Г. СУДОВА ВЛАДА
1. Орґанізація судової влади
Відносно орґанізації та правного становища судової влади стиралися одні з другими тісамі течії та міркування, яких вплив ми бачили при орґанізації двох инших влад.
Головно вчення про розділ влад — з одного боку, з другого — доґма про народню суверенність впливали в ріжних напрямках на орґа- нізацію та на правне становище суду в державі. Перше з них ставило в основу цеї орґанізації та правного становища виразно і свідомо аристократичний прінціп. Народня знову суверенність вимагала демократизації суду, його звязаности з народом. До того приходив ще третий момент, що мусів безпосеред- но впливати на вирішеннє питань, про які тут мова. Це був постулят «правовости» держави. З него випливала необхідність знайомости діючого права судом, що вносило теж аристократичний елємент в розвязку питання. Не кождий повинен бути суддею, але тільки цей, хто знає право, — отже особи, що належить до порівнуючи тісного кола освічених юристів. Всі ті моменти впливали так на означеннє компетенції судів, як — в першій мірі їх орґанізації та «станових» прав.Що до орґанізації судів то вона дуже ріжнородна і нема потреби представляти її подрібно в межах цего загального курсу. Тут треба вказати тільки на деякі загальні прояви, які зустрічаємо в цій орґанізації. До таких належить стремліннє творити побіч судів цивільного та карного права — окремі суди «публичного» права. Це стремліннє виросло на ґрунті вчення про поділ влад. Згідно з ним, виконуюча влада не могла бути підчинена судовій, отже і рішення цеї влади не могли бути розглядані судом. Наслідком цего була безконтрольність виконуючої влади, бо не було нікого, хто міг би роз- слідити та оректи, чи урядові акти виконуючої влади є згідні з законами, чи ні. Для цего, щоби зробити таку контролю можливою, щоби дати горожанам можливість боронити своїх прав, які можливо порушила виконуюча влада, — заведено окремі, а власне адміністраційні суди.
До таких можна звертатися звичайно аж тоді, коли було пройдено всі до найвищої адміністраційні інстанції. Треба зауважити, що ці адміні- страційні суди в дійсности порушують таксамо прінціп розділу влад, як коли би віддано звичайним судам компетенцію в адміністраційних справах. їх істнованнє оправдане в дійснос- ти не тою теорією, а просто практичним мотивом. Адміністраційне право так розвинулося, що звичайним судам трудно знати його, помимо знання цивільного, карного і т.п. права. Є потреба спеціялізації, і цій власне практичній потребі відповідає істнованнє окремих адміністраційних судів. Крім адміністраційних судів знають модерні держави ще й инші суди «публичного» права, а власне суди політично- го права. Компетенція цих судів ріжно означена, але вона охоплює собою справи, звязані з порушенном субєктивних політичних прав. Тут зустрічаємо суди, призначені спеціяль- но для справ звязаних з конституційним правом, суди в справах відповідальности голови держави та міністрів, врешті окремі суди для справ виборчого права.До обовязуючих засад з огляду на орґанізацію судів належить засада, що суд не сміє бути складений окремо для конкретної якоїсь справи, але що з гори вже має бути означено, до якого суду належить якась справа. Іде про те, щоби не можна складати суду тенденційно, для означеної справи, і таким способом впливати на майбутний присуд. Наслідком цеї засади є передусім постанова, яку зустрічаємо в ріжних конституціях, що суд може бути заснований тільки шляхом закону. Ця постанова звернена проти можливого зловживання з боку виконуючої влади, що могла би засновувати суди з точки погляду своїх цілий. Далі обовязує засада, що компетенція судів мусить бути з гори означена. її означується передусім «річево». Означені суди є компетентні для означеного роду справ: карних, цивільних, з окрема торговельних, век- слевих, чи морських, і в межах кождого роду справ ще для стисліше означених справ, на пр. для менших переступств, менших або більших цивільних процесів, то що.
