Теоретичні підходи дослідження саморегулювання господарської діяльності

Саморегулювання господарської діяльності є складною категорією, яка потребує усебічного вивчення для з'ясування глибинного змісту цього явища.

Дослідження саморегулювання господарської діяльності можливе з погляду онтології, тобто дослідження сутності явища виходячи з основи, першоджерел, фундаментальних, найважливіших проблем розвитку поняття, його істотних (якісних) властивостей; гносеології (теорії пізнання), яка визначає способи, підстави, принципи, форми і типи розгляду об'єкта в усіх його проявах; семантики, яка надає можливість можливість зрозуміти значення об'єкта через логічні символи.

Вказані підходи дослідження саморегулювання господарської діяльності виявлятимуться на усіх його етапах. Спочатку важливо визначити сутність досліджуваного явища виходячи із загальних та спеціальних його ознак, уточнити місце серед інших елементів, які входять до системи правового регулювання господарської діяльності. Без уяснення категоріального апарату, місця та ролі неможливе подальше з'ясування практичного значення явища саморегулювання господарської діяльності для суспільного життя. У науці загалом стверджується: «Інших шляхів розвитку наукового знання - крім запозичень та інтерпретацій - немає. Тому ці процеси варто розуміти як необхідний етап подальшого розвитку науки»^[45].

Розв'язання поставлених наукових завдань потребує застосування системи методів пізнання, зокрема загального (діалектичний), надає змогу розкрити сутність саморегулювання господарської діяльності і низки загальнонаукових методів (дедукція, аналіз, синтез) та окремо наукових (порівняльного правознавства тощо). Корисність використання цих методів виявляється у тому, що саморегулювання господарської діяльності досліджується у діалектичному взаємозв'язку з іншими елементами господарського права, визначення його особливостей буде проходити шляхом сходження від загального через особливе до конкретного.

Великий тлумачний словник сучасної української мови надає таке визначення саморегулювання: «1. Регулювання, що здійснюється в організмі внутрішніми силами, без стороннього втручання, впливу. 2. Автоматичне регулювання режиму роботи якої-небудь машини, агрегату, пристрою»^[46]. З позиції психології саморегуляція у вузькому розумінні трактується як самопрограмування, самоконтроль, самокорекція поведінки особистості на основі зворотного зв’язку й спрямована на врегулювання психічних явищ до певних норм і правил^[47].

Отже, саморегулювання - це, перш за все, специфічні самостійні активні дії суб’єкта для реалізації його внутрішніх потенцій специфічними, притаманними тільки цьому суб’єкту, засобами.

З терміном «саморегулювання» тісно пов’язані поняття «саморегуляція», під яким розуміють те ж саме, що і саморегулювання^[48], а також поняття самоорганізація, тобто самостійна організація своєї роботи, поведінки^[49].

С. М. Попов зазначає: «Самоорганізація - це цілеспрямований (свідомий, передбачений, продуманий) вплив соціального суб’єкта на власне суспільну, колективну і групову життєдіяльність, яка здійснюється як безпосередньо (у формі самоуправління), так і через спеціально створені інститути (державу, партії, суспільні об’єднання, кооперативи, союзи)»^[50].

Самоорганізація економічної системи - цілеспрямований рух економічної системи у результаті розвитку внутрішніх суперечностей, взаємодії з навколишнім середовищем через перебудову зв'язків, які існують між підсистемами, їх елементами й компонентами і формування нових та виникнення на цій основі досконалої економічної структури^[51].

На думку авторів монографії «Саморегуляція соціального організму країни», якщо самоорганізацію можна визначити як здатність системи, її характеристику, то саморегуляція є функцією системи, що забезпечує самоорганізацію останньої. Тобто саморегуляція є функцією, що допомагає системі реагувати на зміни в ній з метою забезпечення нормального функціонування або розвитку^[52].

Як слушно зазначає І. С. Кривцова: «Проникнення ідей синергетики у правову сферу оформилося у складний процес - процес «синергетизації» пізнання правових явищ, що має на увазі їх пізнання скрізь призму синергетичного бачення світу (виявлення синергетичних характеристик правової реальності) і крізь «методологічну сітку» синергетики (виявлення синергетико-методологічних засад дослідження правової реальності)»^[53]. Розуміння синергетики оформилося у середині 70-х років XX ст. та досліджується як теорія складних самоорганізованих систем. Про спонтанність самоорганізації та виникнення порядку писав С. Кауффман у своїй книзі «Вдома у Всесвіті: пошук законів самоорганізації та складності»^[54]. Поняття синергетики, самоорганізації, саморегулювання складних соціальних систем досліджувалося і в українській науці. Особливо слід відзначити доробок В. І. Вернадського, який присвятив свої праці вивченню ноосфери ^[55].

Як бачимо, саморегулювання є полісемічним та морфологічно складним поняттям. Відповідно досліджуване нами поняття «саморегулювання» складається із «само-» та «регулювати», тобто упорядковувати, робити щось самому, самому підкорятися певним правилам або їх собі встановлювати.

У науці слушно зазначається: «У процесі аналізу категорії регулювання виникає питання щодо її співвідношення з такою категорією, як саморегулювання (саморегуляція) систем, об'єктів, що підпадають під нормативний вплив»^[56].

Водночас і термін «регулювання» є полісемічним, що надає можливість застосовувати його відповідно до різних контекстів (з різним забарвленням, пристосовуючи до певних потреб у розкритті змістових властивостей того чи іншого явища), у тому числі у правовій науці, і водночас до створення нових семантичних конструкцій як от «саморегулювання», з відповідно доданим до основних визначень смислових якостей.

В. М. Махінчук, вказуючи на загальне поняття саморегуляції, зазначає: «Якщо екстраполювати це явище на суспільні процеси, то результатом буде властивість певної організації без впливу зовні функціонувати та забезпечувати себе відповідними змінами на виклики, що виникають в організації або ззовні»^[57].

