1.1. Історія виникнення та розвитку інституту виконавчого провадження

Історію виникнення та розвитку виконавчого прова­дження України необхідно було б простежити з часу йо­го організаційного оформлення та законодавчого закріп­лення. Проте й до цього існувало так зване «самоздшс-нення права», що трактувалося як саморозправа, само­допомога, самозахист і яке було характерним у період до 1270 р.1

Деякі вчені розподіляють історію розвитку законодав­ства про виконавче провадження на періоди до судової реформи 1864 р.

Історичні пам\'ятки свідчать про те, що першими ви­конавцями рішень суду на Русі були пристави, про яких уперше згадується у договорі Великого Новгорода

Худенко В. В. Участники исполнительного производства: Авто-реф. дис.... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Саратовский юрид. институт им. Д. Курского.- Саратов, 1992.- 22 с.

з князем Ярославом 1270 р., тобто ініціатива виконання перейшла від осіб, що були заінтересовані у здійсненні їхнього права, до органу, що розглядав спір. Пристави були службовими особами і призначались на службу князем. У їхні обов\'язки, крім виконання судових рі­шень, входило також затримання боржника на вимогу стягувана і забезпечення явки осіб, які викликались до суду.

У Магдебурзькому праві цього періоду^ чітко визна­чено статус судового виконавця. Він обирався суддею з числа вільних громадян, мав право «брати забезпечення, заарештовувати, накладати заборони щодо будь-якої лю­дини та її майна по праву, коли він уповноважений до того судовим рішенням» та отримував платню за раху­нок боржників.

Згідно зі «Статутом Благочиння 1782 р.» посада при­става була скасована. Органами виконання судових рі­шень у Росії стали управи благочиння, тобто поліція. Пізніше «Звід законів 1835 р.» поклав виконання на за­гальну поліцію - квартальних та станових приставів. Про негативні наслідки цього зазначали вчені. Так, К. Мали-шев звертав увагу на те, що поліція - «особлива каста, яр не залежала від судів і була перевантажена великою кількістю інших справ, тому стягнення тривали роками і десятками років»4.

На Лівобережній Україні на початку XVIII ст. функції органів виконання здійснював посильний суду5, що при­бував до місця виконання рішення для стягнення майна в

1 Памятники русского права. Памятники права феодально-раздроб- ленной Руси ХІІ-ХУ вв. Псковска и Новгородска судни грамота / Под ред. С. В. Юшкова- Вьш. 2.- М.: Госюриздат, 1953,- 442 с- С. 140.

2 Валеева Р. X Гражданские взьіскания в русском дореформенном процессе // Известия ВУЗов. Правоведение.-1961 .-№ 1.-С. 148-152.

Саксонське зерцало (перша половина ХНІ ст.): В 2 ч.- Кн. 2-Ст. 56 // Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн -У 2 т.- Т. І: Навч. посіб. для юрид. вищих навч. закладів і фак. // За ред^В. Д. Гончаренка-К.: Ін Юре.- 1998.-504с- С. 247.

Мальчиев К, Курс гражданского судопроизводствш В 3 т.- 2-е, испр. и доп. изд.- Т. І.- Спб, Тип. Стасюлевича, 1876.- 444 с- С. 70. 5 Пошук А. Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в 17-18 ст. 1648-1782.-Львів: Вид-во Львівського ун-ту, 1967.- 179 с- С.

присутності не менше трьох шляхтичів, котрих запрошу­вала особа, на чию користь виконувалась постанова. Якщо боржник чинив опір, то направляли двох посиль­них і запрошували 5 шляхтичів, а коли вже й вони не мо­гли зарадити справі, над боржником «сильною рукою должна бьіть отправа учинена».

Судова реформа 20 листопада 1864 р. заснувала особ­ливий стан судових приставів, які належали до судової системи як спеціальні службові особи для виконання су­дових рішень і згідно зі ст. 937 «Статуту цивільного судо­чинства» 1864 р. перебували при касаційних департа­ментах правлячого сенату, судових палатах і окружних судах, а також при мирових суддях та їхніх з\'їздах . У цей час суд відсторонювався від керівництва органами виконання, і виконавче провадження фактично ставало позасудовим інститутом .

