Обмеження саморегулювання господарської діяльності

Трансформаційні модифікації економічних процесів, які відбу­ваються в Україні, спричинили зміни і в концептуальному розумінні правого регулювання господарської діяльності. Важливим аспектом трансформації правового забезпечення господарської діяльності, видається, має бути його «керованість» та цілеспрямованість у напрямі західноєвропейської парадигми права (системність, прогресивність, незворотність та еволюційність).

Науковці слушно зазначають, що саме межі втручання держави до сфери господарювання, фактичний стан здійснення державного регулювання господарської діяльності дає змогу говорити про ступінь свободи господарювання та підприємництва як його складової^[280], оскільки спирання лише на ринкові механізми саморегуляції може призвести до негативних результатів, в першу чергу, у сферах екології, соціальної справедливості, всебічного розвитку особистості; ринок не має механізму, який здатний забезпечувати задоволення загальнодержавних, колективних потреб^[281]; прагнення відмовитися від всебічного контролю з боку держави як атрибута адміністративно- командної системи, розрахунок на саморегулювання суспільства призвели до приниження значення суспільних інтересів та гіпертрофії інтересів приватних^[282]; сподівання на стихійну ринкову саморегуляцію призвели до падіння соціального захисту населення^[283]; держава має контролювати процеси саморегулювання для того, щоб переваги саморегулювання не перетворилися на небезпеки для розвитку господарських, зокрема конкурентних відносин^[284].

Погоджуючись загалом з викладеними позиціями авторів щодо негативних наслідків відмови від контролю з боку держави у господарській діяльності, водночас зазначаємо, що українська економіка сучасності - це економіка перехідного типу, тому і правове забезпечення та обмеження саморегулювання будуть мати певні особливості, притаманні цьому типу економіки, і не завжди позитивні.

Так, Я. М. Шевченко стверджує, що напрям державного регулювання економіки повинен, по-перше, відбивати межі перехідного періоду і не бути визначальним, по-друге, він повинен бути підпорядкований меті обмеження методів державного регулювання економіки, методам її ринкового регулювання^[285]. Типові засади стосуються конкурентної поведінки, управлінських відносин, цінних паперів, реклами, об'єднань підприємців^[286]. В. В. Шпаков зазначає: «Існують важливі обмеження для регулювання. Наприклад, неприпустимі будь-які дії держави, що руйнують ринковий механізм, наприклад, шляхом директивного планування. Однак це не означає, що держава має відмовитися від планування. Ринкова система не виключає планування на рівні підприємств, регіонів і навіть окремих галузей національної економіки, зокрема, у вигляді національних цільових програм. Також слід зазначити, що ринок багато в чому є саморегулівною системою, і тому впливати на нього слід також непрямими, економічними методами»^[287]. С. І. Бевз слушно зазначає: «Державне регулювання спрямоване на створення сприятливих економічних, правових і організаційних умов діяльності комерційних і некомерційних організацій, підприємництва. Воно не припускає втручання державних органів у їх виробничу і господарсько-фінансову діяльність, крім випадків, коли його можливість прямо передбачена правовими актами. Таке регулювання полягає переважно у встановленні і коректуванні загального правового режиму їхньої діяльності, охоплює насамперед економічні і соціально-культурні процеси в цілому»^[288]. Зокрема, відповідно до ст. 43 ГК України підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом (положення закріплено у розвиток конституційного).

В. В. Добровольська з приводу обмежень підкреслює: «Держава встановлює правові засади та засоби на ринку, у межах яких суб'єкти підприємництва мають певну свободу. Ці засади та засоби закріплені в низці законів України та розрізняються за ступенем обмеження підприємництва, але усі вони служать установленню певних обмежень та підтримки діяльності підприємців»^[289].

Набір правових інструментів та ступінь обмеження саморегулювання господарської діяльності залежить від низки чинників (факторів):

1. Історичного етапу, який проходить держава (формування економіки певного типу).

Саморегулювання господарської діяльності як явище правової дійсності реалізується у актуальних межах, визначених законодавством певного періоду або ж такими, які підлягають удосконаленню. Відома фраза К. Кніса «усе нове, бо усі відносини і сама людина вічно змінюються»^[290], тому постійно змінюються і підходи до регулювання господарської діяльності: у сучасних умовах обмеження саморегулювання господарської діяльності релевантне соціальній спрямованості держави.

2. Ступеня втручання держави у саморегулювання господарської діяльності, виходячи з напрямків зовнішньої та внутрішньої політики держави (феномену самообмеження втручання держави) та важливості забезпечення публічних інтересів.

У науці зазначається: «...рівень державного регулювання економіки залежить від конкретної реальної ситуації на ринку, потреб держави на даному етапі розвитку ринкових відносин. Залежно від типу галузей і форм власності державне регулювання господарської діяльності здійснюється у вигляді прямого державного управління певними суб’єктами господарювання і регулювання підприємницької діяльності»^[291].

Міжнародні зобов’язання України впливають на розвиток саморегулювання господарської діяльності. Україна є учасницею Світової організації торгівлі, тому лібералізація торгівлі є одним із ключових питань, які реалізуються у міжнародній торгівлі.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» серед засад внутрішньої політики в економічній сфері названо: розвиток внутрішнього ринку, підвищення ефективності його функціонування та вдосконалення механізмів державного регулювання, забезпечення збалансованості попиту та пропозиції на окремих ринках; впровадження європейських підходів у сфері делегування функцій держави суб’єктам господарювання^[292], а до засад зовнішньої політики ст.

В Україні прийнято Закон України «Про санкції» від 14 серпня 2014 року № 1644-VII, в якому передбачено можливість застосовування спеціальних економічних та інші обмежувальних заходів по відно­шенню до іноземної держави, іноземної юридичної особи, юридичної особи, яка знаходиться під контролем іноземної юридичної особи чи фізичної особи-нерезидента, іноземців, осіб без громадянства, а також суб'єктів, які здійснюють терористичну діяльність. Зокрема, відповідно до ст. 4 Закону можуть реалізуватися такі види санкцій, які впливають на ступінь саморегулювання суб'єктів господарювання: обмеження торговельних операцій, анулювання або зупинення ліцензій та інших дозволів, одержання (наявність) яких є умовою для здійснення певного виду діяльності, зокрема, анулювання чи зупинення дії спеціальних дозволів на користування надрами; заборона користування радіочастотним ресурсом України^[294] тощо.

3. Сфери, галузі, виду господарської діяльності або ж форми власності підприємства.

Наприклад, в одних галузях господарської діяльності ступінь саморегулювання господарської діяльності може бути максимальним (підприємницька діяльність у легкій промисловості), в інших - саморегулювання може бути заборонено (безпекові енергетичні галузі (атомна енергетика)); у приватних підприємствах ступінь саморегулювання зазвичай вищий, ніж у державних підприємств, представником власника якого є орган державної влади відповідно до ГК України.

4. Виду засобів саморегулювання господарської діяльності та ефективності елементів саморегулювання у них (договору, само- регулівних організацій, корпоративних актів тощо).