Саморегулювання є вужчим поняттям від самоорганізації, яке означає, що певна система може самоорганізовуватися відповідно до правил, визначених нею самою і для себе. Процес самоорганізації відбувається шляхом перебудови та утворення нових зв'язків (взаємодій) між елементами системи. Тому певні властивості процесу самоорганізації притаманні і саморегулюванню: можливості упорядкування відносин за відсутності впливу ззовні; можливості автономно реагувати при зміні зовнішніх і внутрішніх умов; можливості перебудови та утворення нових зв'язків (взаємодій) між елементами системи; можливості самостійного удосконалення системи.

Саморегулювання, саморегулювання господарської діяльності зокрема можна розглянути через призму філософської науки. Так, до атрибутивних характеристик складних соціальних систем відносять:

1) цілісність; 2) структурність; 3) взаємодію системи і середовища; 4) автономність; 5) адаптивність; 6) унікальність систем; 7) множинність описів^[58].

Враховуючи атрибутивні характеристики соціальних систем, слід зазначити, що саморегулюванню господарської діяльності притаманні вказані вище ознаки. Саморегулювання господарської діяльності як окрема цілісна система правил взаємодіє з іншими системами. У межах господарського права саморегулювання відображається у договірному праві, враховуючи особливості господарського договору як засобу саморегулювання.

Адаптивність саморегулювання господарської діяльності підкрес­люється можливістю удосконалення правового регулювання окремих її елементів та в цілому системи відповідно до потреб розбудови сучасної української держави. Затребуваність у ефективному само­регулюванні господарської діяльності на основі євроінтеграційних чинників спонукає до наукових розробок механізму забезпечення саморегулювання господарської діяльності (проекти законів щодо саморегулівних організацій), до внесення змін у чинне законо­давство та реалізації положень саморегулювання на практиці.

Унікальність системи саморегулювання господарської діяльності полягає в тому, що самі суб'єкти обирають для себе правила поведінки без втручання ззовні і на основі задіяння власних ресурсів виконують, дотримуються останніх, покладаючись на добросовісність учасників, ділову репутацію^[59]. Так, сторони при врегулюванні спору можуть обрати для себе різні методи, у тому чисті й альтернативні. Зокрема, медіацію, яка: «у практичному сенсі...- це примирення і знаходження конструктивного підходу до врегулювання суперечки, який дозволяє виявити важливі для обох сторін питання; під різним кутом розглядає предмет спору; дозволяє використати конфлікт як «інструмент навчання» та основу для покращання відносин між сторонами»^[60]. Тому функціональне призначення саморегулювання при медіації як можливості врегулювати спір між господарюючими суб’єктами є обрання та взаємна згода саме на вирішення конфлікту цим методом та у подальшому при позитивному результаті процесу: закріплення та виконання спільноприйнятого та узгодженого рішення.

Саморегулювання вивчається економічною наукою. Є. А. Поліщук, В. П. Левченко зазначають: «У закордонній економічній літературі під терміном «саморегулювання» (self-regulation) стали розуміти накладення господарюючим суб’єктом на себе певних обмежень без якого-небудь зовнішнього примусу до цього. Саморегулювання розуміється як регулювання визначених ринків і сфер бізнесу самими економічними агентами, без втручання держави. Тому в західній економічній літературі саморегулювання часто називають незалежною адміністративною владою»^[61].

С. В. Мочерний, Я. С. Ларіна, О. А. Устенко вказують: «Само­регулювання ринкове - наявність у ринковому механізмі компонентів, елементів їхніх властивостей, завдяки яким він здатний без активної регульованої ролі держави або через незначне опосередковане її втручання забезпечити взаємодію суб’єктів капіталістичної власності та суб’єктів господарювання, а також узгоджувати їхні інтереси з метою привласнення максимальних прибутків. Вперше теоретично обґрунтував саморегулювання ринку А. Сміт, запровадивши у науковий обіг термін «невидима рука»»^[62]. М. М. Коваленко зазначає: «Саморегулювання можна розуміти як регулювання певних ринків і сфер бізнесу самими економічними агентами, без втручання держави»^[63].

Одностайної думки з позиції економічної науки на явище саморегулювання не сформовано. Сфера саморегулювання досліджується через поняття економічної системи, ринкового саморегулювання, його механізму, а також вивчаються функціональні економічні системи як мережа механізмів саморегулювання.

Зокрема:

1) саморегулювання розглядається як властивість, ознака економічної системи, що діє, підтримується та функціонує автоматично. Водночас руйнівний вплив саморегулювання має стримуватися втручанням держави;

2) саморегулювання бачиться як державний підхід до регулювання конкретного сектору економіки, при якому державою визначаються лише загальні цілі, які конкретизуються і втілюються визначеними суб’єктами, що діють у відповідній галузі;

3) під саморегулюванням ринкової економіки розуміють збалансо­ваність таких інструментів: ціни, попиту і пропозиції, конкуренції;

4) саморегулювання - це взаємодія та узгодження інтересів суб’єктів господарювання без активного впливу держави на ці взаємовідносини;

5) ринковий механізм саморегулювання розглядається як об’єднання виробників і споживачів з метою задоволення суспільних потреб;

6) саморегулювання розглядається з позиції функціональної економічної системи, під якою розуміють як самоврядні інституції (асоціації), так і наявність в її структурі органів державної влади тощо.

Економічна наука досліджує феномен саморегулювання із різних ракурсів, що вказує на інтерес науковців до саморегулювання та на їх зацікавленість у подальшому пошуку ефективної моделі розвитку ринкової економіки та ринкового саморегулювання.

Вивченню питань саморегулювання присвячена низка дисертацій на здобуття відповідного наукового ступеня з економічних наук. Зокрема, дефініція «саморегулювання» вживається під час дослідження питань удосконалення державного фінансового контролю за сплатою податку на прибуток підприємств в Україні шляхом, крім іншого, впровадження механізмів саморегулювання та розвитку^[64]. Вивчаючи питання організаційно-економічного механізму управління фінансовими ресурсами підприємств в частині формування та регулювання ринку корпоративних облігацій, який надає модливість здійснювати моніторинг його розвитку, науковці визначають перспективи на основі модифікації регулятивного впливу держави і саморегулівних організацій^[65], визнаючи недостатню дієвість державного регулювання та саморегулювання^[66].