Відтак мусить бути означена правом т.зв. «місцева» компетенція суду, себ то мусить бути сказано, котрий споміж судів, компетентних для якогось роду справ, є покликаний судити в певній означеній справі. На пр. каже закон, що злочин має бути суджений судом, на области якого він був зроблений. Все те ще не вистарчало би. В суді може бути багато суддів, і можна би вибирати поміж ними, призначати суддів для поодиноких справ тенденційно. Щоби і цему запобігти, звичайно закон наказує, що справи мають бути на «річевій» основі розділені на довший час, на пр. на рік на перед. Мусить бути сказане, що такий-то відділ суду судити-ме в справах такого-то роду, коли прізвище обвинуваченого або підсудного начинається на букву А, В, І, инший, коли те прізвище починається на Б, Г, то що. Таким способом кожда людина в державі має вже з гори призначеного для себе, для кождої можливої справи означеного, «властивого» суддю або суддів. До обовязуючих в «правовій» державі прінціпів належить визнаний за «основне право людини» прінціп, що не можна відбирати нікому, його «властивого» судді.До істоти орґанізації судоводства належить істнованнє судових «інстанцій», себ то низших і вищих судів, з можливістю відкликатися від рішення низшого суду до вищого, як до «вищої інстанції». Інстанцій є звичайно в цивільних справах три, в карних — дві. В найнизших інстанціях рішає звичайно один суддя. у вищих рішає коллєґія, «трибунал», «сенат». В державах, де суддями є юристи, помічаємо тенденцію притягати поруч з ними до виконування судоводства ще суддів-ляї- ків, «народніх» суддів.
Те діється в подвійній формі. Або — як в деяких карних справа — твориться лави «присяглих» суддів. їх завданнєм є відповісти на питаннє, чи обвинувачений є винен, чи ні. Щойно на основі їхньої відповіди, зложений з фахових суддів трибунал виносить свій присуд. Другою формою є твореннє т.зв. «лавників». Це теж судді-ляїки, але вони не творять окремої коллєґії, тільки входять в склад одної коллєґії з одним або з більше суддями фаховими, і рішають разом з ними.
Для орґанізації судів в модерній державі характеристичне те, що в найвищій інстанції ця орґанізація «розходиться». В справах самого правосуддя стоїть на чолі орґанізація найвищий суд, зглядно два суди з компетенцією для цивільних та карних справ. В справах адміністрацій них стоїть на чолі судоводства міністерство правосуддя (юстіції). його компетенція розтягається виключно на справи «адміністрації» і воно не має права вмішуватися в сам вимір правосуддя.
2. Креація судової влади
Питаннє, хто і як назначає суддів, є вирішене в ріжних державах ріжно. А власне, ріжниці відносяться так до питання, хто є «креаційним орґаном», як і до питання, хто може бути обраним суддею. В першім напрямі зустрічаємо такі роз- вязки:
Креаційним орґаном є сам нарід. Так є в Швайцарській Спілці та в усіх майже її «кантонах», також в Гватемалі, а відносно найнизших судових орґанів, «мирових суддів», в ріжних державах.
Голова держави назначає вищих суддів в цілім ряді держав. При цім він є іноді звязаний предложеннєм, яке походить або від найвищого суду, або від парляменту, — або мусить мати згоду одної в палат.
Іноді назначає суддів виконуюча влада.
В деяких державах креаційним орґаном для судів є репре- зентаційне тіло, — іноді, при системі двох палат, одна з них на предложеннє другої, або на внесок виконуючої влади.
Низших суддів назначають звичайно вищі судові інстанції.
Як бачимо, є в питанню компетенції для назначування суддів дуже велика ріжнородність.
Що до питання, хто може бути обраним суддею, то загально і без виїмків скрізь вимагається тільки державного горо- жанства та необмеження горожанських прав. Вже що до умовини, що тільки мущина може бути суддею, зустрічаємо — чимраз численніші — виїмки в користь жінок. Врешті треба згадати вимаганнє, дуже важливого прінціпового як і практичного значіння. Це є вимога, щоби кандидат на суддю посідав фахову юридичну освіту. Такої фахової освіти вимагається від судді з правила там, де його назначеннє належить до голови держави, або до виконуючої, або судової влади, — звичайно і там, де назначає суддю законодавча влада.
