Саморегулювання та співрегулювання господарської діяльності

Поряд із саморегулюванням господарської діяльності розглядають важливий механізм співрегулювання, під яким розуміють участь у процесі регулювання окремих видів господарської діяльності одночасно як держави і споживачів певних товарів і послуг, так і суб’єктів господарювання та їх об’єднань (саморегулівних організацій).

У науці під співрегулюванням розуміють також «змішане регулювання» та «квазірегулювання». При виборі належного механізму регулювання окремих видів економічної діяльності, перш за все, потрібно виходити з принципу найбільшої ефективності такого регулювання, його економічної доцільності. Співрегулювання та саморегулювання не завжди є панацеєю для стабільного розвитку відповідної галузі. Для впровадження співрегулювання та саморегулювання ефективним буде створення відповідних критеріїв застосування, меж, в яких вони функціонуватимуть, системи засобів саме з боку держави. Співрегулювання та саморегулювання є водночас більш гнучкими видами регулювання господарської діяльності порівняно з прямим державним регулюванням, адже вони активізують та долучають до процесу безпосередньо самих учасників господарської діяльності та споживачів товарів та послуг.

Слід розуміти, що незалежно від того, що під саморегулюванням розуміється саме визначення певних правил для себе власне суб’єктами (на власний розсуд), створення та контроль за їх виконанням, саме за державою залишається функція встановлення меж для дій суб’єктів господарювання. Науковцями слушно зазначається: «Регуляторна політика не є лише обов’язком для державної влади, вона передбачає і базується на свідомій та активній участі громадян, суб’єктів господарювання та їх об’єднань.

Тому підтримуємо думку Л. С. Пономарьової: «Законодавче закріплення принципів державного регулювання, за яких прийнятий регуляторний акт максимально відповідатиме потребам суспільства та підтримуватиметься адекватними заходами державного забезпечення, унеможливить створення адміністративних, економічних та організаційних перешкод для провадження господарської діяльності»^[387]. Саме активна участь суб'єктів господарювання з приводу належного правового забезпечення господарської діяльності привела до появи механізмів співрегулювання та саморегулювання.

Деякі науковці зазначають, що саморегулювання з юридичної точки зору розглядається як приклад сучасного «корпоративізму», придбання влади групами, які не є підконтрольні політичному органу через звичайні конституційні канали^[388]. Е. Огус та Е. Карбонара говорять про «насильницьке саморегулювання», коли державне агентство веде переговори про впровадження окремих положень фірмами під загрозою запровадження менш пристосованих стандартів, якщо вони не співпрацюватимуть^[389]. У цьому прикладі йдеться про саморегулювання згори. Для органів державної влади перевагами є економія коштів, а для суб'єктів господарювання - розробка адаптованих, інноваційних правил, які є більш вдалими, ніж ті, що «нав'язані» ззовні.

Ефективне співрегулювання повинно бути корисним як для держави, яка представляє усіх громадян, так і для представників суб'єктів господарювання, тобто співрегулювання виступає гнучким способом для збалансування публічних та приватних інтересів.

Т. В. Яворська визначає: «Під співрегулюванням розуміють спільну участь у процесі регулювання держави та різних ринкових інституцій. Крім суб'єктів підприємництва, у процесі співрегулювання можуть брати участь й інші організації - споживчі об'єднання (Асоціація страховиків України), профспілки, організації (Асоціація професійних страхових посередників, страхові пули, об'єднання страхових компаній). Формуються елементи співрегулювання шляхом введення до структури управління органів державної влади, представників бізнесу та громадськості. Тому ті ж самі саморегулівні організації можуть бути учасниками співрегулювання»^[391]. У прагненні реалізувати багато переваг саморегулювання, деякі юрисдикції прийняли співрегулювання: це певний нагляд, який допускається урядом чи посадовими особами у суспільно важливих сферах ^[392].