Визначаючи слабкі риси державного регулювання малого і середнього бізнесу, представники економічної науки вказують, що альтернативним виходом з даної ситуації є доповнення державного регулювання механізмом саморегулювання бізнесу, який поки що не знайшов широкого застосування в Україні. В українській науковій літературі проблема саморегулювання малого і середнього бізнесу є маловивченою. Можна відмітити внесок З. С. Варналія, який досліджував питання щодо децентралізації державного управління, самоорганізації малого і середнього бізнесу^[67]. М. О. Беззубова підсумовує: «Само­регулювання бізнесу повинне розглядатися як важлива складова інституційного механізму суспільства, використання якої дозволить удосконалити регуляторний механізм розвитку малого і середнього бізнесу»^[68]. Самоорганізація суб'єктів малого підприємництва може значно покращити підприємницький клімат в Україні шляхом зосередження зусиль на створенні оптимальної законодавчої бази та розвинутої інфраструктури суб'єктів підприємницької діяльності^[69].

Певним аспектам діяльності саморегулівних організацій у сфері будівництва присвячена дисертація А. В. Сердюка^[70]. Так, науковець зазначає, підвищенню доступності житла могла б сприяти заміна ліцензії свідоцтвом асоціації будівельних саморегулюючих організацій, яке не має обмеженого терміну дії. Ідея впровадження саморегулюючого механізму на ринку житла не є чимость новим - вона знайшла широке впровадження в світі^[71].

Аналізуючи проблеми механізму регулювання ринку фінансових послуг, Є. П. Бондаренко до останнього відносить узгоджену на основі диференційованого підходу сукупність механізмів (система взаємопов’язаних методів, форм і інструментів, а також ланцюгів та елементів) державного регулювання та саморегулювання, здатну забезпечити збалансоване, стійке, ефективне функціонування ринку та захист прав та інтересів його суб’єктів (постачальників і споживачів фінансових послуг)^[72]. Як бачимо, науковець включає до механізму регулювання дві складові: державне регулювання та саморегулювання, при цьому відмічає необхідні якості сполучення цих складових: збалансоване, стійке, ефективне функціонування ринку. Підтримуємо такий підхід до механізму регулювання ринку фінансових послуг, оскільки він відповідає позиції європейської спільноти. Тільки гармонійне поєднання державного регулювання та саморегулювання сприятиме ефективній дії механізму регулювання у певній сфері господарської діяльності. Співрегулювання є сучасною моделлю ефективного регулювання.

У науці державного управління також широко застосовується дефініція «саморегулювання». Так, А. С. Довгань доводить: «проведені дослідження нормативно-правової бази функціонування сфери алкогольно-тютюнової продукції показали, що сформований механізм державного управління алкогольно-тютюновим сектором на основі саморегулювання ринку алкоголю та тютюну є неефективним і працює у хибному напрямку, а отже, чинне законодавство не є досконалим»^[73]. Крім того науковець зазначає, що недостатній контроль алкогольно-тютюнового сектору економіки державою в умовах ринкового саморегулювання призводить до його неконтрольованого розвитку, що одразу позначається на населенні, а отже, на всій економіці в цілому^[74]. О. В. Медведчук вивчала питання типологізації саморегулювання та його особливостей в архітектурній діяльності^[75].

Н. П. Докторова, досліджуючи особливості саморегулювання страхового ринку, зазначає: «Незважаючи на постійне та стрімке зростання страхового сектору економіки України, постає потреба в дієвих механізмах функціонування страхової діяльності в Україні і, відповідно, застосування визначених принципів і підходів, поширених у країнах із розвинутою економікою, зокрема, поєднання державного регулювання із саморегулюванням страхового ринку, трансформація системи регулювання для гармонізації страхової діяльності»^[76].

В українській науці теорії права недостатньо розроблено проблематику саморегулювання як теоретичної правової конструкції, механізму саморегулювання, його засобів, однак акцентовано увагу на окремих засобах саморегулювання^[77], особливостях функціонування правової системи в синергетичному аспекті^[78] тощо. Зазначається, що саморегулювання є складовою частиною правового регулювання, водночас виступає як функція, притаманна усій правовій системі. Тому потрібно розрізняти саморегулювання як якісну властивість певного правового явища (функцію) та як різновид правового регулювання, які мають певні закономірності побудови та власне функціональне призначення.

Аналізуючи бачення учених-правознавців щодо проблеми правого регулювання, можна дійти висновку, що більшість науковців радянського періоду вважала під правовим регулюванням саме діяльність держави, тобто виходила з позиції позитивізму.

З набуттям незалежності Україною і з переходом до ринкової економіки відбувається відхід в юридичній науці від позицій монополії правового регулювання лише державою^[79]. Однак це питання є досить дискусійним у науці. Зокрема, деякі автори стверджують: правове регулювання як юридичне явище (нормативно-юридичне регулювання) - це система дій та операцій, які здійснюються органами державної влади у встановлених процесуальних формах за допомогою певних методів та з використанням при цьому юридичних засобів, спрямованих на встановлення і реалізацію певних моделей суспільного розвитку^[80]. Автор у даному прикладі надає визначення суто державному (зовнішньому) правовому регулюванню.

Представники іншого напряму вважають, що правове регулювання - це здійснюване громадянським суспільством або державою за допомогою правових засобів упорядкування, охорона та розвиток суспільних відносин^[81]. Як бачимо науковці зазначають, що суб’єктами правового регулювання є держава і громадянське суспільство, однак саморегулювання за суб’єктним складом також здійснюють фізичні особи. Саморегулювання характеризується особливим правовим режимом, тобто певним порядком правового регулювання, який забезпечується через особливе поєднання залучення способів, методів та типів правового регулювання^[82]. Під час саморегулювання суб’єкт на власний розсуд визначає (координує) власну поведінку, обирає ту «модель», яка є для нього найбільш сприятливою.

Отже, у правовій науці поняття «саморегулювання» може набувати різних змістових навантажень: 1) вид правового регулювання; 2) функція правової системи тощо. Часом трапляється дефініція «інститут саморегулювання»^[83]. Так, А. В. Науменко зазначає: «Інститут само­регулювання господарської діяльності є притаманним ринковим відносинам, тобто виникає серед таких суспільних відносин, в яких суб’єкти господарювання, реалізуючи принцип свободи підприємництва, об’єднуються в професійні спільноти для вирішення задач консолідації професійних інтересів та забезпечення добросовісної конкурентної політики^[84].

Саморегулювання як різновид правового регулювання має певні ознаки, властиві правовому регулюванню, та особливі ознаки (власні риси): 1) як різновид правового регулювання та соціального регулювання є вольовими відносинами; 2) здійснюється та застосовується самими суб’єктами створення правил поведінки; 3) є системним утворенням, здійснюється за допомогою комплексу особливих правових засобів з упорядкування, охорони та розвитку суспільних відносин (договорів, корпоративних актів, звичаїв ділового обороту, саморегулівних організацій); 4) упорядковує конкретно значущі для конкретних суб'єктів сфери суспільних відносин та реалізується цими ж суб'єктами і є обов'язковим тільки для них; 5) є додатковими, а в деяких питаннях автономним до державного регулювання способом реалізації прав суб'єктів; 6) має свою історичну ґенезу та визначальні, ментальні прояви у певний період та на певній території; 7) має певну мету - упорядкування суспільних відносин (самостійне упорядкування) конкретних суб'єктів за допомогою додаткового (субсидіарного) або ж альтернативного встановлення правил поведінки, не визначених або не достатньо визначених державним регулюванням, або вибору альтернативних правил поведінки, не заборонених нормами права, визначених державою; захист прав суб'єктів відмінним від державного способом за допомогою створення певних інституцій (саморегулівних організацій, торгово-промислових палат тощо); 8) може набувати формалізованої форми ( комерційний договір, кодифіковані звичаї міжнародної торгівлі); 9) має особливі процесуальні форми виникнення та реалізації (стадії) (наприклад, домовленість про певні правила поведінки і закріплення їх у комерційному договорі, виконання умов договору, у разі не виконання умов застосування способів захисту порушених прав (як юрисдикційних, так позаюрисдикційних)); 10) спрямованість на результат - дотримання конкретизованих прав та виконання обов'язків суб'єктів специфічними засобами (як за допомогою державних органів, так і поза ними (третейський розгляд тощо)).

Отже, саморегулювання як різновид правового регулювання - система особливих правових засобів і форм з упорядкування, охорони та розвитку суспільних відносин, яка встановлюється (долучається, праводоповнюється) та застосовується самими суб'єктами створення правил поведінки.

Потребу у саморегулюванні господарської діяльності, перш за все, мають відчувати самі суб'єкти господарювання, ввести її до своєї повсякденної культури. Насадження «згори», за волею держави може призвести до спотворення дієвості цього механізму. Для українського суспільства саморегулювання у найбільш активному вигляді ще залишається певною інновацією у соціальному вимірі. На думку О. О. Набатова, до негативних факторів, які впливають на розвиток інноваційної культури, можна віднести: «...слабкість громадянського суспільства, колосальний рівень апатії у ньому, ентропія інноваційного потенціалу, численні маніпуляції суспільною свідомістю, політичні технології, тиск масової культури заважають природно-історичному інноваційному оновленню, розгортанню творчої енергії суспільної самоорганізації, вкрай необхідної для інноваційного прориву»^[85]. Розвиток саморегулювання господарської діяльності пов’язаний з питаннями становлення самого суспільства, його самоорганізацією, самовдосконаленням, самопобудовою. Приєднуємось до думки М. Туленкова, який вказує, що «... самоорганізація є суперечливою у своїх проявах щодо індивідів та їх спільнот, оскільки іманентно включає в себе як організацію, так і дезорганізацію. Самоорганізація соціальної системи пов’язана із виведенням ентропії в оточуюче середовище, тобто з її розпорядкуванням»^[86]. Отже, якими б привабливими не були переваги саморегулювання, слід пам’ятати, що поряд з позитивними аспектами важливо прораховувати ризики, виходячи з факторів, які впливають на систему саморегулювання, враховуючи негативні екстреналії.

Саморегулювання виступає проявом справедливості (відбувається врахування та збалансування інтересів, врегулювання спорів між конкретними суб’єктами господарювання). Як правове явище саморегулювання вимагає належної (як правило, високої) правосвідомості суб’єктів застосування: тобто ефективний рівень саморегулювання відображає наявний рівень високої правової культури суспільства. На противагу цьому низький рівень правової культури та правосвідомості призводить до зловживань у саморегулюванні господарської діяльності. Як слушно зазначає О. О. Мережко: «.право - це не тільки продукт держави, а й результат самоорганізації суспільства. Це, до речі, добре розуміли давньогрецькі юристи, які вважали, що «там, де суспільство, там і право»^[87]. Тому в умовах сьогодення важливим питанням постає розширення сфери правого регулювання у напрямі вивчення «нових» - «старих» його різновидів, зокрема саморегулювання.

Відповідно до п. 4.1 Рішення Конституційного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст. 69 Кримінального кодексу України (справа № 15-рп/2004 про призначення судом більш м'якого покарання) від 2 листопада 2004 р. визначено, що одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема, норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Усі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України^[88]. Стаття 8 Основного закону проголошує принцип верховенства права. Принцип верховенства права є сукупністю морально-правових цінностей, відповідно до яких мають регулюватися відносини в демократичному суспільстві, вирішуватися питання життєдіяльності людей, розглядатись справи у судах^[89]. Первинними принципами та передумовами права є людська гідність та свобода (автономія)^[90]. Особа має право діяти на власний розсуд: укладати договори, об'єднуватися у саморегулівні організації, визначати правила поведінки, які відповідають етичним нормам та не заборонені законодавством. У саморегулюванні у контексті викладеного вбачається реалізація принципу верховенства права. Адже саморегулювання, зокрема господарської діяльності, може виявлятися у формі звичаю, етичних норм або ж виявлятися у договорі між суб'єктами господарських правовідносин, легітимованих і не заборонених суспільством, в конкретних галузях господарювання на певному історичному етапі становлення державності тощо. У більшості випадків їх виникнення пов'язують з розвитком економічних відносин, які потребують ефективного регулювання, тобто певного праксеологічного досвіду. З часом певні норми саморегулювання набувають формальної вираженості, а згодом, у разі з'ясування їх загальної публічної корисності, суспільством і законодавчого закріплення. Тому саморегулювання є соціальним регулятором поведінки суб'єктів права.

На основі реалізації принципу соціальної спрямованості економіки саморегулювання суб'єктів господарської діяльності сприяє як підвищенню відповідальності у певній сфері, створенню та розбудові альтернативних державному механізмів захисту прав суб'єктів підприємницької діяльності, так і охороні прав споживачів. Крім того, практика зарубіжних держав свідчить, що саморегулювання підвищує рівень надання послуг, якості товарів та подальшому уникненню проявів недобросовісності, нечесності у підприємницькій діяльності.

На думку О. М. Костенка: «... відповідно до принципу соціального натуралізму, не існує «природне право» і «позитивне право» як два феномени, що протистоять один одному, а є один феномен - право, що має два невіддільні один від одного аспекти: «природний» і «позитивний». У такий спосіб можна, на наш погляд, зняти спір про те, що є істинним - «позитивне право» чи «природне право», а також вирішити інші дискусійні питання щодо тлумачення цих понять і суті самого права»^[91]. Приєднуючись до цієї думки та проектуючи її на сферу правого регулювання, можна зазначити таке: правове регулювання також має два різновиди (аспекти) - позитивний (державне регулювання, зовнішній) та природний (саморегулювання, внутрішній). Тільки в їх гармонійному поєднанні можливе досягнення ефективності правого регулювання в праві, у томі числі й у саморегулюванні господарської діяльності.

У науці конституційного права питання саморегулювання також не достатньо досліджене. Стаття 15 Конституції України визначає, окрім іншого, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах економічної багатоманітності. Що ж включає у себе поняття економічної багатоманітності? Видається, що не тільки різноманітність форм власності, способів їх здійснення, а й різновиди діяльності суб'єктів господарювання для її впорядкування зокрема і саморегулювання. Економіка є сукупністю різних сфер діяльності і досліджувати відносини, що виникають у цих сферах, необхідно, виходячи з економічних понять, що відображають суспільні відносини: підприємство і ринок; індивідуальні права та економічні свободи; соціальні цінності, сформовані з урахуванням індивідуальних, групових і громадських інтересів^[92].

Статтею 19 Основного закону для органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових осіб встановлюється низка обмежень, так вони зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Саме визначення «обмеження повноважень» є запорукою невтручання держави у підприємницьку діяльність. Водночас такі обмеження мають спонукати створення саморегулівних організацій з метою впорядкування та удосконалення своєї професійної діяльності. С. М. Грудницька слушно зазначає: «Відповідно до закріпленого в Конституції України загальнодозвільного принципу правового регулювання, що припускає сполучення державного регулювання і саморегуляції, відносини громадян підрозділяються на виникаючі в сфері саморегуляції приватні відносини й урегульовані імперативними законодавчими нормами публічні і приватно-публічні відносини»^[93].

Статтею 36 Конституції України передбачено, що громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом, в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей. Здавалося б у цій базовій статті закріплюється норма щодо належного врегулювання на конституційному рівні питань саморегулівних організацій. Однак аналіз її змісту призводить до суперечливих висновків, які підкріплюються положеннями Закону України «Про громадські об’єднання» від 22 березня 2012 року № 4572-VI,

зокрема п. 5 ч. 2 ст. 2, відповідно до якого дія цього Закону не поширюється на суспільні відносини у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення саморегулівних організацій, організацій, які здійснюють професійне самоврядування^[94].

Досвід закріплення на конституційному рівні питань з приводу саморегулювання та саморегулівних організацій досить незначний. Перевага надається урегулюванню на рівні галузевих законів. Водночас цікавим є положення ст. 17 Конституції Польщі, яку навіть включено до розділу 1, що стосується засадничих питань побудови польської державності та суспільства «Республіка». Зокрема, у ній закріплено таке: «1. За допомогою закону можна створювати професійне самоуправління, яке представляє осіб, зайнятих у професіях, які вимагають публічного довір'я, і піклується про належне здійснення цих професій у межах публічного інтересу і для його охорони. 2. За допомогою закону можна створювати також інші види самоуправління. Самоуправління не може порушувати свободу здійснення професій і обмежувати свободу підприємництва»^[95]. Як бачимо, поряд із дозволом на наданим на самоуправління та створення професійного самоуправління у сфері «публічного довір'я» Основний закон Польщі встановлює певні обмеження.

Стаття 42 Конституції України проголошує, що кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Водночас ст. 41 Основного закону визначає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, а також обмеження з приводу користування власністю. У той же час, передбачаючи низку конституційних опосередкованих положень з приводу саморегулювання господарської діяльності, слід зазначити наявні обмеження у цій сфері. Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Згідно із ч. 5 цієї статті передбачено, що кожен має право будь- якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Саме такі засоби створюються за допомогою саморегулювання господарської діяльності. Це певні дисциплінарні, етичні комісії. Розвивається система альтернативних методів врегулювання спорів, необхідною умовою передання спору до яких є договір (медіативна угода, арбітражна угода): медіація, консиліація, переговори, міжнародний комерційний арбітраж.

