§ 1. Загальні положення про ліцензування господарської ДІЯЛЬНОСТІ

Інститут ліцензування є одним із провідних інститутів у системі регулювання господарської діяльності, що набув важ­ливого значення з набуттям статусу ринкової економікою України.

Ліцензування господарської діяльності регулюється ГК України, Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» (далі - Закон про ліцензування), Постановою КМУ «Про затвердження переліку органів ліцен­зування» та Постановою КМУ «Про затвердження переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності».

Ліцензія є важливим засобом управлінського впливу, окремі права й обов'язки з'являються у громадян лише у зв'язку з наявністю ненормативного акта, яким є дозвіл. Необ­хідність істотного розширення інституту ліцензування бага­тьох видів діяльності в Україні (порівняно з радянським пері­одом) була обумовлена змінами в характері впливу держави на суспільні відносини, що складаються у сфері економіки^[105].

Ліцензування можна розглядати і як правовий інсти­тут, тобто сукупність правових норм, що регулюють такі групи відносин: відносини, що виникають стосовно ство­рення системи органів, які мають право видавати ліцензії на провадження окремих видів господарської діяльності; відносини щодо організації діяльності органів, які здійсню­ють ліцензування; відносини, що виникають між органами виконавчої влади й особою, яка бажає одержати, одержала чи втратила ліцензію на проведення того чи іншого виду господарської діяльності^[106].

Поняття ліцензування не є однозначним, у зв'язку з чим можна виділити такі його особливості:

• Ліцензійна діяльність відноситься до системи державно- виконавчих відносин, змістом яких є організація діяльності громадян і юридичних осіб у тих сферах діяльності, де потріб­не неухильне виконання параметрів і визначеної правової поведінки.

• Ліцензійна діяльність має свої принципи організації управлінського впливу, до яких належать:

- обмеження державного втручання в діяльність соціаль­них інститутів;

- демонополізація професійної діяльності, зацікавленість громадян у виконанні адміністративних умов ліцензійної дія­льності;

- координація держави і громадян у реалізації програм управління;

- спеціалізація управлінського впливу;

- професійна компетентність, непорушення законних прав та свобод громадян.

• Ліцензування виступає формою контролю за набуттям спеціального правового статусу, фактичним виконанням обов'язкових ліцензійних умов, припиненням діяльності суб'єкта ліцензійних правовідносин, а також формою конт­ролю за правомірністю використання обмежених ресурсів.

• Ліцензування - це особливий адміністративно-правовий режим «порядок регулювання, який виражений у комплексі правових засобів, що характеризують особливий зв'язок вза­ємодіючих між собою дозволів, заборон, позитивних зо­бов'язань, що створюють особливу спрямованість правового регулювання», що у даному випадку пов'язано з одержанням суб'єктом спеціального правового статусу, у структурі якого переважають обов'язки, визначені органами виконавчої вла­ди, які добровільно виконуються суб'єктом ліцензування.

• Норми, що регулюють систему ліцензування, охоплюють однорідні, тісно пов'язані відносини в межах однієї галузі, тобто складають самостійний адміністративно-правовий інститут.

• Імперативні розпорядження і заборони для ліцензійних видів діяльності встановлені не в приватному порядку і не за­ради здійснення інтересів особи, якій адресована правова но­рма, а заради чужого інтересу, тобто в публічних цілях.

• За порушення ліцензійних умов ліцензіат несе особливу адміністративну відповідальність, аж до анулювання ліцензії.

• Названі змістові ознаки знаходяться в діалектичній єд­ності з їх юридичною формою, і ліцензія, з юридичного боку, являє собою юридичний документ органу державного управ­ління, що підтверджує право на здійснення визначених видів діяльності з дотриманням законодавства України і ліцензійних умов, що не суперечать чинному законодавству^[108].

Таким чином, ліцензування є формою виконавчої діяль­ності, вираженої в санкціонуванні, офіційному визнанні за визначеними суб'єктами прав на заняття окремими видами діяльності, коли потрібен високий професіоналізм і кваліфі­кація, а також здійснення контролю за фактично здійснюва­ними діями. Ліцензійна діяльність є основним і необхідним засобом управлінського впливу, за допомогою якого громадя­ни нашої держави отримують змогу розширювати свою дія­льність у зв'язку з наявністю відповідних нормативних актів.

На законодавчому рівні у ст. 1 Закону про ліцензування визначено ліцензування як видача, переоформлення та ану­лювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензій­них справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування; ліцензія - документ державного зразка, який засвідчує пра­во ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду го­сподарської діяльності протягом визначеного строку за умо­ви виконання ліцензійних умов.

Згідно зі ст. 4 Закону про ліцензування реалізацію дер­жавної політики у сфері ліцензування здійснює КМ України, спеціально уповноважений орган з питань ліцензування, а також органи виконавчої влади, визначені КМ України, спе­ціально уповноважені виконавчі органи рад з питань прова­дження ліцензування певних видів господарської діяльності.

Згідно із ст. 5 Закону про ліцензування спеціально упов­новажений орган з питань ліцензування виконує такі функції: розробляє основні напрями розвитку ліцензування; розробляє проекти нормативно-правових актів з питань ліцензування; погоджує проекти нормативно-правових актів з питань ліцен­зування, що розробляються та приймаються органами вико­навчої влади; узагальнює практику застосування норматив­но-правових актів з питань ліцензування; здійснює нагляд за додержанням органами ліцензування та ліцензіатами зако­нодавства у сфері ліцензування та дає роз'яснення щодо його застосування; здійснює методичне керівництво, інформацій­не забезпечення діяльності органів ліцензування; визначає форми документів у сфері ліцензування та правила їх оформ­лення; затверджує спільно з органами ліцензування ліцензій­ні умови провадження певного виду господарської діяльності та порядок контролю за їх додержанням, крім випадків, пе­редбачених цим Законом; формує експертно-апеляційну ра­ду; організовує підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації фахівців з ліцензування; веде Єдиний ліцензій­ний реєстр; організовує замовлення, постачання, облік і звіт­ність витрачання бланків ліцензій; видає розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджен­ня про усунення порушень законодавства у сфері ліцензу­вання; здійснює контроль за наявністю ліцензії та ін.

Кожен ліцензіат (суб'єкт господарювання, який одержав ліцензію на провадження певного виду господарської діяльнос­ті, що підлягає ліцензуванню), який виконує діяльність, що підлягає ліцензуванню у встановленому чинним законодавст­вом порядку, повинен виконувати так звані ліцензійні умови,

які згідно із ст. 8 Закону про ліцензування є нормативно- правовим актом, положення якого встановлюють кваліфі­каційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для про­вадження певного виду господарської діяльності.

У ліцензійні умови щодо видів господарської діяльності, для провадження яких необхідні спеціальні знання, вклю­чаються кваліфікаційні вимоги до працівників суб'єктів го­сподарювання - юридичних осіб та (або) до фізичних осіб- суб'єктів підприємницької діяльності. У разі, якщо для про­вадження певних видів господарської діяльності, що підля­гають ліцензуванню, необхідні особливі вимоги щодо буді­вель, приміщень, обладнання, інших технічних засобів, такі вимоги включаються до ліцензійних умов. Ліцензійні умови та порядок контролю за їх додержанням затверджуються спільним наказом спеціально уповноваженого органу з пи­тань ліцензування та органу ліцензування.

Ліцензійні умови та зміни до ліцензійних умов підляга­ють оприлюдненню у порядку, встановленому законодавст­вом, і набувають чинності через десять днів з дати держав­ної реєстрації нормативно-правового акта, якщо в ньому не передбачено пізніший строк набрання чинності.