Поняття саморегулівних організацій господарської діяльності

Важливість розробки проблематики функціонування в Україні саморегулівних організацій підтверджується постійним законодавчим удосконаленням напряму на дерегулювання та децентралізацію, увагою законодавця щодо поліпшення інвестиційного клімату.

Здатність до самоорганізації, саморегулювання, саморозвитку, самоконтролю - це природні властивості будь-якого індивіда, якими згодом можуть наділятися (оперувати) і колективні спільноти (тери­торіальні громади, громадянське суспільство, громадські об’єднання, саморегулівні організації, загалом держава). Державі також притаманні властивості саморегулювання^[431].

Отже, громадські об'єднання наділені певними самоорганізаційними особливостями, які полягають, зокрема, у саморегулюванні. Само- регулівною діяльністю у сфері господарської діяльності можна назвати ту, яка провадиться без впливу органів державної влади та місцевого самоврядування, інших інституцій громадянського суспільства.

Саморегулівні організації - це одна із можливих форм само­регулювання. Держава має повноваження щодо визначення засад, принципів їх діяльності. Тому потрібно провести наукове дослідження проблематики саморегулівних організацій перед ухваленням норм щодо них на законодавчому рівні з метою втілення єдиного підходу та розуміння їх ролі та функціонування.

Проблематика саморегулівних організацій для України не нова. Урядом схвалена Концепція реформування інституту саморегулювання в Україні від 10.06.2018 року № 308-р.^[432] Однак таке регулювання не є достатнім в умовах сучасності. Відомо близько п'яти законопроектів, які так і не стали законами, була запропонована Концепція базового законопроекту про саморегулівні організації, підготовлена Міністерством економічного розвитку та торгівлі України, Європейським банком реконструкцій та розвитку, Продовольчою та сільськогосподарською організацією ООН та експертним та громадським середовищем^[433]. Кабінетом Міністрів України схвалено План заходів з реалізації Концепції реформування інституту саморегулювання в Україні, до якого входять, зокрема, розроблення в установленому законодавством порядку проекту Закону щодо саморегулювання в Україні, а також розроблення та внесення в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України проектів законів про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо запровадження саморегулювання та делегування окремих функцій держави регулювання господарської або професійної діяльності саморегулівним організаціям^[434]. Міністерством економічного розвитку та торгівлі розроблено законопроект «Про саморегулювання господарської та професійної діяльності», який викладений на сайті цього міністерства 18 жовтня 2019 року^[435].

У змісті Концепції реформування інституту саморегулювання в Україні та Плані заходів до неї йдеться саме про удосконалення інституту саморегулівних організацій, а не усієї системи саморегулювання в Україні, яка є більш ширшим поняттям та охоплюється не тільки формуванням інституційного середовища у вигляді СРО, а й розвитком корпоративної соціальної відповідальності, етичних стандартів тощо.

Проблематика поняття, юридичної природи, змісту діяльності, функціонального спрямування, компетенції саморегулівних організацій досить активно обговорювалася та обговорюється у науковій спільноті України часів незалежності. Особливо значний доробок щодо вивчення діяльності саморегулівних організацій у сфері фінансових послуг з огляду на закріплену законодавчу можливість діяльності таких СРО на цьому конкретному ринку на відміну від інших ринків.

Отож, питання правового статусу СРО досліджували: О. О. Бакалінська, О. А. Беляневич, Є. П. Бондаренко, О. В. Говорун, А. С. Головачова, В. В. Кочин, В. М. Махінчук, В. І. Полюхович, І. І. Рекуненко, В. В. Суслова, Н. Ю. Філатова, та інші^[436].

О. М. Залєтов слушно зазначає: «Еволюція розвитку інституційних формувань та їх трансформація у фахові об’єднання є яскравим прикладом поступового переходу економіки України від жорстко адміністративного господарювання через госпрозрахункові відносини до створення умов фахового самоврядування і саморегулювання професій, галузей та сфер діяльності»^[437]. Однак такі умови станом на сьогодні законодавчо прописані суперечливо та недостатньо, тому не забезпечують ефективного функціонування саморегулівних організацій.

Діяльність СРО можна порівняти з танцем. Танець - це засіб вираження різноманітних поліжанрових художніх форм. Кожна особистість танцює по-своєму, виражає певні усталені прийоми через естетичні смаки, емоційно-позитивну сферу власної свідомості, у міру здібностей, ескізу музики тощо. Так і саморегулювання у різних сферах, видах, галузях економічної діяльності втілюється у формі «поліжанровості», яка носить певне особливе забарвлення, не притаманне іншим. Діяльність СРО різноманітна залежно від специфіки галузі, тому складно прописати однакові рецепти для усіх, однак головними особливостями, які слід враховувати, є ступінь державного втручання та регулювання (можливість делегування повноважень, контроль, нагляд).

Аналіз законодавчого закріплення діяльності СРО та сформована практика призводить до думки, що практична доцільність їх існування зводиться до можливості потреби делегування повноважень органами влади. Водночас і ця ідея має певні вади з огляду на таке: 1) чи допускається відповідно до українського законодавства делегування повноважень органами державної влади недержавним організаціям; 2) проблематика визначення кола повноважень, які мають бути делеговані.

Проводячи аналіз законодавства та практики, спостерігаємо ситуацію, за якої діє незначна кількість офіційних саморегулівних організацій, однак потреба у наданні такого офіційного статусу іншим організаціям є значно більшою. Тому і створюються неофіційні (безстатусні), а фактично саморегулівні організації у більшості галузей господарської діяльності у різноманітних організаційно-правових формах: громадської спілки, громадської організації, господарської асоціації. Виникає питання щодо відмінності саморегулівних організацій від інших неприбуткових організацій України, які пов’язують свою діяльність із представництвом та захистом інтересів суб'єктів господарювання.

Понятійний апарат щодо дефініції «саморегулівна організація» видозмінювався. При чому різні за етимологією слова з приводу пояснення одного і того ж самого правового явища наповнювалися однорідним або близьким змістом. Саморегулівні організації часто називають бізнес-асоціаціями (на думку вчених-економістів), громадськими «підприємницькими» організаціями, фаховими об’єднаннями^[438], фаховими громадськими об’єднаннями, професійними громадськими об’єднаннями, організаціями (з розподілом на добровільні й інституційні)^[439], фаховими галузевими організаціями^[440] тощо. Така різноманітність назв та підходів до визначення явища саморегулівних організацій ще більше підкреслює недосконалість та прогалини законодавчого регулювання, історико-понятійні модифікації, неусталеність понятійного апарату та безсистемний підхід щодо належного правового забезпечення цього явища.

У ст. 8 Модельного закону «Про саморегулівні організації» зазначено: «СРО не має права здійснювати підприємницьку діяльність, не має права засновувати господарські товариства і товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність, яка є предметом само­регулювання для цієї СРО, і ставати учасником таких господарських товариств» ^[442].