Визначаючись з категоріальним апаратом дослідження, слід зазначити, що в науці триває полеміка з приводу визначення дефініції «правові обмеження», «межі прав», «правові межі», «обмеження прав», «межі здійснення прав», «межі державного регулювання» та їх взаємовпливу, взаємодії. Видається, що деякі з вказаних є синонімами, а деякі - співвідносяться як загальне та особливе. Означена ситуація ілюструє проблему невизначеності категорій, понять як в юридичній науці так і в законодавстві.

С. Кузніченко та Ю. Градова зазначають: «Установлення границь і меж дії прав громадян - одна з найбільш складних проблем юриспруденції. Вирішуючи, законодавець повинен мати на увазі не тільки існуючу систему міжнародного й національного законодавства, а й норми моралі, ментальність народу й саму сутність права»^[295]. Н. В. Безсмертна вказує: «Установлення меж є цивілізованими способами регулювання міри свободи в суспільстві. Проте в таких ситуаціях не припустимо встановлювати необгрунтовані чи не зрозумілі межі реалізації прав громадян»^[296]. Межа - це границя поділу, розрізнення яких-небудь явищ, предметів тощо^[297]. Обмежувати і рідко обмежовувати означає установлювати певні межі чого- небудь; зв’язувати щось обмежувальними умовами^[298]. Обмеження - це правило, настанова, що обмежує чиї-небудь права, дії і т. ін.^[299]. Як бачимо, в етимології українського слова «межа» закладено сутність відділення одного явища від іншого. Наприклад, в одних видах господарської діяльності допускається саморегулювання, а в інших може бути заборонено, тому межею у даному випадку для розрізнення його допустимості є вид господарської діяльності. Водночас видається, що і поняття «обмеження» в юридичному сенсі описує подібні можливості, тому і є синонімічним до слова «межа». Існування близьких за змістом слів допомагає і водночас ускладнює процес опису певних юридичних явищ.

Після проведеного аналізу тлумачення українськими науковцями різних галузевих напрямів понять «межа» та «обмеження» права доходимо висновку, що більшість науковців визнає відмінність^{[300] [301] та хибність ототожнення дефініцій «межа» та «обмеження» права[302]. Водночас підходи до розуміння, відмежування зазначених понять різняться залежно від галузі права.}

М. К. Галянтич зазначає, що обмеження здійснення суб’єктивного цивільного права визначаються, перш за все, межами дії приватного права^[303]. М. О. Стефанчук під поняттям «межі права» розуміє «всі ті можливості, які особа здатна для себе набути у зв’язку з юридичним закріпленням її прав»^[304]. О. О. Кот стверджує: «Межа суб’єктивного права як моделі поведінки визначена тими правомочностями, які входять до змісту цього права»^[305]. Детальний аналіз обмежень майнових прав осіб здійснив Є. О. Мічурин, який дійшов таких висновків: «...межі здійснення суб’єктивного права пов’язані з мірою можливості здійснення повноважень, які надані особі законом та існують завжди відносно будь-якого суб’єктивного права»^[306]. Аналізуючи далі, науковець доводить, що межі здійснення суб’єктивного права пов’язані з мірою можливості здійснення повноважень, що надані особі законом^[307]. Крім того, розрізняють два поняття: перше - безпосередньо обмеження прав (як позбавлення власників частини прав або частини певного права), друге - обмеження у здійсненні прав (як повна або часткова неможливість реалізації певних прав)^[308]. Межі здійснення суб’єктивних прав є різновидом правових обмежень, правовою гарантією забезпечення свободи поведінки індивіда^[309]. Обмеження - це певні юридичні й фактичні наслідки у вигляді несприятливих умов для здійснення правових інтересів суб'єктів (індивіда, організацій), чиї права та свободи піддаються обмеженню при одночасному задоволенні правових інтересів та/або потреб суб'єкта, що накладає обмеження, або інтересів і потреб третьої сторони, зацікавленої в накладенні таких обмежень^[310]. Тобто межі є визначеними нормами (об'єктивне право), а обмеження - це ті ускладнення при реалізації потенційних можливостей, які можуть виникнути у конкретній ситуації при деталізації установлених меж.

Також в юридичній науці розрізняють «правові обмеження» та «обмеження права». Правові обмеження - це загальновизнані установлення, необхідні для організації життя в будь-якому цивілізованому суспільстві для упорядкування відносин між усіма суб'єктами права^[311]. А. Самотуга підкреслює: «... на конституційному рівні, тобто принципово, визначено підстави й цілі обмежень прав і свобод громадян, а також межі здійснення таких прав і свобод»^[312]. За правовою позицією Конституційного Суду України, обмеження прав і свобод людини і громадянина є допустимим виключно за умови, що таке обмеження є домірним (пропорційним) та суспільно необхідним (абзац шостий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини. Рішення від 19 жовтня 2009 року № 26-рп/2009)^[313]. Отже, межею обмежень є пропорційність та суспільна необхідність.

Відомо, що під правовими обмеженнями визначають загальний механізм правового регулювання щодо встановлення меж дозволеної поведінки приватними суб'єктами, тому правові обмеження у найбільш стандартизованому вигляді окреслюються конституційними нормами. Так, у науці зазначається, що: «Під межами правових обмежень слід розуміти сферу, окреслену правом поведінки одних суб'єктів права з урахуванням забезпечення найбільш важливих прав і законних інтересів інших суб'єктів права і суспільства в цілому»^[314]. Тобто і самі правові обмеження, які визначені в Основному законі, мають певні межі, границі з метою запобігання безпідставному, непропорційному їх встановленню.

Відомий теоретик права П. М. Рабінович зазначає: «Межі (обмеження) права - це сукупність усіх явищ, які окреслюють зміст та обсяг цього права»^[315]. Відповідно - межі саморегулювання госпо­дарської діяльності - це сукупність усіх явищ, які окреслюють зміст та обсяг саморегулювання в означеній сфері, галузі, виді госпо­дарської діяльності. Обмеження саморегулювання господарської діяльності деталізують конституційні положення правових обмежень та чіткіше визначають межі поведінки суб'єктів саморегулювання відповідно до норм господарського права.

Отже, доцільно стверджувати про наявність правових обмежень саморегулювання господарської діяльності, визначених Основним законом, та обмежень саморегулювання господарської діяльності, які деталізуються та унормовуються господарським законодавством (галузевих обмежень). Практика застосування категоріального апарату понять «межа» та «правові обмеження» в українському праві різноманітна та залежить від галузевої спеціалізації. Їх розуміння науковцями можуть збігатися або ж диференціюватися. Однак, на нашу думку, під «межею» можна розуміти щось «категорично-чітке», граничне (наприклад, норму права), під поняттям же «правових обмежень» не тільки норму права, а й певний механізм її реалізації.

Реалізуючи вимоги Конституції України, відповідно до яких держава забезпечує соціальну спрямованість економіки, необхідно, щоб чинне правове поле вітчизняної економіки передбачало не тільки норми публічного права, а й приватноправові регулятори, що, по суті, санкціонують певний юридичний порядок у системі приватної власності, підприємницької діяльності тощо^[316]. Саморегулювання у сфері підприємництва може бути обмежено лише визначеними законодавством засобами державного регулювання підприємницької діяльності, що забезпечить оптимальне поєднання вказаних видів регулювання при формуванні правового господарського порядку^[317]. Водночас В. І. Полюхович зазначає: «Найбільша кількість складних питань, пов’язаних із нормативною невизначеністю, виникає у зв'язку із закріпленням підстав та меж використання адміністративно- правових засобів державного впливу на сферу господарювання, зокрема на фондовому ринку»^[318].

Імперативні норми, визначені Конституцією і законами України, є нормами-обмеженнями саморегулювання господарської діяльності. Конституційні основи правового господарського порядку в Україні є межею, яка визначає правила поведінки як для держави в особі уповноважених органів державної влади, так і для самих суб’єктів саморегулювання господарської діяльності. Ч. 3 ст. 5 ГК України чітко встановила, що суб’єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері права здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, додержуючись вимог законодавства.

Обмеження саморегулювання господарської діяльності - це система усіх явищ, які окреслюють зміст та обсяг саморегулювання в означеній сфері. Обмеження саморегулювання господарської діяльності деталізують конституційні положення правових обмежень та чіткіше визначають межі поведінки суб’єктів саморегулювання відповідно до норм господарського права.

Правові обмеження саморегулювання господарської діяльності визначаються Основним законом, а обмеження саморегулювання господарської діяльності унормовуються господарським законодавством (галузеві обмеження).

Обмеження саморегулювання господарської діяльності залежать від низки чинників: історичного етапу, який проходить держава; ступеня втручання держави у саморегулювання господарської діяльності; сфери, галузі, виду господарської діяльності; виду засобів саморе­гулювання господарської діяльності, форми власності підприємства.

Обмежуючими нормами для саморегулювання господарської діяльності є положення розділу 1 «Загальні засади» Конституції України. У конституційних нормах проголошено соціальну спрямованість держави, людину визнано найвищою соціальною цінністю, верховенство права, економічну багатоманітність, зобов’язальний ефект власності, захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання тощо. Тому суб’єкти саморегулювання зобов’язані керуватися найвищими публічними цінностями, передбаченими Основним законом. Зокрема, відповідно до ст. 8 Конституція України має найвищу юридичну силу, тому не тільки закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй, а й саморегулівні норми суб’єктів саморегулювання господарської діяльності.

Критерієм встановлення обмеження саморегулювання господарської діяльності є ст. 19 Конституції України, в якій передбачено, що ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Отже, загальними конституційно встановленими межами саморегулювання господарської діяльності є: 1) можливість суб’єктів саморегулювання не робити те, що не передбачене законодавством (феномен можливостей суб’єктів саморегулювання); 2) обов’язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб щодо суб’єктів само-регулювання діяти в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (феномен обмеження діяльності органів держави та місцевого саморегулювання щодо суб’єктів саморегулювання).

Визначення меж є складовою механізму державного регулювання та актуальним питанням: до якої міри суб’єкт компетентний реалізовувати власну приватну ініціативу (самореалізовуватися?). Тому суб’єкти саморегулювання зобов’язані здійснювати свою діяльність не посягаючи на права інших (феномен можливостей суб’єктів саморегулювання).

Основним законом визначено право громадян України на свободу об’єднання у громадські організації, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей. На думку науковців, в Україні більшість саморегулівних організацій діє як громадські організації, тому на їх діяльність поширюються обмеження, зазначені у Конституції. Зокрема, утворення і діяльність громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, забороняються ^[319].

У Концепції реформування інституту саморегулювання в Україні, схваленої Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10 травня 2018 р. № 308-р, констатовано факт відсутності єдиного підходу до саморегулювання, відсутності системного і комплексного порядку утворення та діяльності саморегулівних організацій, не визначено мети та цілей здійснення саморегулювання^[320]. У цьому аспекті вважаємо за доцільне прийняття змін до ГК України, незважаючи на те, що Концепцією запропоновано визначити загальні засади саморегулювання господарської та професійної діяльності, правові та організаційні засади утворення та діяльності саморегулівних організацій окремим законом^[321]. Саме внесення змін до ГК України забезпечить формування єдиного комплексного підходу на державному нормативно-правовому рівні з питань саморегулювання та діяльності саморегулівних організацій.

Аналізуючи положення ГК України, зокрема ч. 1 ст. 5 «Конституційні основи правопорядку у сфері господарювання» розділу 1 «Основні засади господарської діяльності», бачимо прагнення законодавця будувати правовий господарський порядок в Україні на основі гармонійного поєднання ринкового саморегулювання та державного регулювання економічних відносин. Основні напрями та форми участі держави і місцевого самоврядування у сфері господарювання закріпленні в главі 2 цього Кодексу. Вважаємо за можливе вказане концептуальне бачення відобразити і в структурі та змісті відповідних положень ГК України, зокрема щодо саморегулювання господарської діяльності. Питання правового забезпечення саморегулювання у ГК України достатньо не визначено, можна стверджувати про відсутність належної правової регламентації цього спектру правових відносин, що вносить дисбаланс в ефективне регулювання сфери господарювання у цілому.

Отже, пропонуємо внести зміни до ГК України доповнивши його главою 2-1 за такою назвою: «Основні засади саморегулювання та співрегулювання у сфері господарювання. Саморегулівні організації». У цій главі пропонуємо закріпити засади саморегулювання в Україні, форми його реалізації, види та засоби саморегулювання, правовий статус саморегулівних організацій, принципи та функції їх діяльності, визначити межі повноважень тощо. Закріплення на законо­давчому рівні означених змін гармонізує господарське законодавство України та надасть подальший поштовх для його розвитку та удосконалення, у тому числі у частині систематизації та зрозумілості побудови.

Оскільки господарська діяльність може здійснюватися як підприємницька, то обмеження, визначенні у ст. 42 Конституції України, є актуальними і для визначення обмеження саморегулювання господарської діяльності. Зокрема, ст. 42 передбачає обмеження щодо права кожного на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Тому видавалося б незаконним створення саморегулівних організацій у сфері, не дозволеній для підприємництва. Однак, зважаючи на те, що частина саморегулівних організацій в Україні діють в організаційно-правовій формі громадських організацій, спілок, така ситуація дещо у завуальований спосіб може видатися не дивною. Наприклад, ст. 302 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за створення або утримання місць розпусти, а також звідництво для розпусти. В Україні траплялися випадки, коли під прикриттям «шлюбних агентств» діяли саме організації, що надають такі незаконні послуги. Тому не виключена ситуація створення таких «шлюбних» саморегулівних організацій, які б прикривалися законною діяльністю.

