Розділ Влада — її характер

А. Деспотія

Як характеристичні риси держави Старого Сходу підно­ситься звичайно деспотію та теократію. Ці дві форми — мов­ляв — соперничали одна з одною. Старо-орієнтальні держави мали або деспотичну або теократичну форму влади.

Верховна влада в Старому Сході, це по своїй істоті скріпле­на безмежно влада племінного патріярха. Вона скріплена безмірно і зовнішно і внутрішно, фізично й морально. Вона передусім — сила, понята зовсім змислово. Старо-єгипетська пісня каже, що фараон, «дужий володар, що нищить всіх, хто не оглядається на него; він рівний бурі, що реве на океані, коли його буруни падуть як гори — хто в нім найдеться, пото­пає в глибині.»^[18] Разом з цим її істота, це безконечний авто- рітет патріярха. В тіснішім родовім чи племіннім обєднанню, цей авторітет змягчений обставиною, що патріярх і кровно близький до своїх підвладних і побутом з ними звязаний і дякуючи релятивній невеликости ґрупи, він — так би мовити - стоїть все на очах всіх. З ростом політичної орґанізації, в умовинах, що перли до централізації та скріплення влади, голова цеї орґанізації не тільки фактично росте в силу.

Найповніше та найясніше це обожання проявилося в Єгипті. Там фараон — просто бог. його діядем окрашують роги — символ божества. «Він рідний син Ре, він добрий бог, пестроперий Горус».^[19] «В дни його родження була радість в небі, боги казали: ми сплодили його; богині казали: з нас вий­шов він, щоби правити королівством Ре». «Він — бог мудрос­ти, якого очі заглядають в кожде серце, він Ре, якого блеск ми оглядаємо.»

В незміненій формі переховалося доси ще отсе єгипетське розуміння королівської влади в старо-кушітського народу Кафа. В 7-ім століттю пер. Хр. цей нарід перейшов знад бере­гів Нілю /:горішнього:/ в середину Африки і заснував там державу на основах, які виніс з первісної батьківщини, та які перетревали в незміненім виді півтора тисячиліття. Щойно після завойовання Абіссинією, дісталися Европейці до Кафи. Вони найшли там єгипетського фарао — перенесеного в умо- вини пралісу, але наділеного такою повнотою власти і так обожаного, як його предтеча з над Нілю. Цар — бог Кафи, це кождочасне воплочення Гехо — одного з первісних богів ста­рого Єгипту. Він носив корону, зроблену на взір єгипетської, що означала його божество. Жив відокремлений. Нікому зі звичайних підданих не було вільно на його дивитися. Коли він відбував подорож, бігли перед ним бігуни та попереджа- ли всіх мешканців, щоби ховалися по хатах. Хто не послухав і глянув на царя-бога, того убивали королівські евнухи.

Хоч не так ясно, находимо такі-ж думки і в инших орізнтальних народів. По Гаммурабі королівство — це вічна божа установа. У Перзів установив королів бог Агура Мазда. В Індії король є богом. В Китаю він «син неба». В Япані цісар сином «богині сонця». Згідно з таким розуміннєм королівськоі влади проголошено богом Олександра Македонського. Воно перейшло до Риму в часах цісарства та хоч в де-що змодифі- кованій формі до західно-европейських держав, де аж до най­новіших часів задержалося в титулі «божою милостію». До речі, таке саме розуміннє королівськоі влади зустрічаємо і на другій півкулі, в Америці. В завойовницькій державі Інків, королі теж діти бога сонця, потомки уродженоі цим богом пари, брата та сестри.

Божеський початок та характер королівськоі влади прояв­ляється зовнішно відповідним церемоніялом релігійного характеру. Передусім церемоніял, що обовязував при обняттю власти, участь в нім та роль духовенства яскраво виявляє тео­кратичне розуміннє влади. На внутр вязалося таке розуміннє з пересвідченнєм про необмеженість в власти короля. Раз він бог, а що найменше богом установлений, то не може бути мови про обмеженнє його ким-небудь у виконуванню його власти. В цім істота старо-орієнтальноі деспотії. Супроти пануючого, не мав ніхто ніякого «права» ані в царині приватній ні публичній. Дехто, м.и. Ґ. Еллінек підносить, що слово «деспотія» не досить ясно означає характер старо-орієнтальної держави. Мовляв, одиниця мала там права: і приватні, з якими могла виступити проти других співпідданих, і навіть публичні, бо приналеж­ність до касти чи стану була умовою для обняття означеного уряду чи посади. Ото-ж ці правні норми не родили ніякого права супроти пануючого ані не правного обовязку з його боку. «Гарантіі» додержання правного порядку могли лежати тільки у випадковій вдачі пануючих осіб.»