В инших випадках, з окрема там, де судді виходять з виборів, закон не вимагає від судді такої кваліфікації, але на практиці і там не-юристи не попадають на посади вищих суддів.Що до часу, який треває уряд судді, то при «назначуванню» судді верховною, виконуючою, судовою владою або парлямен- том, з правила треває уряд судді аж до його смерти. Де суддя обирається шляхом виборів, час його урядовання є обмежений і суддю обирається тільки на якийсь означений час. Цей час є дуже ріжний. В деяких републиках, як деякі швайцар- ські кантони, обираються судді на один рік. В инших державах, обмежений часово мандат судді треває довше, на пр. в Пенсильванії 21 літ.
3. «Привілеї» судової влади
Вже з теорії розділу влад випливає незалежність кождої, отже і судової влади від кождої иншої. Але ця незалежність судової влади в цілости не виповняє ще «незалежности суду», яка стала істотною для правного становища суду в модерній державі. З «правовости» держави виникала потреба, не тільки «незалежности» суду, як установи. Для цего, щоби в кож- дім конкретнім випадку судове рішеннє було вільне від небажаних посторонних впливів, було треба, щоби творці цего рішення, судді були справді, практично незалежні від таких впливів, щоби вони при виконуванню своїх обовязків не мусі- ли думати про те, як хто-небудь віднесеться до їхнього рішення, чи те рішеннє буде комусь подобатися, чи ні, щоби судді руководилися виключно тільки приписами права та стосо- ваннєм їх згідно з вимогами правової доцільности, а не яким- небудь иншими мотивами. Такі міркування викликали прав- ні постанови, яких метою запевнити суддям справжну, реальну незалежність від яких-небудь посторонних впливів. В першу чергу ішло про запевненнє тої незалежности супроти пануючого в монархії. Відтак, після переходу до конституційної монархії та републики, «вістрє» тої незалежности звернулося також проти законодавчої та виконуючої влади. Згідно з раціоналістичним світоглядом, під впливом якого родилася конституційна держава, виросло було уявленнє судді, як людини вповні безпристрасної, що стоїть поза боротьбою як особистих, так і ґрупових інтересів та течій, понад ними, що повинна та може не підпадати під їх впливи.
Тут не місце розглядати теоретичну вірність чи помилковість таких поглядів. Треба тільки констатувати, що над улашто- ваннєм правного становища судді в конституційній державі вітали такі власне думки та погляди. Згідно з ними було треба тільки відповідними приписами запевнити особисту незалежність судді, щоби забезпечити правовість та справедливість його рішень. При цім мався на увазі головно досвід середновічча та абсолютної монархії. Цей досвід вказував на те, що не зважаючи на формальну незалежність суддів при вирішуванню ними справ, в дійсности вони були залежні, бо рахувалося все з наслідками, що їх може мати їхнє рішеннє для них самих. Втрата посади або заміна її иншою, низщою чи гіршою з одного боку, можливість поліпшити умови свого життя з другого боку, вязалися часто з питаннєм, яким оком подивиться вища влада на діяльність судді. Все те впливало на цю діяльність навіть там, де «вища» влада не мала права безпосередно впливати на судові рішення. З такого досвіду тa з наведених мірковань зродилися ось-які основні положення про забезпечення незалежности суддів.Перше всего суддя є самостійний у виконуванню своїх завдань. Ця самостійність випливає по части вже з прінціпу розділу влад: ані законодавча, ані виконуюча влада не має правної компетенції впливати на суд. Але суддя є самостійний також супроти инших суддів та взагалі орґанів судової влади. З окрема він самостійний у відношенню до вищих судових інстанцій та до орґанів; що орґанізаційно над ним поставлені. Ані вищі судові інстанції, ані орґани, яким суддя орґанізаційно підчинений, не сміють впливати на його рішення. Коли рішеннє судді буде оспорене і справа перейде до вищої судової інстанції, і коли те рішеннє буде змінене вищою судовою інстанцією, — то це не значить, що вища інстанція може впливати на переконання та погляд першого судді. Це значить тільки, що матимемо два погляди і два рішення двох ріжних судових інстанцій, з яких рішеннє вищої інстанції має иншу, сильнішу правну дійсність, як рішеннє низшої. Суддя не відповідає за своє переконаннє. За те переконаннє та за оперте на нім рішеннє ніхто не сміє тягнути судді до відпові- дальности. Спроба, впливати на суддю незаконно, є карана на основі карного права. Який-небудь замах на суддю з причини його урядової діяльности є караний звичайно строгіше, як такий-же замах, виконаний на иншу особу.
