Розділ Область

Чим глибше в минувшину, тим близше до первобутнього, тим виразніше та простіше проявляється залежність людни- ни від природи. Поки людськість навчилася розуміти сили природи і дякуючи цему розумінню підчиняти їх собі — при­рода наказувала людині.

Значіння цих долин для народин та розвою держави дуже ясно виступає на тлі господарських умовин буття, що панува­ли в цю добу. Ці долини — це область осілого, хліборобського життя. Там розвивалося все те, що звязане з осілістю та хлі­боробством, творилися центри культури матеріяльної, як і духової. Осілість, весь з нею звязаний побут родив спільність інтересів на тлі сусідства і на тому-ж тлі психічне зближення між сусідами. Правдоподібно, сусідами бували в першу чергу члени тісніших кровних обєднань, що поселювалися громада­ми. Але ріка, як вигідний шлях, пособила зносинам також з «дальшими» сусідами. Треба думати, що поміж населенням одної річної долини порівнуючи скоро навязувалися та розви­вали живі мирні взаємини.

«Сусідство» родило цілий ряд спільних інтересів. Сама боротьба з природою ставила перед хліборобів завдання, які можна було виконати тільки спільними зусиллями. Але над всі другі висувався один спільний інтерес. Це була конечність захистити себе та свою землю від нападів. З цеї точки погля­ду, находилися мешканці долин, про які тут мова, в дуже труднім становищі. Всі ці долини, це ніби оази серед безмеж­них просторів «некультурних» земель. «Вони всі, це порівну­ючи вузкий скравок землі,... що на своїх широких незахище- них границях є відкритий для нападів варварських народів.» ⁹Так відкрита Мезопотамія за Сирія — від сторони великої арабської пустині та від сторони широких степів іранських, Єгипет від сторони лібійської пустині та Етіопії. В таких умо- винах оборона перед наїздом була дуже трудна. По історич­ним даним — вони тільки відносно Єгипту непевні — хлібо­робське населення не зуміло само розвязати завдань, які стояли перед ними. В боротьбі пустині з «культурними», уро­жайними землями перемогла в першу чергу пустиня. Але ця перемога була релятивна. Перемога пустині дала долинам силу, що переняла від хліборобів нерозвязані ними завдання та переняла на себе захист перед новими нападами в майбут­ньому. Цею силою стали власне наїздники, коли стали з гра­біжників завойовниками. З моментом, коли переможці звяза- лися постійно з завойованою культурною країною і дали початок новій орґанізаційній формі, входить боротьба, про яку мова, в нову стадію. «Культурна земля», яку заступали досі слабо здисципліновані, мало меткі, мало рухливі — бо звязані з землею — селяни, дістала нових заступників. Це колишні наїздники, тепер вже «верства» войовників, що зро­джена та вихована для війни, приспособлена до неї духово та фізично, верства, для якої війна не так як для хліборобів неминуче, накинене умовинами зло, але навпаки одиноке, достойне людини заняття і ціль життя.

В тім-же напрямі, що моменти психольоґічного порядку, ділали і причини обєктивні. Щоби перемога над напасника­ми була повна та мала тревалі наслідки, було мало відбити тільки напад. Треба було йти за переможеними і, коли не знищити їх кодла, то бодай підчинити їх собі. А далі, в продо­вженню цеї стратеґії було бажаним в міру можливости під- чинити собі та зробити від себе залежними і другі, культурні держави. Це приносило не тільки безпосередню користь в добичі та дани. В міру, як торговля розвивалася та ставала важнішим чинником господарського життя, ставали і мотиви «господарської політики» пхати до війни та завойовань. Бо-ж завойовання — це було придбання нових ринків та нових торговельних шляхів, що приносило користь і купцям і цим, хто давав їм охорону, та відкривав та захищав шляхи. На всякий-же випадок завойовання приносило збільшення вій­ськової та в звязку з цим політичної сили.

Отсе моменти, що рішали про відношення старо-орієнталь­ної держави до области. Це відношення остало в істоті своїй таким, яким воно було в кочевиків. До них належав в прінці- пі весь світ — і те саме лежало в основі відношення старо-орі­єнтальної держави до території. її — так би мовити — тісні­ша, властиво державна область, це тільки операційна постій­на база, підстава для походів воєнних та завойовань.

І — треба зазначити: такий погляд про прінціпову необме­женість державної области задержався в Азії майже до най­новіших часів. М.и. він лежав в основі державних концепцій Ісламу. «В розумінню Магомета та Каліфів іслямське суспіль­ство — це світова держава.^[11] Коли в 1861. р. засновано в Китаю міністерство закордонних справ, названо його «tsung li ko kuo shi-wu ya men» себ то «уряд для верховного правління справами всіх держав» і тільки в 1901. р. змінено цю назву.^[12] Розуміється, стремління до пановання над світом не обмеж­ується тільки до Сходу. Воно виступає там тільки найяркіше та нескрито. В дійсности повищу назву китайського міністер­ства могло-би приняти не-одно з модерних, західних мініс­терств, і вона відповідала би цілям, які воно собі ставить. Але на Заході зродилася вже й инша концепція державної облас-

ти, в яку входить визнавання меж, що не тільки захищають, але і вяжуть державу. Хоч ця концепція не досить ще сильна, щоби рішати абсолютно в політичній практиці, то все-ж вона вже в засаді визнана і в теорії і в практиці вона ослабляє та — передусім — закриває старе розуміння про незвязаність держави своїми границями.

Побіч державних меж, другий ще момент характеризує відношення держави до території. Це справа столиці. Постійна столиця, це знак особливого звязку держави з територією.

Що сказано відносно границі, стосується і до столиці. Як границя істнувала тільки в формі матеріяльної, фізичної перешкоди, так і столиця була столицею не на основі правної норми, але дякуючи своїм стінам та баштам та цій фізичній силі, яку вони в собі скривали. Столиця як і границя були передусім фізичним матеріяльним фактом, який промовляв безпосередно до змислів, а не правною установою.

3.