Розділ Населення

Двома шляхами йшла суспільна діфференціяція. Викликало її завойовання з одного боку, з другого — вну­трішній економічний розвій. Наслідки завойовання і наслід­ки економічного розвою в ріжних стадіях то істнували побіч себе, то перепліталися та комбінували з собою.

А. Пануючі й поневолені народи

Поділ на пануючі та поневолені народи, особливо в пер­ший період завойовання дуже яркий. Сама назва держави є назвою завойовників. Весь устрій та все життя держави остає під впливом відношення пануючого народу до поневолених. Це відношення не однакове. Воно ріжне в ріжних державах, але сам засадничий поділ скрізь задержаний. Взагалі, поли­шали старо-орієнтальні переможці переможеним народам доволі широку автономію в порядкованню внутрішних своїх справ. Вони обмежувалися звичайно наложенням на пере­можених означеної дани та зобовязанням їх доставляти на випадок війни помічні континґенти війська. Від цего бували однаково-ж і великі відхилення. Так особливо важкою для переможених була рука Ассирійців. Вони не вдоволялися навіть насадженням власної адміністрації в завойованих країнах. Щоби в коріни підтяти можливість бунту та повстан­ня, завели Ассирийці як систему переселювання цілих заво­йованих народів, або їхніх горішніх, керуючих верств з одного кінця своєї просторої держави в другий. Так виселили вони мешканців північно-вавилонських дрібних держав, як Sippar і Nippur, 19 північно-сирійських волостий, мешканців Ливану, поверх 27000 мешканців ізраїльської столиці Самарії, поверх 200.000 душ Арамейців і т.д.

Зовсім протилежними були політичні методи Перзів. Вони визначалися великою толєранцією супроти завойованих. Як згадано вже в перській державі три мови були визнані як державні. Инші, як єгипетська, грецька, жидівська були уживані на місцях, побіч перської. Даний виселеним Вавилонцями Жидам дозвіл, не тільки повернути, але і нано­во поставити храм та жруйновані стіни Єрусалиму, це один з проявів цеї політики. Поневоленим народам не тільки поли­шена була автономія, але часто і перські намісники були іменовані споміж місцевих «династій». Все законодавство, судоводство, адміністрація, іноді також накладання податків та биття монети було полишено завойованим народам. Але засадничий поділ був захований. Це проявлялося найбільше матеріяльно цим, що самі Перзи були увільнені від податків та тягарів, накладаних на всі другі народи. Не зважаючи на централістичний характер перської держави, положення поневолених в ній не-перських народів було на ділі порівну- ючи добре. Те-ж саме треба сказати і про держави Ісляму. У відношенню до завойованих «невірних», «джаврів», вони взагалі продовжували метод політичної толєранції. Але скрізь в старім Орієнті, незалежно від цего, як фактично склалися відносини, обовязував відносно завойованих один прінціп. їх положення було залежним виключно від методів, яких придержувалася центральна державна влада. В засаді, було положення поневолених народів Старого Сходу однако­ве тим, що всі вони були здані на ласку та неласку, що вони були безправні. Це випливало послідовно з відкрито і вираз­но-завойовницького характеру держави. Вона була твором воєнного успіху, фізичної перемоги. Така перемога, коли вона повна, родить тільки нічим необмежене право і не визнає ніяких обовязків супроти переможених.

Б. Суспільна діфференціяція

Поділ на пануючі та поневолені народи, це безпосередній вислів завойовання. Де та оскільки завойовники та завойова­ні встигли злитися в один «нарід», там цей нарід представляє не одноманітну масу «рівних» собі людий. Він «зріжницьова- ний», поділений на верстви, що уложені одна над одною, складаються на його «суспільний устрій». Два ріжні моменти становлять основу цего поділу: момент походження та занят­тя, якому дана одиниця віддається. Оба ці моменти іноді сходяться один з другим, покриваються, іноді розходяться, і тоді конкурують один з одним, то комплікують так суспільну структуру. Перший випадок заходить в Індії. Там витворився «кастовий» устрій, в якому походження людини рішало про її заняття. «Каста» — це місце в суспільнім устрою, визначене з гори та раз на все фактом уродження і рівночасно означене заняття. Було поставлене в науці твердження, що індийські касти це витвір чергових завойовань, які насаджували чим­раз то нові верстви пануючих, спихаючи низше істнуючі доси. Бодай що до деяких каст треба приняти, що вони є безпосе- редним наслідком завойовання. Книги Веда формулують тільки результат довгого процесу творення каст. По них мається три чисті касти: Брагмани, що вийшли із уст Брами, Кшатрії, войовники, що вийшли з його рамен, та Баіс’ї /:хлі- бороби, купці та ремісники:/, що вийшли з ніг Брагми. Далі йдуть нечисті касти, призначені служити першим — остання з них найнизша Тшандаля /:Парії:/. Поділ на касти дуже строгий та перехід з одної касти до другої неможливий. Проти цеї твердої та закостенілої системи піднялася в шестім століт­тю пер. Хр. реакція. її висловом було реліґійне учення Будди /:540. р. до Хр.:/. Будда звертався не тільки до чистих каст, але до всіх, включно до Тшандаля. Він заперечував свя­тість книг «Веда», звертався проти кастового устрою та голо­сив рівність всіх людий. Брагмани виступили всею силою проти учення Будди та викликаного ним руху. Жостокі та кріваві переслідування зломили цей рух в Індії та витиснули його поза межі країни.