Також означеною статтею передбачено, що підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом. Зокрема, відповідно до ст. 3 Закону України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 року № 2790-XII народний депутат не може займатися будь-якою, крім депутатської, оплачуваною роботою, за певними винятками, та входити до складу керівництва, правління чи ради підприємства, установи, організації, що має на

меті одержання прибутку^[322]. У цьому аспекті цікавим є питання, чи може бути народний депутат членом громадської організації або спілки, яка б здійснювала певні саморегулівні функції? З одного боку відповідно до ст. 133.4.6. ПК України^[323] до неприбуткових організацій відносять громадські об’єднання, відомості про які внесено до Реєстру неприбуткових установ та організацій, з іншого - згідно із ч. 2 ст. 21 Закону України «Про громадські об’єднання» від 22 березня 2012 року № 4572-VI, вони можуть здійснювати відповідно до закону підприємницьку діяльність безпосередньо, якщо це передбачено статутом громадського об’єднання^[324]. З приводу ж громадських організацій ч. 1 ст. 21 не передбачає прямо права на здійснення підприємницької діяльності, однак вказує на право здійснювати інші права, не заборонені законом^[325]. Водночас і ЦК України відповідно до ст. 86 встановлює, що непідприємницькі товариства (кооперативи, крім виробничих, об’єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню (згідно із ст. 85 ЦК України непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками)^[326]. Стаття 133.4.2. ПК України роз’яснює, що доходи (прибутки) неприбуткової організації використовуються виключно для фінансування видатків на утримання такої неприбуткової організації, реалізації мети (цілей, завдань) та напрямів діяльності, визначених її установчими документами. В. В. Кочин стверджує: «Ця властивість надає юридичній особі лише право організовувати ринок, а не бути його активним учасником, що має на меті здійснювати підприємницьку діяльність»^[327]. Отже, підсумовуючи зазначене, доходимо висновку, що народний депутат може бути членом громадської організації або ж спілки, яка наділена певними саморегулівними функціями, та ч. 2 ст. 42 Конституції України не є обмеженням для окремих категорій осіб для участі у саморегулівних організаціях України.

Складніша ситуація із самоврегулівними організаціями, за якими закріплений відповідний статус органами державної влади як саморегулівної організації. Вважаємо, що ч. 2 ст. 42 Основного Закону є обмежуючою нормою, враховуючи особливий суб’єктний склад таких організацій. На думку, Н. Ю. Філатової, саморегулівні організації є добровільними об’єднаннями суб’єктів професійної та/або підприємницької діяльності, членами СРО можуть бути виключно учасники тієї галузі підприємництва, в якій вона утворюється^[328]. Зокрема, частина таких саморегулівних організацій створюється юридичними особами. Для прикладу, Українська асоціація інвестиційного бізнесу є добровільною недержавною некомерційною організацією, що об'єднує усі компанії з управління активами в України - це саморегулівна недержавна організація^[329], яка зареєстрована в Реєстрі об’єднань професійних учасників фондового ринку і саморегулівних організацій професійних учасників фондового ринку^[330]. Відповідно до даних Реєстру неприбуткових установ, організацій ознакою непри­бутковості є правовий статус як «асоціацій, та інших об’єднань юридичних осіб»^[331].

Наступною конституційною обмежувальною нормою є ч. 3 ст. 42, відповідно до якої не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Тому створення саморегулівних організацій, укладення договорів, етичних стандартів на шкоду розвитку конкуренції не допускається.

Захист прав споживачів, контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяння діяльності громадських організацій споживачів (ч. 4 ст. 42 Конституції України) також є певними обмежуючими стандартами саморегулювання господарської діяльності.

Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, на відшко­дування завданої порушенням цього права шкоди, право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення, передбачені ст. 50 Основного закону, не можуть бути обмежені відповідними правилами саморегулівних організацій, договорами та іншими саморегулівними нормами учасників саморегулювання господарської діяльності тощо.

Правові обмеження саморегулювання господарської діяльності відповідно до Конституції України такі: права, свободи, честь та гідність громадян; інтереси суспільства; захист прав споживачів та необхідність здійснення контролю за якістю і безпечністю продукції, усіх видів послуг і робіт; захист конкуренції та протидія зловживанням монопольним становищем на ринку; надзвичайний і воєнний стан; обов'язок сплачувати податки і збори; обов'язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки; дотримання Конституції та законів України.

Наведене надає можливість сформулювати перелік принципів обмеження саморегулювання господарської діяльності: припустимість обмеження відповідно до Конституції та законів України; при­пустимість обмеження саморегулювання господарської діяльності враховуючи соціальну спрямованість держави; законність встановлення обмежень (законність обмежування); рівність усіх суб'єктів само­регулювання у правообмежуванні; наявність судового захисту права на саморегулювання господарської діяльності; припустимість обмеження у разі зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції.

Проведений аналіз положень Основного закону надає можливість сформувати положення щодо феномена можливостей суб'єктів саморегулювання та феномена обмеження діяльності органів держави та місцевого саморегулювання щодо встановлення меж у діяльності суб'єктів саморегулювання.

ГК України та іншим галузевим господарським законодавством визначені обмеження саморегулювання господарської діяльності відповідно до видів господарської діяльності, суб'єктів, засобів та форм власності підприємств тощо. Згідно із зазначеним можна виділити обмеження, притаманні усій сфері саморегулювання господарської діяльності, та відповідно, диференціювати останні за критеріями.

Отже, можна визначити загальні (галузеві) обмеження само­регулювання господарської діяльності (виокремлені на основі аналізу джерел господарського права, які можуть застосовуватися до усіх видів саморегулювання господарської діяльності) та спеціальні (залежно від певного виду саморегулювання). Окрім того, провівши аналіз понять та видів саморегулювання господарської діяльності, доходимо висновків, що запропоновані підходи до класифікації цілком можуть застосовуватися і до диференціації обмежень само­регулювання господарської діяльності. Однак, враховуючи зазначене, також слід виділити і специфічні підходи до класифікації обмежень саморегулювання (наприклад, самообмеження саморегулювання господарської діяльності).

Оскільки йдеться саме про обмеження саморегулювання господарської діяльності, то можна стверджувати про наявність спільних обмежень для господарської діяльності та саморегулювання господарської діяльності, водночас можна вказати і на їх відмінність.

Таким чином, до загальних обмежень саморегулювання господарської діяльності можна віднести такі обмеження: 1) встановлений правовий господарський порядок (ст. 5 ГК України); 2) загальні принципи господарювання (ст. 6 ГК України), зокрема, свободи підприємницької діяльності, яка здійснюється у межах визначених законом (п. 2 ч. 1 ст. 6 ГК України); обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави, захист національного товаровиробника тощо (п. 4 ч. 1 ст. 6 ГК України); 3) обмеження монополізму та сприяння змагальності у сфері господарювання (ст. 18 ГК України); 4) захист прав суб'єктів господарювання та споживачів (ст. 20 ГК України); 5) заборону дискримінації суб'єктів господарювання (ст. 31 ГК України); 6) засоби державного регулювання господарської діяльності (ст. 12 ГК України).

О. А. Беляневич слушно зазначає, що: «Реалізація у повному обсязі ідей правової держави, як підпорядкованому праву соціальному інституту і невід'ємного елемента громадянського суспільства, передбачає нею виконання не тільки певних соціальних обов’язків перед суспільством, а й легітимізовану можливість впливу на упорядкування (організацію) форм та фактів економічних процесів (обтяження у визначених випадках договірної свободи, контроль за діяльністю монополій, захист конкуренції в сфері підприємницької діяльності, захист прав споживачів тощо)»^[332]. Тому, водночас при створенні системи саморегулювання слід акцентувати увагу на ролі держави у встановленні належного правового забезпечення обмежень у цій сфері як однієї із функцій держави. Так, визначаючи обмеження саморегулювання, зазначене можна проілюструвати такою слушною думкою: «Державне регулювання цін обов’язково має залишатися на продукцію, роботи й послуги суб’єктів природних монополій і суб’єктів господарювання, які порушують вимоги законодавства про захист економічної конкуренції, встановлюючи такі ціни чи інші умови придбання або реалізації товару, які неможливо було б установити за умови існування значної конкуренції на ринку, або застосовуючи різні ціни чи різні інші умови до рівнозначних угод із суб’єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об’єктивно виправданих на те причин»^[333].

