Історія становлення та розвитку саморегулювання господарської діяльності в Україні

В історичному аспекті саморегулювання господарської діяльності загалом існувало вже на стадії зародження суспільств і еволюціонує у межах форм та особливостей, притаманних певному історичному етапу.

Дослідження саморегулювання господарської діяльності доцільно розпочати з правових джерел Руси-України. «Руська Правда» - найважливіша пам'ятка того часу, яка є офіційним актом. У ній відображені питання права власності та земельних відносин. Зокрема, у «Руській Правді» визначено питання щодо договорів (купівля- продаж, позики кредитування тощо), відповідальності за майнові злочини (крадіжка, знищення майна). Інститут договору - «ряду» використовувався для примирення між сторонами. Так, власник, за «Руською Правдою», мав право розпоряджатися майном, укладати угоди, одержувати доходи з майна, вимагати захисту свого майна від зазіхань інших осіб^[12]. Отже, перше формалізоване відображення опосередкованих положень з приводу саморегулювання господарської діяльності було здійснено ще за часів Руси-України. Особлива довіра в законі до людей торгових ілюструється тим, що якщо купець повірив гроші іншому купцю для торгівлі, і боржник почне відмовляться, то свідки в цьому разі не потрібні, а відповідач сам мусить присягати^[13].

За часів Русі починає формуватися також інституційне саморегулювання. Єдиними для всіх слов'ян є об'єднання людей для досягнення спільної мети, що в руських слов'ян називалося складчиною, у південних - за другою, які, у свою чергу, об'єднувалися в артілі, як вид трудової асоціації східних слов'ян, а в південних і західних слов'ян утворювалися спряги. Способом об'єднання усієї робочої сили в усіх слов'ян для виконання роботи (обробка землі, збирання врожаю) був звичай «спрягатися»^[14]. Н. Ю. Філатова зазначає, що «... прототипи саморегулівних організацій у країнах світу існували доволі давно. Так, перші об'єднання ремісників утворювалися ще за часів Київської Русі й іменувалися «сотнями» або «ста». Після розпаду Київської держави в князівствах почали утворюватися братства та цехи, з-поміж яких найвідомішими були Львівське й Віленське братства»^[15].

Норми і принципи «Руської правди» зберегли своє значення і в часи феодальної роздробленості, зокрема, на землях могутнього Галицько-Волинського князівства (1199-1340 рр.).

Певний час українські землі були включені до складу Королівства Польського та Великого князівства Литовського (XIV-XVII ст). У цей період зберігається дія положень руського звичаєвого права. Як і в переважній більшості країн Європи, сформувалося феодальне господарство на основі приватної власності на землю та залежності селян від феодала^[16]. У Великому князівстві Литовському було прийнято Литовські статути 1529 р., 1566 р. і 1588 р., усі положення яких спрямовані на захист феодальної власності. Українські міста переводилися на Магдебурзьке право.

Важливим етапом вивчення саморегулювання господарської діяльності є період існування козацької держави. Козацький субетнос «держава в державі», тобто як самостійний організм, життєдіяльність якого регулюється за допомогою традицій XV ст., козацтво як одна з історичних форм саморегуляції на основі звичаїв та традицій^[17]. Н. В. Атаманова вказує: «Домінуючим системоутворюючим фактором правового порядку було звичаєве козацьке право - сукупність правових звичаїв, що встановлювалися у сфері життєдіяльності козацтва»^[18].

Одним із проявів саморегулювання господарської діяльності у ті часи була займанщина, тобто власність на землю набувалася особою внаслідок зайняття та обробки земель покинутих або ж вільних. Такий спосіб легітимувався звичаєвим правом з XVII ст. до XVIII ст. і був ліквідований генеральним межуванням 1766 року. Займанщина є історичною формою господарсько-правових традицій українського народу та розвитку козацтва. Отже, однією з форм земельних договорів як засобів саморегулювання у період козацтва була займанщина на основі звичаю. Саморегулівними ознаками займанщини є: неписана форма, гнучкість регулювання, формування правил та визнання самими суб’єктами застосування. Як бачимо, норми звичаєвого права Запорозької Січі торкалися землекористування, укладення договорів, оренди землі, займанщини тощо. Запорозьким козакам були відомі різноманітні види цивільних договорів: купівлі- продажу, міни, дарування, позики, підряду, особистого найму, найму майна постачання та ін.^[19] Договір був доволі поширеним засобом саморегулювання господарської діяльності у період козацтва.