Саморегулювання господарської діяльності потребує конституційного та законодавчого забезпечення. Конституцією України питання саморегулювання не набуло безпосереднього закріплення. У зв'язку із зазначеним видається доцільним внесення змін до Конституції України з питань саморегулювання, а саме: доповнити ст. 42 Основного закону ч. 5, яку слід викласти у такій редакції: «Держава гарантує саморегулювання господарської діяльності. Утворення та діяльність саморегулівних організацій визначається законом. Саморегулювання не може порушувати свободу здійснення професій і обмежувати свободу підприємницької діяльності». Вказане доповнення не тільки встановить на конституційному рівні право на саморегулювання, а й водночас підкреслить потребу його обмежування.

Питання саморегулювання, діяльності саморегулівних організацій у різних галузях досліджувалися у правовій науці із позиції адміністративного права^{[96] [97] [98]. Зокрема, Г. М. Остапович, вивчаючи питання державного контролю на ринках цінних паперів, зазначає: «Державний контроль на ринку цінних паперів можна визначити як врегульовану нормами права діяльність державних органів та саморегулівних організацій ринку цінних паперів (в частині реалізації делегованих контрольних повноважень) по спостереженню за 1) показниками стану і функціонування ринку цінних паперів, 2) фінансовими операціями на ньому, 3) показниками фінансового стану та фінансових результатів діяльності учасників ринку цінних паперів, а також з перевірки виконання учасниками ринку цінних паперів та саморегулівними організаціями встановлених законодавством вимог, дотримання обмежень і заборон»[99]. В. І. Шатковська зазначає: «Виокремлення та опрацювання проблемних питань законодавчого забезпечення цієї сфери є вкрай необхідним та доцільним кроком на шляху розвитку підприємництва та підвищення ефективності системи державного управління господарською діяльністю»[100].}

Важливими є підходи вчених-цивілістів щодо концепції саморегулювання, саморегулювання договірних цивільних відносин, правового статусу саморегулівних організацій. Окремі питання досліджувалися у працях С. О. Погрібного^{[101] [102]. Так, вчений надає таке визначення саморегулювання договірних цивільних відносин: «...саморегулювання договірних цивільних відносин як врегулювання зазначених відносин на власний розсуд безпосередньо їх учасниками (сторонами) в укладеному між ними договорі, норми (правила) якого можуть відступати від нормативних приписів, закріплених у відповідних актах цивільного законодавства та розрахованих на врегулювання саме таких відносин, крім випадків, коли в актах цивільного законодавства прямо вказано на неможливість відступати від нормативних приписів, що вміщені в них, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті укладеного між сторонами договору»[103]. В. В. Кочин, визначаючи саморегулювання через призму цивільного права, зазначає: «Саморегулювання є способом упорядкування суспільних відносин між юридично рівними суб’єктами на основі взаємного визначення їх прав і обов’язків, що формуються у відповідному правочині, або шляхом створення норм і правил поведінки спеціально створеними організаціями (регуляторами), які визнаються та виконуються їх учасниками (членами)»[104].}

Недостатність наукових розробок з приводу місця саморегулювання господарської діяльності у правовій системі України визначає потребу всебічного вивчення цього явища. Держава не може бути єдиним регулятором сфери господарської діяльності. Практика свідчить, що активну участь у цьому беруть суб’єкти господарювання (учасники саморегулювання).

З позиції господарського права питання саморегулювання, різних його аспектів, діяльності саморегулівних організацій у конкретних галузях досліджували такі вчені: О. О. Бакалінська^[105], О. А. Беляневич^[106], О. М. Вінник (саморегулювання та державно-приватне партнерство)^[107], А. С. Головачова^[108], В. М. Махінчук, В. С. Мілаш (комерційний договір та саморегулювання)^[109], О. В.Кологойда (саморегулювання на фондовому ринку)^[110], В. В. Резнікова^[111], І. В. Лукач (корпоративна соціальна відповідальність)^[112], Ю. І. Остапенко^[113], В. Г. Олюха^[114], Н. Б. Пацурія (саморегулювання щодо страхування та перестрахування)^[115], В. І. Полюхович^[116], В. С. Щербина (теоретичні питання саморегулювання) та інші. Однак у комплексному монографічному дослідженні концепція саморегулювання господарської діяльності не набула висвітлення.

Саморегулювання є особливим різновидом правового регулювання, тому відповідно вимагає надання денотативного визначення, що полягає у відображенні певних концептуальних значень поняття.

Специфіка змісту саморегулювання господарської діяльності призводить до потреби визначення термінологічного апарату юридичних категорій, які застосовуються поряд із саморегулюванням та недостатньо вивчені через призму співвідношення і взаємодії із дефініцією «саморегулювання господарської діяльності». В юридичній науці трапляються різні споріднені терміни із «саморегулюванням», які не є синонімічними: договірне регулювання, внутрішнє регулювання^[117], «м'яке право»^[118], індивідуальне регулювання^[119], локальне регулювання^[120], автономне регулювання^{120 [121], недержавне регулювання[122], приватноправове регулювання[123], децентралізоване, диспозитивне правове регулювання[124] тощо. Усі ці терміни по своїй деонтологічній особливості не збігаються, однак містять загальні системні поняття для опису та визначення сутності досліджуваної категорії. Перші з них як, от «локальне регулювання», є складовими елементами саморегулювання, другі - описують ознакові особливості («автономне регулювання», «внутрішнє регулювання»), треті - виступають описовою ознакою суб'єкта саморегулювання («індивідуальне регулювання»), четверті - є властивостями саморегулівних актів («м'яке право»), п'яті - загальним системним поняттям, а саморегулювання - його різновидом («недержавне регулювання») та застосовуються як тотожні за змістом поняття («приватне регулювання»). В. С. Мілаш використовує термін «свідоме саморегулювання» протиставляючи його стихійній ринковій саморегуляції[125].}

Саморегулювання не слід ототожнювати із приватноправовим регулюванням. Наприклад, фахівці з приводу правил, які розроблені не самими суб’єктами, що можуть регулювати поведінку третіх осіб, зазначають, що: «Коли правила не є правилами самої компанії, коли політичні цілі цих правил не є цілями компанії, коли компанія не регулює себе, такий процес не має нічого спільного з «само­регулюванням» і його скоріше варто описувати як «підтримка правопорядку приватними силами». Багато проблем, що виникають при розробці політики в цій галузі, є наслідком того, що політики не бачать цю важливу відмінність»^[126]. Тому саморегулювання - це спосіб, у який може здійснюватися приватноправове регулювання.