Н. Ю. Філатова дає таке визначення саморегулівної організації: «Саморегулівною організацією є непідприємницьке товариство, засноване на засадах членства суб'єктів професійної та/ або підприємницької діяльності, яке створюється з метою задоволення індивідуальних і суспільних інтересів шляхом уповноваження такої організації на виконання функцій із розробки і прийняття правил, норм і стандартів діяльності для членів організації, здійснення контролю за дотриманням членами організації розроблених нею правил (та/або вимог чинного у відповідній галузі законодавства), притягнення до відповідальності членів організації, які припустилися певних порушень, а також здійснення інших функцій, спрямованих на одночасне задоволення інтересів її членів і захист інтересів широкого кола споживачів їхніх товарів (робіт або послуг)»^[443]. В. М. Махінчук підкреслює: «Аналіз вітчизняних нормативно- правових актів, а також Модельного закону СНД надає підстави стверджувати, що саморегулівна організація є фактично приватно корисним товариством, що має владні повноваження, встановлюється законодавцем чи корпоративними правилами»^[444].

Законодавча невизначеність правового статусу та природи СРО, дає підґрунтя для їх виокремлення і як суспільно корисних товариств (у разі реєстрації як громадського об'єднання та наділення делегованими повноваженнями), і як приватнокорисних товариств (у разі реєстрації як господарської асоціації). Крім того, наприклад, за ознаками діяльності до СРО можна віднести Аудиторську палату України, відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань організаційно- правовою формою цієї організації є й інші організаційно-правові форми, а видом діяльності - Код КВЕД 84.13 «Регулювання та сприяння ефективному веденню економічної діяльності (основний)»^[447].

Органом управління Аудиторської палати України є Вищий з'їзд аудиторів України, виконавчий орган - Секретаріат Аудиторської палати України, інший - Рада. Правовий статус цієї організації закріплено у Законі України «Про аудит фінансової звітності та аудиторську діяльність» від 21 грудня 2017 року № 2258-VIII^[448]. Проведений аналіз положень цього Закону дає підстави для висновку про співрегулювання у галузі аудиторської діяльності, крім того, зазначена організація наділена делегованими повноваженнями відповідно до закону. Отже, цілком обґрунтовано її можна віднести до суспільно корисних товариств.

Достатньо ґрунтовні дослідження проблематики саморегулівних організацій було здійснено економічною наукою. З її позиції деякі науковці саморегулівні організації підприємців називають бізнес- асоціаціями^[449].

Так, Г. Д. Чижиков визначає бізнес-асоціацію як специфічну інтегруючу, структурно і функціонально організовану систему, що є незалежною від державних, владних або будь-яких інших структур, діє в правовому полі, захищає інтереси і задовольняє відомі потреби своїх членів, що входять до асоціації на підставі добровільності і рівноправності; її діяльність підпорядковується декларованій місії і відповідає єдиній меті та фінансується за рахунок членських внесків і коштів, отриманих від комерційної діяльності, що не суперечить її місії»^[450]. Звичайно важко погодитися з тим, що бізнес-асоціація є незалежною від державних структур, враховуючи хоча б її обов’язкову реєстрацію відповідно до законодавства та інші легалізаційні моменти, тому повністю незалежною її діяльність навряд чи можна визнати, однак характеристика бізнес-асоціацїі як специфічної інтегруючої, структурно і функціонально організованої системи, що має єдину мету є цілком прийнятною.

У Проекті Закону України «Про саморегулювання господарської та професійної діяльності» визначено таке: «Саморегулівна організація є недержавною неприбутковою організацією, що об’єднує суб’єктів господарювання та/або суб’єктів професійної діяльності для само­регулювання у межах здійснюваної ними господарської або професійної діяльності, яка відповідно до цього Закону набула такого статусу»^[451]. Також у ньому запропоновано критерії саморегулівної організації, тобто для набуття статусу потрібно відповідати низці умов.

Поняття саморегулівної організації закріплено на законодавчому рівні. Принагідно, уперше визначення саморегулівної організації надавалося Законом України «Про державне регулювання ринку цінних паперів» від 30.10.96 року № 448/96-ВР, у статті 1 встанов­лювалося, що саморегулівна організація - це добровільне об’єднання професійних учасників ринку цінних паперів, яке не має на меті одержання прибутку, створене з метою захисту інтересів своїх членів, інтересів власників цінних паперів та інших учасників ринку цінних паперів та зареєстроване Державною комісією з цінних

паперів та фондового ринку (ДКЦПФР)^[452]. Згодом вказане

положення було виключено.

У сучасний період на фондовому ринку саморегулівні організації діють відповідно до Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23.02.2006 року № 3480-IV. Відповідно до ч. 2 ст. 2 цього Закону саморегулівна організація професійних учасників фондового ринку - неприбуткове об’єднання учасників фондового ринку, що провадять професійну діяльність на фондовому ринку з торгівлі цінними паперами, управління активами інституційних інвесторів, депозитарну діяльність, крім депозитаріїв, утворене відповідно до критеріїв та вимог, установлених Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку^[453].

Відповідно до ст. 66 Закону України «Про інститути спільного інвестування» від 05.07.2012 року № 5080-VI саморегулівна організація професійних учасників фондового ринку - об’єднання учасників фондового ринку, що провадять професійну діяльність на фондовому ринку з управління активами інституційних інвесторів, має право одержувати звітність, складену в порядку, встановленому Комісією, з метою її контролю, узагальнення та аналізу^[454].

Згідно із п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.2001 року № 2664-III саморегулівна організація - неприбуткове об’єднання фінансових установ, створене з метою захисту інтересів своїх членів та інших учасників ринків фінансових послуг та якому делегуються відповідними державними органами, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг, повноваження щодо розроблення і впровадження правил поведінки на ринках фінансових послуг та/або сертифікації фахівців ринку фінансових послуг. Законами України з питань регулювання ринків фінансових послуг можуть бути передбачені додаткові повноваження, які можуть делегуватися саморегулівним 455

організаціям^[455].

Цікава ситуація склалася відповідно до Закону України «Про кредитні спілки» від 20.12.2001 року № 2908-ІІІ^[456]. Згідно з

положеннями ст. 24 цього Закону передбачено створення асоціації кредитних спілок та за рішенням Уповноваженого органу одній із всеукраїнських асоціацій кредитних спілок може бути надано статус саморегулівної організації кредитних спілок-членів асоціації.

Відповідно до Положення про делегування Нацкомфінпослуг, окремих повноважень одній із всеукраїнських асоціацій кредитних спілок від 03.10.2006 року № 6280 саморегулівна організація кредитних спілок - це всеукраїнська асоціація кредитних спілок, якій за рішенням Нацкомфінпослуг делеговано окремі повноваження та інформація про яку внесена до реєстру саморегулівних організацій фінансових установ^[457], та асоціація кредитних спілок реєструється у порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань»^[458].

