Саморегулювання та державне регулювання: співвідношення та форми поєднання у господарському праві

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ГК України: правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів госпо­дарювання та державного регулювання макроекономічних процесів.

Метою державного регулювання господарської діяльності є забезпечення правового господарського порядку. С. І. Бевз уточнює: «...основною метою державного регулювання господарської діяльності можна визначити встановлення правового господарського порядку, за якого забезпечено баланс приватних і публічних інтересів як при здійсненні господарської діяльності суб'єктами господарювання, так і при здійсненні державного регулювання господарської діяльності органами державної влади»^[190]. Окрім того, вчена зазначає: «.державне регулювання господарської діяльності має бути спрямоване на задоволення публічних інтересів без конфліктності з приватними інтересами суб'єктів господарювання»^[191]. Така мета дещо ідеалістична, однак вона може бути реалізована саме за допомогою саморегулювання.

За своїми сутнісними ознаками правовий господарський порядок у частині ринкового саморегулювання економічних відносин, як відомо, базується на плюралізмі та рівності форм власності, свободі підприємницької діяльності, свободі конкуренції та ціноутворенні^[192].

Проблема пошуку «оптимального поєднання» ринкового само­регулювання та державного регулювання є однією з базових у науці господарського права. Під поняттям «оптимальний» розуміємо такий, який найбільше відповідає певним умовам, вимогам; найкращий із можливих^[193]. На нашу думку, у сенсі цього дослідження можна застосувати синонім «ефективний» (який приводить до потрібних результатів^[194]).

Для опису збалансованого («баланс» - співвідношення між взаємозв'язаними частинами, сторонами чого-небудь, між тим, що надходить і що витрачається^[197]) поєднання означених явищ також широко застосовуються такі формулювання «нерозривне поєднання»^[198], «оптимальне співвідношення саморегулювання ринку та вплив держави на економічні процеси», «забезпечення органічного поєднання механізмів ринкового саморегулювання та державного регулювання». Водночас вказуєсться на залежність такого «сполучення» від «діяльності державних органів»^[199].

Дослідження питання співвідношення саморегулювання та державного регулювання господарської діяльності можливо поділити на три складові: 1) визначення важливості державного регулюванні при саморегулюванні господарської діяльності; 2) врахування потреби у саморегулюванні суб'єктів господарюванні при визначенні державного регулювання економіки; 3) збалансоване поєднання державного регулювання і саморегулювання господарської діяльності.

Світовий історико-правовий досвід доводить, що абсолютно не контрольоване, адекватно нерегульоване саморегулювання господарської діяльності з боку держави може призвести до негативних екстреналій: дисбалансу публічних і приватних інтересів (у бік приватних), порушення принципу соціальної справедливості у суспільстві. На сьогодні актуальними постають у цьому аспекті проблеми екологічного характеру.

В.С. Щербина визначає, що: «Державне регулювання господарської діяльності - це здійснення державою в особі її компетентних органів комплексу економіко-правових, організаційно-правових (управлінських) та юридичних (правових) заходів щодо упорядкування діяльності господарських організацій та фізичних осіб - підприємців з метою реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку шляхом застосування різноманітних засобів і механізмів такого регулювання»^[200]. Г.В. Смолин пише: «Державне регулювання економіки - це організуючий та регулювальний вплив держави на економічну діяльність суб'єктів ринку з метою її впорядкування та підвищення результативності. Основними функціями управління є: організація, планування, регулювання, кадрове забезпечення, контроль»^[201]. Т.М. Кравцова зазначає, що призначення державного регулювання «...криється у повсякденному виконанні державними органами функцій, які організують окремі державно-регуляторні процеси з метою забезпечення правового господарського порядку в країні»^[202].

Державне регулювання, як зазначають дослідники питання щодо визначення ролі держави в ринковій економіці, переслідує три мети: мінімізація неминучих негативних наслідків ринкових процесів; створення правових, фінансових і соціальних передумов ефективного функціонування ринкової економіки; забезпечення соціального захисту тих шарів «ринкового суспільства», стан яких у конкретній ситуації стає більш защемленим^[203].