Отже, козацька спільнота застосовувала нормативні та інституційні засоби саморегулювання господарської діяльності. До нормативних слід віднести договір, звичай, етичні норми. При чому договір та етичні норми могли існувати у формі звичаю. До інституційних утворень слід віднести сам козацький субетнос, який і створював саморегулівні правила.

Іншою історичною формою саморегуляції, що існувала паралельно державі, були міста, які мали статути на основі магдебурського права^[20]. Норми магдебурського права були направлені на розвиток договірних засад у договірній господарській діяльності (як засобу саморегулювання), принципів самоврядування, ринкового середовища, інституту власності.

Найбільш відомими центрами саморегулювання стають міста: Львів, Перемишль, Дрогобич тощо, у яких є професійне саморегулювання.

З XVI ст. селянська земля була необхідною для розвитку фільваркового господарства, вона вважається належною панам або державі. Абсолютною протилежністю саморегулюванню є залежність, в тому числі кріпацтво на українських землях, яке було спричинене поневоленням селян згідно з колоніальним правом як імперської Росії, так і Польщі. Рівень саморегулювання господарської діяльності знижується до критичного. Унеможливлюються прояви свободи підприємницької діяльності найбільш активної верстви населення на той час - селян. Поступове зростання товарності традиційного господарства в Україні протягом XVI ст. - початку XVIII ст. супроводжується не розширенням, а навпаки, всебічним обмеженням особистої свободи основної маси товаровиробників, що негативно позначалося на продуктивності виробництва та гальмувало розвиток у ньому ринкових засад^[21] та саморегулювання господарської діяльності.

Наприкінці XVII ст. - початку XVIII ст. запроваджуються норми російського імперського законодавства, сфера звичаєвого права обмежується. XVIII - початок ХІХ ст. більшість українських земель вже входла до складу Російської імперії. Видатною пам’яткою юридичної думки цього періоду на території України були «Права, по которым судится малоросійський народ» (далі - «Права»), хоча вони і не набули законодавчої сили.

Розвиток саморегулювання господарської діяльності, перш за все, тісно пов'язаний зі змінами інституту права власності на землю, із відносинами: власник - земля. Слобідська Україна мала певні особливості в правовому регулюванні інституту права власності. За козаками і селянами закріплювалося право на володіння тією землею, яку вони зайняли та розорали.

Починаючи з XVIII ст. було започатковано утворення купецьких гільдій. Розпочалося насадження цехів за російським взірцем зі Слобідської України, зокрема з Харкова, у якому працювало чимало цехових. Такі гільдії виконували регулятивні функції по відношенню до своїх членів, приймаючи правила їх торгівельної або професійної діяльності і контролюючи їх виконання і дотримання^[22]. Згідно з інструкцією 1766 р. усі майстрові мусили заснувати цехи за ремеслами. Щодо міст Південно-Східної та Південної України, котрі практично не знали традицій магдебурзького права, то тут цехи запроваджувалися державою за законодавчим актом 1785 р. і статутом цехів 1799 р., хоча й не відразу після приєднання^[23].

У першій половині XIX ст. в умовах кріпосництва взаємовідносини між залежними селянами і землевласниками засновувалися на договірно-зобов'язальних відносинах двох видів: по-перше, панщина; по-друге, оброк (із переважанням першого типу); місцевий звичай міг тією чи іншою мірою варіювати розміри і вид повинностей, трудові й побутові взаємостосунки тощо^[24].