Саморегулювання господарської діяльності пов’язують із дією «м’якого» права, системи норм. Фактично «м’яке» право - це система засобів (інструментів), які використовуються при саморегулюванні господарської діяльності. Так, суб’єкти господарської діяльності можуть розробляти певні стандарти, етичні кодекси поведінки, систему норм або ж кодифікувати звичаї ділового обороту тощо. «М’яке» право не має загальнообов’язкового юридичного характеру для всіх суб’єктів господарювання, не забезпечується примусом з боку держави, однак може набути рис «твердого» права у разі домовленості між учасниками конкретних правовідносин. Водночас помилково «м’яке» право ототожнювати з діяльністю виключно суб’єктів приватноправових або ж економічних відносин.

До актів «м’якого права» традиційно відносять юридично необов’язкові рішення міжнародних організацій та наддержавних органів, включаючи рекомендації, прийняті на міжнародних конференціях. Слід також назвати декларативні, рекомендаційні, інформаційні та інтерпретаційні акти міжнародних неурядових організацій, а також рішення міжнародних судів і трибуналів]^[127]. Слід зазначити, що нормативні засоби саморегулювання господарської діяльності становлять окрему групу «м’якого» права, яку слід поділити на дві підгрупи: акти Lex mercatoria (позанаціонального торгового права) (наприклад, Принципи міжнародних комерційних договорів УНІДРУА, акти Міжнародної торгової палати тощо); корпоративні акти суб’єктів господарювання (наприклад, транснаціональних корпорацій, торгових палат). Отже, при саморегулюванні господарської діяльності засто­совуються інструменти «м’якого» права.

В юридичній науці саморегулювання часом пов’язують, а іноді ототожнюють із індивідуальним регулюванням. Слід погодитися з В. С. Мілаш, яка зазначає, що у правовій науці відсутня єдина думкана щодо сутності і змісту індивідуального регулювання як такого. Перші дослідники вважають, що на вказаному рівні правового регулювання відбувається реалізація норм права шляхом перетворення юридичних ідеальних моделей на дійову систему суспільних відносин; другі - визначають його як вид правомірної діяльності суб’єктів права, яка пов’язана з вирішенням юридично значущих питань і результатом якої є індивідуальний правовий акт (судове рішення, адміністративний акт тощо); треті - репрезентують названий рівень індивідуальними нормами, а не актами реалізації прав та обов’язків, які є похідними від них^[128]. Крім того, науковець зазначає, що вся сукупність індивідуальних норм (мікронорм) утворює індивідуальний рівень правової регламентації ринкових відносин, який безпосередньо сформувався у межах господарської діяльності не як воля державної влади, а як воля самих учасників ринкових відносин^[129]. Отже, виходячи із зазначеного, слід додати: мікронорми презентують та визначають конкретну життєву ситуацію, тому їх не можна ототожнювати із нормою саморегулювання, яка хоч і встановлюється самостійно суб’єктами правозастосування, проте може застосовуватися щодо невизначеного кола суб’єктів.

Індивідуальне регулювання пов’язують із прийняттям індивідуальних рішень щодо конкретної життєвої ситуації в межах визначених нормативно-правових актів. Так, Щ.Є Гіда стверджує: «...індивідуальне регулювання - це впорядкування поведінки людей за допомогою правозастосовних актів, тобто індивідуальних рішень, розрахованих на одну конкретну життєву ситуацію, одну особу. При правозастосовній конкретизації відбувається переведення нормативного припису в індивідуальний»^[130]. Однак виходячи із сутності поняття «саморегулювання» не можна віднести норми саморегулювання виключно до індивідуального регулювання, оскільки самі суб'єкти саморегулювання можуть встановлювати для себе певні правила, які не заборонені законом у сфері приватноправових відносин.

Крім того, відповідно до Принципів міжнародних комерційних договорів УНІДРУА (2010) вони повинні застосовуватись, у разі коли сторони дійшли згоди про те, що їхній договір буде регулюватися цими Принципами^[131]. Принципи УНІДРУА є «автономним» правопорядком. Тому саморегулювання не вичерпується тільки індивідуальним (договірним) регулюванням в аспекті визначення додаткових до основних умов договору, а допускає вибір правопорядку, правової системи, системи норм для врегулювання договірних відносин. Крім того, не слід забувати про певні стандарти у професійній діяльності суб'єктів господарської діяльності, які також важко назвати піднормативними або додатковими, адже суб'єктами господарської діяльності створюються норми саморегулювання як окремої системи норм, відмінної від системи норм, які створюються державою (звичайно, у межах визначених імперативними нормами держави). Більш прийнятною є позиціє М. М. Сібільова, який виділяє дві базові моделі правового регулювання договірних відносин: зовнішнє (імперативне, державне регулювання) та внутрішнє регулювання (саморегулювання)^[132].

