<<
>>

1.2 Виконавче провадження як одна із правозахисник функцій держави

Конституція України в першій статті визначає зміст діяльності державних органів простим і в той же час ва­гомим поняттям «правова держава», тобто таким чином констатується правовий характер діяльності державних органів.

Поняття «демократична» держава потребує одно-, часного сприйняття основних засад демократії, які насам­перед полягають у розподілі, а не в абсолютизмі влади.

Найпоширеніша у всіх правовик країнах схема побу­дови державного устрою має три гілкигзаконодавчу, ви­конавчу і судову. До прийняття Закону України «Про державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 р. су­дова влада мала ознаки не тільки суто судової, а й вико­навчої влади. Останнє положення зумовлювалось вико­нанням судових рішень під юрисдикцією суду, підпо­рядкованістю судових виконавців при здійсненні ними своїх повноважень суддям, що постановили відповідні рішення. Таке становище певним чином не узгоджувало­ся з доктриною розподілу влад у демократичному суспі­льстві, негативно впливало на судові рішення, які вино­сились судом. Отож із відокремленням державної вико­навчої служби з-під безпосередньої влади суду і суддів розпочався новий період державної функції щодо вико­нання правових актів, які передбачається реалізувати в примусовому порядку.

На сучасному етапі є потреба не тільки в констатації відповідних змін у системі права України, а й у пере­осмисленні змісту діяльності державної виконавчої служ­би, правовому аналізі місця виконавчого провадження в системі права України та його основної функції.

За загальною концепцією виділяються такі форми державного впливу на правовідносини, як охорона і за­хист прав суб\'єктів правовідносин. В основному пого­джуючись із запропонованою доктриною щодо відмежу­вання охорони прав громадян та юридичних осіб від їх­нього захисту через момент настання правопорушення1, доцільно більш ґрунтовно розглянути деякі аспекти пра-воохорони і правозахисту.

1 Щеглов В. Н. Субьектьі судебного гражданского процесса.-Томск: Изд-во Томского ун-та, 1979.- С. 130.

16

На думку науковців, цивільному законодавству, циві-лістичній науці й практиці властиві такі функції, як ре­гулятивна, охоронна, попереджувально-виховна, попере­джувально-стимулююча. Але необхідно уточнити певні властивості охоронної функції.

Основним аспектом, що визначає характер і відмін­ність правоохоронних правовідносин від цивільних, є положення, яке передбачається ст. 1 проекту Цивільного кодексу України. В ній зазначається, що цивільними є правовідносини, які ґрунтуються лише на вільному воле­виявленні суб\'єктів правовідносин. Виходячи з концепції владності відповідних правоохоронних і правозахисних органів, можна говорити, що, коли будь-який державний орган розглядає або впливає на правовідносини, вони втрачають ознаки цивільних. Тому попереджувально-ви­ховну функцію цивільного права необхідно пов\'язува­ти з потенційною можливістю застосування державою впливу на поведінку суб\'єктів правовідносин. Він прояв­ляється в тому, що судом такі правовідносини розгляда­ються й на підставі цього кваліфікуються й одночасно конкретизуються права та обов\'язки суб\'єктів відповідно до законодавства і конкретних правових обставин. Дер­жавна ж виконавча служба судовий акт реалізує шляхом здійснення державного примусу до зобов\'язаної особи. Отже, необхідність сплати державного мита та виконав­чого збору, інших судових витрат і витрат на здійснення виконавчих дій у кінцевому результаті лягають додатко­вим тягарем на правопорушника. Ці витрати, яких можна було б запобігти при виконанні цивільних обов\'язків у добровільному порядку, по суті й становлять додаткову цивільно-адміністративну відповідальність1 за неналеж­не виконання своїх обов\'язків. Тому під впливом поне­сених витрат у свідомості правопорушника мають вироб­лятися позитивні соціально-психологічні настанови, спрямовані на додержання у майбутньому покладених на нього цивільних обов\'язків.

Таким чином, визначаючи заходи відповідальності май­нового характеру до правопорушника щодо виконавчого збору та витрат на здійснення виконавчих дій, можна більш конкретно роз\'яснювати особам негативність не-

1 Цивільно-адміністративною відповідальністю названа через те, що вона випливає з цивільних правовідносин, але зумовлюється не­обхідністю адміністративного впливу на цивільні правовідносини.

17

правомірних дій, а також невиконання власних зобо­в\'язань.