Далі ґарантує незалежність загально визнаний прінціп неусувальности судді. Згідно з цим прінціпом не можна судді без його бажання ані усунути з заниманої вже ним, посади, ані його перевести на иншу посаду. Одно і друге може статися тільки на основі судового рішення, на випадок, коли суддя провинився в своїм урядованню. Порівнуючи з усуненнєм або переведеннєм на иншу посаду шляхом наказу адміністрацій- ної влади, вимагане тут судове рішеннє дає судді більшу запоруку, що воно не буде своєвільне.
А власне, воно має цю вищість над адміністраційним рішеннєм, дякуючи двом обставинам. Його виносять теж «незалежні судді», по яких можна сподіватися, що вони не будуть руководитися нерічевими мотивами. Далі, судді є дана формальна можливість боронитися, мусять бути переведені докази суддя, про якого йде, мусить бути вислуханий, у судове рішеннє мусить бути оправдане мотивами. Звичайно допускають конституції виїмок від прінціпу неусувальности судді на випадок, коли переводиться в державі «реорґаніза- ція» судоводства. Коли в звязку з судовою реформою твориться нові, касується істнуючі суди, коли зміняється їх орґаніза- цію, тоді вільно і без згоди суддів та без переведення проти них судового поступовання переносити їх на инші судові посади, а навіть звільняти від служби, забезпечуючи їх мате- ріяльно, згідно з діючими приписами. Цей виїмок оправданий річево. При реформі судоводства особові зміни можуть стати річево необхідними і вони не звертаються проти суддів як засіб порушити їх незалежність.
Прінціп неусувальности судді обовязує не тільки там, де суддя назначений на ціле життє. Він діє також і відносно суддів назначених чи обраних тільки на якийсь час. В таких випадках цей прінціп має те значіннє, що на протязі означеного часу урядовання не можна ані усунути судді, ані перенести його на якусь иншу судову посаду.
Врешті, як необхідна запорука дійсної незалежности судді виступає потреба матеріяльного його забезпечення. В середні віки та ще по части в добу абсолютної монархії, поодинокі судові справи були для судді жерелом його приходів. Сторони, що зверталися до суду, мусіли платити за те, і судові оплати були або виключним жерелом приходів для суддів, або збільшували цей прихід. Наслідком цего суддя був заінтересований особисто в справах. З другого боку, мале або непевне забезпеченнє судді могло бути для него мотивом, коли не прямо ставати перекупним, то давати впливати на себе взагалі особам, від яких він ставав матеріяльно залежним. Наслідком цего визнано як прінціп, що суддя мусить бути достаточно матеріяльно забезпеченим, що те забезпеченнє мусить бути незалежне від полагоджуваних ним справ, та що воно мусить бути дане самою державою. Це засади — приняті загально в модерних державах. Але навіть при постійній та достаточній оплаті судді державою, може повставати для него спокуса старатися про прихильність «сильних мира», ради матеріяльної користи. Так може бути там, де є ріжні «ранги» та звязані з ними, ріжні що до висоти платні. Могло би статися, що суддя забігав би прихильности чинників, що рішають про підвищеннє платні, і для цего старав би ся рішати згідно з пануючими серед тих чинників поглядами. Щоби і цего уникнути, стосується дві ріжні системи оплачування суддів. Одна — признає судді зразу-ж платню, порівнуючи дуже високу, але з гори виключає можливість підвищення її. Такої системи придержуються взагалі краї анґльо-саксон- ського світа. Друга система лежить в цім, що закон приписує з гори та незалежно від окремого рішення якого-небудь орґану влади, перехід від низшої до вищої платні. Перебувши на службі законно означений час, суддя переходить до вищого ступня платні «автоматично». Через те названо цю систему «систему автоматичного авансу».
VI.