Досліджуючи питання саморегулювання (індивідуального регу­лювання) у сфері комерційних договорів В. С. Мілаш зазначає, що мікронорми є другим «щаблем» регламентації суспільних відносин, коли етап прямого регулювання від імені держави на локальному рівні замінюється етапом саморегуляції^[133]. Однак, на нашу думку, такий порядок регламентації суспільних відносин більш притаманний для публічно-правової сфери, а не для приватноправової, у тому числі для саморегулювання господарської діяльності. Адже суб'єкт саморегулювання намагається спочатку самостійно унормувати ту чи іншу поведінку, узгоджуючи з контрагентом, сформувати ті положення, які відповідають спільному баченню, після цього на основі власного праворозуміння, правосвідомості та культури відбувається формалізація у вигляді чи то господарського договору, чи інших засобів саморегулювання, і лише після цього суб'єкти переходять до другого «щабля» регламентації - порівняння узгоджених положень із нормами, визначеними законодавством. Іноді цього етапу у правовідносинах не відбувається. Приклади досить поширені у випадку недотримання норм законодавства, невідповідності публічному порядку, імперативним нормам (визнання договору нікчемним тощо). Отже, на нашу думку, при саморегулюванні першим «щаблем» є норми саморегулювання (мікронорми (В. С. Мілаш)), а вже другим - законодавчі норми (державне регулювання).

Водночас науковець стверджує, що сам індивідуальний рівень правового регулювання ринкових відносин не слід розглядати як другорядний, похідний від законодавчого. Індивідуальне впорядкування за своїм впливом на ринкові відносини ширше від нормативно- законодавчого, оскільки останнє здатне лише регламентувати їх, а не організовувати^[134]. Погоджуючись з позицією автора щодо надання належного місця індивідуальному регулюванню (саморегулюванню) та відходу від його другорядного статусу, все ж таки слід зазначити, що нормативно-законодавче регулювання також здатне організовувати ринкові відносини, особливо тоді, коли це стосується застосування імперативних норм. Тому думка про те, що індивідуальне впорядкування є ширшим за своїм впливом на ринкові відносини від нормативно- законодавчого, є передчасною, можливо дещо перспективною для України як напрямок подальших пошуків чи один із аспектів модернізації законодавства.

Саморегулювання - це ширше поняття і співвідноситься із індивідуальним регулюванням як загальне і часткове. Індивідуальне регулювання відбувається на рівні окремих суб'єктів, що створюють норми лише для себе (локально), водночас саморегулювання може набувати загального характеру шляхом створення «м'яких норм» у певних сферах господарської діяльності.

Проведений аналіз наукових поглядів з приводу індивідуального регулювання приводить до висновку: саморегулювання та індивідуальне регулювання не є тотожними поняттями, однак деякі їх властивості збігаються у випадку врегулювання конкретних життєвих ситуацій між конкретними суб’єктами (договірне регулювання, заповнення нормативних прогалин). Водночас час саморегулювання може відбуватися і щодо невизначеного (індивідуально неконкретизованого) кола осіб, які здійснюють певний вид діяльності (саморегулівні організації, які розробляють певні кодекси поведінки).

Немає одностайності з приводу визначення автономного регулювання. Так, М. М. Сібільов зазначає, що на відміну від саморегулювання, автономне регулювання відбувається хоча і за волею суб’єктів, але лише у випадках наявності на це волі публічної влади, яка в диспозитивній нормі визначає не тільки випадки, коли здійснення його є можливим, а й встановлює його чіткі межі (глибину). Це пов’язано з тим, що автономне (піднормативне) регулювання відбувається у межах зовнішнього державного регулювання^[135]. З приводу вказаного хотілося б зазначити, що вибір належної поведінки в межах диспозитивних норм також є саморегулюванням, адже надає суб’єкту право вибору, тобто доповнює та збагачує правові моделі вибору поведінки, визначення норм, якими б врегульовувала певні правовідносини (наприклад, договір міжнародної купівлі-продажу товарів). Свобода дій у суспільстві не може бути безмежною, право - це здобуток суспільства, яким також цілком закономірно визначаються межі поведінки суб’єкта, які мають встановлюватися на основі верховенства права. Сполучення публічного регулювання і приватної саморегуляції визначає нове, соціологічне поняття права, відмінне від звичайно використовуваного поняття права в дусі юридичного позитивізму, чи нормативізму, відповідно до якого людина має лише ті права, якими їх наділяє об’єктивне право (закон) - «дозволено те, що прямо дозволено»^[136].

В юридичній науці іноді саморегулювання господарської діяльності пов’язується із децентралізацію. А. Новак зазначає: «Будь-які децентра- лізаційні процеси несуть певні ризики дезінтеграції публічного управління. Але запорукою мінімізації їх стають вивіреність державно- правових рішень, системність, поступовість та послідовність державної політики щодо децентралізації влади»^[137]. Т. О. Карабін поділяє де­централізацію на два види: «...децентралізацію як передачу повно­важень та децентралізацію як делегування повноважень. Відмінність делегування як виду децентралізації від передачі повноважень полягає в тому, що суб'єктом, який передає повноваження, є орган, у компетенції якого і перебуває відповідне повноваження»^[138]. Справді, СРО можуть передаватися повноваження органів державної влади у визначеному законом порядку. Тобто, децентралізація полягає у передачі певних компетенцій від повноважних органів державної влади до суб'єктів СРО.

Децентралізований погляд також виражається в локальному регулюванні господарської діяльності. М. П. Руденко відмічає: «Локальне регулювання має цільовим призначенням реалізацію приватноправових інтересів господарюючого суб'єкта. Локальне регулювання за своєю сутністю є саморегулюванням, оскільки правові норми, що містяться у локальних нормативних актах суб'єктів господарювання, приймаються самими учасниками внутрішньогосподарських відносин та поширюють дію на останніх»^[139]. Проведений аналіз приводить до висновку відсутності одностайності поглядів науковців із приводу локального регулювання та співвідношення його із саморегулюванням господарської діяльності. Водночас слід акцентувати увагу на необхідності подальшого наукового дослідження зазначеного.

Недостатність наукових розробок щодо місця саморегулювання господарської діяльності у правовій системі України визначає потребу всебічного вивчення цієї проблематики у тому числі в аспекті пошуку та ідентифікації дефініцій, пов'язаних з ним.

1.3.