У зв’язку із зазначеним виникла потреба у здійсненні певної класифікації спеціальних обмежень саморегулювання господарської діяльності, які визначатимуться залежно від особливостей, перш за все, суб’єктного складу та сфери, галузі, виду господарської діяльності як важливої умови для їх дослідження. Завдання такої класифікації полягає в удосконаленні теоретичних знань про засади саморегулювання господарської діяльності.

Звичайно, як і будь-яка інша класифікація, означена потребує визначення певних критеріїв, якими є:

1) вид саморегулювання: добровільне, делеговане та змішане саморегулювання. Доцільно зазначити про особливості обмеження у добровільному, делегованому та змішаному саморегулюванні;

2) сфера, галузь, вид господарської діяльності. Наприклад, обмеження саморегулювання у підприємницькій діяльності, будівельній галузі, страховій діяльності, на фондовому ринку тощо;

3) суб’єктний склад учасників саморегулювання. Суб’єктами саморегулювання господарської діяльності в ідеалі можуть бути тільки представники певної сфери, галузі, видів господарської діяльності. Однак законодавча невизначеність із регулювання статусу суб’єктів саморегулювання може допускати й інші варіанти;

4) наявність статусу саморегулівної організації або ж відсутність такого. Відповідно, можна виділити: а) обмеження з приводу повноважень саморегулівної організації; б) обмеження щодо функцій саморегулівної організації; в) обмеження залежно від набуття членства у саморегулівній організації; г) процедурні самообмеження (самоконтроль).

5) засоби саморегулювання господарської діяльності. Можна виділити специфіку обмеження елементів саморегулювання господар­ського договору, статуту, корпоративних актів, етичних кодексів тощо.

На нашу думку, такі критерії для визначення обмежень саморегулювання господарської діяльності є найбільш оптимальними та допоможуть логічно побудувати та розкрити систему обмежень саморегулювання господарської діяльності. Слід зазначити, що критерії класифікації обмежень досить умовні, тому можливі різні їх варіації та поєднання. Зокрема, при вивченні обмежень саморегулювання у будівельній галузі особливого змісту (відмінного від інших галузей) набудуть обмеження за критерієм засобів (господарський договір, корпоративні акти) тощо.

При саморегулюванні господарської діяльності держава визначає імперативні межі для компетенції суб’єктів саморегулювання, в яких вони вільно діють. Діяльність саморегулівних організацій носить правовий характер, однак прямо не пов’язана із залученням органів державної влади. Якщо маємо добровільне саморегулювання, то, як правило, саморегулівні організації утворюються та функціонують відповідно до політики державних регуляторів (неврегульованість того чи іншого ринку призводить до появи численних саморе- гулівних організацій, навіть без наділення їх відповідним статусом). При делегованому саморегулюванні межі компетенцій саморегулівних організацій можуть бути визначені як на рівні закону, так і під- законному рівні.

При делегованому саморегулюванні саморегулівні організації можуть здійснювати функції, покладені на них державою, тобто їх повноваження розширюються та доповнюються межами виконання частини публічних повноважень (зовнішні інтереси). Саморегулівні організації можуть здійснювати і «приватні функції» з метою реалізації інтересів своїх членів (внутрішні інтереси): представницька, захисна, норматворча тощо. Цілком обґрунтовано зазначити, що одним із критеріїв обмеження саморегулювання є межі виконання саморегулівними організаціями публічних та/або приватних функцій. При добровільному саморегулюванні саморегулівні організації, як правило, функціонують у межах «приватних» повноважень.

Важливим аспектом при визначенні обмежень повноважень цих організацій є чітке розумінні механізму правового регулювання того чи іншого виду господарської діяльності: надмірний, помірний або ж недостатній рівень державного регулювання. Крайнощі переходу від одного рівня до іншого можуть виявлятися у негативних аспектах, тому обмеження функцій саморегулівних організацій мають відповідати критерію пропорційності та адекватності. Отже, обмеження функцій та повноважень саморегулівних організацій залежать від моделі саморегулювання та ступеня державного регулювання певної сфери, галузі та виду господарської діяльності тощо. При визначенні обмежень діяльності саморегулівних організацій політика держави має бути спрямована на визначення їх статусу як повноцінного регулятора та представника інтересів суб'єктів господарювання.

Межі компетенції органів державної влади та саморегулівних організацій: хто і що саме у цій галузі діяльності має роботи, контролювати, за що нести відповідальність, мають бути чітко визначені. Не тільки Україна, а й ЄС сьогодні здійснюють пошук ефективного регулювання, у тому числі у формі саморегулювання. Означена стратегічна мета може бути здійснена при залученні публічних органів та приватних компаній, а також адекватному розмежуванні компетенцій між публічними органами та приватними учасниками ринку. У цьому випадку публічні органи визначають політику у певній сфері та загальні імперативи (наприклад, у зазначених вище законах передбачено формування або ж реалізація державної політики у певній галузі), підходи до контролю, а приватні структури реалізують відповідні напрями балансуючи на межі дозволеного та забезпечення власних інтересів.

Прикладом розподілення сфер впливу у будівельній галузі може бути досвід саморегулювання США. Ю. Суркова зазначає: «Асоціація виробників бетону, яка об'єднує наукових розробників, проектувальників і виробників бетону, а також тих, хто проводить ремонт і демонтаж будов, враховує їх інтереси, формує та розробляє єдині вимоги до бетону, технологій, тобто регулює цю частину будівельної галузі. Допуск будівельних фірм на ринок будівництва монолітних будов і споруд - прерогатива держави, а завданням Асоціації є боротьба за якість»^[334].

Також межею для втручання державних органів може бути здійснення контролю діяльності саморегулівної організації. Відповідно до ч. 6 ст. 16-1 Закону України «Про архітектурну діяльність»

контроль за діяльністю саморегулівних організацій у сфері архітектурної діяльності здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері архітектури. Крім того, згідно із ч. 5 ст. 16-1 центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері архітектури, визначає порядок реєстрації таких організацій.

До спеціальних обмежень саморегулювання господарської діяльності можна віднести особливості обмежень у конкретній сфері, галузі, виді господарської діяльності тощо. Визнаними обмеженнями є заборона створення саморегулівних організацій та впровадження інших саморегулівних заходів у певних видах економічної діяльності. Відповідно до Концепції реформування інституту саморегулювання в Україні, схваленої Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10 травня 2018 р. № 308-р, саморегулівні організації можуть діяти у будь-якій сфері господарської або професійної діяльності з урахуванням таких обмежень: саморегулівні організації не можуть діяти у сферах національної безпеки та оборони, забезпечення правопорядку; діяльність саморегулівних організацій не може бути спрямована на порушення економічної конкуренції; інші обмеження щодо діяльності саморегулівних організацій можуть бути встановлені виключно законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення, захисту прав і свобод людини^[335]. Список обмежень саморегулювання господарської діяльності можна доповнити атомною енергетикою, сферою ціноутворення. В. В. Добровольська аргументовано доводить: «...що лише ринкової саморегуляції як форми цінового регулювання немає в жодній з економічних моделей сучасного світу, воно завжди поєднується з державним регулюванням цін, окремі складові якого застосовуються в різних державах різними методами та засобами. Державне регулювання цін характерно для періоду становлення товарного виробництва на ранніх етапах формування ринкових відносин, тобто в країнах з перехідною до ринкової економікою»^[336]. Р. Сімпсон, О. Синкова зазначають: «Саморегулювання в чистому вигляді не підходить також для економічного регулювання більшості послуг загального інтересу внаслідок унікального поєднання їх характеристик: вони одночасно являють собою природні монополії та найважливіші послуги»^[337].

К. В. Харківська слушно вказує на можливість та типовість обмеження підприємницької діяльності: «Однак свобода комерційного господарювання може бути обмежена законодавством з метою захисту основ конституційного ладу, моральності, безпеки, захисту життя, здоров'я, прав, інтересів і свобод інших осіб, забезпечення обороноздатності та безпеки країни, захисту навколишнього середовища, охорони культурних цінностей, недопущення зловживання домінуючим становищем на ринку та недобросовісної конкуренції тощо. В цих випадках єдність і взаємодія приватноправових і публічно-правових засобів ґрунтується на використанні загальних категорій і понять, розроблених у теорії права, таких як норма права, заборони, дозволи, відповідальність тощо»^[338].

Підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, що не заборонена законом. Однак не слід перебільшувати значення приватного інтересу підприємця, оскільки його задоволення забезпечується лише тим, що своєю діяльністю підприємець приносить користь суспільству тією мірою, якою результати діяльності підприємця задовольняють потреби споживачів. Публічний характер підприємницької діяльності зумовлюється суспільними інтересами^[339]. Суб'єкти підприємницької діяльності мають право приймати будь-яке рішення, що стосується їх виробничої, організаційно-розпорядчої та інших видів у не заборонених законом межах. Тому індивідуальна нормотворчість (створення норми саморегулювання) - це допустима межа саморегулювання підприєм­ницької діяльності.

Відповідно до виду підприємницької діяльності встановлюються обмеження саморегулювання. Наприклад, Закон України «Про основні принципи та вимоги до безпечності та якості харчових продуктів» від 23.12.1997 року № 771/97-ВР визначає порядок забезпечення безпечності та окремих показників якості харчових продуктів, що виробляються, перебувають в обігу, ввозяться (пересилаються) на митну територію України та/або вивозяться (пересилаються) з неї^[340]. Указаний Закон є обмежувальним чинником у діяльності підприємців.

Чисельні обмеження щодо здійснення саморегулювання підприємницької діяльності встановлені і Законом України «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 року № 2210-III, зокрема, забороняється вчинення антиконкурентних узгоджених дій: встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів; обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними; усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших суб'єктів господарювання, покупців, продавців тощо^[341]. Крім того, ст. 21 цього Закону встановлюються заборони щодо обмежувальної діяльності об'єднань, якими можуть бути і саморегулівні організації, хоча вони не зазначаються у цьому Законі як такі. Зокрема, не допускається обмежувальна діяльність об'єднань шляхом відмови суб'єктові господарювання у прийнятті до такого об'єднання, яка ставить його у невигідне становище в конкуренції, якщо така відмова є необгрунтованою і невиправданою.

До спеціальних обмежень саморегулювання можна віднести особливий суб'єктний склад. Наприклад, саморегулівна організація Української асоціації інвестиційного бізнесу здійснює свою діяльність як об’єднання професійних учасників фондового ринку з дати прийняття відповідного рішення Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку^[342]. Особливою обмежувальною нормою у даному прикладі є те, що учасниками цієї організації мають бути виключно: по-перше, юридичні особи, утворені в організаційно- правовій формі акціонерних товариств або товариств з обмеженою відповідальністю, які діють на підставі ліцензії, виданої Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку^[343], по-друге, учасники, які здійснюють певний вид економічної діяльності, тобто провадять на фондовому ринку професійну діяльність, види якої визначені законами України; по-третє, обов’язковість прийняття рішення Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку щодо надання статусу саморегулівної організації та видачі відповідного свідоцтва. Вказані у цьому Статуті обмеження відповідають положенням, передбаченим Законом України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23.02.2006 року № 3480-IV (далі -Закону).

Указаним Законом визначаються й інші обмеження щодо членства у саморегулівній організації професійних учасників фондового ринку (наприклад, відповідно до ч. 3 ст. 48 зазначеного Закону саморегулівна організація повинна об’єднувати більше 75 відсотків професійних учасників фондового ринку за одним з видів професійної діяльності), її повноважень (наприклад, згідно із ч. 1 ст. 49 Закону саморегулівні організації можуть впроваджувати норми професійної етики у практичній діяльності учасників об’єднання; відповідно до ч. 2 цієї самої статті розробляти і затверджувати обов’язкові для виконання членами СРО Правила (стандарти) провадження відповідного виду професійної діяльності на фондовому ринку, за винятком тих Правил (стандартів), які прямо встановлені законом^[344]). Обмеження щодо набуття статусу саморегулівної організації з підстав репрезентації певної відсоткової кількості членів конкретного виду діяльності можна проілюструвати і на прикладі Закону України «Про оптові ринки сільськогосподарської продукції» від 25.06.2009 року № 1561-VI, відповідно до якого асоціація оптових ринків сільськогосподарської продукції може набути статусу саморегулівної організації оптового ринку сільськогосподарської продукції за умови, якщо її членами є не менше 50 відсотків оптових ринків сільськогосподарської продукції, які набули такого статусу відповідно до цього Закону^[345].

Закон України «Про архітектурну діяльність» від 20.05.1999 року № 687-XIV визначає однією з меж саморегулівних організацій у сфері архітектурної діяльності - передбачення механізму відшкодування збитків, завданих споживачам унаслідок надання членами саморегулівної організації товарів, виконання робіт (послуг) неналежної якості^[346]. У цьому прикладі спостерігаємо розширення меж функцій саморегулівних організацій, завдяки порядку відшкодування збитків та майнової відповідальності.

Водночас певною межею для державного регулювання є ст. 47 «Про цінні папери та фондовий ринок», яка передбачає регулювання фондового ринку як державою, так і саморегулівною організацією. Аналогічні положення передбачені і ст. 78 Закону України «Про інститути спільного інвестування» від 05.07.2012 року № 5080-VI тощо^[347].

У підприємницькій діяльності широко застосовуються само­обмеження, які для України є певною новелою, хоча в інших державах вони використовуються досить давно.