Розгляд правозахисної функції необхідно розпочинати з аналізу ст. 6. Цивільного кодексу УРСР, яка регламентує захист цивільних прав. Так, захист цивільних прав здійс­нюється в установленому порядку судом, арбітражем або третейським судом шляхом:

• визнання цих прав;

• відновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, які порушують право;

• присудження до виконання обов\'язку в натурі; . • компенсації моральної шкоди;

Г • припинення або зміни правовідношення;

• стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або догово­ ром,- неустойки (штрафу, пені), а також іншими засоба­ ми, передбаченими законом.

У проекті Цивільного кодексу України передбачені відповідні доповнення до перерахованих вище, а саме: додаткові шляхи та органи, які вправі здійснювати за­хист прав та інтересів особи. Так, статті 16, 17, 18 проек­ту Цивільного кодексу України (станом на 25.08.1996 р.) передбачають, що захист прав може здійснюватись нота­ріусами, суб\'єктами правовідносин особисто, а також державними органами і органами місцевого самовряду­вання.

Нові шляхи захисту цивільних прав передбачені ст. 15 проекту Цивільного кодексу України, а саме: визнан­ня правочину недійсним, примусове виконання обов\'яз­ку в натурі, визнання незаконним акта державного орга­ну або органу місцевого самоврядування. При цьому всі вищезазначені шляхи у сукупності відповідають загаль­ній концепції щодо застосування заходів захисту лише з моменту правопорушення. Тобто правозахисна функція може розпочинатись лише з певного моменту, який у ци­вільному процесі пов\'язується з порушенням або оспо­рюванням права чи охоронюваного законом інтересу.1

Порівняння ж запропонованих і чинних шляхів захисту права, передбачених законом, свідчить, що вони не пов­ною мірою відповідають рішенням, які підлягають вико­нанню Державною виконавчою службою, та заходам при­мусового виконання рішень, що передбачені статтями 3,4

1 Випливає із ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України.

18

Закону України «Про виконавче провадження». Поняття «примусове виконання обов\'язку в натурі» неможливо вважати коректним, оскільки воно містить не тільки шлях захисту права «виконанням обов\'язку в натурі», а й спосіб виконання судового рішення - примус.

Отже, для визначення шляхів і підстав щодо застосу­вання примусових заходів виконання на науковому рівні доцільно це робити через концепцію певної тріади: юри­дичний факт, право, обов\'язок1.

Проаналізуємо всі три варіанти судових рішень. Так, встановлення судом юридичного факту зумовлюється неможливістю скористатись відповідним правом через невизначеність юридичної обставини. Без відповідного судового встановлення юридичного факту особа іноді не може реалізувати право на спадщину, відновити право на втрачені цінні папери на пред\'явника тощо. Однак судо­вий розгляд у цьому випадку не зумовлений правопору­шенням. Тобто всі справи, що розглядаються в порядку окремого провадження, стосуються такого об\'єкта захис­ту, як охоронюваний законом інтерес, і спрямовані на встановлення юридичного факту.

Відсутність же відпо­відача у цих справах2 свідчить про неможливість засто­сування примусу, оскільки не існує зобов\'язаної особи.

Тому доцільно ст. 15 проекту Цивільного кодексу Ук­раїни доповнити положенням, що захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом шляхом встановлення юридичних фактів і визнання цих прав та у примусовому порядку державною виконавчою службою, якщо зобов\'язана особа в добровільному порядку не ви­конає законних вимог повноважних органів.

Із наведеного випливає й інший висновок, що за за­гальним правилом рішення суду може стосуватись трьох аспектів - юридичного факту, права, обов\'язку, і лише останній може виконуватись у примусовому порядку державною виконавчою службою.

1 Фурса С. Я. Окреме провадження в цивільному процесі Украї­ ни.- К., 1999- С. 37-39.

2 Крім категорії справ щодо оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні, розгляд яких передбачений главою 39 ЦПК України. Так, ст. 288 ЦПК України передбачається, що суд постанов­ ляє рішення про скасування вчиненої нотаріальної дії або зобов\'язує нотаріуса чи посадову особу вчинити нотаріальну дію. Тобто при відсутності відповідача у справі існує зобов\'язана особа.

19

Розглянемо такий шлях захисту цивільного права, як його визнання. Якщо відповідач не визнає відповідного права позивача в процесі судового розгляду, то способів змусити його визнати це право у державного виконавця не існує та й існувати не може. Офіційного статусу пра­во позивача набуває після набрання рішенням суду за­конної сили. Але це рішення, як і рішення про встанов­лення юридичного факту, не підлягає примусовому виконанню.

У ст. З Закону України «Про виконавче провадження» під поняттям «рішення, ухвали і постанови судів у ци­вільних справах, що підлягають виконанню», маються на увазі лише ті, які стосуються обов\'язків осіб і які набра­ли законної сили.