Належне функціонування господарського правопорядку можливе у разі взаємодії і співвідношення ринкового саморегулювання економічних відносин та державного регулювання. В. С. Щербина зазначає: «. проблема забезпечення ефективного правового регулювання комплексних (у розумінні поєднання майнових і організаційних елементів), проте єдиних за своїм змістом у реальній економіці, відносин, що складаються у сфері господарювання (як на макро- економічному рівні, так і на рівні окремих учасників, задіяних у цій сфері), може бути вирішена лише шляхом нерозривного поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів госпо­дарювання та державного регулювання макроекономічних процесів. Проте в сьогоднішніх умовах економічного розвитку України залишається потреба в державному регулюванні (включаючи нормативно-правове регулювання) господарської діяльності на рівні безпосередніх товаровиробників^[204].

Слід погодитися з Д. В. Задихайло, який у структурі правового господарського порядку виділяє підсистему правовідносин зворотного зв'язку від суб'єктів господарювання та їх об'єднань до держави щодо формування, корекції та реалізації державної економічної політики та окремих її напрямів, зокрема, через визначення змісту господарсько-правової політики в частині удосконалення існуючих правових режимів господарювання та механізмів забезпечення законності у сфері господарських відносин^[205]. Слушною є думка В. Г. Олюхи: «...напрям розвитку, обраний Україною щодо вступу до ЄС, вимагає збереження державного ліцензування для обмеженої кількості видів економічної діяльності (для тих, що становлять значний суспільний інтерес), забезпечення переходу від ліцензування до сертифікації, надання доступу до професійної діяльності від державних органів до саморегулювальних організацій»^[206].

Також Н. П. Докторова щодо ринку страхових послуг стверджує: «Розвиток страхової діяльності в Україні має забезпечуватися за рахунок державного регулювання, держава має знайти ефективні форми поєднання державного регулювання і саморегулювання, які б відповідали конкретним етапам розвитку страхової діяльності та розвивалися синхронно з нею»^[207].

Сучасне державне регулювання економіки можна визначити через такі складові: 1) пряме державне регулювання; 2) наділення або делегування функцій держави іншим суб'єктам; 3) створення умов для створення інститутів саморегулювання та співрегулювання.

Саморегулювання господарської діяльності може розглядатися у різних аспектах як: альтернатива державному регулюванню, вид правового регулювання (не як доповнення державного регулювання, а як дві рівноправні складові єдиного механізму координації^[215]); додатковий недержавний механізм регулювання. На сучасному етапі розвитку української держави саморегулювання може бути найбільш ефективно застосоване як додаткове регулювання до державного.

Співвідношення державного регулювання та саморегулювання можна викласти у такій формулі: «далеко не в усіх відношеннях розширення ролі держави і підприємницькі свободи складають непримиренні протилежності. Іноді державне втручання стає системою прапорців, які позначають поле економічної свободи в її новому розумінні»^[216].

Отже, слід резюмувати, що більшість науковців вказує на потребу гармонійного поєднання державного регулювання та саморегулювання господарської діяльності для досягнення економічного та соціального добробуту. Державне регулювання та саморегулювання є взаємокорисними явищами та повинні поєднуватися у більшій чи меншій мірах в залежно від сфери, мети, меж регулювання та їх форм. Саморегулювання господарської діяльності забезпечує оперативність реагування на виклики, які виникають в економіці держави.

Саморегулювання господарської діяльності має бути ефективним, інакше втрачається сенс у створенні відповідних саморегулівних інституцій чи вжиття саморегулівних заходів.

Функції держави щодо саморегулювання господарської діяльності можна поділити на: загальні функції, що притаманні державному регулюванню у цілому; функції державного регулювання у сфері господарювання; спеціальні (що торкаються саморегулювання).