І тим власне, що воля пануючого сама тільки становила гарантію права, не будучи сама правом вязаною, характери­зується старо-орієнтальна монархія як деспотія. Цего правно- го ії характеру не відбирає їй обставина, що монарх-деспот повинен шанувати моральні закони етики.

Залежно від культурного характеру держави, розуміннє цих моральних законів дуже ріжне і скаля моральних обо- вязків монарха дуже широка. Написи на памятниках, яких тенденція все підносити те, що уважається найвищим та най­кращим в життю усопшого монарха, дають нам можливість пізнати цю скалю. Одні з них, головно ассирійські вичисля- ють тільки зруйновані покійником міста, убитих та жорстоко замучених ворогів. Рисунки представляють володарів, що пр. власноручно виколюють очі бранцям. В них не звернено уваги на ніщо, як тільки на силу та безоглядне використову- ваннє її. З другого боку зустрічаємо написи такі: «я не скрив­див ніколи малолітного сина, не мучив вдовиці, не утискав хлібороба, не прогнав пастиря, не забрав дозорцеви кріпаків його людий від праці.» І власне інтересне таке відношеннє як особливої заслуги цего, що повинно бути з етичного боку зви­чайним та нормальним. Воно показує, як слабо обовязували пануючого навіть закони моралі.

Один закон обовязував його безоглядно. Закон збережу- вання та скріплювання своєї власти. Для цеї мети, для задер­жання єдиновластія усе було дозволене. Історія старо-орієн­тальних деспотій це крівава історія жорстоких змагань за власть. її жертвою падали цілі роди та покоління, не виклю­чаючи найблизших рідних. Цей закон випливав з самоі істо­ти деспотїї. Він виконувався неминуче та безоглядно скрізь, де істнувала деспотія. Старий орієнт визнавав його явно. І ясно висказав його один зі спадкоємців старих деспотій, добувець Царгороду, Могамед II.: «Запитавши думок многих учених в праві, ми оповіщуємо та подаємо до відома: нашим найяснішим потомкам має бути дозволено убивати власних братів та инших родичів, коли це буде потрібне для забезпе­чення престола та народу».

Що до наслідства престолу, то треба приняти, що зразу королівство було виборне. Тільки згодом, силою факту а далі звичаю закріпилася дідичність, при чому рішала звичайно воля попередника, хто з його синів має по нім панувати. Звертає увагу довготревалість династій на Сході — так голов­но в Ассириців, в Китаю, Япані.

Б. Теократія.

В сумраках нерозслідженої ще минувшини почався про­цес, що на протязі кількох тисячиліть стояв на першому пляні історії, та який і сьогодні ще не вповні закінчений. Одноціла зразу та всеобіймаюча влада патріярха розпалася. Із загалу функцій, які належали до первобутного голови політичної організації, виділилися функція жреця та ворож­бита. Окремий «стан» переняв цю функцію в свої руки, моно­полізував її для себе, відокремився від решти зорганізованої громади і розпочав боротьбу за суспільне своє становище та за політичну власть в громаді. Це сталося на історичнім Сході. Вся історія держав Старого Сходу проходить під зна­ком боротьби попівства за становище в державі, та бороть­би — скритої або явної — поміж ним, а світською владою. Одна і друга боротьба тісно звязані одна з одною. В першій іде про суспільну рангу. В ній вирішується, чи попівство чи світське спільно з лицарством, або в боротьбі з ним за пер- шенство, має бути передовою верствою. Друга, це початок тисячилітного спору між «церкою і державою».

Як готова, замкнена в собі верства виступає попівство в першу історичну добу в Індїї. Пануюче суспільно становище попівства є там вислідом боротьби, яка була ним зведена з кастою лицарів, та покінчилася заміною суспільних ранг між обома кастами. Перемога брагманів там повна. Вони усунули лицарство від всего політичного впливу. Вони рішали про війну та мир, вони мали в руках законодавство та адміністра­цію, вони тільки знали право та до них належить судовод- ство. Король виходив з касти нищої, як каста брагманів. Він мусів про це памятати. Маркантно пригадував це йому обряд при помазанню на короля: брагмани били його, поки наділя­ли його божеським достоінством.