Кастова система в так розвитій формі панувала тільки в Індії. Поза її межами суспільна діфференціяція ніде не мала таких закостенілих форм, хоч її «гнучкість» не скрізь та не все була однакова.

Старо-орієнтальне суспільство поділене скрізь передусім на вольних людий, та на рабів — невільників. Раби — це або полонені на війні вороги, або потомки рабів, або врешті люди вольні, повернені в рабів силою засуду за провини. їх поло­ження взагалі важке, але не скрізь однакове. З окрема виді­ляються між ними королівські раби. Не зважаючи на це, що вони як «стан» низші від вольних людий, їх значіння та фак­тичне становище в суспільстві іноді дуже високе. Особливо в Єгипті, в «новій» державі придворні раби доходили до дуже великого значіння. Вони бували високими урядовцями, а то й незалежно від цего, дякуючи тільки ласці та довірю фарао­на та особистим впливам, які вони зуміли собі добути. Розуміється, це тільки виїмки. Взагалі становище рабів дуже важке та безправне, не зважаючи на це, що деякі законодав­ства, як приміром жидівське брало їх в оборону та наказувало лагідно з ними поводитися.

Широка катеґорія «вольних людий» підлягла на протязі століть найбільшим змінам та виказує згодом дуже велику ріжнородність. Так передусім верства вільних хліборобів. В «старій» єгипетській державі вони становлять найчисленні- шу та найсильнішу суспільну верству. Тоді і воєнну силу дер­жави становлять передусім отсі «посполиті». В «середній» дер­жаві вільне селянство не істнує вже. Воно скрізь закріпощене, та роззброєне, робить панщину для «феодальних» панів та становить економічну підставу, на якій основується сила отсьо- го панства з їхніми військовими почотами. Положення селян не змінилося, коли впала «середня» держава та коли після прогнання Гиксів зорґанізувалася «нова».

Побіч хліборобів — селян, належать до стану вільних людий ще ремісники та купці. їх істновання як окремої вер­стви звязане з доволі далеко посуненим поділом праці — при чому довго ще цей поділ носить сліди поділу праці між­племінного. Так приміром в ассирійській державі торговлею займалися головно семітські Арамейці. Що до ремесла, то з виїмком деяких спеціяльностий, що монополізувалися в пев­них племенах, доволі рано ми зустрічаємо «власний» стан ремісничий в ріжних народів старого Сходу. Так в Єгипті за часів «середньої» держави ремісники по містах — це числен­на верства населення. В законодавстві Гаммурабі говориться про цілий ряд занять, по яких діляться вільні люди. Побіч купців та банкирів, це ремісники: будівничі, корабельні май­стри, наймаючі вючні звірята, дозорці піль, чабани, гончарі, кравці, поворозники, столярі, мулярі і т.д. Взагалі становище цих «вольних людий» за виїмком купців — було важке. Раби, що находилися в посіданню пануючих кляс, робили для цих кляс зайвою працю ремісників, а селянство, само зіпхане в суспільний низ, закріпощене не могло постачати їм сильних економічно покупців. А все-ж ремісники по містах зберегли це, чого не могли зберегти селяни: свою волю. Вони остали верствою «вільних» людий.

Поміж цими вільними заслугує на увагу одна верства, характерна з точки погляду побуту. На тлі розвиненої бюро­кратії та обовязкового писемного урядовання в Єгипті до осо­бливого значіння прийшли люди, що знали трудну штуку писанин. Самі вони не входили в урядничу ієрархію, але були для неї необхідні. Це давало разом з невідповідальнос- тию, дуже вигідне, особливо з боку матеріяльного, становище.

Згаданий мілітарний характер держави творив рівночасно з закріпощенням селян, як окремий суспільний стан, клясу «войовників». Повстання цих двох станів тісно з собою звяза- не. Вони продукт одного і того-ж суспільного «поділу праці», який проводився двома шляхами. З одного боку, родило його само завойовання, вкладаючи на завойованих обовязок від­давати завойовникам частину своєї праці. З другого боку, ішов в тім-же напрямі неминучий процес розвою. Для селя­нина — хлібороба ставав обовязок військової служби, що від­ривав його від праці на рілі, невиносимим тягарем. В міру розвою воєнної техніки, коли і зброя ставала кращою, а разом з цим і дорожчою, особливо-ж коли заведено воєнні колесни- ці, як найважніший засіб боротьби, ставало для загалу селян­ства виконання цего обовязку просто неможливим. Рівночасно приносив розвій техніки і те, що військо не могло бути тільки купою зібравшихся випадково людий. Воєнне ремесло вима­гало знання та вправи. Наслідком всего було, що селянство замість дійсної воєнної служби, стало нести тільки матеріяль- ні тягарі, — за те-ж саму цю службу ніс вільний від матері- яльних тягарів, професійний войовник. Таким способом повстає та істнує окремий стан войовників, стан іноді паную­чий, а все привілейований.

Суспільне становище войовників не скрізь та не все одна­кове. Іноді нагороду за його службу становлять наділи зем­лею, разом з осілими на ній кріпаками. Так було в «середній», єгипетській державі та по части в Перзії. Така система з пра­вила дає «войовникам» особливо сильне суспільно-політичне становище. Воно робить їх економічно пануючим станом, а разом з цим, особливо при трудности комунікації та великім просторі держави робить їх фактично мало залежними від центра. Наслідком цего ослаблення одноцілого звязку, децен­тралізація з усіми її небезпеками. Завойовання Єгипту Гіксами відбулося на тлі такого розбиття держави на дрібні, майже незалежні від центра волости — держави. Поза цею «феодальною» системою, становить матеріяльну винагороду войовників їх участь у воєнній добичі та платня, яку вони одержують. Залежно від відносин, важнішим було то одно то друге джерело удержання, але участь в добичі все була визнаним та практично дуже важним правом войовників. Войовники становлять стан, до якого належить і сам монарх. Король, це в першу чергу перший між войовниками, їх патрі- ярхальний провідник та голова. Він окружений та тісно звя- заний з ними, бо вони, це дійсна фізична підстава та ґарантія його сили. В умовинах, викликаних поділом старо-орієнталь­ної держави на стани, коли селянство перестало бути зброй­ною силою, на яку спиралася би держава в зовнішній бороть­бі за своє істнування а влада в своїй внутрішній політиці, цей звязок поміж королівством та лицарством дуже тісний. Де спеціально феодальна система шляхом децентралізації не ослабила центральної влади, там сила королівства залежить прямо від сили «лицарського» стану та навпаки. Монархії Вавилонців, Ассирійців, Медів та Перзів це зразок сильної королівської влади, що основується на цім лицарстві, та є само висловом його інтересів. Коли-ж не стає цеї основи, то влада короля паде, стає безсилою. Так було в Єгипті. Починаючи з XIX. династії військова сила держави склада­ється там в чимраз більшій мірі з чужих, наємних елєментів. Помимо значіння цеї обставини для «великодержавного» ста­новища на вні, на внутр вона мала цей наслідок, що влада короля чимраз більше попадала під вплив та залежність від духовенства, яке фактично перебрало власть у свої руки. Старо-орієнтальна держава була по своїй істоті мілітарно- завойовницькою. Льоґічним наслідком цего було, що «войов- ники» були в ній пануючою верствою. Істновання та сила цеї верстви, це сила та істновання держави. Внутрішний роз­клад держави проявляється тут все розкладом та упадком цеї необхідної верстви. Коли вона тратить свій войовничий характер, коли на арену виступають чужі, наємні війська, то це знак, що почавсь кінець держави. Так було з окрема в Єгипті та Перзії, що впали дякуючи не силі противників, а власному внутрішному розкладови та слабости.