До загальних функцій держави у сфері саморегулювання можна віднести: організацію, планування, регулювання, контроль.

Т. М. Кравцова вважає: «До функцій державного регулювання в сфері господарювання відносяться такі: функція забезпечення соціальної спрямованості економіки (соціальна); функція забезпечення економічної безпеки суспільства і держави; функція стимулювання суспільно важливих видів господарської діяльності (стимулююча)»^[217]. Статтями 9, 10 ГК України визначаються форми реалізації, напрями економічної політики держави. Відповідно до Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 01 липня 2010 року № 2411-VI передбачено забезпечення сталого розвитку економіки на ринкових засадах та її соціальної спрямованості; зменшення втручання держави в економічну діяльність суб'єктів господарювання, розвиток механізмів державно-приватного партнерства з метою залучення інвестицій у модернізацію промислової та соціальної інфраструктури^[218]. Вказані засади стосуються розширення сфери застосування саморе­гулювання господарської діяльності, а ст. 12 ГК України визначає засоби державного регулювання господарської діяльності, застосування деяких з них може делегуватися саморегулівним організаціям.

У дослідженні неодноразово наголошено на реалізації соціальної спрямованості економіки. Адже у Конституції України проголошується, що Україна є соціальною державою, тому і саморегулювання має бути спрямоване на реалізацію цієї функції. Зокрема, суб'єкти господарювання створюють робочі місця, надаючи гарантії соціального захисту працівникам, і, відповідно, не менш мінімальних стандартів, встановлених державою. Саморегулівні організації розробляють етичні норми, які б, з одного боку, сприяли довірі до представників відповідної галузі діяльності споживачів, а, з іншого - узабезпечували рівноправність та захист інтересів між самими суб'єктами саморегулювання.

Функція забезпечення економічної безпеки суспільства і держави за допомогою саморегулювання полягає у тому, що саморегулювання - це ініціативна, самостійна діяльність. Ініціативність сприяє економічній багатоманітності сфер її реалізації, розвитку економіки конкретної держави. Кожна держави має засоби захисту національного товаро­виробника, тому суб'єкти саморегулювання, об'єднуючись у певні організації для захисту своїх інтересів, реалізують, у тому числі, напрям держави щодо захисту власних суб'єктів господарювання та функцію забезпечення економічної безпеки.

Функція стимулювання суспільно важливих видів господарської діяльності (стимулююча). Об'єднання найбільш вразливих суб'єктів господарювання (малого та середнього бізнесу) для захисту своїх інтересів має стимулюватися державою, адже діалог між органами державної влади та суб'єктами саморегулювання сприятиме досягнення консенсусу на усіх напрямах реалізації державної політики: соціальної, податкової, фінансової тощо. Збалансування публічних та приватних інтересів у разі ведення господарської діяльності - основана мета стимулюючої функції.

Крім загальногосподарських регулятивних функцій державні органи на фондовому ринку виконують низку специфічних саме для цієї галузі повноважень. Це стосується, наприклад, реєстрації саморегулівних організацій, прийняття рішень щодо випуску державних цінних паперів^[219]. Н. В. Никитенко підкреслює необхідність зміщення акцентів у взаємодії держави і суб'єктів господарювання та трансформації суто наглядової функції державних контрольних структур у функцію партнерських відносин, де остання передбачає державне сприяння у здійсненні господарської діяльності та надання суб'єктам господарювання допомоги в її організації та додає, що лише за такого підходу може бути забезпечена конституційність державного контролю у сфері господарської діяльності, адже в іншому випадку він несе в собі необгрунтоване обмеження свободи підприємницької (господарської) •220

діяльності^[220].