Виникає запитання, яка різниця між асоціацією кредитних спілок, які виникають з метою координації своєї діяльності, надання взаємодопомоги та захисту спільних інтересів та утримується виключно за рахунок внесків кредитних спілок - своїх членів і не здійснює підприємницької діяльності^[459] та саморегулівною організацією кредитних спілок, яка має такі ж самі визначені ознаки, що і асоціація кредитних спілок, оскільки створюється на її основі. Законодавство як бачимо визначає відмінність так - це делегування окремих повноважень Нацкомфінпослуг^[460]. Причому вказана відмінність яскраво відображена саме у Положенні про делегування Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, окремих повноважень одній із всеукраїнських асоціацій кредитних спілок від 03.10.2006 року № 6280^[461], що є підзаконним актом. Указаним Законом визначається лише, що за рішенням Уповноваженого органу одній із всеукраїнських асоціацій кредитних спілок може бути надано статус саморегулівної організації кредитних спілок - членів асоціації та що Статут і внутрішні положення саморегулівної організації кредитних спілок у частині здійснення функцій, делегованих Уповноваженим органом, підлягають погодженню з його боку. Виходить, що відповідно до закону наявність делегованих функцій не є обов’язковою для визнання статусу саморегулівної організації, а відповідно до Положення - ця норма фактично стає імперативною.

Причому ч. 7 ст. 24 цього Закону визначає права саморегулівної організації, використовуючи дієслово «може», яке вказує на перелік компетенцій, які хоча імперативно не встановлені, однак можуть бути використані при включенний до Статуту. З приводу асоціацій кредитних спілок, які за своєї суттю є саморегулівними організаціями, таких компетенцій закон не визначає. Водночас, як визначає законодавець, асоціації кредитних спілок виконують функції координації своєї діяльності, надання взаємодопомоги та захисту спільних інтересів^[462], а це - визначальні функції також саморегулювання та саморегулівної організації. Тому вважаємо, що асоціації кредитних спілок у широкому сенсі є саморегулівними організаціями, оскільки їм притаманні основні ознаки саморегулівної організації (захист спільних інтересів).

Окрім того, відповідно до Положення про реєстр саморегулівних організацій фінансових установ від 26.07.2005 року № 4380 реєстрація саморегулівної організації відбувається у випадку, коли Нацкомфінпослуг прийнято рішення про делегування відповідних повноважень та підставами для виключення СРО з Реєстру та анулювання Свідоцтва є припинення діяльності СРО або рішення Нацкомфінпослуг про відкликання всіх повноважень, які делеговані об’єднанню фінансових установ^[463].

Виходить, що статус саморегулівної організації у сфері фінансових послуг може мати лише організація, яка наділена делегованими повноваження. В інших випадках законодавець просто не ідентифікує її як таку. Зазначені положення відрізняються від норм, які стосуються статусу саморегулівних організацій учасників фондового ринку, щодо визнання якого обов’язковим критерієм є не делегування повноважень органом державної влади, а об’єднання більше 75 відсотків професійних учасників фондового ринку з відповідного виду професійної діяльності на фондовому ринку, за яким об’єднання має намір отримати статус СРО^[464]. Тому даним прикладом підтверджується висновок про те, що залежно від виду господарської діяльності або професійної діяльності здійснюється різниця у правовому регулювання діяльності СРО. На скільки такі відмінності є характерними та виправданими, це питання широкої дискусії.

Однак законодавець, наділяючи окремі асоціації кредитних спілок статусом саморегулівної організації, виходить із необхідності спільного регулювання сфери кредитування, адже законодавством передбачено, що саморегулівна організація кредитних спілок здійснює регуляторну діяльність^[465].

Певні ознаки саморегулювання має і об’єднана кредитна спілка, адже - це неприбуткова організація, заснована кредитними спілками на кооперативних засадах з метою сприяння фінансовій стабільності кредитних спілок та об’єднання тимчасово вільних коштів своїх членів для їх взаємокредитування^[466]. До ознак саморегулювання кредитних спілок відноситься і самоперерозподіл коштів для підтримки одна одної, власне, об’єднана кредитна спілка на власний розсуд самостійно визначає рух вільних коштів у межах об’єднання, тим самим врегульовуючи певні відносини та самостійно визначаючи правила їх виділення та використання. Однак її не можна віднести до саморегулівної організації.

Згідно зі ст. 26 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12.07.2001 року саморегулівними організаціями оцінювачів є всеукраїнські громадські організації, що об’єднують фізичних осіб, які визнані оцінювачами в порядку, встановленому законом, отримали свій статус відповідно до вимог закону та здійснюють повноваження з громадського регулювання оціночної діяльності. Слід звернути увагу, що утворення та порядок діяльності саморегулівних організацій оцінювачів регулюються законодавством про громадські об’єднання. Однак саморегулівні організації оцінювачів беруть участь у здійсненні державної регуляторної політики відповідно до Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності». Саморегулівні організації оцінювачів є юридичними особами, які діють на засадах самоврядування і діяльність яких не має на меті отримання прибутку^[467].

У ст. 1 Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення» від 09.07.2003 року № 1057-IV визначається, що саморегулівна організація адміністраторів недержавних пенсійних фондів - неприбуткова організація (непідприємницьке товариство), що створюється з метою встановлення професійних стандартів діяльності з адміністрування недержавних пенсійних фондів, захисту та представлення інтересів своїх членів, а також учасників недержавних пенсійних фондів адміністратора недержавного пенсійного фонду - юридична особа, що здійснює адміністрування нндержавних пенсійних фондів^[468]. Також одними із суб’єктів недержавного пенсійного забезпечення є саморегулівні організації суб’єктів, які надають послуги у сфері недержавного пенсійного забезпечення^[469].

Привертає увагу визначення саморегулівної організації, закріплене у ст. 1 Закону України «Про оптові ринки сільськогосподарської продукції» від 25 червня 2009 року № 1561-IV, у якому прямо зазначається, що організаційно-правовою формою саморегулівної організації є асоціація: саморегулівна організація оптового ринку сільськогосподарської продукції - асоціація оптових ринків сільсько­господарської продукції, що набула статусу саморегулівної організації^[470]. Водночас порівняно з іншими законами відмінних критеріїв щодо визначення правого статусу СРО на цьому ринку законодавчо не встановлено. Цим Законом також передбачено, що Асоціації оптових ринків сільськогосподарської продукції створюються та діють як неприбуткові організації (непідприємницькі товариства) відповідно до законодавства. Тобто, тлумачачи зміст Закону, бачимо, оскільки СРО оптового ринку сільськогосподарської продукції утворюються у формі асоціації, то й СРО є неприбутковою організацією (непідприємницьким товариством). Однак СРО у цій галузі не зареєстровано, головною причиною є відсутність підзаконного нормативного-правового акта щодо Порядку надання та позбавлення асоціації оптових ринків сільськогосподарської продукції статусу саморегулівної організації оптового ринку сільськогосподарської продукції, який відповідно до Закону встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної аграрної політики, політики у сфері сільського господарства.