Звернення до поняття «обов\'язок особи» зумовлюєть­ся необхідністю конкретизувати діяльність державного виконавця. Положення, що особа має право на відшко­дування шкоди, завданої залиття^ квартири, в повному обсязі не викликає сумніву, але конкретний розмір запо­діяної шкоди спочатку залежатиме від доведення його суду, а потім - від реальних можливостей відповідача, способу відшкодування заподіяної шкоди, призначеного судом, і не в останню чергу - від своєчасних дій держав­ного виконавця. Таким чином, мЬ« правом позивача на відшкодування шкоди в повному обсязі та реальним його задоволенням стоять певні об\'єктивні й суб\'єктивні об­ставини.

Звернемо увагу на загальну когіцепцію діяльності су­ду та державної виконавчої служби крізь призму понят­тя «правозахисна діяльність» з урахуванням повнова­жень державного виконавця і правових властивостей судового рішення. Так, діяльність суду в межах цивіль­ного процесу закінчується на етаЛЇ оголошення рішен­ня, якщо не брати до уваги відповідних процесуальних ускладнень щодо необхідності виправлення описок і явних арифметичних помилок у рішенні, роз\'яснення рі­шення тощо. Далі, за загальним правилом, рішення суду набирає законної сили і не залежить від судді. В по­дальшому рішення суду має таку властивість, як за­гальнообов\'язковість1, що гарантується ст. 124 Консти­туції України.

1 ШтефанМ. Й. Цивільний процес-К» ІнЮре, 1997-С. 369.

20

Можна було б констатувати, що право особи захи­щене законом і рішенням суду, що забезпечує шлях по­новлення порушеного права, якби надалі не треба бу­ло б звертатись до державної виконавчої служби за без­посереднім виконанням судового рішення. Тут можна констатувати, що загальнообов\'язковість деяких судо­вих рішень певною мірою втрачає свої властивості, оскільки залежить від волі стягувача і боржника. Так, у статтях 217-218 ЩІК України передбачається певний перелік рішень, які можуть бути допущені судом до не­гайного виконання. В тих же випадках, коли рішення суду видається позивачу (стягувачу) на руки, саме від його волевиявлення й залежатиме реалізація цього рі­шення.

Якщо проаналізувати, яким чином забезпечується за­гальнообов\'язковість судового рішення, то слід вважати ці заходи неповними, оскільки вони не можуть застосо­вуватись до фізичних осіб. Умисне невиконання службо­вою особою вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їхньому виконанню, тягне за собою кримінальну відповідальність за ст. 382 КК У країни. Залишення посадовою особою без розгляду окремої ухвали суду чи окремої постанови суд­ді або невжиття заходів до усунення зазначених у них порушень закону, а також несвоєчасна відповідь на окрему ухвалу суду чи окрему постанову судді призво­дять до адміністративної відповідальності за ст. 185-6 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Отже, загальнообов\'язковість судового рішення, поста­нови, ухвали стосується лише посадових осіб, оскільки не передбачається відповідних санкцій щодо громадян (фізичних осіб).

Коли судовий виконавець перебував під юрисдикцією районного суду, така властивість судового рішення, як

1 Автором констатується, що з моменту постанов судового рі­ шення до моменту звернення осіб до виконавчого провадження про­ ходить трансформація поняття «позивач» на термін «стягувач» та «відповідач» - на «боржник». Тому фактично з моменту постанов- лення рішення, а можливо, й у судовому рішенні доцільно позивачеві надавати новий правовий статус. Це положення додатково свідчить про відокремленість не тільки термінології виконавчого проваджен­ ня від цивільного процесу, а й про відповідні зміни в правовідно­ синах. .