Проти брагманів та їхньої суспільно-політичної системи під­нявся в першій половині 6-го століття до Христа могучий рево­люційний рух. Він вилився в форму релігійної течії, якої твор­цем був королевич з Капілявасту Буддга. Суспільний зміст учення Буддги — проголошеннє рівности всіх людий зєднав йому широкі народні маси. Політичний його бік — що звертав­ся проти пановання Брагманів справив, що до буддгизму при­стали також деякі королі. Рух приняв величезні розміри, та в самій Індїї був здавлений кріваво. Витиснутий з Індії буддгизм поширився за її межами в Тибеті, Китаю та Япані і став там пануючою релігією. Разом з цим він змінив свій суспільно- політичний зміст. Власне буддгийське попівство витворило «скінчену» форму попівсько-теократичної держави. Є нею доси ще Тибет. Номінально є в нім Даляі Ляма і світським і духо­вним головою, необмеженим володарем. В дійсности він невольник в руках жреців, що держать його, відтятого від світа в своїх руках і правлять самі в його імени. Перемога «церкви над державою» повна — повніша навіть, як була в Індїї.

У Вавилоні в часи Гаммурабі попівство не грає ще цеї ролі, як пізніше. Сам Гаммурабі був ще одночасно і найвищим жрецем. Пізніше бачимо там попівство все на позицїї сильної економічно забезпеченої, дуже впливової та сильно зоргані­зованої верстви. їхні організації та фактична сила перетрева- ли й саму державу. Те саме зустрічаємо в Сирії, в державі Хета, що оставала під сильним впливом вавилонської теольо- гії та вавилонських духовних коллєгій. В Ассирії та Перзії попівство ніколи не спромоглося стати пануючою клясою. Натомість в Єгипті велася затяжна боротьба попівства за власть. В добу старої держави попівство як окремий стан там не істнує. Воно не істнує ще як стан і в часи «середної» держа­ви. Найвищим жрецем був тоді фарао, нищими — місцеві номархи та лицарство. Релігійні функції не були ще відділе­на від світських. Після прогнання Гиксів суспільний вигляд Єгипту змінений. Суспільний низ представляє суспільно закріпощене, політично безсиле селянство. В горі не істнує вже власне лицарство — натомість пануючою суспільно кля- сою є богате, сильно організоване попівство. Тоді розпочалося політичне змаганнє між ним а фараоном, яке виповнює істо­рію «нової» держави. Як видатніші епізоди цеі боротьби треба навести спробу фараона Аменготепа IV. /:1509. р. до Хр.:/ завести замість дотеперішного культу, монотеїстичний культ бога сонця. — Це була проба політичної офензиви світської влади, що бажала знищити радикально і в основі вплив та значіннє жреців. Ця спроба мала тільки короткий, перемина­ючий успіх. З другого боку захват жрецем Сетгоном престолу фараона — це також скороминучий успіх наступу жреців. Таке-ж хвилеве тільки значіннє мало панованнє дванайцяти голов храмів після прогнання з Єгипту етіопських наїздни- ків. Остаточно перемогла світська влада о стільки, що жреці мусіли вдоволитися визначним в суспільности становищем, без рішаючого політичного впливу.

Такий вислід боротьби зі зміною господарського характеру Єгипту. Його міста, передусім міста долішного Єгипту стали торговельними осередками. Хоч вони не добули рішаючого політичного значіння в державі, то давали фараонам еконо­мічну основу незалежности. Крім цего вони втягали Єгипет в круг ділання грецької культури, якої вплив сильно підкошу­вав авторітет жреців.

На такий вплив грецької культури вказує прямо грецький історик Діодор Сицилійський відносно сусідньої з Єгиптом Етіопїї. В Етіопїї займали жреці пануюче становище. Король підлягав їм зовсім: коли жреці так наказали, король мусів кінчити самогубством. Боротьбу, яка тревала цілі століття, вирішив жорстоко король Ергаменес. Коли жреці наказали йому самогубство, він казав вимордувати всіх жреців. Діодор каже, що Ергаменес тільки тому зважився на такий вчинок, бо він мав грецьку освіту.

Політична боротьба між «світською а духовною» владою проводилася все на тлі суспільних течій в державі, на які спиралася одна та друга сторона. Звичайно попівство було речником аристократичних інтересів вищих каст та «посідаю­чих» станів. Так бувало в Єгипті. Вавилоні, та особливо яскраво в Індії. Вже вище сказано, що воно було теж речни­ком аристократизму в царині духовної культури, що воно заздро зберігало монополь знання. Воно старалося задержа­ти для себе виключно і теоретичні свої відомости і передусім відомости, що мали безпосередне практичне і значіннє. Між останніми перше місце займали відомости астрономічні, гео- дезійні та правно-ритуальні, що віддавали в руки «знаючого» керуваннє всім життєм краю. Для цеї мети збереження моно­полю знання служило м.и. уживаннє окремого «святого» пись­ма, недоступного мирянам. З огляду на все те, боротьба «між світською та духовною владою» мала все глибоке суспільне та особливо культурне значіннє. Цей звязок між суспільно-еко­номічною, культурною та політичною справою в старім орієн- ті виступає дуже ясно та виразно.