На думку В. В. Добровольської: «Європейська Комісія визначає спільне регулювання таким чином: «представники бізнесу та споживачі узгоджують права споживачів та зобов'язання компаній при сприянні державних органів, що призводить до правових наслідків». Порівняймо це із саморегулюванням, яке згідно з визначенням Європейської Комісії складається з «добровільних зобов'язань компанії перед споживачами, прийнятих індивідуально або в рамках членства в торговій асоціації, організації, або навіть угоди з іншою компанією».

Зарубіжний досвід співрегулювання у межах держав ЄС та Австралії доволі багатий, та думки науковців зводяться до визначення їх переваг, недоліків, механізмів. Згадується про те, що це давня система регулювання відносин. Зокрема, Г. Клейнштебер стверджує, що якщо держава та приватні регулятори працюють спільно у інституціях, це називається «співрегулюванням»^[394]. В. Гофман-Ріем зазначає, якщо такий тип саморегулювання структурується державою, але держава не бере участі, відповідно застосовується термін «регульоване саморегулювання»^[395]. Цей тип регулювання вперше був розроблений в Австралії. М. Латцер вказує, що саморегулювання може відбутися там, де немає державного регулювання^[396]. Можна зазначити, що саморегулювання виглядає як давня традиція, історія особливо в умовах, коли державних повноважень не було. Само­регулювання було досить добре розвиненим на початку поширення торгівлі на великі відстані, наприклад в Середземноморському регіоні (Lex Mercatoria, XI ст.) або в Ганзейській Лізі, що охоплювала Північне та Балтійське море^[397]. Межі саморегуллювання та спів- регулювання лежать насамперед у тих умовах, в яких правила реалізуються, та санкціях, які може застосовуватися, якщо вони порушені^[398]. К. Марсден підсумовує: співрегулювання - це чітко збалансована концепція, середній шлях між державним регулюванням та «чистою» галузевою саморегуляцією^[399]. Спільне регулювання в європейському контексті має бути пропорційно цілям правового документа, а також відповідати конкурентному праву ЄС.

Також у ЄС відмічають недоліки саморегулювання та співрегулювання як способів врядування, особливо щодо відповідності законодавчим положенням. Зокрема, вказують на те, що проблеми можуть бути пов'язані з етикою, недискримінацією, свободою конкуренції або з економічною, соціальною чи екологічною сферами.

Ініціативи саморегулювання та співрегулювання будуть прогресувати дедалі більш плавно та продуктивно, коли кожен зможе отримати вигоду від своїх успіхів: державні органи внаслідок можливості

зосередитись на більш якісному законодавстві, забезпечуючи при цьому дієвий моніторинг, взаємодоповнення та регуляцію; бізнес та соціально-економічні групи, які отримають користь від більшої економічної свободи, поліпшення партнерства з громадськістю, владою та іншими учасниками громадянського суспільства, а також від правил, що регулюють їх діяльність, які більш точно відповідають їх потребам; споживачі, які користуються більш безпечним доступом до продукції і послуг завдяки більш простим і часто більш ефективним правилам, які контролюються асоціаціями, так і органами державної влади^[405].

Біла книга європейського урядування та доповідь Манделькерна описують умови впровадження співрегулювання: 1) сфера застосування. Співрегулювання не застосовується там, де реалізуються основні права або приймаються основні політичні рішення, або там, де безпека чи рівність громадян є визначальними. На думку Комісії, співрегулювання не може використовуватися для реалізації політики Спільноти у ситуаціях, де правила повинні застосовуватися однаково всіма членами. Його слід використовувати лише там, де воно чітко додає цінності та служить загальному інтересу. Співрегулювання поєднує обов’язкові законодавчі норми, регуляторні дії з діями, які

застосовують найбільш зацікавлені сторони, спираючись на їх практичну експертизу. Результатом є більш широке впровадження політики, про яку йдеться, залучаючи тих, хто безпосередньо реалізує та виконує. Відбувається краще дотримання політики у випадку необов’язковості детальних правил^[407]; 2) правова база.

Структура загальних цілей, основних прав, правозастосування, а також механізми та умови оскарження контролю за дотриманням повинні бути викладені в законодавстві. Манделькерн у доповіді зазначає, що співрегулювання не означає спільної відповідальності. Примат публічної влади залишається недоторканним^[408]; 3) органи співробітництва. Організації-учасниці мають бути представницькими, підзвітними, мати надійний та здатний до відкритих процедур механізм щодо застосування узгоджених правил^[409]; 4) контроль органів

публічної влади. Згідно з доповіддю Манделькерна співрегулювання не означає, що компетенція регулюючого чи законодавчого органу не стосується ефективного застосування правил^[410]. Та, навпаки, повинні бути створені наглядові механізми. Комісія пояснює, що там, де співрегулювання не дає бажаного результату, або коли певні приватні суб’єкти не дотримуються узгоджених правил, органи держави завжди зможуть втрутитися, встановлюючи необхідні правила^[411]; 5) закон про конкуренцію. Комісія також заявляє, що співробітництво у системі спільного регулювання повинно бути сумісним з правилами конкуренції^[412]; 6) прозорість. На думку Комісії, узгоджені правила повинні бути достатньо зрозумілими, люди повинні знати про правила, які застосовуються та про права, якими вони користуються ^[413].

У Плані дій щодо «Спрощення та вдосконалення регуляторного середовища» (далі - План) визначені конкретні заходи, що стосуються Комісії, Європейського Парламенту, Ради та держав-членів окремо або колективно. У Плані вказується, що саморегулювання стосується великої кількості практик, загальних правил, кодексів поведінки та добровільних угод, які економічні суб'єкти, соціальні гравці, громадські організації та організовані групи встановлюють на добровільних засадах з метою регулювання та організації своєї діяльності. Ці добровільні угоди є однією з форм саморегуляції, які також можуть бути укладені на основі законодавчого акта, тобто більш обов'язкового та формального способу в контексті співрегулювання, тим самим даючи змогу зацікавленим сторонам реалізувати конкретний закон^[414].

Відповідно до Міжвідомчої угоди 2003/C 321/01 Європейського парламенту, Ради ЄС про вдосконалення законотворчої діяльності 2003 року (статті 18-21) спільне регулювання означає механізм, за допомогою якого співтовариство відповідно до законодавства залучає до виконання певних повноважень сторін, які визначають галузь (наприклад, економічних операторів, соціальних партнерів, неурядових організацій або асоціацій) (переклад наш - О.М.). Цей механізм може бути використаний на основі критеріїв, визначених у законодавчому акті, з тим, щоб законодавство адаптувати до проблем відповідних секторів, щоб зменшити законодавчий тягар, концентруючи увагу на суттєвих аспектах і спираючись на досвід зацікавлених сторін. Законодавчий акт має бути складений на основі принципу пропорційності, визначеного в Договорі ЄС. Цим актом, який слугує в якості основи для механізму спільного регулювання, буде вказуватися можливий ступінь спільного регулювання у відповідній галузі^[415]. Компетентний законодавчий орган визначить в акті відповідні заходи, які необхідно вжити для його виконання, а також у разі його недотримання однією або кількома сторонами чи невиконання. Ці заходи можуть передбачати, наприклад, регулярне надання інформації Комісії законодавчого органу про виконання дій або пропозицій щодо перегляду відповідного пункту, згідно із чим Комісія буде звітувати в кінці певного періоду і, за потреби, пропонувати зміни до законодавства або будь-які інші відповідні законодавчі заходи Одними із заходів, які застосовуються при співрегулюванні, є добровільні угоди з метою визначення практичних заходів. Проект угод може бути переданий Комісії законодавчого органу. Відповідно до своїх обов’язків Комісія перевірить, чи відповідають ці проекти угод законодавству Співтовариства (і, зокрема, базовому законодавчому акту) (переклад наш - О.М. )^[416].

На основі викладеного слід зазначити, що вказана Міжвідомча угода 2003/C 321/01 заклала базові засади механізму реалізації співрегулювання у ЄС щодо законодавчого акту: 1) обов’язкове залучення до регулювання повноважних сторін (держава та недержавні учасники); 2) механізм співрегулювання застосовується на основі критеріїв, визначених у законодавчому акті; 3) обов’язкове визначення проблемних питань окремих сфер економічної діяльності; 4) залучення досвіду, практики зацікавлених сторін; 5) здійснення співрегулювання з метою зменшення законодавчого тягаря; 6) визначення ступеня спільного регулювання; 6) дотримання принципу пропорційності, визначеного в Договорі ЄС; 7) визначення заходів для виконання акта із співрегулювання (або його недотримання чи невиконання).

На ще одну важливу функцію співрегулювання як координатора взаємозв’язку та взаємодії між саморегулівними організаціями та державними органами звертається увага у Директиві 2010/13/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європи від 10 березня 2010 р. про узгодження певних положень, визначених законами, підзаконними актами та адміністративними положеннями у державах-членах стосовно надання аудіовізуальних медіа-послуг. Зокрема зазначається: «Співрегулювання забезпечує мінімальний юридичний зв’язок між саморегулюванням і національним законодавцем у межах правових традицій держав. Співрегулювання дає змогу державі втручатися у випадку, коли її цілей не досягнуто. Не зазіхаючи на офіційні зобов’язання держав-членів щодо транспозиції, ця Директива заохочує до застосування співрегулювання та саморегулювання»^[417].

У Директиві 2009/125/ЄС Європейського Парламенту і Ради від 21 жовтня 2009 року, яка встановлює основу для визначення вимог до екодизайну енергопов’язаних виробів з приводу співрегулювання, як і у низці інших директив, зазначається, що у процесі своєї діяльності Європейська комісія повинна забезпечити збалансовану участь в реалізації кожного заходу з виконання Директиви представників держав-членів ЄС і всіх зацікавлених сторін, причетних до цього виробу або групи виробів^[418]. Ці сторони повинні сприяти, зокрема, визначенню і розгляду заходів з виконання цієї Директиви, вивченню ефективності встановлених механізмів нагляду за ринком та оцінці добровільних угод та інших заходів саморегулювання. Вони (сторонни) мають зустрічатися на Консультативному форумі. Процесуальні правила Форуму повинні встановлюватися Європейською комісією^[419]. Як бачимо, в цій Директиві пропонується запровадження інструменту адвокатування співрегулювання та саморегулювання - консультативний форум, порядок діяльності якого визначається Європейською комісією. Цей момент є показовим, оскільки доводить важливість співрегулювання для ЄС. Таким чином, механізм співрегулювання забезпечує, на думку законодавців Європейського Союзу, збалансовану участь як державних органів, так і інших зацікавлених осіб при регулюванні конкретної сфери ринку. Водночас більша свобода саморегулювання та співрегулювання має бути пропорційною почуттю відповідальності, яку демонструють учасники.

К. Палцер зазначає: ««Співрегулювання», зазвичай, використовується як загальний термін для кооперативних форм регулювання, покликаних досягти цілей публічної влади. Він містить елементи саморегулювання, а також традиційного регулювання публічної влади. Модель співрегулювання базується на структурі саморегулювання (у найширшому розумінні), яка закріплена державою: орган державної влади встановлює правову основу для саморегулювання, щоб воно могло почати функціонувати або інтегрувати існуючу систему саморегулювання в рамках публічної влади. Це широке визначення охоплює багато різних видів співрегулювання, залежно від поєднання елементів публічної влади та приватного сектора. Елементи, обрані як підґрунтя для рамок співрегулювання, зокрема, залежать від завдання, яке потрібно виконати»^[420].

Цікавими є положення щодо базових аспектів реалізації співре­гулювання у Плані. Так, зазначається, що механізм співрегулю- вання, в рамках законодавчого акта, має відповідати інтересам громадськості: «Використання цього механізму може бути доцільним у випадках, коли необхідні гнучкі та/або невідкладні заходи, за умови, що вони не потребують рівномірного застосування у Співтоваристві та не впливають на умови конкуренції. У рамках цієї регуляторної бази законодавець встановлює основні аспекти законодавства: цілі, які слід досягти; терміни та механізми, пов'язані з його виконанням; методи контролю за виконанням законодавства та будь-які санкції, необхідні для гарантування правової визначеності законодавства. Законодавець визначає, якою мірою визначення та реалізацію заходів можна залишити зацікавленим сторонам через досвід, який вони визнають набутим у цій галузі. Ці положення, такі як галузеві угоди, мають бути сумісні з європейським законодавством про конкуренцію. У випадках, коли використання механізму співрегу- лювання не дало очікуваних результатів, Комісія залишає за собою право внести традиційну законодавчу пропозицію до законодавця. Принцип прозорості законодавства застосовується до механізму співрегулювання. Представники громадськості повинні мати доступ до акта та до імплементаційних положень. Галузеві угоди та порядок виконання мають бути оприлюднені відповідно до домовленостей»^[421].

Можна навести наступний приклад запровадження співрегулювання у конкретній галузі економічної діяльності у державі Європейського Союзу. У 2008 році уряд Ірландії та алкогольна і рекламна промисловість прийняли Кодекс практики з маркетингу, комунікації та спонсорів алкогольних напоїв. Ці кореґуальні кодекси, які базуються на Кодексах розподілу (розміщення) (узгоджених у 2004 році), охоплюють розміщення реклами на телебаченні, радіо, кіно. Вони також стосуються регулювання спонсорства подій алкогольними компаніями. Дотримання кодексів контролюються органом з моніторингу маркетингових зв'язків щодо алкоголю, який є незалежним органом та членами якого є представники Департаменту охорони здоров'я, Комісії з питань мовлення Ірландії, рекламної індустрії та напоїв. Ця галузь також розробила комплексну програму тренінгів для всіх суб'єктів, які діють в алкогольній промисловості в Ірландії^[422]. Отже, як видно з цього прикладу, контроль за дотриманням кодексів здійснюється спільно як державними органами, так і представниками відповідної галузі.

Правове забезпечення співрегулювання на рівні ЄС відбувається у нормативних актах, які стосуються як загальних питань регулювання, так і окремих сфер, галузей, видів економічної діяльності. Питання співрегулювання в окремих галузях: цілі, засоби, форми, відповідальність, нагляд та контроль детально визначаються на рівні Директив, на відміну від українського законодавства, у якому це питання не визначено. Важливими акцентами для впровадження співрегулювання у певній галузі економічної діяльності ЄС, виходячи з наведеного вище, є: 1) ефективність співрегулювання, яка враховує додаткові інструменти; 2) збалансована участь органів державної влади та усіх зацікавлених сторін; 3) відчуття підвищеної відповідальності суб'єктів господарювання; 4) наявність інструментів адвокатування співрегулювання (форуми, зустрічі тощо); 5) форми співрегулювання виявляються у добровільних та галузевих угодах, кодексах поведінки тощо, що затверджуються органами державної влади; 6) спільне впровадження та подальше вивчення механізмів нагляду та контролю, оцінки добровільних та галузевих угод; 7) запровадження механізмів спільного обов'язкового вивчення питання впливу на конкуренцію (сумісності із законодавством); 8) спільне визначення порядку дій у разі запровадження механізмів співрегулювання та санкцій з метою гарантування правової визначеності; 9) прозорість положень щодо системи співрегулювання; 10) визначаються сфери, межі співрегулювання.

Приклади правового забезпечення співрегулювання господарської діяльності можна віднайти у законодавстві України, зокрема щодо спільного інвестування, цінних паперів та фондового ринку, оціночної діяльності, провадження аудиторської діяльності тощо.

Відповідно до ч. 7 ст. 116 «Телекомунікаційні послуги» Угоди про асоціацію: «сторони забезпечують, щоб у випадках, коли регуляторні органи планують вжити заходів, пов’язаних з будь- якими положеннями цього Підрозділу, та якщо ці заходи матимуть значний вплив на відповідний ринок, вони надаватимуть заінтересованим сторонам можливість висловити свої зауваження щодо проекту відповідного заходу протягом обґрунтованого строку. Регулятори зобов’язані оприлюднювати відповідні процедури проведення кон­сультацій. Результати здійснення процедури консультацій повинні бути загальнодоступними, за винятком випадків конфіденційної інформації»^[423]. Отже, обов’язковість інструментів співрегулювання щодо телекомунікаційних послуг передбачено і на рівні міжна­родного договору. Однак відповідні зміни не були внесені до Закону України «Про телекомунікації» від 18.11.2003 року № 1280-IV.

Тому, враховуючи зазначене, слід доповнити ст. 11 вказаного Закону «Взаємодія операторів телекомунікацій з органами державної влади, органами місцевого самоврядування та іншими особами» ч. 3 такого змісту щодо забезпечення співрегулювання у сфері телекомуні­каційних послуг: «Громадяни, суб’єкти господарювання, їх об’єднання мають право подавати до регуляторних органів пропозиції про необхідність підготовки проектів регуляторних актів, а також про необхідність їх перегляду; у випадках, передбачених законодавством, брати участь у розробці проектів регуляторних актів та ін. Центральний орган виконавчої влади в галузі зв’язку зобов’язаний оприлюднювати відповідні процедури проведення консультацій. Результати здійснення процедури консультацій мають бути загальнодоступними, за винятком випадків конфіденційної інформації».

Відповідно до ст. 78 Закону України «Про інститути спільного інвестування» від 05.07.2012 року № 5080-VI регулювання діяльності із спільного інвестування здійснюють держава та саморегулівна організація професійних учасників фондового ринку - об’єднання учасників фондового ринку, що провадять професійну діяльність на фондовому ринку з управління активами інституційних інвесторів^[424].

Також відповідно до ст. 47 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23.02.2006 року № 3480-IV регулювання фондового ринку здійснює держава та саморегулівні організації^[425].

Закріплені положення у ст. 6 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11.09.2003 року № 1160-IV свідчать про прагнення законодавця надати можливість для спільного регулювання усіх галузей господарської діяльності. Зокрема, цією статтею Закону встановлюється: «Громадяни, суб’єкти господарювання, їх об’єднання та наукові установи, а також консультативно-дорадчі органи, що створені при органах державної влади та органах місцевого самоврядування і представляють інтереси громадян та суб’єктів господарювання, мають право: подавати до регуляторних органів пропозиції про необхідність підготовки проектів регуляторних актів, а також про необхідність їх перегляду; у випадках, передбачених законодавством, брати участь у розробці проектів регуляторних актів та ін.^[426].

Найбільш яскраво співрегулювання постає у сфері оціночної діяльності: у відповідному Законі можна знайти низку статей, присвячену співрегулюванню (ст. ст. 9, 14, 15, 16, 19, 20). Наприклад, відповідно до ст. 9 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12.07.2001 року № 2658-III до розроблення нормативно-правових актів з оцінки майна Фонд державного майна України залучає інші органи державної влади, саморегулівні організації оцінювачів, найбільш авторитетних оцінювачів, наукові та інші установи^[427].

Згідно із Законом України «Про депозитарну систему України» від 06.07.2012 року № 5178-VI на засідання наглядової ради та загальних зборів Центрального депозитарію з правом дорадчого голосу можуть запрошуватися представники саморегулівних організацій професійних учасників фондового ринку, представники Розрахункового центру, клірингових установ та фондових бірж^[428].

Також саморегулювання на ринку фінансових послуг повинне застосовуватися спільно з державним регулюванням з боку регуляторів і в основному на добровільній основі. Проте щодо окремих видів діяльності, особливо тих, які пов'язані зі здійсненням публічно - правових або соціально значущих функцій, що зазвичай характерно для інфраструктурних організацій (наприклад, реєстратори або спеціалізовані депозитарії, що обслуговують пенсійну систему), застосування механізмів саморегулювання (членство в СРО) повинне стати однією з основних умов для входу на ринок^[429].

Проведений аналіз змісту нормативно-правових актів щодо співрегулювання господарської діяльності вказує на фрагментарність забезпечення участі СРО у регулюванні галузі та у більшості випадків така участь стосується лише розробки проектів регуляторних актів. Виключенням є регулювання аудиторської діяльності, щодо якої перед­бачено створення Органу суспільного нагляду за аудиторською діяльністю, який є відповідальним за здійснення суспільного нагляду за аудиторською діяльністю та розглядає справи про адміністративні правопорушення^[430] та, відповідно, являється органом співрегулювання у цій діяльності.

Питанням співрегулювання недостатньо приділено уваги на законодавчому рівні, хоча відповідно до Угоди про асоціацію Україна визнає напрям на «добре врядування», як було зазначено, а співре­гулювання є одним із таких способів забезпечення. Тому відповідні положення доцільно внести до ГК України поряд із питаннями саморегулювання та доповнити Главою 2-1: ««Основні засади само­регулювання та співрегулювання у сфері господарювання. Саморе- гулівні організації». Статтю 24-1 «Саморегулювання та співрегулю­вання у сфері господарювання» слід викласти таким чином:

«1. Саморегулювання - це самостійне упорядкування суб’єктами господарювання (їх організаційними об’єднаннями) за допомогою розроблених та встановлених правил господарської діяльності.

2. Співрегулювання - це альтернативне або додаткове (субсидіарне) до державного регулювання визначення спільних та взаємоприйнятих правил та засобів органами державної влади, суб’єктами господарювання та споживачами товарів та послуг з метою упорядкування та зменшення законодавчого тягаря у певній сфери, галузі, виді господарської діяльності.

3. Співрегулювання забезпечує мінімальний юридичний зв’язок між саморегулюванням і державою в особі уповноважених органів.

4. Співрегулювання може виражатися у формі спільного контролю галузі, ринку; розробки та прийняття кодексів (стандартів) поведінки; технічних стандартів; етичних кодексів, доброї практики; добровільних угод тощо. Встановлений перелік не є вичерпний.

5. Саморегулівні організації є представниками відповідної сфери, галузі, виду господарської діяльності. У разі визнання регу­ляторними органами неефективності співрегулювання, співрегулювання може бути замінено на державне регулювання.

6. Законом визначаються основні засади співрегулювання сфери, галузі, виду господарської діяльності: мета та цілі, які слід досягти; строки впровадження; порядок встановлення та засоби виконання; порядок проведення нагляду та контролю за співрегулю- ванням; порядок оцінки ефективності співрегулювання; санкції за недотримання визначених правил суб’єктами їх виконання».

Спільними характеристиками досліджуваних механізмів є подібність змішаного саморегулювання та співрегулювання, адже в обох процесах обов’язкову участь бере держава, яка визначає межі втручання у процес регулювання. Відмінними ж ознаками є ті, що при саморегулюванні суб’єкти господарювання добровільно визначають певні обов’язки для себе перед споживачами, а при співрегулюванні обов’язкову участь та координацію у зазначених діях бере ще й держава. При саморегулюванні основна ініціатива та розробка правил поведінки, координація, контроль покладається на представників суб’єктів господарювання, а при співрегулюванні - навпаки, саме органи держави залучають суб’єктів саморегулювання для упорядкування функціонування певної галузі господарської діяльності.

Співвідношення механізмів державного регулювання, співрегулю- вання та саморегулювання можна схематично показати так (Таблиця 1).

Таблиця 1

Видається, що іманентним механізмом регулювання для більшості галузей господарської діяльності в Україні буде саме співрегулювання. На відміну від держав, де практика саморегулювання впроваджується порівняно давно, Україна як пострадянська держава впроваджує механізм саморегулювання зверху вниз, тому застосування спочатку співрегулювання як перехідної ланки до саморегулювання є більш вдалим. Водночас ефективне співрегулювання не можливе без розвиненої системи інституційного саморегулювання.