З огляду на подальшу правову історію України можна зазначити, що саме ремісництво стає підгрунтям для економічного розвитку України, а також для конституційного закріплення права на підприємницьку діяльність в суверенній Україні.

У 1879 р. був затверджений Ремісничий статут. У ньому містилися положення, щоб кожний ремісник дотримувався і словами, і вчинками благопристойності й не надавав зайвого приводу до чвар і суперечок^[25]. Тобто визначалися норми етичної поведінки (етичні стандарти). Важливим інструментом саморегулювання були цехові сходи (сходки, збори), на яких колективно приймали рішення у вигляді громадського присуду з цілої низки питань^[26].

Ознаки саморегулювання мали і трудові відносини. Зокрема, право того періоду знає трудові угоди та договори. Саморегулівним інструментом був цеховий суд, який незначні проступки, конфліктні ситуації між цеховиками вирішував на основі замирення. Розвивалася ярмаркова та базарна торгівля на заміну чумакуванню. Вказані різновиди торгівлі можна віднести до форм саморегулювання, адже їх виникнення пов'язано із синергетичними властивостями складної системи, якою є господарська діяльність.

Інститут кріпосництва, а разом з ним колоніальний характер правових норм, становість, відсутність селянського підприємництва гальмували процес становлення ринкових відносин, а разом з ними й інституту саморегулювання господарської діяльності. Тому у 1861 р. була проведена Селянська реформа, яка привела до розкріпачення селян та наділення їх землею. Селяни отримали майнові права, могли укладати різні цивільні договори, вступати до гільдій, відкривати торгові промислові заклади.

Незважаючи на недосконалість та незавершеність реформ 60-х років XIX ст., почалися прогресивні перетворення у господарсько- правових відносинах загалом та правовому регулюванні саморегулювання господарської діяльності. Зокрема, удосконалюються інститути майнових прав, власності на землю, юридичних осіб. Земля стає об'єктом економічного обороту. У зв'язку з цим відбуваються становлення прошарку селян-підприємців, залучення іноземних інвестицій, у той же час комерціалізація землеробства та промисловості завдяки великим власникам.

Важливим інституційним засобом саморегулювання цього періоду були біржі. Із часом такі установи перетворилися на представницькі організації підприємців, що відстоювали перед урядовими органами їхні ділові інтереси на рівні окремого великого регіону (купці і промисловці, які входили до того чи іншого біржового комітету, мали право звертатися з поданнями до уряду, їх залучали до консультацій з економічних питань)^[27].

Структура біржі була доволі розгалуженою та відповідала функціям, які вона виконувала. До таких функцій, крім адміністративних, зокрема, відносилася функція: упорядкування правил біржової торгівлі і зводів місцевих комерційних звичаїв. Біржа як саморегулівна інституція виконувала важливу нормативну функцію (розробляла та упорядковувала правила поведінки учасників біржової діяльності). Особливістю функціонування бірж цього періоду було виконання ними функцій, які були властиві для торгово-промислових палат: представництво усього класу купців та промисловців та вплив на економічний розвиток певного регіону. Завдяки розвитку біржової торгівлі поширеними були нормативні засоби саморегулювання у формі договорів, які укладалися між сторонами.

Ще однією формою інституційного саморегулювання були торгово- промислові з'їзди, які функціонували від початку 1870-х років, на яких також визначалися пріоритети та координація діяльності у сфері розвитку промисловості та торгівлі. Наприклад, були проведені такі саморегулівні з'їзди: Всеросійський з'їзд фабрикантів та заводчиків (1870 рік), Всеросійські торгово-промислові з'їзди (1896 рік) тощо. Серед самоврядних організацій важливу роль відігравав розподіл за галузевим напрямом: з'їзд гірничопромисловців Півдня Росії, з'їзд нафтопромисловців, контора залізничників, організація тестильної промисловості'^[28]. У цей час діяльність та вплив саморегулівних організацій підприємців та промисловців були доволі потужними. Ці організації лобіювали власні інтереси та захищали своїх учасників.