Виконання судових рішень за зазначеним актом було самостійним і цілком відокремленим провадженням, в якому діяв судовий пристав, що було досить прогре-

сивним для того часу. Ні суд, ні органи прокуратури за своєю ініціативою не зобов\'язані були здійснювати контроль за діяльністю судового пристава. За всі­ма його діями могли наглядати лише стягувач та борж­ник.

Разом з тим виконавче провадження характеризувалося повільністю. Вчений-юрист В. Шимановський зазначав, що в царській Росії навіть при безперешкодному вико­нанні судових рішень з часу проголошення до його оста­точного виконання минуло понад 2 роки4. Вчені також звертали увагу на дорожнечу виконавчого провадження, яке покладало всі витрати з виконання на сторони. Вони

Заворотько П. П., Пастухов В. її. Виконання судових рішень в Українській РСР (історико-правовий нарис).- К.: Вища школа, 1973.-216 с- С. 9.

Пастухов В. П. История развития законодательства об испол-нении судебньїх решений: Автореф.

3 Валеева Р. X. Органи исполнєния судебньїх решений в гражданс-ком процессуальном праве: Автореф. дис.... канд. юрид. наук: 12.00.03 / ЛГУ им. А. А. Жданова.- Ленинград, 1961.- 18 с- С. 5.

Шимановский В. М. О некоторьіх недостатках, встречающихся на практике при приведений решений в исполнение по Уставу 20 нояб-ря 1864 г,- Казань, 1881 - С. 26.

8

пояснювали це досить своєрідно, «Процеси - такі ж не­щастя, як і хвороби, а лікарів зобов\'язані винагороджу­вати хворі»,- писав Є. Васьковський .

Особливу увагу слід приділити заходам примусового виконання, що застосовувались у виконавчому прова­дженні. Ще з часів існування збірника норм давньорусь­кого права - «Руська Правда» передбачалось здійснення повної влади кредитора над особою боржника. Звернен­ня стягнення на особу боржника було характерним і для інших держав. Так, наприклад, у Римі кредитор міг роз­рубати на частини тіло невиправного боржника. У Нор­вегії право надавало можливість відрізати неспромож­ному боржникові ту або іншу частину тіла .

За Новгородською і Псковською судними грамотами стягнення зверталось як на рухоме, так і на нерухоме майно боржника, а також на особу боржника. «Судебник Івана III» 1497 р. передбачав такі способи виконання су­дових рішень, як звернення стягнення на майно боржни­ка і правіж. Дослідник К. Євреїнов писав, що «правіж - це дикий звичай «вибивання» боргів гнучкими різками або батогом»3. «Укладення 1649 р.» передбачало розвинуту систему способів виконання судових рішень - продаж рухомого і нерухомого майна, правіж, видача головою до викупу, тобто видача невиправного боржника креди­тору для відпрацювання боргу, відрахування із жалуван­ня стрільців.

Характеризуючи особливості виконавчого прова­дження на українських землях у період української дер­жавності, слід зазначити, що норми Литовського статуту і Магдебурзького права залишались діючим правом й у період гетьманщини, однак не могли знайти в тогочасній Україні повного застосування.

1 Ваеьковский Е. В. Курс гражданского процесса: В 2 т. / М: Изд-во Бр. Башмаковьіх, 1913.- Т. 1: Субьектн и о&ьекта процесса, про-цессуальньїе отношения и действия.- 694 с- С. 476.

Памятники русского права. Памятники права периода укреп-ления русского централизованного государства ХУ-ХУП вв. / Под ред. Л. В. Черетина,- Вмп. 4,- М: Госюриздат, 1956.- 632 с-С. 77-79.

Евреинов К. История телесньїх наказаний в России: Дополнен-ное статьями, запрещенньши старьім правительством.- Без тит. лис­та.- 234 с- С. 4.

українського права, що називався «Права, за якими су­диться малоросійський народ». На жаль, цей проект так і не набрав чинності юридично, проте застосовувався на практиці. В ньому досить регламентованою була система сплати боргів і, відповідно, система заходів примусового стягнення до боржників. Так, «Права, за якими судиться малоросійський народ», містили цілий розділ (розділ 16 «Про борги, заклади, поруки, поклажу і про арешт»)1, в якій були визначені черговість задоволення вимог кіль­кох кредиторів на заставлене майно, черговість задово­лення вимог кредиторів на майно боржника, пропорцій­ність задоволення вимог у разі нестачі майна для повно­го задоволення вимог, відсутність строку позовної давності щодо боргових зобов\'язань, порядок продажу майна боржника. Серед заходів примусового стягнення передбачалась віддача боржника на службу кредитору, причому в певних випадках з дружиною та дітьми, арешт спочатку майна боржника, а потім самого боржника (правда, з умовою його харчування кредитором, якщо той незаможний).

Особливу увагу хотілося б звернути на такий захід стягнення, як арешт боржника, причому в артикулі 43 розділу 16 зазначалося, що арешт провадиться щодо не­заможних осіб та ненадійних, особливо гравців у карти, пияків та марнотратців, причому не зазначалося, на який строк цей арешт провадиться.

Досить цікавим запозиченням із тогочасного законо­давства про виконавче провадження є звернення стяг­нення на будинок в останню чергу, а також положення, що, коли вартість будинку боржника значно перевищує суму боргу, стягнення проводити з іншого майна борж­ника.

За Указом Петра І незаможних боржників посилали на будівництво Петербурга, військових споруд та інших об\'єктів, оскільки замість примусового заходу «видача головою» вводилася кримінальна відповідальність неза­лежно від розміру боргу - 3 роки заслання на каторгу, а після - «бнть должнику на Азове». У другій половині XVII ст. за Указом від 31 січня 1783 р. у всіх губерніях Росії були засновані робітні будинки, куди висипались боржники для відпрацювання боргу.

«Права, за якими судиться малоросійський народ», 1743 / Під ред. Ю. С. Шемшученка-К.: АТ«Книга», 1997-547 с.

10

«Статут про банкрутів 1800 р.» свідчив, що неоплатні боржники, незалежно від суми боргу, замість заслання підлягали тюремному ув\'язненню строком до 5 років, після чого стягнення з них припинялось.

На основі аналізу Статуту цивільного судочинства заходами стягнення, що були спрямовані проти особи боржника, можна вважати особистий арешт боржника, заборону боржникові виїжджати з місця проживання або тимчасового перебування, виклик боржника для надання відомостей про кошти для задоволення вимог стягувача. Особливостями розвитку цивільного обігу в той час був обумовлений і такий окремий захід, як звернення стяг­нення на нерухоме майно. До речі, в періоди перебуван­ня України під владою інших держав і пізніше, але до прийняття Статуту цивільного судочинства, при вико­нанні рішень на території українських земель цей захід також існував. У «Правах, за якими судиться малоросійсь­кий народ» (глава 16, артикул 12) зазначалося, що спочат­ку стягнення звертається на гроші боржника, а якщо грошей у нього немає, тоді, в першу чергу, на рухоме майно, і лише потім - на нерухоме майно. Сучасне зако­нодавство про виконавче провадження, на жаль, не міс­тить звернення стягнення на нерухоме майно як окремо­го заходу примусового виконання. Хоча варто було б за­пропонувати внести відповідні доповнення до Закону. «Про виконавче провадження» з цією метою. Важливим також є положення цивільного права щодо обов\'язкової реєстрації нерухомості та іншого майна у відповідних органах при укладанні цивільно-правових договорів, то­му слід було б доповнити обов\'язки державного виконав­ця щодо направлення копії постанови про накладення арешту на майно в день її винесення до відповідного державного органу, що здійснює державну реєстрацію майна, зокрема, до Єдиного реєстру заборон відчуження об\'єктів нерухомого майна, в ДАІ, БТІ та інші органи.

Інститут судових приставів був скасований після Жовтневої революції одночасно зі старою судовою систе­мою царської Росії, про що йшлося у Декреті РНК РРФСР «Про суд» № 2. В перші місяці існування радян­ської влади нові органи виконання судових рішень орга­нізовувались з ініціативи народу і виконували їх різні органи. За твердженням учених, рішення судів у цивіль­них справах і вироки у кримінальних справах виконува-

11

лись судовими виконавцями, органами міліції, волосни­ми і сільськими виконкомами1.

Першим законодавчим актом про суд Української РСР була Постанова Народного Секретаріату від 4 січня

1918 р. «Про запровадження народного суду», яка прямо вказувала на ліквідацію посад судових приставів. Інсти­ тут судових виконавців у часи Радянської влади вперше створювався Тимчасовим положенням про народні суди і революційні трибунали Української РСР, що затверджу­ валось Декретом РНК УРСР «Про суд» від 14 лютого

1919 р. для сприяння народним судам у діяльності по виконанню судових рішень.

Нове радянське законодавство про виконавче прова­дження скасувало засоби примусового виконання, що діяли у царській Росії, і встановило принцип недоторкан­ності особи боржника. Арешт боржника, його особистий обшук, привід у суд для встановлення майнового стану, оголошення боржника неспроможним та інші засоби, направлені проти особи боржника, назавжди були скасо­вані, що позначилось як зниження гарантій стягувача у виконавчому провадженні.

Радянське законодавство обмежувало заходи примусо­вого стягнення майна боржника. Тимчасова Інструкція для судових виконавців 1920 р. встановлювала такі заходи примусового стягнення, як звернення стягнення на рухоме майно та гроші боржника, звернення стягнення на вина­городу, одержану боржником за місцем служби або робо­ти, вилучення у боржника і передача стягувачеві певної речі, провадження дій за рахунок боржника, які він не ви­конав у встановлений судовим рішенням строк. Ст. 20 «Наказу судовим виконавцям» 1927 р. забороняла пося­гання на гідність боржника, вказуючи, що під час огляду приміщення і сховища судовий виконавець не має права проводити особистий обшук боржника, навіть якщо остан­нього й запідозрюють у наявності цінностей або грошей.

Перший ЦПК УРСР був затверджений ВУЦВКом ЗО липня 1924 р., в якому значна частина присвячувалась регламентації примусового виконання судових рішень.

1 Валеева Р. X Исполнение судебньїх решений в первьіе годьі Со-ветской власти // Известия ВУЗов. Правоведение.- 1959,- № 1-С. 109-112; Валеева Р. X. Гразаданские взьіскания в русском дорефор-менном процессе // Известия ВУЗов. Правоведение.- 1961- № 1,-С. 148-152.

12

Каркомюст УРСР у листопаді 1927 р. видав «Наказ судовим виконавцям», який за своєю структурою і зміс­том (200 статей об\'єднувались у 15-ти розділах) був пов­ним і самостійним кодексом судових виконавців, хоча і видавався як підзаконний акт.

Значна частина норм ЦПК УРСР 1929 р. регулювала виконання судових рішень (107 статей з 412). Закон про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік 1938 р., визначивши судових виконавців як єдиний орган приму­сового виконання, констатував, що судові виконавці пе­ребувають при народних та обласних судах, а також при Верховних Судах автономних і союзних республік і встановив, що вони призначаються Наркомом юстиції союзної республіки, а в автономних - Наркомом юстиції автономної республіки.

Однак, у зв\'язку з тим, що ЦПК не передбачав усіх питань виконання, він потребував доповнення шляхом видання відповідних Інструкцій. Так, Інструкція про по­рядок виконання судових рішень була затверджена НКЮ СРСР 28 вересня 1939 р. Положення про Наркомат юс­тиції УРСР було прийнято 27 грудня 1939 р., яким перед­бачалось створення у складі НКЮ відділу судових ви­конавців. Наказом Президії Верховної Ради СРСР від 30 квітня 1955 р. «Про порядок призначення судових ви­конавців» було встановлено, що судові виконавці пере­бувають тільки при народних судах, а Закон «Про судо­устрій УРСР» від ЗО липня 1960 р. остаточно визначив, що судові виконавці перебувають при районних (місь­ких) народних судах і призначаються головою обласного суду за поданням народних суддів або голів районних (міських) народних судів.

ЦПК УРСР 1963 р. встановив, що виконавче прова­дження втілено в особі єдиного державного органу - су­дового виконавця, надавши право участі громадськості в стадії судового виконання, розширив об\'єкт стягнення, урегулював питання про порядок виконання судових рі­шень, за якими відповідач зобов\'язаний виконати певні дії на користь стягувача, встановив подвійний порядок оскарження дій судового виконавця. Система органів судового виконання складалась також із органів Держав­ного банку СРСР і органів, що виконували рішення про стягнення з громадян недоїмок по податках та прирівня­них до них платежів.