У Великій Британії з 1997 року діє схема самосертифікації (selfcertification) компетентних підприємств, яка була запроваджена урядом після тривалих консультацій уряду з представниками будівельної галузі, споживчих асоціацій та інших зацікавлених осіб щодо запропонованої схеми, варіантів її реалізації. Консультації показали загальну підтримку пропозиції у секторах, де ризик для здоров'я і безпеки для населення є низьким^[348]. У наведеному прикладі спостерігаємо, що самосертифікація як один із засобів саморегулювання у будівельній галузі був встановлений тільки після погодження з органами державної влади, суб'єктами господарювання та представниками споживачів у секторах з низьким ризиком для здоров'я та безпеки населення. Отже, одним з критеріїв встановлення певних засобів саморегулювання можуть бути обмеження ризиків щодо безпечності. Крім того, відбувається деталізація обмежень саморегулювання у конкретній галузі. Водночас у зазначеній галузі може відбуватися розширення меж саморегулювання: виконання конкретних видів будівельних робіт визнаною компетентною організацією може не підлягати державному контролю і саме такій організації можуть довіряти до міри наділення її компетенцією видачі сертифіката від власного імені про виконані ними ж роботи. Тобто у разі само- сертифікації особа виконавця роботи та органу, який видає відповідний акт збігаються. Самосертифікація впливає на конкурентну боротьбу за ринок, мотивує виробників підвищувати якість продукції. Добровільну сертифікацію ще називають «приватні» стандарти.

Довіра - це один із моральних критеріїв обмеження саморе­гулювання. Самосертифікація є спеціальним видом обмежень, а саме, самообмеженням з боку суб'єктів саморегулювання. Вимоги до якості продукції та послуг є вищими, ніж передбачені державним регулюванням. Власне, самосертифікація відбувається на основі довіри споживача до виробника продукції, послуг. Тільки той виробник, який тривалий час працює на ринку, має високий рівень довіри споживачів - може використовувати самосертифікацію як додатковий чинник у підвищенні рентабельності підприємства. Як правило, систему самосертифікації створюють на високорента­бельних підприємствах та, відповідно, її можна вважати за певний маркетинговий хід. Цю форму застосовують підприємства, які мають власну службу якості, що здатна розробляти правила- стандарти якості, процедуру реалізації та забезпечення впровадження визначених стандартів, відповідальність структурних підрозділів підприємства та визначення критеріїв невідповідності тощо. Само- сертифікація впливає на конкурентну боротьбу за ринок, мотивує виробників підвищувати якість продукції.

Самосертифікацію слід відрізняти від добровільної сертифікації, яка здійснюються на основі стандартів, розроблених міжнародними організаціями або ж галузевими асоціаціями та, відповідно, проводиться компетентними особами. Добровільна сертифікація також є засобом саморегулювання господарської діяльності, однак полягає у покладенні на суб'єкта саморегулювання додаткових вимог, розроблених третіми особами.

Наприклад, утворене в рамках Швейцарсько-українського проекту з розвитку ринку органічної продукці, ТОВ «Органік Стандарт» здійснює сертифікацію за приватними стандартами Міжнародної асоціації учасників органічного виробництва «БІОЛан Україна», а також за чинними міжнародними стандартами - Швейцарії, ЄС, США, Японії у відповідності із потребою та намірами виробника щодо ринку збуту органічної продукції^[349]. У цьому випадку здійснюється добровільна сертифікація за приватними стандартами.

В Україні до певних засобів саморегулювання у сфері оцінки відповідності можна віднести: добровільну оцінку відповідності (ст. 24 Закону України «Про технічні регламенти та оцінку відповідності» від 15.01.2015 року № 124-VIII передбачає, що добровільна оцінка відповідності здійснюється на добровільних засадах, в будь-яких формах, включаючи випробування, декларування відповідності, сертифікацію та інспектування, та на відповідність будь-яким заявленим вимогам); за певними винятками оцінку відповідності вимогам технічних регламентів (ст. 25 вказаного Закону зазначає, що виробники та інші особи, зазначені в цій частині, застосовують процедури оцінки відповідності вимогам технічних регламентів самостійно, а у випадках, визначених у технічних регламентах чи передбачених ними процедурах оцінки відповідності, - із залученням відповідних органів з оцінки відповідності)^[350].

Окрім самосертифікації існує інший вид самообмеження у діяльності суб'єктів господарювання - самоконтроль. Так, у державах ЄС отримала розвиток система сертифікації виробництва сільсько­господарської продукції, відповідно до якої виробники дотримуються стандартів щодо контролю якості на всіх етапах виробництва, починаючи з сировини. Підприємства гарантують безпеку своєї продукції певною мірою завдяки здійсненню власного контролю над виробництвом «самоконтролю». Основні законодавчо визначені принципи ЄС вимагають від виробників продуктів харчування взяти на себе зобов'язання «самоконтролю» і ветеринарного нагляду як «контроль «самоконтролю»». К. Палцер заначає: «Система самоконтролю обмежується дотриманням контролю за заданим набором правил. Самі постанови, виконання яких контролює орган, що здійснює моніторинг, не встановлені цим органом, а, скоріше за все, іншим органом влади, наприклад державою»^[351]. Тобто це система коли суб'єкти господарювання здійснюють контроль за своєю діяльністю відповідно до правил, встановлених державою.

До прикладу, сфера органічного виробництва ЄС урегульована Регламентом Ради єС № 834/2007 від 28 червня 2007 року про органічне виробництво та маркування органічних продуктів та про скасування Регламенту ЄЕС № 2092/91^[352] та Регламентом комісії ЄС № 889/2008 від 5 вересня 2008 року про встановлення детальних правил для реалізації Регламенту Ради ЄС № 834/2007 щодо органічного виробництва та маркування органічних продуктів щодо органічного виробництва, маркування та контролю^[353], відповідно до яких запроваджується декларація виробника (vendor declaration), у якій він заявляє про відповідність продукту статті 9 Регламенту ЄС № 834/2007 стосовно заборони використання ГМО.

У державах ЄС важливим елементом саморегулювання є дотримання обов'язкових норм та за можливості додаткових, так званої доброї сільськогосподарської практики (належної, раціональної, добросовісної чи сумлінної) (англ. мовою GAP - Good agricultural practice). Добра сільськогосподарська практика (GAP) - належна сільськогосподарська практика - це сукупність принципів, які повинні застосовуватися щодо виробництва сільськогосподарської продукції та процесів, що слідують за виробництвом, і призводити до отримання безпечних і здорових харчових продуктів і непро­довольчих сільськогосподарських продуктів^[354]. Норми GAP не обов’язкові для виконання, але впроваджуються виробниками добровільно, наприклад, в обмін на державну підтримку^[355].Так, Директива Ради № 91/676 про захист вод від забруднення нітратами з сільсько­господарських джерел, із змінами і доповненнями, внесеними Регламентом ЄС №1882/2003, вимагає, щоб держави-члени розробили кодекс (кодекси) належної сільськогосподарської практики з метою забезпечення загального рівня охорони вод від забруднення, який має впроваджуватися сільгоспвиробниками на добровільній основі при державному сприянні, включаючи навчання і надання інформації^[356]. І фермер, який прагне отримувати прямі субсидії від держави, повинен дотримуватись встановлених Директивою водоохоронних вимог^[357].

За інформацією сайту AgroNews, в Європі немає прямої заборони на використання пальмової олії у виробництві продуктів харчування. Проте багато торгових компаній Франції, Німеччини, Іспанії та Італії прийняли рішення скористатися рекомендаціями EFSA і припинили рекламувати в своїх мережах продукти харчування, що містять пальмову олію. Але це більше рішення сумлінного бізнесу ніж обмеження на рівні держав^[358].

Держави ЄС наділяють можливістю приватні асоціації визначати додаткові стандарти з організації виробництва, які, як правило, є більш жорсткішими. Виробники харчових продуктів та переробні підприємства добровільно долучаються до суворіших схем і проходять інспектування і сертифікацію відповідно до «приватних» стандартів^[359]. У Німеччині існує низка приватних організацій з маркування та стандартів, які є переважною власністю фермерських асоціацій (Bioland, Demeter, Naturland Biopark) і мають суворіші вимоги та системи моніторингу порівняно з вимогами Регламенту Ради ЄС № 834/2007 від 28 червня 2007 року про органічне виробництво та маркування органічних продуктів та про скасування Регламенту ЕС № 2092/91^{[360] [361].}

На сьогодні актуальним питанням є розробка проблематики комплаєнсу в Україні, який, на нашу думку, також можна віднести до певного виду самообмежень саморегулювання. На думку О. О. Бакалінської: «Антимонопольний комплаєнс (система внутрішнього попередження порушень конкурентного законодавства) являє собою комплексну систему правових, організаційно-господарських, оперативних заходів, які розробляються суб’єктами господарювання для того, щоб мінімізувати ризики конкурентного законодавства»^[362]. Комплаєнс стосується не тільки відповідності антимонопольному законодавству, а й іншим нормативно-правовим актам, правилам та стандартам міжнародних урядових та неурядових організацій, саморегулівних організацій тощо. Суб’єкти господарювання на основі аналізу відповідних ризиків можуть розробляти свою комплаєнс-політику, відповідно до якої діють, здійснюють контроль та згідно з якою можуть накладати певні обмеження щодо власної діяльності.

Отже, до певних видів самообмежень у господарській діяльності можна віднести: самосертифікацію, добровільну сертифікацію, самоконтроль, дотримання «доброї, сумлінної практики» у певних галузях, систему комплаєнсу тощо. Водночас на ці види самообмежень можна подивитися з іншого боку, як було зазначено у підрозділі 1.5, та визначити як види процедурних засобів саморегулювання, які застосовуються для підвищення відповідальності, включаючи соціальну відповідальність, суб’єктів саморегулювання. Однак це питання не достатньо досліджено в юридичній науці, тому потребує подальших наукових розвідок.

Самообмеження саморегулювання господарської діяльності за порядком застосування поділяються на: 1) добровільні самообмеження, впроваджуються за власною волею з метою отримання певних позитивних результатів (преференцій) від держави, тобто спонукаються державою; 2) добровільно-вільні - за власною волею, спонукаючим критерієм впровадження є власна політика суб'єкта господарювання з метою отримання конкурентних переваг на ринку, захисту власних прав та інтересів тощо; 3) примусові самообмеження - впроваджуються відповідно до певного нормативно-правового акта.

Особливі обмеження має і господарський договір як засіб саморегулювання, при чому кожен з його різновидів репрезентується особливою специфікою обмежень.

Вивчаючи проблематику господарського договору Г. Попадинець визначає такі обмеження: «Обмеження договірної свободи з метою захисту інтересів споживачів (вимоги щодо якості та безпеки товарів, робіт, послуг) і загальногосподарських інтересів (типові договори, заборона застосування методів недобросовісної конкуренції, обов'язковість укладення державних контрактів для окремих категорій суб'єктів господарювання, ліцензування та квотування зовнішньоеконо мічних операцій тощо)»^[363]. Як слушно зазначає О. О. Бакалінська: «Принцип добросовісності є одним із засобів обмеження принципу свободи договору сторін (ст. 6 ЦК України), способом утримання сторін від зловживання своїми правами при виконанні договору»^[364].

Особливими обмеженнями для зовнішньоекономічних договорів (контрактів) будуть імперативні норми держав сторін-договору або\та місця виконання тощо, застереження про публічний порядок, можливо, наявність норм щодо обходу закону.

Принцип свободи договорів набуває особливих відтінків при вчиненні їх у електронній формі. Зокрема Л. Л. Нескороджена підкреслює: «Цей принцип передбачає, що сторони самостійно приймають рішення про вступ у договірні відносини (укладення договору) та не зобов'язані брати попередній дозвіл для укладення електронних правочинів^[365].

Отже, саморегулювання господарського договору обмежується імперативними нормами, визначеними у законодавстві. Обмежуючими засадами саморегулювання господарського договору є дотримання принципу добросовісності і чесної ділової практики. Звичайно, певними обмеженнями саморегулювання господарського договору є: 1) особливий суб’єктний склад; 2) допустимість відступу від принципу рівності сторін (окремі види договорів: державні контракти, договори приєднання); 3) можливість обмеження договірної свободи з метою захисту публічних інтересів; 4) діапазон специфічних вимог законодавства, які стосуються того чи іншого різновиду господарського договору тощо.

Існують особливі обмеження саморегулювання щодо інших засобів саморегулювання, які містять нормативну складову, тобто дають можливість суб’єктам господарювання створювати власне нормативне підґрунтя та у подальшому дотримуватися та виконувати його. Зокрема, йдеться про корпоративний договір, статут товариства (ст. 7, 11 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю від 06.02.2018 року № 2275-VIII); технічні регламенти, стандарти, кодекси усталеної практики та технічні умови (ст. 15 ГК України). Зазначені акти можуть бути у певних випадках засобами саморегулювання господарської діяльності.

Відповідно до ч. 3 ст. 7 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» корпоративний договір може передбачати умови і порядок визначення умов, за яких учасник має право або зобов’язаний купити або продати частку у статутному капіталі (її частину). Зазначене у Законі дієслово «може» вказує на диспозитивність положень та на простір і водночас межі саморегулювання корпоративного договору.

Щодо статуту товариства, то ст. 11 Закону України «Про

товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» визначено норму, відповідно до якої статут товариства може містити й інші відомості, що не суперечать закону^[366]. Вказівка на можливість включення інших відомостей у цьому прикладі є можливістю та межею само­регулювання.

Щодо до технічних регламентів, стандартів, кодексів усталеної практики та технічних умови ст. 15 ГК України визначає випадки обов’язкового їх застосування. В інших випадках суб'єкти само­регулювання можуть на власний розсуд їх приймати та засто­совувати у межах, визначених законодавством. Показовим для усвідомлення сучасного місця саморегулювання господарської діяльності та ролі, яке воно виконує в Україні, є таке повідомлення з новин: «...10 травня відбулися перші установчі збори Асоціації виробників традиційних Карпатських сирів. Участь у заході взяли голови полонинських управ, фермерських і особистих селянських господарств. Під час зустрічі члени асоціації узгодили та підписали статут виробників сиру, а також обговорили Специфікацію. Цим документом буде затверджено технологію виробництва, фасування, а також логістику реалізації овечого сиру на продовольчих ринках України та за її межами»^[367]. Відповідно, суб’єкти саморегулювання створюють у межах саморегулівної організації норми саморегулювання, яких і зобов’язуються дотримуватися.

У подальшому можна запропонувати й інші підходи до визначення видів обмежень саморегулювання господарської діяльності або ж дослідити уже конкретизовані.

2.4.