Водночас створюються об'єднання, які більше нагадують сучасні саморегулівні організації, наприклад, Товариство для сприяння розвитку промислових організацій і торгівлі. У Львові також було створено низку саморегулівних організацій: «Народна торгівля» 1883 рік (сприяння розвитку торгівлі, взаємний контроль в торгових інтересах); «Зоря» 1884 рік (товариство ремісників); «Дністер» (страхове товариство); «Народна гостиниця» 1899 рік (готельний промисел); «Союз для збуту худоби», який опікувався спілками, знаходив для них ринки збуту худоби, удосконалював діловодство, видавав різні інструкції^[29].

Л. В. Дідківська зазначає: «Серед провідних самоврядних організацій цього періоду на Галичині слід назвати «Крайовий союз ревізійний» (розпочав свою діяльність 1904 року). Цікаво, що до його завдань входило: ревізія кооперативів і їх союзів, захист інтересів кооперативів перед владою та законом, допомога кооперативам у діловодстві та рахівництві, організація кооперативних шкіл - курсів, бібліотек, музеїв; підрахунок і популяризація статистичних даних кооперації. Союз видавав науковий журнал «Економіст» і популярний додаток «Самопоміч»»^[30]. Слід звернути увагу на те, що деякі науковці називають прототипи саморегулівних організацій «самоврядними». Такий підхід щодо розуміння цього явища зберігся і донині та трапляється й у законодавстві України. Вказане свідчить про колізії у нормативно-правовому регулюванні. Підставою для функціонування та діяльності «Крайового союзу ревізійного» були членські внески товариств^[31]. У 1909 році Крайовий союз ревізійний, а за ним Крайовий союз кредитований, Союз крайовий господарсько-молочарський, Союз споживчих товарів «Народна Торгівля» стали членами Міжнародного кооперативного союзу в Цюріху (1896)^[32]. Отже, у кінці XIX ст. українські прототипи саморегулівних організацій входили до міжнародних саморегулівних об'єднань.

Купецтво. Слід акцентувати увагу на окремій верстві населення, яка стала відігравати важливу роль після реформ 60-х років XIX ст. у саморегулюванні господарської діяльності - купецтві. У різних містах створювалися купецькі гільдії, які могли брати участь у міському саморегулюванні. Повна система купецького самоврядування з дільничними виборчими зборами, зборами виборних купецького стану, купецькою управою й становим старшиною (він же - голова управи та зборів виборних) існували в Україні тільки в Одесі^[33]. Крім того, проводилися раз на рік і збори купецьких гільдій. Купецькі гільдії були представницькими інституціями певної верстви населення, хоча, на думку науковців: «Купецьке товариство не мало ніяких прав дисциплінарного впливу на своїх членів. Воно не мало ні освяченого традиціями статутного документа, ні інституту поручительства при прийомі у члени Гільдії, ні випробувального терміну, ні корпоративних обрядових церемоній»^[34]. Як бачимо, купецькі гільдії були однією з форм саморегулівних інституцій за професійною ознакою. Також купці об’єднувалися у клуби, асоціації та інші зібрання для представників ділового, комерційного світу з метою професійного спілкування та проведення дозвілля.

Кінець XIX-початок XX ст. пов’язують з розвитком кооперативного руху. Кооперативи не є прототипами саморегулівних організацій, однак ступінь саморегулювання у цих організаціях є вищим порівняно з іншими організаціями того періоду. Учасники об’єднувалися у кооперативи добровільно, переслідували мету поліпшення діяльності у певній господарській сфері. Однак, крім мети задоволення потреб споживчого та виробничого характеру, кооперативи спрямовувалися свою діяльність на просвіту та захист інтересів їх учасників в органах державної влади. Особливо дієвою була сільськогосподарська кооперація, чому сприяла земська реформа та просвітницька діяльність громадських організацій. Крім того, слід резюмувати, що створювані сільськогосподарські спілки (згодом товариства) тісно взаємодіяли із земствами (органи місцевого самоврядування населення). У сільськогосподарській сфері відбулася спеціалізація самоврядних організацій за сферою сільського господарства: скотарські, птахівничі, пасічні, мукомлинні, молочні, а також змішані.