Спеціальні функції держави у сфері саморегулювання мають бути спрямовані на його стимулювання та розвиток, на створення умов для функціонування саморегулівних організацій та поліпшення соціальної відповідальності бізнесу і культури підприємництва. На думку Г. Л. Знаменського: «Окремі норми та їх сукупності мають бути спрямовані на нову мотивацію в діях господарюючих суб'єктів як у горизонтальних, так і вертикальних відносинах»^[221]. Зокрема, до таких функцій можна віднести: визначеня порядку створення СРО, визначення обов'язкових вимог до СРО, встановлення вимог до правил СРО тощо.

Нерівність учасників саморегулювання ринкових відносин, незахищеність з боку держави споживачів товарів може призвести у крайньому випадку до соціальних потрясінь та збурень. Тому діяльність держави має бути спрямована на охорону інтересів більш вразливих суб'єктів саморегулювання (представників малого та середнього бізнесу) та кінцевих споживачів. Дисбаланс між державним регулюванням та саморегулюванням може призвести до деформації усього правового регулювання господарської діяльності.

Потреба обов'язкового державного регулювання при саморегулюванні ринку запропонована також з позиції економіки. Кейнсіанський напрям розвитку економічної теорії започаткував видатний англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883 - 1964 рр.). Він обгрунтував необхідність державного регулювання ринкової економіки^[222].

З приводу державного регулювання нобелівський лауреат американський економіст В. Леонтьєв зазначив таке: «Щоб справи йшли добре, потрібен вітер, - це зацікавленість. Кермо - державне регулювання. У американської економіки слабке кермо. Не можна робити так, як говорив Рейган: підніміть вітрила, нехай їх наповнить вітер, і йдіть до кабіни коктейлі пити. Так нас і на скелі винесе, розіб'є яхту у дріб'язки. У Радянського Союзу зараз навпаки: вітер не наповнює вітрила, а тоді й кермо не допомагає. Я думаю, що більш правильно роблять японці. У них, безперечно, є приватна ініціатива, проте і держава відіграє велику роль, впливаючи на розвиток економіки у кращому напрямку»^[223].

Дослідники питання саморегулювання намагалися визначити можливість співіснування «сильної держави» з «сильним бізнесом»^{[224] [225] 225}. Особливістю механізму саморегулювання в Японії є наявність двох його різновидів: адміністративного та захисного. Метою адміністративного саморегулювання є визначення правил, стандартів, етичних норм, які б сприяли здійсненню торгівлі. Враховуючи специфіку антимонопольного законодавства, в Японії можуть бути встановлені певні обмеження конкуренції. Захисне ж саморегулювання здійснюється саме з метою обмеження конкуренції, створюючи певні захисні бар'єри для входу на ринок (угоди по цінах, відмова у співробітництві з нечленами певної асоціації, поділ ринку між певними учасниками бізнес-асоціації за територією реалізації, по видах продукції тощо). За такі дії у державах Європи та Україні суб'єкти господарювання можуть бути притягнуті до юридичної відповідальності за порушення антимонопольного законодавства.

Саморегулювання господарської діяльності - це більш гнучкий спосіб порівняно з державним регулюванням. На відміну від державного регулювання механізм саморегулювання господарської діяльності швидше реагує на зміни, які відбувають в економічних відносинах^[226].

Ефективне державне регулювання господарської діяльності покликане використовувати особливості саморегулювання господарської діяльності, його внутрішні та зовнішні прояви та впливи - для досягнення публічної мети - забезпечення правового господарського порядку в державі. Водночас ефективне саморегулювання господарської діяльності сприяє досягненню мети державного регулювання, зменшить витрати з приводу впорядкування економічних відносин та збільшить довіру до держави з боку громадянського суспільства. Співвідношення державного регулювання та саморегулювання, частка кожного з цих механізмів та значення в підприємництві обумовлюються рівнем його розвитку та конкретною сферою^[227].

Негативні наслідки стихійних ринкових відносин як і стихійного саморегулювання можуть переборюватися за допомогою меж, які встановлюються державою для власного розсуду та дозволеної поведінки суб'єктів господарювання. Досліджуючи питання автономного та делегованого саморегулювання, О. А. Беляневич обґрунтовано зазначає: «Автономне саморегулювання має бути об'єктом законодавчого впливу (головним чином, у вигляді імперативних норм) тією мірою, якою цього потребує захист публічних інтересів у сфері госпо­дарювання загалом та на окремих ринках»^[228].

На сьогодні політика України спрямована на створення недержавних інституцій саморегулювання, однак у цьому аспекті слушною думкою є теза С. Солодченка: «...обсяг та прихильність законодавця до саморегуляції суттєво поступається державному регулюванню, але викривлення співвідношення не на користь природних процесів самоконтролю та недержавного нагляду не додає якості продукції та впевненості виробнику»^[229]. Продовжуючи цю думку, зазначаємо, що дисбаланс між державним регулюванням та саморегулюванням не може бути корисним не тільки споживачам товарів та послуг, а й самим суб'єктам саморегулювання.

Водночас удосконалення механізму державного регулювання позитивно вплине на розвиток саморегулювання господарської діяльності. М. О. Беззубова підсумовує: «На теперішній час подолання негативних моментів механізму регулювання розвитку малого і середнього бізнесу лежить у двох основних площинах - удосконалення державного регулювання, усуненні регуляторних бар'єрів і розвитку механізму саморегулювання бізнесу»^[230]. Тому ефективним регулюванням є пошук форм взаємодії між державним регулюванням та саморегулюванням, зокрема, на основі співрегулювання та державного приватного партнерства. Є. П. Бондаренко стверджує: «В найбільшій мірі комплексній реалізації переваг як державного регулювання, так і саморегуляції сприяє механізм державно-приватного партнерства, який має передбачати часткове делегування контрольних функцій СРО на основі укладених угод між ними та органами державної влади, при збереженні загальних наглядових повноважень за мегарегулятором»^[231]. Є. А. Поліщук зазначає: «...державі серйозно треба подивитися на інститут саморегулювання. Фактично, це продовження «руки регулятора», але з особливим статусом, що йому може бути наданий»^[232].

Нові форми «оптимального поєднання» державного регулювання та саморегулювання сприятимуть розвиткові правового регулювання господарської діяльності. Слушною є думку О. М. Вінник: «За інституційного партнерства саморегулювання відносин державно­приватного партнерства здійснюватиметься не лише з допомогою договорів (включно з вищезгаданими), а й статуту, внутрішніх документів спільного (за участю партнерів) підприємства/компанії^[233]. У зарубіжній науковій літературі справедливо зазначається, що державне приватне партнерство охоплює чотири різні типи: кооперація, делегування, співрегулювання, саморегулювання в тіні ієрархії^[234]; якщо існує можливість вибору між державним та альтернативним регулюванням для вирішення регуляторних проблем, саморегулювання та співрегулювання обираються як «ідеальне рішення», яке має певні переваги над державним^[235].

Представниками наукового середовища ЄС запропоновано контрольний список для нормативного вибору - огляд критеріїв оцінки продуктивності саморегулювання: а) поінформованість: знання і розуміння схем; b) ухвалення: згода зі схемами і прийняття влади; с) ставлення: сприйняття, особливо з точки зору довіри, законності; d) дія: дотримання схем, отриманння скарг, врегулювання суперечок, участь уряду суб'єктів^[236]. Контекстуальні фактори, на які потрібно зважати: а) можливість втручання урядовими суб'єктами; b) вплив у разі порушень нормативних вимог (і запровадження необхідних єдиних і обов'язкових мінімальних стандартів); с) інтенсивність необхідного регулюючого втручання; d) конфлікти загальних і приватних інтересів в питанні регулювання; е) інтенсивність конкуренції; f) репутаційна чутливість галузі; g) наявність організацій, які можуть взяти на себе завдання регулювання; h) ступінь, в якому цілі державної політики підтримуються існуючою галузевою культурою; і) залучення урядових суб'єктів^[237]. Інституційні/організаційні чинники успіху: а) формування правил: чітко визначені завдання, зрозумілі цілі і (вимірні) стандарти, що виходять за рамки державних нормативних вимог; b) правозастосування: адекватні правозастосовні механізми (до і після виконання); с) судові рішення: адекватні санкційні повноваження в разі зловживання службовим становищем (ефективні, які заслуговують на довіру, комерційно значимі санкції); d) перевірка: періодична внутрішня і зовнішня перевірка (контроль, оцінка, моніторинг, аудит); e) ресурси: адекватні ресурси, щоб гарантувати, що цілі не поставлені під загрозу; f) участь і представництво: збалансоване представництво, участь зацікавлених сторін, незалежність від втручання зацікавлених сторін: g) прозорість: прозорий інституційний дизайн і прозорі процеси регулювання (прийняття рішень); h) міжнародна участь: відповідні заходи для сприяння міжнародним зусиллям щодо вирішення транснаціональних проблем регулювання^[238].