13

У жовтні 1966 р. Президія Верховного Суду УРСР за­твердила Інструкцію «Про порядок виконання судових рішень», а 24 квітня 1973 р. міністром юстиції СРСР бу­ла затверджена нова Інструкція «Про порядок виконання судових рішень». 15 листопада 1985 р. Наказом міністра юстиції СРСР № 22 затверджена Інструкція про вико­навче провадження, що стала останнім нормативно-пра­вовим актом, прийнятим у радянські часи щодо виконав­чого провадження.

Проаналізувавши радянське законодавство про вико­навче провадження щодо примусових заходів, можна сказати, що в його розвитку був зроблений значний крок вперед у забезпеченні громадянам процесуальних гаран­тій виконавчого провадження. Радянське виконавче про­вадження не містило прямих чи побічних заходів приму­сового характеру, спрямованих на особу боржника. За­конодавству були невідомі ні боргові тюрми, ні арешт боржника, ні заборона йому виїздити з певної місцевості на час виконання рішення суду.

На жаль, з утворенням самостійної і незалежної Ук­раїни змін у цивільному процесуальному законодавстві щодо виконавчого провадження так і не відбулось. Трива­лий час поза увагою законодавця в цьому плані залиша­лись новоутворені суб\'єкти підприємницької діяльності, особливо юридичні особи, зміст заходів примусового виконання став застарілим і не відповідав реаліям життя та змінам у суспільному розвитку держави, і, особливо, в новому законодавстві з інших галузей права. Зокрема, Закон України «Про власність» встановив рівноправність усіх форм власності, чого ніяк не можна було сказати про виконавче провадження, котре, як і взагалі всі інші раніше чинні радянські норми, віддавало пріоритет дер­жавній формі власності. Крім розділу V ЦПК України, основним нормативно-правовим актом, який досить де­тально регулював норми виконавчого провадження, за­лишалась чинною ще й Інструкція колишнього СРСР «Про виконавче провадження» 1985 р., що не витриму­вала ніякої критики.

Внаслідок цього авторитет судових виконавців, і на­віть судів, значно знизився, а кредитори прагнули вирі­шити питання, які виникали щодо виконавчого прова­дження, шляхом звернення до кримінальних структур, де рішення завжди виконувались не тільки своєчасно, але й

14

у повному обсязі. При цьому порушувались проголошені Конституцією України 1996 р. гаранти забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Але саме в умо­вах ринкової економіки держава повинна була вжити заходів, які б поліпшили це становище. Тому наступним етапом становлення та вдосконалення виконавчого про­вадження стало прийняття Верховною Радою України законів «Про Державну виконавчу службу» від 24 берез­ня 1998 р. та «Про виконавче провадження» від 21 квіт­ня 1999 р., що врегулювали новий порядок проведення виконавчих дій новоствореним органом виконання -Державною виконавчою службою, яка покликана здійс­нювати примусове виконання рішень судів та інших органів в Україні. Ці закони й визначили початок знач­ного реформування всієї системи виконавчого провад­ження.

Міністерство юстиції України наказом від 15.12.1999 р. № 74/5 затвердило Інструкцію про проведення виконав­чих дій, яка набула юридичну силу з 1 січня 2000 р., при цьому зазначивши, що дія Інструкції колишнього Союзу РСР «Про виконавче провадження» 1985 р. на те­риторію України не поширюється, що стало значним кроком у розвитку нового законодавства про виконавче провадження.

Отже, правове регулювання примусового виконання рішень характеризується значним часом розвитку та оновленням нормативно-правової бази, що дає можли­ вість заповнити ті прогалини, які існували до її прийнят­ тя. Необхідно також враховувати, що на сучасне сприй­ няття виконавчого провадження впливає не лише демо­ кратизація суспільних відносин, а й певний історичний період «радянського виконавчого провадження», коли вся господарська діяльність в основному знаходилась у державній власності, наслідком чого стала недоскона­ лість примусового стягнення з юридичних осіб; коли громадянам із коштовних речей належали тільки дачі, автомобілі та будинки, що негативно вплинуло на спосо­ би примусового стягнення з громадян. Таким чином, ці­ лий ряд положень, які були неврегульованими у радян­ ському законодавстві, й донині залишаються в основно­ му без суттєвих змін. „...,....

15