Самоврядні організації видавали свої журнали, займалися проведенням виставок, тематичних з’їздів. Їх завданнями, крім полегшення ведення господарювання, був захист інтересів, сприяння науковому прогресу, поширенню нових технологій знань, співпраця та влив на органи влади та місцевого самоврядування, сприяння врегулюванню відносин між роботодавцями та найманими працівниками, координація спільних зусиль у певній сфері для полегшення роботи та здешевлення витрат тощо.

У цей час розвиток саморегулівних інституцій набуває чітких форм у становленні підприємництва: промислового, торгового, селянського тощо.

У період революційних подій на Україні продовжують діяти прототипи саморегулівних організацій. У 1917 році Українська Центральна Рада ухвалила закон, який створював правове підґрунтя для діяльності та проведення з'їздів українських кооператорів. На підставі цього закону був проведений Перший Всеукраїнський з'їзд кооперативних спілок.

Закони про тимчасовий державний устрій України, прийняті за період правління гетьмана Всієї Русі Павла Скоропадського, значно відрізнялися за змістом від Конституції УНР щодо економічних прав. Так, в положенні третьому «Права і обов'язки козаків і громадян» у статті 18 передбачено: «Кожний український козак і громадянин має право... придбати і відчужити майно...»^[35]. У Грамоті до всього українського народу від 29 квітня 1918 року Павло Скоропадський проголошує: «... повну свободу по зробленню купчих по купівлі - продажу землі»^[36]. В області економічній і фінансовій відбувається повна свобода торгу й відчиняється широкий простір приватнього підприємства й ініціятиви^[37].

За радянських часів інституційне саморегулювання було знищене, а нормативне - обмежувалося. Це було обумовлено загальною ідеологією держави, скасуванням приватної власності, націоналізацією землі та примусовою колективізацією.

У період Радянської влади на Україні ремісництво надавало можливість існувати зародкам підприємницької діяльності та саморегулювання, фактично в цей час було дозволено здійснювати індивідуальну трудову діяльність, яка виключала експлуатацію інших, і тому саморегулювання господарської діяльності фактично було зведено до мінімуму. Як зазначає Н. Ю. Філатова: «Зі встановленням більшовицької влади організації, подібні саморегулівним, були фактично ліквідовані, а відносини у сфері торгівлі регулювалися лише в централізованому порядку»^[38]. Однак державою допускалася діяльність кооперативних й громадських організацій. Державна власність на землю, встановлена внаслідок скасування приватної власності на землю і націоналізації землі, є основою земельного ладу СРСР. Кооперативні й громадські організації, як і громадяни, можуть володіти землею лише на правах користування^[39]. Ці організації можуть приймати різноманітні акти у сфері регулювання трудових, спортивних та інших відносин та здійснювати контроль за їх дотриманням на основі делегованої або санкціонованої правотворчості^[40].

У 1920 році після проголошення на території України більшовиками Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) радянська влада починає жорстко контролювати кооперативний рух, а у 1922 році було створено підконтрольне уряду об'єднання сільськогосподарської кооперації «Сільський Господар». На думку Л. А. Родіонової: ««Сільський господар» функціонував як інститут аграрної політики та само­управління, фахової допомоги вітчизняним селянським господарствам, саморегульованої організації аграрного ринку, а його громадсько- агрономічна діяльність стала визначальним чинником індустріально- ринкових перетворень управління села»^[41].