Вважаємо, що у разі запровадження, реформування саморегулювання господарської діяльності слід визначати критерії для проведення такої діяльності, враховуючи досвід держав ЄС. Доцільність запровадження саморегулювання у тій чи іншій галузі господарської діяльності має бути виваженою та доводити ефективність впровадження.

Саморегулювання - це не лише більш гнучкий вид регулювання, а й спосіб його осучаснення. За умови, коли органи державної влади підбирають заходи впливу на суб'єктів господарювання з арсеналу визначених, саморегулювання ж пропонує нові підходи впливу, які можуть бути не менш ефективними та не потребують затвердження шляхом задіяння механізму держави.

Своєчасність регулювання впливає на довіру та стан правового регулювання господарської діяльності. Зокрема, до прикладу можна навести ситуацію з блокчейном, смарт-договорами, криптовалютою в Україні. Поки органи державної влади узгоджують свою позицію щодо нормативно-правового регулювання вказаних явищ, в Україні зафіксовані випадки надання послуг з оплатою в криптовалюті. Завдяки можливості договірного регулювання, свободи договору (як більш усталеному та давньому засобу саморегулювання) створюються умови для розвитку нових засобів саморегулювання у господарській діяльності. У цьому зв'язку слушною є думка О. О. Бакалінської: «...саморегулівні організації, взаємодіючи в щоденному режимі з учасниками бізнесу, мають всю необхідну інформацію про особливості їх роботи, методи недобросовісної конкуренції та зловживання в ринковому суперництві, мають можливість швидко та ефективно вирішувати внутрішні проблеми як організацій, так і її учасників, окремі морально-етичні проблеми здійснення професійної діяльності. »^[239].

Ще одним важливим моментом при з’ясуванні співвідношення між державним регулюванням та саморегулюванням є питання культури ведення господарювання, соціальної відповідальності бізнесу. Адже завдяки цим інститутам господарська діяльність може розвиватися вільно, на довірі та збалансовано. Саморегулювання буде розвиненим та ефективним тільки у тій державі, де культура господарювання та соціальна відповідальність на високому рівні. О. В. Болдуєв підкреслює: «Об’єднання професіоналів ринку на рівні саморегулювання і є та сама соціальна відповідальність бізнесу, про яку дискутують останнім часом рівень^[240].

Слід наголосити на ще одному актуальному питанні з приводу державної політики щодо саморегулювання - це адвокатування саморегулювання. Залучення для адвокатування саморегулювання засобів держави є сучасним напрямом трансформації суспільних відносин.

Важливим залишається питання: чому ж адвокатування потребує саме саморегулювання? Відповіддю є глобалізаційні процеси, які відбуваються у світі. Швидкі технологічні зміни, нові альтернативи постають як виклики, що потребують таких самих адекватних реакцій з боку суспільства задля забезпечення сталості його розвитку. Лібералізація та конвергенція є підставами для посилення ролі саморегулівних інституцій, для розвитку внутрішніх його структур, для зміни парадигми взаємодії та співпраці з державою та загалом до трансформації державності. Трансформації, перш за усе, набувають регуляторна та контрольна функції держави. Тому актуальним є питання адвокатування саморегулювання з огляду на трансформацію та модернізацію функції держави.