Саморегулівні організації у сфері архітектурної діяльності - неприбуткові добровільні об’єднання фізичних та юридичних осіб за відповідним напрямом підприємницької чи професійної діяльності, які в установленому порядку набули відповідного статусу^[471]. На відміну від Закону України «Про оптові ринки сільськогосподарської продукції» від 25.06.2009 року № 1561-IV у Законі України «Про архітектурну діяльність» від 20.05.1999 року № 687-XIV передбачено низку делегованих повноважень, які можуть передаватися СРО: проведення професійної атестації виконавців робіт (послуг), пов’язаних із створенням об’єктів архітектури, та залучення до ліцензування господарської діяльності членів саморегулівної організації.

Як бачимо, законодавчої одностайності у визначенні поняття саморегулівної організації не існує. Важливою ознакою для визначення СРО є її неприбутковість. Таке становище пов’язано із специфікою господарської діяльності на ринку та, як наслідок, потребою виваженого підходу до державного регулювання та само­регулювання у ній з метою забезпечення ефективності регуляторної діяльності. Ще одним чинником є певна ретроспектива зміни поглядів законодавця до ролі та значення функціонування СРО у господарській діяльності.

Щодо організаційної форми, то саморегулівна організація може бути зареєстрована у різноманітних формах (асоціація, громадська організація тощо), однак окремої форми «саморегулівної організації» не існує. Водночас саморегулівні організації можуть бути зареєстровані у такому статусі, що визначає їх важливу роль у регулюванні конкретної галузі, а не організаційну форму. За кордоном також можуть функціонувати безстатусні саморегулівні організації, які офіційно не зареєстровані як «саморегулівні організації», однак можуть здійснювати значний вплив на функціонування окремої галузі економічної діяльності^[472].

Отже, СРО є непідприємницькою організацією у розумінні ст. 83, 85 ЦК України, неприбутковою організацією у розумінні ст. 133.4.1 ПК України з обов’язковим внесенням контролюючим органом до Реєстру неприбуткових установ та організацій^[473], вона здійснює некомерційне господарювання у розумінні ст. 52 ГК України, створюється без мети отримання прибутку та подальшого його розподілу між учасниками.

Однак визначення цих характеристик не надає СРО кваліфікуючих ознак і не відділяє їх від інших непідприємницьких неприбуткових організацій: благодійних організацій, громадських організацій, спілок тощо. Так, у навчальному посібнику за редакцією В. В. Луця зазначається щодо ознак непідприємницьких товариств, що окремі з них (такі як самоуправління чи добровільність) притаманні в цілому юридичним особам приватного права, інші ж - некомерційність, неприбутковість та корисність - повною мірою відображають особливості цих юридичних осіб^[474]. І. М. Капталан слушно зазначає: «Правове регулювання таких юридичних осіб, як громадські та релігійні організації, політичні партії, професійні та творчі спілки, самоврядні організації, адвокатські об’єднання, організації роботодавців та ін., метою яких є задоволення громадських та духовних потреб людей... відносяться до... юридичних осіб приватного права, оскільки спільними ознаками для них є те, що їх члени не мають ні об'єктів права власності, ні інших майнових прав чи обов'язків у товаристві та не несуть відповідальності за зобов'язаннями юридичної особи^[475]. Підтримуючи цю ідею В. В. Кочин стверджує: «СРО мають приватноправову природу є юридичною особою приватного права... Мета діяльності - регулювання економічної діяльності (фактично - відповідного ринку), учасниками якого є СРО^[476]. Питанням діяльності громадських об'єднань без набуття статусу юридичної особи приділяв увагу Б. В. Дерев'янко, який вказав на подвійність термінології та суперечливості у Законі України «Про громадські об'єднання»^[477]. Разом з тим в Україні здійснюють діяльність колективні утворення, які не є фізичними особами, але і не мають статусу юридичної особи, наприклад, легалізовані громадські організації (незареєстровані як юридичні особи), певні державні органи (Кабінет Міністрів України, Верховна Рада України)^[478]. Детально аналізуючи правовий статус СРО з позиції цивільного права, Н. Ю. Філатова пропонує спиратися на такі постулати: «1) СРО завжди є юридичними особами з правосуб'єктністю учасника цивільних правовідносин; 2) головним завданням СРО є здійснення саморегулювання, яке розуміється як різновид правової діяльності, що проявляється у двох формах: правотворчій і правозастосовній»^[479]. СРО не є активними гравцями ринку у змісті підприємницьких відносин, однак вони мають бути ефективними регуляторами діяльності на цьому ринку як альтернатива діяльності державних регуляторів та обов'язково зареєстрованими як юридичні особи. Н. С. Кузнєцова підсумовує: «Непідприємницькі товариства та установи, враховуючи їхній спосіб створення, мету, інтенсивність участі в майнових відносинах тощо, правоздатні впідприємницькій сфері доти, доки залишаються у межах своєї мети. Відповідно до ст. 86 ЦК України встановлено спеціальну або обмежену (цільова) правоздатність непідприємницьких товариств і установ^[480].

Погоджуємося з думкою ученої щодо головного завдання СРО, яке розкривається у прийнятті ними саморегулівних норм у вигляді, зокрема, локальних актів, дія яких спрямована на широке коло учасників, а також на те, щоб контролювати виконання цих актів членами організації. Хочеться викласти певні застереження щодо визначення СРО як учасника завжди цивільних правовідносин. Адже СРО діють, перш за все, у сфері господарської діяльності, відображають певні професійні уподобання на певному ринку. Більшість визнаних в Україні СРО створюються як господарські асоціації для координації своєї діяльності, тобто здійснюють організаційно-господарські повно­важення. Тому СРО мають правосуб'єктність учасника господарських правовідносин.

Беззаперечно, СРО характеризуються ознаками, які притаманні будь-яким іншим юридичним особам, але кожна з цих ознак проявляється у саморегулівних організаціях із певною специфікою^[481]. Однак сфера дії цих організацій є господарською і створюються вони для упорядкування економічної діяльності.

О. М. Непомнящий зазначає: «Саморегулівні організації мають інший характер. Вони створені за моделлю громадських організацій, на відміну від організацій професійного самоврядування засновуються з ініціативи суб'єктів приватного права (фізичних та юридичних осіб, що належать до однієї чи суміжних професій) на принципах добровільності та членства. Вони не здійснюють владних повноважень держави»^[482]. В Україні СРО не просто створюються за моделлю громадських організацій, деякі з них до моменту набуття статусу СРО проходять обов'язкову реєстрацію як громадської організації, а деякі так і залишаються громадськими організаціями, які представляють та захищають інтереси суб'єктів господарювання. Крім того, СРО - це некомерційні суб'єкти господарювання. За загальним правилом, некомерційним суб'єктам господарювання забороняється розподіляти чистий прибуток від господарської діяльності між окремими особами (засновниками, членами, посадовими особами, директорами, а також іншими, тісно пов'язаними з ними фізичними і юридичними особами), які, використовуючи своє положення, можуть скористатися нею з метою особистого збагачення^[483].