Період після здобуття незалежності України. Правові традиції інституційного та нормативного саморегулювання господарської діяльності, які були втрачені внаслідок сімдесятирічного панування адміністративно-командної системи, починають повільно відроджуватися. Зруйнування системи саморегулювання господарської діяльності в радянський період фактично призвело до потреби запозичення зарубіжного досвіду, що не завжди є іманентним та відповідає реаліям формування громадянського суспільства у сучасній Україні. Незалежна Україна уже має власну історію становлення та розвитку саморегулювання господарської діяльності. В. В. Небрат, Н. А. Супрун слушно зазначають: «Недержавні організації незалежної України слугували своєрідним інститутом трансформування, сприяли заміщенню інститутів адміністративно-командної економіки новоствореними інститутами ринку. Такі інститути громадянського суспільства як різного роду угоди, контракти, компроміси, конференції, асоціації, спілки промисловців і підприємців, асоціації банкірів; торгово- промислові палати, товариства споживачів стали активними учасниками та суб’єктами регулювання економічних та соціальних процесів^[42].

Перші інституційні організації саморегулювання господарської діяльності виникли на фондовому ринку. Зокрема, був прийнятий Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», відповідно до якого до функцій Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку було віднесено встановлення порядку і здійснення реєстрації саморегулівних організацій^[43]. У подальшому відбулося офіційне визнання саморегулівних організацій на інших ринках з: оціночної діяльності, арбітражних керуючих, архітектурної діяльності. Інші сфери, галузі та види господарської діяльності залишаються без визнання та надання державою статусу фактичним саморегулівним організаціям унаслідок нормативних прогалин. Діють неофіційні, фактичні саморегулівні організації у організаційно- правових формах господарської асоціації, громадських організацій та спілок: Асоціації виробників цементу України, Український Союз промисловців та підприємців, Спілка українських підприємців та багато інших. Такі саморегулівні організації діють в Україні як за галузевим, так і міжгалузевим принципом. У цей період до саморегулівних організацій можна віднести і торгово-промислові палати, біржі, будівельну палату тощо.

Сучасний період - початок ХХІ ст. характеризується розвитком саморегулювання унаслідок загальнодержавних напрямів на децентралізацію та дерегулювання. Розпорядженням Кабінету Міністрів України схвалено Концепцію реформування інституту саморегулювання в Україні від 10.06.2018 року № 308-р, у якій визначено, що створення системної і цілісної правової основи, що забезпечить ефективне функціонування саморегулівних організацій, є однією із пріоритетних реформ у сфері розвитку підприємництва в Україні^[44]. Тому подальшими кроками розвитку інституційного саморегулювання є прийняття змін до законодавства України щодо створення та функціонування саморегулівних організацій. Зміни відбуваються і щодо сутності та ролі договору, звичаю ділового обороту, узвичаєння у регулюванні відносин між суб’єктами господарювання. Отже, цей етап характеризується бурхливим становленням та розвитком нормативного та інституційного саморегулювання в Україні та потребою прийняття ефективного законодавства, яке б закріпило роль саморегулівних організацій у розвитку громадянського суспільства.

У становленні та розвитку саморегулювання господарської діяльності в Україні можна визначити такі періоди:

Перший період: часи Руси-України. Основним засобом нормативного саморегулювання є звичай. У «Руській Правді» набуває формалізованого закріплення договір. Починає формуватися також інституційне саморегулювання у формі спрягів, перших об’єднань ремісників («ста»).

Другий період: українські землі включені до складу Королівства Польського та Великого князівства Литовського (XIV-XVII ст.). У цей час зберігається дія положень руського звичаєвого права. Інституційне саморегулювання представлене у формі братств та цехів. Історичною формою саморегуляції були міста, які мали статути на основі магдебурського права. Норми магдебурського права були направлені на розвиток договірних засад у господарській діяльності (як засобу саморегулювання), принципів самоврядування, ринкового середовища, інституту власності. У містах магдебурзького права діє професійне саморегулювання купецьких об’єднань, цехів. Вони створювали власні статути, етичні стандарти, суди, могли контролювати якість продукції та діяльність учасників об’єднань.