У певних випадках державне втручання є потрібним та корисним. Зокрема, для досягнення забезпечення правового господарського порядку, за наявності соціальних чи економічних негараздів або/чи коли самі учасники ринкових відносин не можуть врегулювати проблеми, які виникли, тощо.

При оптимальному збалансуванні ступінь втручання держави може варіюватися залежно від наявності різних факторів (чинників) чи їх поєднання: сфери, галузі, виду господарської діяльності, від об'єкта (предмета) правового регулювання, соціальної зрілості суб'єктів саморегулювання, нормативно-правого забезпечення право­відносин тощо. Відповідно до ст. 258 ГК України особливості правового регулювання господарських відносин визначаються залежно від сфери суспільного виробництва, в якій складаються ці відносини, особливостей галузі господарювання, виду господарської діяльності, економічної форми результату господарської діяльності, простору, на якому складаються господарські відносини (внутрішньому чи зовнішньому ринках), особливостей суб'єктів, між якими виникають господарські відносини.

Вважаємо, що слід враховувати специфіку саморегулювання кожної сфери, галузі, виду господарської діяльності, тому певні основоположні засади щодо саморегулювання господарської діяльності та порядку діяльності саморегулівних організацій мають бути визначені у ГК України, шляхом включення окремої глави, присвяченої саморегулюванню господарської діяльності. Водночас порядок саморегулювання та діяльності саморегулівних організацій має бути визначений на основі диференційованого підходу та ознаменуватися низкою окремих законів щодо саморегулювання в окремих сферах, галузях, видах господарської діяльності.

Саморегулювання господарської діяльності не протистоїть державному регулюванню, не є його антиподом та запереченням потреби в останньому, однак до певної міри - це альтернатива державному регулюванню, оскільки об'єктом саморегулювання є безпосередньо правила поведінки самих суб'єктів, які здійснюють саморегулювання. На відміну від державного регулювання при саморегулюванні господарської діяльності швидше здійснити актуальні зміни в економічних відносинах.

При саморегулюванні суб'єкти господарювання встановлюють для себе певні правила поведінки, які можуть бути обмежені державою за допомогою імперативних норм. Делегуючи повноваження СРО, держава може організовувати діяльність суб'єктів господарювання у певній сфері, галузях тощо.

Водночас за допомогою саморегулювання господарської діяльності можна упорядкувати, врегулювати низку суспільних відносин, належним чином не регламентованих або ж узагалі тих, які не знайшли свого закріплення. Однак таке врегулювання здійснюється у межах, визначених державою. Саморегулювання господарської діяльності відображає позицію суб'єктів господарювання, їх бачення та потреби в регламентації. Це явище виявляється в активних, ініціативних діях суб'єктів господарювання, у прояві їх автономії волі.

Саморегулювання господарської діяльності відображає певні взаємовідносини суб'єктів господарювання у межах певної галузі або ж з приводу врегулювання певного виду відносин. Окрім того, саморегулювання господарської діяльності можна охарактеризувати як узгодження публічних та приватних інтересів у економічних відносинах, з приматом у цій формулі приватних інтересів, однак у межах забезпечення публічного інтересу.

Отже, можна визначити такі форми взаємодії державного регулювання та саморегулювання: нормативно-правове забезпечення діяльності СРО та суб'єктів господарювання; встановлення меж саморегулювання; підтримка організаційних структур СРО; державне приватне партнерство; адвокатування саморегулювання господарської діяльності; співрегулювання окремих галузей господарської діяльності; контроль та нагляд за діяльністю СРО; делегування повноважень органів державної влади до СРО.

2.2.