Самоуправління (самоврядування) - це загальні ознаки усіх неприбуткових організацій, якими володіють і СРО. Для України важливо створити чіткий та прозорий механізм надання громадським організаціям статусу СРО. Важливою віддільною ознакою від інших організацій саме сфера їх діяльності - упорядкування економічної діяльності. Такий особливий статус слід закріпити у ГК України. Відповідно, доповнити ст. 21 «Об'єднання підприємців» ч. 6 такого змісту: «З метою самостійного упорядкування господарської діяльності створюються саморегулівні організації, які мають представницькі повноваження та захищають учасників певної сфери, галузі, виду господарської діяльності або ринку».

На важливість створення СРО та активізацію функціонування громадських об'єднань наголошувалося неодноразово: «Відповідаючи на зростаюче усвідомлення того, що громадянське суспільство і зокрема неурядові організації мають значний не тільки політичний, а й економічний потенціал, в світовій економічній статистиці розпочалась «тиха революція», метою якої стало виведення економічної ролі «третього сектору» з «тіні»^[484]. З метою чіткішого обмеження переліку можливих організацій, які необхідно зарахувати до неприбуткового сектору, пропонується вважати неприбутковими: а) організації, які б) є неприбутковими і згідно з законом або звичаями не розподіляють жодних прибутків, які вони можуть генерувати, на користь осіб чи організацій, які можуть їх контролювати, в) інституційно відокремлені від держави, г) самоврядні та д) непримусові^[485].

На міжнародному рівні існують такі міжнародні документи щодо діяльності громадських об'єднань (неурядових організацій): Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Європейська хартія місцевого самоврядування 1985 р., Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо правового статусу неурядових організацій у Європі 2007 р. № СМ/Rec (2007)14, Фундаментальні принципи щодо статусу неурядових організацій в Європі 2002 р. У 2009 році на Міжнародній конференції неурядових організацій Ради Європи був розроблений Кодекс кращих практик громадської участі у прийнятті рішень^[486]. Зважаючи на особливий «подвійний» статус деяких СРО в Україні (їх реєстрацію як громадського об'єднання і як окремого СРО), слід вказати і на значний вплив указаних міжнародних документів на створення та порядок діяльності СРО.

Відповідно до п. 5 Рішення Комітету Міністрів Ради Європи «Основоположні принципи статусу неурядових (non-governmental) організацій у Європі та пояснювальна записка» від 16.04.2003 р. неурядові організації можуть бути як неформальними організаціями (informal bodies), так і структурами, які мають правосуб'єктність. При цьому слід відмітити, що особливі статуси (фінансові, податкові) вони можуть отримувати як доповнення до правосуб'єктності^[487].

Слушною є думка А. І. Окрепки щодо тих СРО, які мають первинну реєстрацію як певний вид громадських об'єднань: «...тут мова йде про особливу природу СРО, яка. наділена публічними функціями та звільняє державу від частини їх виконання»^[488].

У наукових колах обговорюється питання з приводу визначення саморегулівної організації як окремої організаційно-правової форми. Організаційно-правова форма - це визначена нормами права сукупність пов'язаних між собою елементів (ознак), яка дає підставу у зовнішньому прояві відрізняти один вид юридичної особи від іншого, тобто сукупність ознак, які дають загальне уявлення про певний вид юридичної особи як одне ціле^[489].

«З одного боку, саморегулівна організація повинна бути створена в одній із організаційно-правових форм некомерційних організацій. І, з другого боку, некомерційна організація, щоб набути статусу СРО, також повинна відповідати певним вимогам» - зазначає О. В. Говорун^[490]. В. В. Суслова стверджує: «Що ж стосується організаційно-правових форм саморегульованих організацій, які вже певний час обговорюються у науковій літературі, вважаємо, що для професійних фахових форм органічною є форма громадської організації із вирішенням спеціальних питань, а для підприємницьких організацій слід реанімувати таку форму, як асоціація, яка хоча і передбачена чинним ГК України у ч. 2 ст. 120, але для інтенсивного використання потребує деталізації врегулювання і як базова, і як спеціальна організаційно-правова форма юридичної особи»^[491].

Водночас аналіз проектів законів про саморегулівні організації не дає змоги сформувати уявлення щодо бачення цієї проблеми їх авторами. Відповідно до положень законопроекту «Про саморегулювальні організації», реєстр. № 4841-д від 23.07.2010 року, передбачено створення окремого реєстру саморегулювальних організацій. Рішення про подання документів для включення відомостей про непідприємницьке товариство до єдиного державного реєстру саморегулювальних організацій приймається вищим органом непідприємницького товариства^[492]. Тобто уже має бути створене непідприємницьке товариство, однак проект не визначає - у якій організаційно-правовій формі.

В іншому документі «Про саморегулівні організації» (проект (неофіційний текст) від 23 серпня 2012 року уже йдеться фактично про створення саморегулівної організації в окремій організаційно- правовій формі: «1. Рішення про створення саморегулівної організації

приймається установчими зборами, кількість учасників яких відповідає мінімальній достатній чисельності членів саморегулівної організації... Установчі збори затверджують статут саморегулівної організації, правила діяльності саморегулівної організації, обирають її керівні органи, вирішують інші питання, пов'язані зі створенням саморегулівної організації»^[493].

З цього виникають питання про наявність чи відсутність необхідності запровадження нової організаційно-правової форми саморегулівної організації, про її несхожість із громадським об'єднанням, про ефективні шляхи вирішення правових проблем її функціонування.

Проект Закону України «Про саморегулівні організації», викладений на сайті Міністерства економічного розвитку та торгівлі 28.12.2018 року, передбачає, що саморегулівна організація за організаційно- правовою формою утворюється як організація господарського само­регулювання або організація професійного самоврядування (достатньо двох засновників)^[494]. Отже, відповідно до цього законопроекту про­понується нова організаційно-правова форма у вигляді саморегулівної організації.

Експертами здійснено такий висновок: «.фахові галузеві організації мають різні форми реєстрації, що впливає на умови їх діяльності. Причому строкатість зростає по мірі того, як приймаються нові закони, що стосуються функцій громадських організацій в окремих галузях...Склалася парадоксальна картина: значна кількість фахових галузевих організацій свого часу реєструвалися на підставі Закону України «Про підприємство», а в той же час велика кількість де-факто приватних суб'єктів господарювання зареєстровані на підставі Закону України «Про об'єднання громадян» і мають можливість виступати від імені громадськості»^[495]. Такі реалії існували до 2008 року.

У 2018 році також може трапитися подібна ситуація, коли організація реєструється як господарське об’єднання в організаційно- правовій формі асоціації. Та, навпаки, у назві організації фігурує дефініція «асоціація», однак, відповідно, це громадське об’єднання. З цього приводу В. О. Джуринський обґрунтовано підсумовує: «У формі і під назвою «асоціація» утворюється не лише господарське об’єднання, а й об’єднання громадян, юридичних осіб, які не є суб’єктами господарювання»^[496]. Наприклад, Асоціація виробників цементу України, організаційно-правовою формою якої є асоціація (код КВЕД 94.11 Діяльність організацій промисловців і підприємців (основний)), своєю місією у Статуті називає: «...активний захист інтересів виробників клінкеру і цементу України та авторитетне відображення поглядів членів Асоціації у питаннях, що стосуються галузі. Позиціювання галузі, як провідної сили у сталому розвитку України» до пріоритетів роботи віднесено: «перехід галузі на європейські стандарти; формування платформи для початку активного впровадження технологій цементобетонних доріг в Україні; захист споживчого ринку від фальсифікованої продукції; цемент і навколишнє середовище; семінари, тренінги та конференції та інші^[497]. Аналізуючи означені позиції доходимо висновку, що такі цілі та пріоритети характерні саме для саморегулівних організацій, а не для господарського об’єднання.

Для суб’єктів господарювання, де не передбачено створення саморегулівної організації, можливим варіантом для врегулювання питань діяльності галузі залишаються безстатусні організації (тобто організації, які офіційно не наділені статусом саморегулівної організації та не зареєстровані як такі).

Подібна ситуація з більшістю господарських асоціацій. Оскільки відповідно до закону вони не можуть бути офіційно зареєстровані як саморегулівні організації, а потреби ринку вимагають діяти спільно та розробляти відповідні власні правила та здійснювати самозахист та представництво, то відбувається реєстрація їх як неприбуткових господарських асоціацій, що деякою мірою протирічить положенням ч. 2 ст. 120 ГК України. У цій статті вказується, що основною метою господарської асоціації є координація господарської діяльності підприємців, а не представлення інтересів учасників, організаційні, освітні та інформаційні функції. В. Н. Петрина зазначає: «У країнах з розвинутою економікою немає інститутів, подібних до українського інституту господарського об’єднання і об’єднання підприємств в цілому. Концепція інституту об’єднання підприємств була запозичена українськими правотворцями із радянського права»^[498]. Вважаємо слушною думку науковця про те, що поняттю «господарське об’єднання» має бути надано іншого змісту: «..воно повинно означати будь-яку групу суб’єктів господарювання, пов’язаних між собою відносинами контролю, виходячи із того поняття контролю, що дається в абзаці четвертому ст. 1 Закону України «Про захист економічної конкуренції»^[499].

Означене закріплено на рівні підзаконних актів органами державної влади. Хоча, скоріше за все, означене є фактично реакцією на недосконалість законодавства. Зокрема, відповідно до Типових вимог до створення господарської асоціації для загального звільнення від попереднього одержання дозволу органів Антимонопольного комітету України на її створення, затверджених розпорядженням Антимонопольного комітету України від 30.11.2006 року №511-р^[500] та розроблених відповідно до положень ст. 11 Закону України «Про захист економічної конкуренції», вказується, що Асоціація утворюється лише як договірне об’єднання, яке не є господарським товариством чи підприємством. Засновники (учасники) Асоціації не отримують прямих прибутків (дивідендів) від задекларованої її діяльності. Асоціація може здійснювати координацію діяльності учасників лише з таких питань: технічної інформації та освіти учасників Асоціації; забезпечення інформацією; у сфері стандартизації, а саме сприяння підвищенню ефективності функціонування галузі (ринку товару) виключно шляхом розроблення, обговорення, унесення пропозицій щодо об’єктивно обґрунтованих видів класифікаторів, стандартів якості товарів, експлуатаційної надійності та безпеки, стандартів з питань екології; стосунків з органами влади та між учасниками (співробітництва з органами влади лише з питань нормативно-правового врегулювання загальних засад функціонування на задіяному ринку товарів; захисту інтересів учасників Асоціації в органах державної влади, а також в інших організаціях як в Україні, так і за кордоном; сприяння у створенні умов для виходу учасників Асоціації на закордонні ринки). При порівняльному аналізі вказаних функцій та функцій саморегулівних організацій доходимо висновку, що у більшості вони збігаються, тобто Антимонопольний комітент України фактично закріпив на підзаконному рівні функції само­регулівної організації без делегованих повноважень.

Законодавство не дає відповіді на це питання про сутність явища координації господарської діяльності. Хоча це фактично одна із функцій саморегулювання. Координація - погодження, зведення до відповідності, установлення взаємозв’язку, контакту в діяльності людей, між діями, поняттями тощо^[501]. Вона може бути як зовнішньою, так і внутрішньою, тому координація за рахунок внутрішніх зусиль і є саморегулюванням.

Однак Типові вимоги закріплюють координацію у не пов’язаних з безпосередньою господарською діяльністю діях. Таке розуміння господарської асоціації є спрощеним та фактично беззмістовним. Воно замінює на сьогодні поняття саморегулівної організації. Виходить, що у такому вихолощеному розумінні поняття «асоціація» є замінником поняття «саморегулівної організації» у певних галузях у випадку прогалин законодавства. Складається ситуація, коли меті, завданням створеної організації не відповідає її організаційно-правовова форма. Таке розбалансування правового регулювання діяльності суб’єктів господарювання не сприяє їх гармонійній та оперативній роботі. Тому відкритим залишається питання про можливість створення непідприємницьких організацій суб’єктів господарювання в організаційно- правовій формі саморегулівної організації.

Наступний приклад: назва юридичної особи «Асоціація замовників і виробників соціальної реклами в Україні», її організаційно-правовою формою обрано громадську організацію^[502]. Як бачимо, у назві використана дефініція «асоціація», однак це громадська організація, а не господарське об’єднання.

Звичайно, виникає закономірне питання щодо доцільності та правового підґрунтя використання у назві громадських об’єднань слова «асоціація». Застосування означеної дефініції у назві громадського об’єднання та господарського об’єднання викликає плутанину при встановленні дійсного правового статусу юридичної особи. ГК України визначає «асоціацію» як господарське об’єднання, при чому у ч. 1 ст. 120 вказується, що у статуті асоціації має зазначатися, що вона є господарською асоціацією. Однак з титульної назви юридичної особи часто не видно: чи це господарська асоціація, чи громадська організація. Асоціація - це добровільне об’єднання осіб або організацій для досягнення спільної господарської, політичної, культурної чи якої-небудь іншої мети; товариство, спілка^[503], цілі різних асоціацій за змістом та спрямуванням відзначаються великим розмаїттям і можуть стосуватися як загальних проблем економічного, політичного, культурного характеру, так і досить вузьких конкретних зацікавлень незначної кількості осіб^[504]. Історично дефініція «асоціація» застосовувалася для позначення і як громадських об’єднань, спілок, так і для певних об’єднань, які реалізували економічні (господарські) інтереси. Основне, що уособлює це поняття - це добровільність об’єднання зусиль зі спільною (різноманітною для різних організацій) метою. Асоціація (англ. - association) є загальним поняттям, яким охоплюються будь-які об’єднання юридичних чи фізичних осіб^[505]. Тому цілком закономірно, що дефініція «асоціація» використовується у назві громадських об’єднань. Очевидною постає доцільність засто­совування назви «господарська асоціація» для запобігання незро- зумілостей ідентифікації різних за статусом та організаційно- правовою формою організацій у назві, а не тільки у статуті господарського об’єднання. Наприклад, повна назва - Господарська асоціація «Укрекопродукт».

У принципі саморегулівні організації можна створювати в усіх сферах господарської діяльності, за виключенням певних безпекових галузей тощо. Однак доцільність їх створення та інтенсивність діяльності буде залежати від таких моментів:

- обґрунтування ефективності регулювання («доброго врядування»);

- масштабу діяльності організації (кількості учасників, ступеня розвиненості галузі, територіального залучення учасників);

- ролі, функцій, які буде виконувати саморегулівна організація;

- засобів саморегулювання, які буде використовувати саморегулівна організація;

- ступеня взаємодії з органами державної влади, споживачами товарів та послуг, іншими юридичними особами;

- потреби врегулювання відносин між представниками певної галузі та запобігання конфліктів між ними;

- реальності та інтенсивності внутрішніх та зовнішніх загроз у галузі, де виникає саморегулівна організація та потреби їх вирішення.

Тому саморегулівні організації виникають у тих галузях, де активно діють та розвиваються кілька десятків суб’єктів господарювання, незалежно чи це малий, середній чи великий бізнес. Однак великий бізнес, маючи порівняно потужніший економічний, правовий та інший потенціал, може ефективніше та швидше досягати мети щодо створення та забезпечення діяльності саморегулівних організацій. У суб’єктів господарювання ще не сформувалося на належному рівні розуміння, що за допомогою саморегулювання та його інституалізації у формі саморегулівних організацій можливо запобігти або ж вирішити низку проблем, які виникають (наприклад, проблеми із фальсифікацією товару можливо вирішити за допомогою такого засобу, як само- сертифікація, «добра практика», запровадження «доброго знаку» тощо).

Аналізуючи погляди науковців та положення законодавства України щодо поняття та правової природи СРО, доходимо таких висновків.

1. СРО - це самоврядна організація, неприбуткове некомерційне об’єднання суб’єктів господарювання. СРО створюється без мети отримання прибутку. Незважаючи на те, що деякі СРО можуть мати делеговані повноваження органів державної влади, вони залишаються недержавними. В. М. Махінчук вказує: «...що делегування повноважень державою має бути виваженим і зі збалансованими публічними і приватними інтересами»^[506]. Виконуючи певні публічні функції, СРО не втрачають свого приватного статусу, і у їх інтересах превалює задоволення приватних потреб, а не публічних. Однак у завданнях СРО можуть бути визначені публічні повноваження з виконання публічно корисних дій. Це баланс публічних і приватних інтересів у діяльності СРО з приматом приватних. Адже у разі діяльності організацій у ситуації навпаки, складно говорити про представництво інтересів суб'єктів господарювання на певному ринку. О. М. Вінник зазначає, що: «Загальне (публічні інтереси) не існує саме по собі в «чистому» вигляді. Приватний інтерес (як інтерес окремої особи) віддзеркалює певною мірою «загальне» - інтереси соціальної спільноти, суспільства в цілому»^[507]. У зв'язку з цим, І. В. Венедіктова підсумовує: «Для попередження протиріч між публічним і приватним інтересом державі треба створити умови, коли додержання публічних інтересів було б вигідно всім носіям приватних інтересів, і додержання публічного інтересу реалізовувалося б у приватний. Таким чином створювався би універсальний інтерес - симбіоз публічного і приватного^[508]. СРО виступають тією ланкою, що поєднує вираження та дотримання, узгодження приватного інтересу з публічним. Адже боротьба за надання якісних послуг і, як наслідок, запровадження кращих практик є взаємовигідною як для держави, так і суб'єкта господарювання.

2. СРО - це юридична особа з особливим правовим статусом, який потребує офіційного визнання у спеціальному Реєстрі саморегулівних організацій. Водночас до неї застосовуються загальні вимоги як до юридичних осіб та спеціальні - як до некомерційних юридичних осіб. Водночас вважаємо, що СРО обов'язково має бути зареєстрована як юридична особа з огляду на особливу компетенцію як регулятора окремого ринку.

В. В. Кочин, порівнюючи правовий статус СРО з набуттям фізичною особою статусу неповнолітньої чи повнолітньої, що пов’язується зі здійсненням відповідних цивільних прав та обов’язків, зазначає, що: «Така сама ситуація присутня і у статусі юридичної особи, оскільки держава, передбачаючи статус СРО, визначає механізми існування ринкової системи, однак не регулює цивільну право- суб’єктність СРО як юридичної особи»^[509]. Продовжуючи ідею вказаного порівняння та екстраполюючи її до СРО, можна зазначити, що СРО - це фактично «повнолітня» непідприємницька юридична особа, яка за ознакою «вікового цензу» має певну більшу кількість законодавчо передбачених необхідних учасників порівняно з іншими об’єднаннями. Тобто СРО - це вища форма об’єднання учасників певного ринку з метою оперативного та якісного його управління.

Правове становище СРО на ринку відображено у компетенції. Для набуття статусу СРО потрібно відповідати низці критеріїв, які залежать від особливостей відповідного ринку. Тому можна виділити загальні та спеціальні критерії набуття статусу СРО. До загальних можна віднести: неприбутковість, наявність правил організації та механізму контролю за їх дотриманням, ведення реєстру членів СРО, відкритість та публічність інформації про діяльність СРО та її членів. До спеціальних критеріїв можна віднести: вимоги до суб’єктного складу, кількісні показники тощо.

3. Метою створення СРО є упорядкування діяльності на певному ринку, у певній сфері, галузі, виді економічної діяльності, представлення, охорона інтересів своїх членів та створення відповідних правил поведінки (кодексів), контроль за їх виконанням. Причому мета може бути пов’язана із виконанням певних публічних завдань.

4. СРО об’єднує учасників певної професійної спільноти та/або виду, галузі, ринку та сфери господарської діяльності. Створення СРО - презентація учасників певного ринку товарів, послуг, виробництва тощо. Основне - це відібрання єдиного критерію, навколо якого об’єднуються суб’єкти господарювання. При чому таким об’єднуючим «єдиним критерієм» може бути Класифікатор видів економічної діяльності^[510], ГК України, спеціальні закони, які регулюють господарську діяльність тощо. Законодавством не обмежується встановлення вичерпного переліку єдності критеріїв, навколо яких можуть створюватися СРО. У тому числі - це може бути критерій як поєднання різних галузей (міжгалузева, міжвидова) за певним загальним спорідненим для усіх суб'єктів господарювання напрямом (наприклад, дотримання правил корпоративної соціальної відповідальності, включаючи сталий розвиток), так і дрібнення у межах певної галузі, виду (наприклад, асоціація з виробництва органічних сирів тощо).

Саморегулювання розглядається не як інструмент із «стримування» держави, а як механізм досягнення найбільш ефективного регулювання галузі. У рамках цього підходу саморегулівні організації здійснюють агрегацію і артикуляцію інтересів галузевої бізнес-спільноти з питань регулювання галузі, виробляють стандарти і норми і здійснюють контроль за їх дотриманням^[511].

5. СРО створюється на основі членства, як правило, добровільного. Однак можливі ситуації примусового членства у СРО, що є більш виключенням ніж правилом. Ідеологія визначення примусового критерію членства тяжіє до поняття «професійності» діяльності учасників ринку, яке наразі є недостатньо розробленим в українській науці, тому видається досить сумнівним критерієм для визначення на законодавчому рівні як підстави для поділу СРО з реалізації ідеї добровільного та примусового членства. Це питання буде більш детально розглянуто у підрозділі присвяченому видам СРО.

Водночас практика зарубіжного унормування має різноманітні приклади. Зокрема, у Польщі існують професії суспільної довіри, до яких відносять такі, що пов'язані із медициною, фармацевтикою, архітектурою тощо. Це так звані соціальні, регульовані професії, які мають найбільший зв'язок із життям та здоров'ям, безпекою людини, тому і критерії допуску є підвищеними з обов'язковим членством у СРО.

6. Репрезентативність СРО. Для офіційних, зареєстрованих СРО законодавством України передбачено доволі високий кількісний ценз або відсотковий критерій учасників одного виду господарської, професійної діяльності. В іншому випадку, наприклад, це звичайне об’єднання професійних учасників фондового ринку без статусу СРО^[512].

Водночас деякими законопроектами пропонується мінімальний склад засновників СРО - це дві особи. На нашу думку, такі міркування є дещо спрощеними, адже критерій кількості членства є показником дієвості та ефективності СРО. Виникає запитання, навіщо двом суб’єктам господарювання створювати окрему юридичну особу у вигляді СРО. Такі дії відволікають значні фінансові та організаційні ресурси, адже обов’язково потрібно створити правила, відповідні органи СРО тощо. Звичайно, якщо це представники малого та середнього бізнесу, то така кількість учасників не є виправданою. Для великого бізнесу постає інша проблема - це перевірка на здійснення антиконкурентних дій.

З іншого боку: суб’єкти господарювання у кількості не менше двох осіб, навіть якщо це представники малих та середніх підприємств, гіпотетично можуть визначити для себе таку потребу у створенні СРО. Однак їх домовленість слідувати певним правилам може бути досягнута й у іншій формі, наприклад, шляхом підписання меморандуму про співпрацю або ж шляхом усної домовленості тощо. Тому створення окремої СРО не завжди буде ефективною інституціоналізацією для упорядкування діяльності на певному ринку.

Вважаємо, що указана кількість не відповідає вимозі репре­зентативності. Однак, як уже зазначалося, особливості створення СРО у різних галузях економічної діяльності можуть значно відріз­нятися, тому питання кількості учасників СРО залишається дискусійним.

У зв’язку з поняттям репрезентативності постають й інші проблеми, пов’язані із можливістю участі СРО відповідного рівня (національного, регіонального або ж місцевого) у міжнародних неурядових організаціях. На нашу думку, СРО регіонального та місцевого значення можуть об’єднуватися за потреби у СРО з національним статусом. Така СРО з національним статусом і може бути репрезентативною СРО на міжнародному рівні. Однак означене не позбавляє можливості СРО інших рівнів бути членами міжнародних організацій (це залежить від мети міжнародної неурядової організації).

7. Підвищені вимоги до СРО: розробка СРО власних саморегулівних норм; забезпечення прозорості та відкритості діяльності; наявність контролюючих функцій щодо учасників; можливість отримання делегованих повноважень; обов’язковість фінансової та нефінансової звітності тощо.

8. СРО - це особливі організації, об’єднання суб’єктів госпо­дарювання, за допомогою якого врегульовуються взаємовідносини між державою, суб’єктами господарювання та споживачами товарів та послуг. СРО - це платформа, яка сприяє створенню домовленостей між усіма зацікавленими особами та яка є взаємовигідною для усіх. З одного боку, органи державної влади мають можливість зекономити свої ресурси щодо управління галуззю, водночас вони мають бути впевнені у прозорості та ефективності діяльності СРО. Видається, що у певних випадках створення СРО є більш вигідним для держави, аніж для самих суб’єктів господарювання. Адже створення СРО, розробка правил гри на ринку самими учасниками - це складна справа, оскільки усі процедури мають відбуватися на основі рівності та домовленостей, що може проявлятися у затягуванні процесу формування організації. Досягнення домовленостей між множинними не підпорядкованими суб’єктами доволі невдячна справа. Тому і обговорюється питання не завжди добровільного порядку створення СРО.

Для суб’єктів господарювання - це залучення до процесу регулювання галузі; можливість бути суб’єктами, а не об’єктами регулювання; бути певними у важливості та економічній доцільності від конкретної діяльності.

Для споживачів - це можливість безпосереднього звернення та отримання більш якісних стандартизованих товарів та послуг, вчасного та швидкого реагування на скарги та відшкодування збитків, завданих учасником СРО. Причому у разі усіх позитивних особливостей діяльності СРО негативний вплив має бути визначений та прогнозований.

Саморегулівна організація - це інституційна (організаційна) форма саморегулювання суб’єктів господарювання, метою якої є альтернативне або додаткове до державного самостійне упорядкування господарської діяльності у певній сфері, галузі, виді (видів), ринку, які вони представляють.

Саморегулівна організація - самоврядна організація, неприбуткове некомерційне об’єднання суб’єктів господарювання для самостійного регулювання господарської діяльності.

Інституціоналізація системи саморегулювання в Україні є важливим кроком для розвитку альтернативних способів регулювання господарської діяльності. Розвиток СРО є показником активності суб'єктів господарювання та їх можливостей самостійного упорядкування певних ринків, сфер, галузей та видів економічної діяльності.

Враховуючи зазначене вище, пропонуємо внести зміни до ГК України, доповнивши ст. 24-2 такого змісту:

«1. Саморегулівні організації є самоврядними статутними організаціями, які створюються на основі принципів рівності, прозорості, відкритості, публічності, відповідальності.

2. Саморегулівні організації створюються на добровільних засадах, крім випадків, передбачених законом.

3. Держава сприяє розвитку саморегулівних організацій.

4. Обмеження саморегулівними організаціями економічної конкуренції заборонено.

5. Порядок утворення та діяльності саморегулівних організацій встановлюється законом».

3.1.2.