21

його загальнообов\'язковість, робила вимоги судового виконавця загальнообов\'язковими, оскільки в цьому ви­падку невиконання його вимог можна було трактувати як невиконання вимог «уду. Нині ж, при відокремленні державної виконавчої служби від суду, стає потрібною відповідна регламентація в Кримінальному кодексі Ук­раїни і Кодексі України про адміністративні правопору­шення дій, що за характером можна кваліфікувати як невиконання законних вимог державного виконавця, а також дій щодо образи державного виконавця при вико­нанні ним своїх посадових обов\'язків. Останнє зумовле­не тим, що державні виконавці не віднесені до осіб, які за ст. 1 Закону України «Про державний захист праців­ників суду і правоохоронних органів» виконують право­охоронну функцію. Судді, що здійснюють правозахисну функцію, відокремлені від осіб, які здійснюють право­охоронне завдання, а державний виконавець фактично також здійснює державну правозахисну функцію1, що потребує детальної наукової регламентації та вироблен­ня певної позиції з цього питання. Так, у виконавчому провадженні здійснюється остаточний захист прав гро­мадян і юридичних осіб, що є фактичним продовженням правозахисної функції суду, хоча це відбувається на підставі «вказівки» суду, наділеного правом робити за­гальнообов\'язкові «висновки», а також на підставі інших виконавчих документів. У даному випадку слід приєдна­тися до позиції тих учених, які вважають, що безпосе­редній примус до особи у виконавчому провадженні за\' стосовується не судом і не органом, що входить до його структури . Враховуючи, що захист прав громадян та юридичних осіб здійснює ще цілий ряд державних орга­нів (суд, господарський суд, органи нотаріату, адмініст­ративні органи), лише у виконавчому провадженні за­хист прав набуває реального змісту.

Загальнообов\'язковість судового рішення щодо поса­дових осіб, які за рішенням суду зобов\'язані до вчинення відповідних дій, поглинає відповідне повноваження дер­жавного виконавця, за яким його вимоги є обов\'язко­вими для всіх органів, організацій, посадових осіб. Це

1 Щербак С. В. Виконавче провадження як одна з правозахисник функцій держави // Право України.- 2001.- № 11.- С. 65.

2 Фурса С. Я, Фурса Є. 1. Нотаріат в Україні. Теорія і практика: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.- К.: А. С. К., 2001.- С. 26.

22

зумовлюється тим, що рішення суду за правовим стату­сом є вищим, ніж вимоги державного виконавця. Тобто в разі невиконання рішення, ухвали, постанови суду поса­довою особою державному виконавцевгяеіяає необхід­ності посилатись на надані йому повноваження (ч. 1 ст. 6 Закону). Він може в цьому випадку порушувати питання про притягнення винної особи до відповідальності на підставі невиконання рішення суду. Тобто йому для реа­лізації цього положення необхідні відповідні повнова­ження.

Але не всі акти, що підлягають виконанню держав­ною виконавчою службою, мають такі властивості, як судове рішення. Тому можна говорити про особливості (специфіку) виконання певних актів, що має конкрети­зуватись у процедурі виконавчого провадження. Таке розмежування нормативних актів, що підлягають вико­нанню, за їхніми правовими властивостями надасть мож­ливість державному виконавцеві не застосовувати за­гальну процедуру виконання рішень, а застосовувати лише функції контролю за виконанням посадовими особами відповідних загальнообов\'язкових рішень або ухвал суду.

З теоретичної концепції щодо загальнообов\'язковості судового рішення варто зробити висновок, що з моменту постановлення судового рішення до моменту набрання ним законної сили відповідач має право добровільно ви­конати або розпочати виконувати визначені в рішенні обов\'язки, якщо в нього не буде підстав для звернення до апеляційного суду. Про це доцільно зазначати і в рішенні суду, а тому строк для добровільного виконання судових рішень у виконавчому провадженні, по суті, є зайвим. Подібне положення має стосуватись також рішень гос­подарського суду, вироків суду в частині задоволення вимог цивільних позивачів тощо. В цьому випадку до повноважень державної виконавчої служби належатиме лише примусове виконання рішень суду, що відповідає загальній концепції діяльності державної виконавчої служби.

Оновлення адміністративного права передбачає не­обхідність серйозного перегляду традиційного визна­чення поняття галузі адміністративного права.

Цікавим у даному випадку є еволюція в поглядах про­відних вчених при визначенні основних функцій оновле-

23

ного адміністративного права, що розглядаються як єд­ність трьох головних функцій, а саме: управлінської (тобто регулювання управлінської діяльності), правореа-лізаційної (реалізація прав), правозахисної (захист по­рушених прав) . У подальшому розвитку теорії нового адміністративного права перші дві функції перероста­ють в одну - правозабезпечувальну, що пов\'язана із за­безпеченням реалізації прав і свобод людиніґ. Ці дві функції реалізуються повною мірою і у виконавчому провадженні.

Отже, державна виконавча служба є правозахисним органом, оскільки її діяльність розпочинається лише з моменту встановленого повноважними органами право­порушення і стосується відновлення порушених прав у межах, що визначені законом та рішенням суду, яке встановлює обов\'язки боржника.

<< | >>
Источник: Фурса С.Я., Щербак С.В.. Виконавче провадження в Україні. Навчальний посібник.- К.,2002.- 480 с.. 2002

Еще по теме 1.2 Виконавче провадження як одна із правозахисник функцій держави:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -