Розділ Організація

А. Організація урядів

Організація старо-орієнтальних держав має — не зважаю­чи на велике число урядів — нескладний та простий вигляд. її форми відповідали завойовницькій генезі держави та дес­потичному характерови її верховної влади.

Осередком всеї організації був двір короля. Сам король посідав «повноту» власти. Він був володарем, в прінціпі необ­меженим. При нім находилися численні високі урядовці, яких компетенції є річево означені. Так пр. в Єгипті за старої держави при дворі фараона є найвищий суддя, скарбник, начальник робітників та копалень, начальник жреців, тай- ний секретар, бібліотекар, урядовець для справ петицій і т.д. В Перзів, вже в перші часи їхнього виступу король окруже- ний численними достойниками, між якими є королівський суддя «датабара», сімох радників, канцлєр, підчаший, коню­ший, начальник колесниць і др. Всі ці урядовці, хоч і мають означений «круг ділання», є в дійсности придворними достой­никами, дорадниками короля та його заступниками з його волі. Кождочасно може король перебрати сам особисто вирі- шеннє кождої справи. Істнованнє цих урядів має на меті тіль­ки технічне улекшеннє королеви правління, яке в засаді остає все і в цілости при нім.

В звязку з таким власне розуміннєм «річевого» поділу уря­дів остає обставина, що цей поділ не йшов далі королівського двора. До низших урядів він не відносився. Ієрархія урядів була, поминувши найвищі, побудована виключно на терито- ріяльнім поділі держави. Начальники поодиноких частин держави були «намісниками» короля для своїх округів, при чім представляли там таку-ж повноту власти, як мав її король для цілої держави.

Цему не противилося, що намісники удержували двори, які своїм складом відбивали склад королівського двора, та що вони утримували урядовців, призначених для означених завдань. Ці урядовці не були ні державними, ні королівськи­ми. Вони були тільки дворянами намісників, представляли особу намісника, як він представляв особу короля. Трохи инакше представлялася справа що до захоплення іноді попівством деяких функцій, передусім судоводства, — але і це носило виключно фактичний характер. Сама засада, саме переконаннє, що одиноким жерелом власти є король, остава- ла непорушена.

З окрема обєднував намісник в своїх руках і військову і цивільну власть. Він був командантом військового континген­ту, який виставляла його провінція. Бувало, що в похід не йшов сам намісник. Так було в Перзії підчас грецьких воєн: військові контингенти кількох провінцій були тоді звичайно збирані разом та ставлені під команду спільного полководця, самі-ж намісники оставали підчас походу в провінціях. Дехто добачував в цім спробу відділити функції військові від невій­ськових, але такий погляд неоправданий. Це було викликане виключно практичними потребами воєнного походу, і не пору­шувало засади. Військові частини вертали відтак під команду своїх намісників. Прінціп виключно територіяльного а не річе- вого поділу урядів задержався, і довго ще, так пр. в арабській державі він був пануючим на Сході. Ще в часи каліфів роби­лися спроби виділити фінансову адміністрацію та передати її окремим урядовцям, але вони остали без успіху.

Старо-орієнтальна держава була в засаді централістична. Не зважаючи на це, становище її територіяльних частин, про­вінцій було в дійсности неоднакове.

Подібну картину розпаду на майже незалежні частини представляє Перзія в добу після грецьких воєн. Намісники «сатрапи», це «князі», що мають чималі власні приходи, влас­ні двори великого стилю, власне право вибирати військо, власну прибічну сторожу. Передусім вони є дідичні, часто на протязі многих династій. Ясна річ, що така сила намісників мусіла стати небезпечною для держави. Вистарчило, що намісник в момент небезпеки для держави не ставився, — що-ж доперва тоді, коли він виступив проти держави чинно.

Б. Військо

В звязку з характером старо-орієнтальної держави питан- нє збройної її сили було для неї все найважнішим. Військовий розклад та упадок, це все — розклад та упадок держави вза­галі.

Можна подати загальну схему, по якій це питаннє ставало перед старо-орієнтальними державами в ріжних формах. В першу чергу збройна сила держави — це був узброєний нарід-завойовник, себ то загал його спосібних носити зброю вольних членів, іноді при участи також невільників.

В першій первісній фазі питаннє армїї не істнувало як окремий, особливий проблєм державної політики. Покликаннє до зброї всіх спосібних носити її було природним і вистарчаю­чим засобом. Узброєннє війська не представляло особливих трудностий. Кождий ставлявся узброєний — зброя була ще порівнуючи недорога, — примітивна, певно бодай в деякій мірі власного виробу, а суспільна діфференціяція ще не витворила була кляси абсолютно нічого не посідаючих. Як узброєннє, так і первісна тактика була на стільки проста, що не вимагала від війська особливої вправи. Кождий, хто ста­вився збройно, був вже й вояком. Забезпеченнє армїї харчами теж вирішалося доволі просто. Кождий з покликаних прино­сив харч із собою, а коли та о скільки їх не стало, армія гра­бувала безпардонно і своє і чуже населеннє. Написи з доби «старого» Єгипту дають нам описи такого простого методу постачання.

