абсолютного короля. Ще в заранню абсолютистичної держави королівська влада з’уміла фактично перевести на цьому полі деякі свої пляни. Тут належить велике діло коди­фікації права у Франції, розпочате Карлом VII. та проведене протягом другої половини KV-го та першої половини XVI-го століть. Рецепцію римського права теж треба уважати зако­нодавчим вчинком, не зважаючи на те, що змістом цього законодавчого акту було вже «готове» римське право. Рецепція доконалася шляхом практики «цісарських» та «королівських» судів, — при чому на приняття римського права цими судами впливала не тільки його «готовість» та технічна виробленість (як думає між иншим Согм). Дух і зміст цього права був корисний та вигідний для представників монархічного прін- ціпу, як знову його «універсальний» характер відповідав інтересам міщанства. Але рецепція доконалася — так би мовити — анонімно. З усиленням абсолютної монархії пере­йшло законодавство виразно в руки пануючого. А що він власне представляв єдність держави супроти партикулярис- тичних тенденцій, то цей перехід мав значіння переходу до держави функції, яка в добу феодалізму до неї не належала. В послідньому періоді абсолютної монархії, особливо в добі «освіченого абсолютизму» законодавча, кодифікаторська діяльність займала видне місце в загальній діяльности дер­жави. Також судоводство опинилося в руках центральної королівської влади. Виїмкові привілейовані суди не зникли зовсім, але їх роля була значно обмежена супроти ролі коро­лівських судів. За те в останніх цих судах вражає неповна орґанізаційна відділеність їх від адміністраційних установ та фактична залежність суддів від королівської влади. Надто, часто рішали ті суди в імя «raison d’etat» або просто під впли­вом отриманих «з гори» вказівок.

Область адміністрації в широкому розумінню значно поши­рилася, порівнуючи з феодальною державою. Держава взяла фактично в свої руки поліцію публичного безпеченства й утримувала окрему орґанізацію для здійснення своїх завдань на цьому полі. Вона переняла справу шляхів та комунікації. Вона взяла в свої руки справу публичної благодійности, шпи­талів, опіки над бідними, то що. Врешті вона переймала послідовно справу навчання від найнизших шкіл, через середні, аж до університетів включно. Вона визнала теж за свою — справу релігійного життя, про що буде далі, в звязку з проблемою взаємин церкви та держави.

Характеризує абсолютну державу не тільки та всесторон- ність завдань, які вона собі ставила, не тільки її змагання кермувати всім життям в усіх його проявах. Характеристичний для абсолютистичної держави і спосіб, як вона виконувала ті свої завдання. А власне: в основі стосованої нею системи лежить погляд, що те керування життям належить виключно до держави. Для приватної ініціятиви, для індивідуальних поглядів, для льокальних відхилень від загального шабльо- ну не було місця в цій системі. Державна влада уважала себе покликаною вміщуватися та втручуватися навіть в приватне життя людини, — не кажучи вже про це, що в тих областях, якими вона особливо цікавила та вона старалася в найбіль­ших подробицях приписувати кождому, що і як він має роби­ти. Такою була з окрема опіка, якою наділила абсолютистич- на держава торговлю та промисел. Купець і промисловець був звязаний до найбільших подробиць урядовими приписа­ми та урядовою контролею. Наслідком цього ця опіка стала скоро для торговлі та промислу дуже важкою. Вона стала перешкодою для дальшого розвою капіталістичної продукції, для якої була в перших її стадіях великою допомогою.

Не менш важкою була абсолютна монархія для инших напрямів людської творчости. Духова творчість і разом з нею «політична» воля були звязані. Важка та — як все — тупа цензура друкованого слова не дозволяла ширитися вільній мисли. Яканебудь вільна політична діяльність була строго переслідувана. Все життя було піддане під догляд фактично всемогучої поліції. «Поліція» була тим орґаном, що повинен був стежити за кождим підданим та не допустити навіть мисли про визволення зпід важкого, бюрократичного та цен­тралістичного режіму.

На висоті свойого розвою добула собі абсолютна монархія дві назви, що характеризують її, кожда з иншого боку. Перша — це назва, яку приймала радо сама абсолютна монархія, назва — «освічений абсолютизм». Цею назвою абсолютна монархія підкреслювала те поглиблення розумо­вого розуміння державної влади та її завдань, в яких вона добачувала свою висшість над старою феодальною держа­вою. Друге означення абсолютної держави — це назва «полі- ційна держава». В нім підкреслена инша характеристична риса абсолютної монархії: її тенденція обхопити з центра, бюрократично все життя в межах держави і кермувати ним виключно по власних своїх плянах та згідно з власним бажанням. Це тенденція — зробити всіх «підданих», весь «нарід» в державі виключно пассивним, виконуючим тільки накази, елементом. Вона випливала неминуче з самої істоти абсолютної монархії. Для неї була в засаді небажаною, небезпечною яканебудь ініціятива та самостійність думки та діяння. «Поліційність» була тому не-випадковою рисою абсолютної монархії. Вона була звязана з нею істотно, як необхідний наслідок всякого абсолютистичного політичного режіму.

5.