Третій період: існування козацької держави. Нормативне саморегулювання представлене як звичаєве козацьке право, якому довіряли. Ці норми торкалися землекористування, укладення договорів, оренди землі, займанщини, міни, дарування, позики, підряду, особистого найму, найму майна, постачання тощо. Важливою формою саморегулювання була займанщина - це набуття власності на землю внаслідок зайняття та обробки земель покинутих або ж вільних. При цьому договір та етичні норми могли існувати у формі звичаю. До інституційних утворень слід віднести сам козацький субетнос, який і створював саморегулівні правила.

Четвертий період: кінець XVII ст. - початок ХІХ ст. У цей період запроваджуються норми російського імперського законодавства: сфера звичаєвого права та ступінь саморегулювання обмежуються. Основним засобом нормативного саморегулювання стає договір, окремо виділяються договори, що укладаються на ярмарках, торгах, законодавчо встановлюються обмеження щодо елементів саморегулювання договору.

Відбувається закріпачення селян. Рівень саморегулювання господарської діяльності знижується до критичного. Унеможливлюються прояви свободи підприємницької діяльності найбільш активної верстви населення на той час - селян.

П'ятий період: друга половина XIX ст. - початок XX ст. У цей період почалися прогресивні перетворення у господарсько-правових відносинах. Була проведена Селянська реформа, яка привела до розкріпачення селян та наділення їх землею. Селяни отримали майнові права, право укладати різного виду договори, вступати до гільдій, відкривати торгові заклади.

Був затверджений Ремісничий статут 1879 р., яким визначалися норми етичної поведінки. Важливими інструментами саморегулювання були цехові сходи (сходки, збори), на яких колективно приймалися рішення у вигляді громадського присуду; цеховий суд, який незначні проступки, конфліктні ситуації між цеховиками вирішував на основі замирення.

До інституційних засобів саморегулювання цього періоду можна віднести: біржі, об’єднання підприємців та промисловців, торгово- промислові з'їзди, купецькі гільдії. Розвиток саморегулівних інституцій набуває чітких форм у становленні підприємництва: промислового, торгового, селянського тощо. Завдяки розвитку біржової торгівлі поширеними були нормативні засоби саморегулювання у формі договорів. Становлення саморегулювання у цей період пов’язане з кооперативним рухом.

У період революційних подій на Україні продовжують діяти прототипи саморегулівних організацій. У 1917 році Українська Центральна Рада ухвалила закон, який створював правове підґрунтя для діяльності та проведення з'їздів українських кооператорів. На підставі цього закону був проведений Перший Всеукраїнський з'їзд кооперативних спілок.

Шостий період: радянські часи. Інституційне саморегулювання було знищене, а нормативне - обмежувалося. Ремісницький промисел надає можливість існувати зародкам підприємницької діяльності та саморегулювання. Державою допускалася діяльність кооперативних й громадських організацій, які могли приймати різноманітні акти у сфері регулювання трудових, спортивних та інших відносин та здійснювати контроль за їх дотриманням.

Сьомий період: період після відновлення незалежності України. Правові традиції інституційного та нормативного саморегулювання господарської діяльності, які були втрачені внаслідок сімдесятирічного панування адміністративно-командної системи, починають повільно відроджуватися. Перші інституційні організації саморегулювання господарській діяльності виникають на фондовому ринку. Відбулося офіційне визнання саморегулівних організацій у таких сферах: оціночної діяльності, арбітражних керуючих, архітектурної діяльності. У цей період до саморегулівних інституцій можна віднести торгово- промислові палати, біржі, будівельну палату тощо.

Сучасний період: початок ХХІ ст. Він характеризується розвитком саморегулювання унаслідок загальнодержавних напрямів на децентра­лізацію та дерегулювання. Відбувається бурхливе становленням та розвиток нормативного та інституційного саморегулювання в Україні, які спричинені потребою прийняття ефективного законодавства, що закріпило б роль саморегулівних організацій у розвитку громадянського суспільства.

1.2.