Така примітивність військової справи кінчиться під впли­вом суспільного розвою та розвою воєнної техніки, що йшли в парі один з одним. Воєнна техніка розвивалася в напрямі уліпшення зброї та в звязку з цим ускладнення воєнної так­тики. Етапами в розвою узброєння є заведення панцирів та шоломів, які стали необхідними для «важкої» піхоти, далі поява воєнних колесниць та кінноти. Розвій тактики прино­сив з собою воюваннє в справнім воєннім строю. Замість нео­значених точно ні що до скількости ні якости частин, які виставляли родові або місцеві групи, виступають тепер вій­ськові частини, що обіймають означену скількість борців, однаково озброєні.

В тій стадїї, коли основою армїї стають по черзі борці на колесницях, кіннота та важко-збройні піхотинці, коли рівно­часно вимагається від вояка військового вишколення, а в звязку з цим відбувається перехід від системи ополчення до постійної армїї. Військова політика держави стає перед нови­ми завданнями та новими труднощами. Треба — було отсю армію не тільки сотворити, а й зробити це так, щоби збройна сила держави оставала певно в руках верховної влади та не могла стати незалежною, самостійною силою. Для держав, в яких все істнували незнищені ще партикулярні племінні та місцеві угруповання, удержувані в залежности тільки силою державного осередку, були ці завдання особливо трудні. Були три можливі способи розвязки, і кождий з них приносив з собою окрему небезпеку. Один шлях, це було будованнє армії системою, яку названо «феодальною». Держава, а влас­тиво її центральна влада оплачувала військову службу земельними наділами. Заплатою за обовязок служби була земля, з осілими на ній кріпаками. Така система творила з «лицарства» великих землевласників, економічно та політич­но незалежних від центра. Вона децентралізувала державу, робила її слабою, неспосібною до оборони на випадок серіозні- шого нападу. Вона панувала в «середній державі в Єгипті і виявила там свої лихі наслідки. — Другим способом було твореннє армїї з наємників. Така система скріпляла в першу чергу центральну владу, робила її незалежною від прихиль- ности суспільних станів. Але разом з цим вона приносила иншу небезпеку. Зложене з вояків, з фаху сліпо послушних своїм командантам, військо ставало легко чинником, який починав самостійно та виключно в імя своїх вузких інтересів вмішуватися в справи держави. Починалася власна політика наємних полководців. Монарх стає іноді безсилим знаряддєм в їхніх руках. Буває, що котрийсь з таких полководців сам захоплює престол, як Гарем-Габ в Єгипті. Іноді знову наємне військо стає залежним від попівства і вирішує в його бік боротьбу між світською та духовною владою. Так було в Єгипті за «нової» держави. В кождім випадку істнованнє армії незвязаної тісно з «народним» елєментом, хоч би тільки з одним станом погрожує все небезпекою для держави. Це була одна з причин слабости держави м.и. в Перзїї, коли Перзія, в добу після грецьких воєн, перейшла почасти до цеї системи.

Так би мовити нормальним способом вирішення військової справи було удержуваннє під зброєю частини пануючого народу, а власне його «лицарського» стану. Цеї системи при­держувалися найпослідовніше Ассирійці, меди та дуже довго Перзи. Кадри власних племінно войовників становили осно­ву армїї, яку доповнювали невільники та помічні частини, доставлювані завойованими народами. така система скрі­пляла суспільно становище короля, що сам належав до стану лицарів, а політично сприяла централізації. Все-ж в дійснос- ти і вона не могла вистарчати і згодом скрізь мінявся склад армії. Армія тратила свій «народний» характер і чим раз більшу ролю переймали в ній чужинецькі, по части наємні частини. Це було неминуче з огляду на суспільну та політич­ну будову старо-орієнтальної держави. Безнастанні війни винищували просто фізично власне «лицарство». Поділ на стани не давав поповнити його рядів рідним етнічно елємен- том. неминуче було треба переходити до системи наємних військ. При цім виступає на яв щось, що можна би охрестити як історичну немезіс. Пануючий нарід, що колись в минув­шині захопив завойовану землю, тепер був звязаний з нею, став в своїх «хліборобських» масах невойовничим. Через те наємні війська — це скрізь чужинецькі війська. Збройна сила держави переходить таким чином в чужі руки — для кождої, а тим більше для держави такого типу, як були старо-орієн­тальні, це підтинає саму основу її буття.

6.