Види та форми саморегулювання господарської діяльності

Актуальним питанням є визначення видів та форм саморегулювання господарської діяльності.

Виходячи з того, що до змісту саморегулювання, перш за все, включають спеціальні засоби, які ним застосовуються, тому можливим є визначення видів саморегулювання господарської діяльності виходячи з критерію засобів.

До таких засобів саморегулювання господарської діяльності можна віднести: господарський договір, кодекси корпоративної етики, звичаї ділового обороту, стандартні правила здійснення певних видів діяльності, саморегулівні організації тощо.

Отже, залежно від виду засобів, саморегулювання господарської діяльності поділяють на:

- договірне - основою є договір (угода):

а) господарські договори (основний договір, арбітражні угоди як віддільні від господарського договору угоди; угоди про вибір права, якими визначається застосовний до конкретного договору правопорядок);

б) звичаї ділового обороту (торгівлі) - на основі угоди про вибір права або принципів міжнародного приватного права;

в) стандартні правила, етичні кодекси здійснення певних видів економічної діяльності;

г) інші узгоджені дії суб'єктів на основі договору;

- корпоративне - застосовуються засоби на підставі корпоративних актів (правила етичної поведінки представників корпорацій, кодекси корпоративної етики, статути).

Суб'єкти саморегулювання можуть здійснювати добровільні практики, спрямовані на удосконалення та поліпшення власної господарської діяльності. Зокрема, це певні процедури, які стосуються підвищення якості продукції, надання послуг. До процедурних засобів саморегулювання можна віднести:

-самосертифікацію;

-добровільну сертифікацію;

-добровільну оцінку діяльності;

-самоконтроль;

-добру практику (добру сільськогосподарську практику);

-елементи комплаєнсу тощо.

Процедурні засоби саморегулювання можуть реалізуватися при договірному, корпоративному саморегулюванні або ж за допомогою саморегулівних організацій.

При саморегулюванні господарської діяльності для захисту інтересів суб'єктів саморегулювання застосовуються альтернативні методи врегулювання спорів, які, по суті, є засобами саморегулювання: медіація, консиліація, переговори, експертиза та інші.

До засобів забезпечення саморегулювання можна віднести такі засоби: договірні (визначені договором); організаційні, дисциплінарні (визначені саморегулівними організаціями); корпоративні (внутрішні, передбачені корпоративними актами); систему альтернатиних методів врегулювання спорів між суб’єктами.

Залежно від форми закріплення саморегулювання господарської діяльності може бути презентоване як :

- нормативне - проявляється у створенні, розробці, закріпленні саморегулівних норм (етичних кодексів, правил поведінки, корпоративних норм тощо);

- організаційне (інституційне) - створюються відповідні само­регулівні організації, які представляють відповідних учасників гос­подарської діяльності, окрім того, здійснюють контроль за виконанням прийнятих правил поведінки, забезпечують допомогу та захист суб’єктів саморегулювання.

З позиції адміністративної науки О. П. Ряпченко пропонує такий погляд на саморегулювання: «Вертикальні відносини, де основою є регулятивна складова адміністративно-правового характеру. Відносини між органами державного регулювання та учасниками ринку, відносини між саморегулівними організаціями та професійними учасниками ринку; горизонтальні відносини, які мають як господарсько-правовий характер (відносини між учасниками ринку) так і управління (відносини безпосередньо між учасниками ринку у межах саморегулівних організацій)^[179]. Підтримуємо такий широкий погляд на саморегулювання, адже слід зазначити, що вертикальні відносини можуть бути і у межах саморегулівної організацій, у яких її суб’єкти мають підкорятися спільно прийнятим правилам, дотримуватися їх, та у разі невиконання зазнати певних санкцій (наприклад, призупинення або виключення зі складу організації).

Горизонтальні відносини - відносини у межах укладення договору та інші відносини на основі вільного волевиявлення, самостійності та рівності суб’єктів саморегулювання.

Виділяють також стихійне та організоване саморегулювання. При стихійному саморегулюванні відсутні певні обмеження з боку держави. Для організованого саморегулювання притаманне встановлення «правил гри», тобто певних нормативних засад (імперативних норм, відступ від яких не допускається) державою для суб’єктів саморе­гулювання.

Важливою ознакою спонтанного саморегулювання у сучасності є те, що воно виникає у відповідь на об’єктивну необхідність заповнення певної прогалини в централізованому регулюванні^[180].

Залежно від виду господарської діяльності саморегулювання може поділятися на: саморегулювання діяльності на фондовому ринку; саморегулювання діяльності на ринку фінансових послуг; саморегулювання у торговельній діяльності; саморегулювання у банківській діяльності; саморегулювання у страховій діяльності; саморегулюванні у будівельній діяльності; саморегулювання в інно­ваційній діяльності; саморегулювання у рекламній діяльності тощо.

Залежно від мети здійснення господарської діяльності само­регулювання може здійснюватися: комерційними суб’єктами госпо­дарювання; некомерційними суб’єктами господарювання.

О. В. Кологойда виділяє в Україні чотириланкову систему регулювання відносин на фондовому ринку за критерієм суб’єкта управління, що охоплює: державне регулювання; регіональне (місцеве) регулювання; саморегулювання, яке здійснюється СРО; локальне, у тому числі внутрішньокорпоративне і договірне регулювання^[181]. Як бачимо, авторка розмежовує саморегулювання на рівні СРО та окремого суб’єкта або суб’єктів господарювання. Ланкова система також можлива для визначення видів саморегулювання.

Вважаємо за доцільне застосувати для класифікації критерій суб’єкта саморегулювання господарської діяльності. Отже, можна виділити такі ланки.

Первинна (індивідуальна, договірне саморегулювання) - само­регулювання здійснюється одним учасником - суб’єктом підприєм­ницької діяльності; групою суб’єктів на рівні укладення договорів; суб’єктом корпоративних відносин з метою упорядкування внутрішньої організації.

Вторинна (колективна, корпоративне саморегулювання) - само­регулювання здійснюється шляхом об’єднання учасників господарювання у саморегулівні організації, що виявляється у створенні відповідних загальних органів управління.

Аналізуючи активність з приводу формування саморегулівних інституцій у різних галузях господарської діяльності, зазначаємо, що вона диференціюється від низького ступеня розвитку саморегу­лювання (відсутність саморегулівних організацій, саморегулювання відбувається на рівні укладення господарських договорів), середнього (кілька саморегулівних організацій у конкретній галузі) до високого (наявність однієї або кількох потужних саморегулівних організацій з делегованими повноваженнями у конкретній галузі). Ступінь саморегулювання значно залежить від усвідомлення суб’єктами господарювання потреби у саморегулюванні шляхом колективного захисту та представництва своїх інтересів, пошуку шляхів впливу на органи державної влади та місцевого самовря­дування, упорядкування прогалин у нормативному забезпеченні відносин. Водночас спостерігається процес залежності ступеня саморегулювання від стану розвитку відповідної галузі господарської діяльності: чим бурхливіше розвивається галузь - тим вищий ступінь саморегулювання. Крім того, значно впливає на ступінь саморе­гулювання організаційно-правова форма суб’єкта господарювання, господарська компетенція. Для казенних підприємств ступінь буде нижчим, ніж для підприємств приватної форми власності. Так, О. А. Беляневич слушно зазначає: «В ідеальному варіанті рішення приймаються в межах існуючого правового режиму і незалежно від держави, через що такий вид саморегулювання можна назвати автономним або ліберальним. Найповніше цей вид саморегулювання притаманний суб’єктам приватного сектору економіки. В публічному ж секторі саморегулювання господарської діяльності може допускатися законодавцем тією мірою, якою він визнає можливість здійснення підприємницької діяльності державними та комунальними під- приємствами»^[182].

Стаття 22 ГК України визначає особливості управління господарською діяльністю у державному секторі економіки. Аналіз положень господарського законодавства приводить до висновку, що суб’єкти господарювання державного сектору економіки провадять діяльність у нормативній формі, тобто мають право на створення етичних кодексів, правил поведінки, укладення господарських договорів, закріплення положень соціальної відповідальності тощо, однак тією мірою, яка визначається уповноваженими органами управління. Водночас відповідно до ч. 6 статті 22 ГК України відносини органів управління з вказаними суб’єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних засадах.

Організаційна форма саморегулювання (створення СРО) визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог цього ГК України та інших законів. Такі самі ж положення стосуються і суб’єктів господарювання у комунальному секторі економіки (ст. 24 ГК України). Дослідження практики діяльності суб’єктів господарювання державного та комунального секторів економіки приводить до висновку про відсутність СРО у цих суб’єктів.

Тому доцільно визначити види саморегулювання на основі суб’єктного критерію. Отже, виділяють саморегулювання суб’єктів приватного сектору економіки, суб’єктів господарювання державного сектору економіки, суб’єктів господарювання комунального сектору економіки. Найвищий ступінь саморегулювання у приватному секторі економіки.

Статтею 63 ГК України визначаються види та організаційні форми підприємств. Доцільно виділити особливості саморегулювання у підприємствах залежно від форм власності, зокрема: само­регулювання приватного підприємства; підприємства колективної власності; комунального підприємства; державного підприємства; підприємства, заснованого на змішаній формі власності; спільного комунального підприємства. Оскільки в Україні можуть діяти також інші види підприємств, то можуть бути визначені інші особливості саморегулювання залежно від їх видів.

Відповідно до ч. 3 статті 63 залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу в Україні діють унітарні та корпоративні підприємства, тому можна вказати і на особливості саморегулювання цих видів підприємств.

Специфікою становлення саморегулювання господарської діяльності є те, що на його розвиток у кожній державі впливають інтеграційні та глобалізаційні процеси, зокрема потреби розвитку міжнародної торгівлі.

Саморегулювання господарської діяльності може проходити на:

1) міжнародному (універсальному) рівні - глобальний рівень, відповідно, презентується як нормативним, так і організаційним (інституційним) саморегулюванням. Створюються міжнародні неурядові організації учасників бізнесу самими суб’єктами відносин у певній галузі або сфері: Міжнародна торгова палата (Франція), Асоціація торгівлі зерном і кормами (ГАФТА), Федерація торгівлі олійними культурами й жирами (FOSFA), Міжнародна асоціація інженерів- консультантів (FIDIC) та багато інших. Відповідні міжнародні інституції саморегулювання можуть розробляти рекомендаційні норми у певній галузі або ж кодифікувати усталений звичай міжнародної торгівлі, створювати альтернативні до державних методи врегулювання спорів тощо. Сутністю розгляду спорів відповідно до цих методів є добровільний характер звернення сторін. Спільною рисою альтер­нативних методів вирішення спорів є наявність обов’язкової згоди сторін спору про вирішення його саме таким способом, конфіденцій­ність, гнучкість процедури провадження^[183]. Наприклад, міжнародні стандарти діяльності професійних учасників та системи регулювання ринку цінних паперів та інших фінансових інструментів визначає програмний документ (звіт) Міжнародної організації комісій з цінних паперів (IOSCO) «Цілі та принципи регулювання ринку цінних паперів»^[184] ;

2) регіональному рівні - відповідно враховується окрема частина Земної кулі: Європи, Азії, Африки тощо. Представники об’єднують свої зусилля для полегшення ведення бізнесу у певній галузі та регіоні. Репрезентативно - держави Європейського Союзу, які створюють загальні політики, у тому числі щодо саморегулювання;

3) національному рівні (наприклад, створення об’єднуючої організації у межах держави щодо конкретного виду економічної діяльності);

4) локальному рівні (наприклад, створення саморегулівних організації певного регіону (області) держави);

5) індивідуальному рівні: здійснюване окремим суб’єктом, суб’єктами (наприклад, укладення договору).

Відповідно, нормативне та організаційне саморегулювання госпо­дарської діяльності може відбуватися на усіх п’яти рівнях саморегулювання.

Окремого дослідження потребують позиції науковців з приводу підходів до саморегулювання враховуючи діяльність саморегулівних організацій. Тому це питання детально буде висвітлено у третьому розділі дисертаційного дослідження.

Класичним в юридичній науці є виділення трьох видів (моделей, типів) саморегулювання у світі, які пов'язані із компетенцією саморегулівних організацій^[185]. Отже, виділяють добровільне, делеговане та змішане саморегулювання. Кожен із цих видів саморегулювання пов'язаний із формулою взаємодії та взаємовідносин з державою.

Якщо це добровільне саморегулювання, то самі суб'єкти встановлюють певні правила та контролюють їх виконання без втручання держави, тобто не йдеться про обов'язкову участь у СРО, про отримання повноважень від органів державної влади. Участь держави полягає у дозвільному характері діяльності СРО. Не потребують схвалення органами державної влади правила СРО.

Делеговане саморегулювання ґрунтується на тому, що саморегулівні організації здійснюють регулювання окремої галузі економіки на підставі передачі окремих функції від держави. Встановлюються більш жорсткі вимоги (правила поведінки), обов'язковість членства, визначаються повноваження щодо контролю суб'єктів та санкції у разі недотримання визначених саморегулівною організацією та державою вимог. Саморегулювання - це підтримане державою делегування регулюючих функцій окремим галузевим об'єднанням учасників ринку^[186]. За делегованого саморегулювання детально встановляються та прописуються усі регламенти прийняття рішення, розробки правил, притягнення до відповідальності за невиконання правил учасників СРО, питання вирішення спорів між учасниками СРО, між учасниками та споживачами товарів та послуг. Рішення органів СРО з цих питань є публічними та відкритими.

Змішане саморегулювання полягає у здійсненні саморегулівними організаціями лише окремих функцій держави у певних галузях економіки. При чому не визначається обов’язковість членства або ж дотримання інших вимог для учасників господарської діяльності. При змішаному саморегулюванні СРО передаються, наприклад, повноваження щодо сертифікації та не вказується, що організація буде визнаватися саморегулівною у випадку участі у ній певного відсотка професіоналів цього ринку як при делегованому саморегулюванні.

Отже, залежно від форм взаємодії з органами державної влади та відношення держави до саморегулювання виділяють: делеговане (передача низки функцій держави саморегулівним організаціям, затвердження правил СРО органами державної влади); добровільне (без передачі функцій держави, діяльність у межах вироблених власних норм); змішане саморегулювання (передача окремих функцій і з одночасним підпорядкуванням власним саморегулівним нормам). Слід відмітити, що у межах кожного з видів можна визначити підвиди на рівні тієї чи іншої СРО.

Наступним підходом є розрізнення моделі добровільного само­регулювання (voluntary self-regulation), що характеризується відсутністю прямого державного втручання; санкціонованого саморегулювання (sanctioned self-regulation), за якого приватні суб’єкти формують правила, що підлягають урядовому схваленню; обов’язкового саморегулювання (mandated self-regulation), за якого уряд зобов’язує приватних суб’єктів створити саморегулівну систему^[187]. Також С. Омарова вказує і на інші більш детальні типологізацій саморегулювання, зокрема, на «акредитоване» саморегулювання («accredited» self­regulation), в якому приватні встановлені правила акредитовані іншим приватним органом (наприклад, технічним комітетом); «перевірене» саморегулювання («verified» self-regulation), в якому треті сторони (аудитори, неурядові організації, профспілки тощо) здійснюють контроль за дотриманням правил; «часткове» саморегулювання («partial» self-regulation), в якому приватний сектор бере участь лише у формуванні правил; або «повне» саморегулювання, за якого і нормотворчість, і виконання здійснюються приватними суб'єктами^[188].

Н. Ю. Філатова поділяє саморегулювання на два види: добровільне (учасники певного ринку добровільно вступають до певної саморегулівної організації та виходять з неї) та обов'язкове (у випадку делегованого саморегулювання усі учасники ринку обов'язково мають бути членами визначеної саморегулівної організації). Авторка зазначає, що: «при добровільному саморегулюванні діяльність цих організацій не обмежується спеціальними актами адміністративного законодавства. При делегованому саморегулюванні правовий статус таких організацій визначається актами не лише цивільного, а й адміністративного законодавства»^[189].

Підсумовуючи зазначене, визначаємо такі види саморегулювання господарської діяльності залежно від: виду засобів саморегулювання (договірне, корпоративне); процедурних засобів саморегулювання (самосертифікація, добровільна сертифікація, добровільна оцінка діяльності, самоконтроль, добра практика (добра сільськогосподарська практика, елементи комплаєнсу); засобів забезпечення саморегулювання (договірні (визначені договором), організаційні, дисциплінарні, корпоративні, системп альтернативних методів врегулювання спорів між суб'єктами); форми закріплення саморегулювання господарської діяльності (нормативне та організаційне (інституційне)); виду господарської діяльності; мети здійснення господарської діяльності (комерційної та некомерційної); складу суб'єктів саморегулювання господарської діяльності можна виділити ланки: первинну (індивідуальну, договірне саморегулювання) та вторинну (колективну, корпоративне саморегулювання)). Саморегулювання господарської діяльності може проходити на рівнях: міжнародному (універсальному); регіональному; локальному та індивідуальному. Класичним є виокремлення добровільного, делегованого та змішаного саморегулювання.