Станом, що стояв найблизше лицарства, було попівство. Генеза виділення деховенства в окремий стан, причини та шляхи його росту як суспільної та політичної сили — мало вияснені. Так приміром ще в «середній» єгипетській державі не істнує попівство як окремий, замкнений в собі стан. Після прогнання Гиксів воно виступає зразу-ж як могутня в держа­ві сила, але сам процес, який відбувся в межичасі, досі неви- яснений. Про Індію знову є причини думати, що первісно стояло там духовенство в суспільній гієрархії за лицарством. В історичну добу воно займає як каста перше місце. Що до инших держав, то особливо в Вавилоні, Юдеї, «новій» державі Єгипту добуло попівство домінуюче в суспільстві станови­ще — натомість в Ассирії та Перзії світське лицарство стояло суспільно та політично на першому місці. Взагалі-ж на сус­пільне становище духовенства в старо-орієнтальній державі впливали ось які моменти. Перше всего, авторітативний «тео­кратичний» характер держави, що сам собою вже передназ- начав попівство для передової ролі. Далі, і в тісному з цим звязку: попівство представляло собою освічену верству, «інте- ліґенцію» тодішнього суспільства. Воно виконує важні завдан­ня, або прямо для держави, або завдання, які є важні з дер­жавної точки погляду. Воно має природничі та математичні відомости, без яких немислима порівнуючи дуже висока матеріяльна культура Старого Орієнту, з окрема його хлібо­робська культура. Те-ж саме відноситься до відомостий з обсягу права, знання сакральних та правних формулок та приписів, так дуже важних особливо в старому праві. Попівство дуже заздро берегло цего «монополю знання». Боротьба за цей монополь — явище, яке стрічаємо впрочім не тільки в Старому Сході, але скрізь на означених ступенях розвою — це один із найважніших засобів боротьби за сус­пільне становище попівства. Жреці опановували таким спо­собом не тільки правове життя громадян. В Єгипті коллєґії жреців зуміли системою обрядових приписів та форм так уза- лежнити від свойого фахового співділання всю державну адміністрацію, що в дійсности вони мусіли стати керовника- ми ґенералів, міністрів, а коли особистість на це позволяла, і самих королів^[15]. Врешті основується суспільно-політична сила попівства на моменті економічного порядку. Монастирі, храми та попівство згромаджують в своїх руках величезне нерухоме та рухоме майно. Так на примір в Єгипті за часів «нової» держави належала до духовенства половина всіх земель в державі, — а крім цего попівством особливо в Єгипті та Вавилоні були зібрані величезні скарби рухомого майна. Дякуючи цим матеріяльним засобам духовної гієрархії попа­дала світська влада у фінансову від неї залежність — обста­вина, яка особливо в скрутних для влади та держави момен­тах робила попівство абсолютним паном положення.

В економічнім життю приймало попівство велику та керу­ючу участь як великий землевласник та як купецька могуча орґанізація. Особливо хальдейське духовенство було в торго­вельнім обороті визначним учасником і торговельні мотиви впливали сильно на його політику^[16].

Стани лицарів та попівства мали характер «родової» аристократії. На зовсім иншій основі виріс та спирався «стан» службовиків-урядовців. Він виріс на тлі скріплення абсолютної монархічної влади коштом обох цих станів і виступає як стан тільки в тісному звязку з цим ростом. «Нова» держава Єгипту дає картину такого розросту бюро­кратії. її сила не спиралася на ніякій правній основі, а влас­не на безправности всіх супроти волі фараона. Ця воля, нічим ні правно невязана, була чинником, що зрівнював всі стани, згладжував привілеї, які давало уродження. Ласка фараона могла винести на гору кождого, хоч би і невільни­ка. Вона й робила це, і справила, що урядовці складалися в значній частині з чужинецьких, не народніх елєментів, не найвищої моральної вартости. Ласка фараона було джерело, з якого плила сила та значіння бюрократії, а разом з тим і відокремлення її, як особливої верстви, від инших «станів». В Єгипті було це проявом упадку та розкладу внутрішніх сил держави. Навпаки, в Перзії ця верства людности скла­далася з «народніх» елєментів, стояла порівнуючи високо і була з точки погляду держави додатним чинником. Особливого значіння набрала бюрократія в Китаю. Вона опанувала там весь державний апарат. Вона зуміла втисну­ти внутрішне життя держави в складну систему формулок та трафаретів, яку знала тільки вона, і так зробила себе необхідною. Врешті вона потрафила провести на ділі дідич- ність коли не посад, то заняття, і таким способом перетвори­лася майже в касту. Так перетревала вона тисячиліття, і реформаторський рух, який почався був в Китаю при кінці XIX. століття, звертався в великій мірі проти бюрократії.

4.