Особливу картину з точки погляду взаємин між світською а духовною владою представляє собою гебрайська держава. її початок — це завойованнє долини Йордану кочевими племе­нами, що оставали під проводом племінних вожаків-суддів. Воєнні походи та тревоги доводять до обєднування племен під владою одного воєнного начальства. Зразу ці обєднання тревають тільки коротко, поки треває воєнна потреба, що викликала їх. Згодом стає королівство постійною установою, хоч після чотирьох операцій спільних королів розпадається держава на дві, Ізраїльську та Юдейську. В пору, коли оста­точно творилася королівська влада, вона мала зразу-ж чисто світський характер. Вже тоді істнував в Гебрайців окремий стан жреців, зложений з двох частин ріжного характеру і мабуть неоднакового походження. Лєвіти, зорганізовані як родове духовенство, стояли до певної міри поза родово-пле­мінною організацією. Вони не мали земельних родових наді­лів і не входили в склад громад, лишень оставали під їх опі­кою, що дало почин для гіпотези, що це були жреці завойова­них Канаенців, які колись перейшли до Гебрайців. Побіч них істнувала група «пророків» — питома установа Семітів. Пророки походили з гебрейських племен, і весь час оставали в найтіснішім звязку з життєм гебрейської «народньої» маси. В боротьбі, яка почалася мабуть вже з хвилиною повстання королівства, пророки були все найактивнішою ударною силою духовенства. Вони виражали позицію, заняту попівством супроти королівства та його політики.

Боротьба проходила на тлі суспільної еволюцїї, яка відбу­валася зразу в одній, відтак паралєльно в обох гебрейських державах. Колишній родово-племінний устрій, що обіймає прінціпово вільних та рівних людий, розпався. Вже в часи Давида та Саломона стогнав «простий» люд під тягарем над­мірних податків та повинностий, а на суспільних «верхах» накопичувалися богацтва, головно як прибуток з торговлі, що розвивалася по містах, під опікою держави. В звязку з цим горіла культурна боротьба. Міста та звязаний з ними коро­лівський двір ставали осередком «поганських» культів, голов­но культу Бааля, а суспільний низ оставав вірним «вірі бать­ків», культови Яхве. Політично королівство ставало деспотією в чистому її виді, проти чого бунтувався теж низ, відстоюючи старі порядки. Врешті, королі вели лінію «міжнародньої» політики, яка випливала з їхніх велико-державних тенден­цій, та яка не відповідала інтенціям консервативного, хлібо­робського низу. Королі старалися задержати активність на арені «світової» політики і втягали обі гебрайські держави в конфлікти великих їх сусідів, Єгипту, Ассирії, Сирії та Вавилону. Консервативна, народна течія вимагала мира та безпеченства, хоч би коштом престіжу держави. Так стояли одні проти других: посідаючі і бідні, місто і село, торговля і хліборобство, релігія проти релігії, народній елємент проти чужинецьких впливів. Пророки зразу станули по стороні народньої стихії, проти непопулярних змагань королів. Особливо у внутрішній, «суспільній» та «культурній» політиці їх дужий голос не міг не найти відгуку в масі. «В усій літера­турі всіх народів не можна найти стільки строгих, повних догани, картаючих висказів про королів, як в ізраільській». Пророки мали за собою не тільки релігійний фанатизм, але і пересвідченнє, що є справді речниками маси; вимаганнє податкових пільг, заборони брати відсотки, злагодженнє права заставу, це була суспільна основа для всеї політики пророків. В жорстокій — як скрізь — та безпощадній боротьбі пророки не все були переможцями. Про вислід боротьби рішили остаточно зовнішні події. Ізраїльська держава була знищена. В Юдеї була зломана сила королівства. Після пово­роту з вавилонської неволі приготований ще до неволі про­роками тріюмф над королівською владою став ділом. Припав він в уділі єрусалимським жрецям. Юдея стала «сцентралізо- ваною попівсько-урядовницькою державою», «в якій пануюча кляса керувала народнім життєм по сакральнім конституцій­нім закону.»

5.