Загальні положення теорії господарського процесу про позов

Відповідно до ч. 1 ст. 124 Конституції України та ч. 1 ст. 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в Україні діє система гос­подарських судів, завданням якої є вирішення судових спорів між суб'єктами господарювання.

У статті 4 ГПК України визначено, що «юридичні особи та фі­зичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням».

Саме судова форма захисту прав, свобод та інтересів є пріоритет­ною формою захисту, оскільки забезпечується низкою гарантій. Ос­новним видом провадження у господарському судочинстві, крім на­казного, є позовне провадження (загальне або спрощене). Переважна більшість господарських справ у судах розглядається у порядку по­зовного провадження.

Процесуальним засобом порушення судової діяльності із захисту прав, свобод чи інтересів юридичних осіб та фізичних осіб - підприєм­ців, фізичних осіб, які не є підприємцями, державних органів, органів місцевого самоврядування є позов, у якому зацікавлена особа (пози­вач) викладає свої вимоги до відповідача. Відповідно до ст. 20 Госпо­дарського кодексу України (далі - ГК України) шляхами захисту прав та законних інтересів суб'єктів господарювання можуть бути:

- визнання наявності або відсутності прав;

- визнання повністю або частково недійсними актів органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів;

- визнання недійсними господарських угод з підстав, передбаче­них законом;

- відновлення становища, яке існувало до порушення прав та за­конних інтересів суб'єктів господарювання;

- припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;

- присудження до виконання обов'язку в натурі;

- відшкодування збитків;

- застосування штрафних санкцій;

- застосування оперативно-господарських санкцій;

- застосування адміністративно-господарських санкцій;

- установлення, зміна і припинення господарських правовідносин.

Суд може захистити право, свободу чи інтереси іншими способа­ми, передбаченими законом.

Історія господарської науки свідчить, що поняття господарського спору було створено юристами для позначення конфліктів, що вини­кають у організацій при здійсненні господарської діяльності. Так, на думку одного із засновників теорії господарського процесу І. Побір- ченка, під господарським спором розуміється суперечність між твер­дженнями двох сторін, що спорять, про права та обов'язки в матері­альному правовідношенні. І. Зайцев наголошував, що господарський спір - це правовий конфлікт організацій, які володіють рівною пра- восуб'єктністю, що може бути врегульований самими сторонами або вирішений у позовному провадженні. В наш час О. Гребенцов ствер­джує, що господарський (економічний) спір у вузькому розумінні - це спір, що виникає у зв'язку із здійсненням підприємницької діяль­ності та безпосередньо з нею пов'язаний, а в широкому розумінні - це спір, що виникає з будь-яких майнових відносин, а також у зв'язку зі здійсненням підприємницької діяльності. О. Беляневич відстоює по­зицію, що господарський спір - це юридичний конфлікт у господар­ських відносинах, що виникає при безпосередньому здійсненні гос­подарської діяльності та її управлінні, що зачіпає суб'єктивні права та обов'язки 'їх учасників. Інші науковці зазначають, що у загальному вигляді під господарським спором слід розуміти правовий конфлікт, який виник у сфері господарської діяльності між учасниками госпо­дарських відносин.

Наводячи різні наукові погляди з цього питання, вважаємо за по­трібне окреслити необхідність формулювання підтримуваного нами поняття «господарський спір» для використання на практиці як об'єк­та позовного провадження у господарському процесі. Отже, господар­ський спір - це правовий конфлікт, що виникає при створенні, органі­зації діяльності та ліквідації суб'єктів господарювання, а також у сфері здійснення та управління господарською діяльністю, з приводу вза- ємовиключних матеріальних суб'єктивних прав чи інтересів сторін, що може ускладнюватись за рахунок додаткових (адміністративного, податкового, земельного) елементів, і підлягає розгляду та вирішенню в порядку позовного провадження у господарському судочинстві.

Таким чином, позовне провадження у господарському процесі має характер спірного провадження, яке здійснюється у визначеній зако­нодавством процесуальній формі. Для неї характерна наявність сто­рін, що сперечаються. Законність і обґрунтованість вимог цих сторін перевіряється у чітко визначених законом послідовності та порядку.

Позов відноситься до фундаментальної категорії господарського судочинства і позовного провадження, оскільки він є одним із цен­тральних інститутів господарського процесуального права. Норми господарського процесуального права закріплюють такі найбільш суттєві ознаки позовної форми захисту:

- розгляд і вирішення спорів здійснюється спеціально уповнова­женим на це органом, яким є господарський суд;

- розгляд спорів у господарському суді відбувається в регламенто­ваному законом процесуальному порядку;

- учасникам процесу забезпечені суттєві правові гарантії;

- рішення господарського суду має бути законним і обґрунтованим.

З огляду на доктринальні положення право на позов слід роз­глядати і вивчати у двох аспектах: процесуальному і матеріально- правовому.

У процесуальному значенні право на позов - це право на пору­шення судової діяльності. У матеріально-правовому значенні - це право на задоволення позову. Для цивілістів позов важливий як засіб здійснення права. Для процесуалістів - як засіб порушення проце­су. Чітке розуміння поняття права на позов дає нам змогу уявити і побудувати конструкцію захисту відповідача проти пред'явленого до нього позову (про що буде викладено у підрозділі 1.2).

З цього вбачається, що під правом на позов розуміється не саме порушене суб'єктивне право, а можливість отримання захисту у ви­значених процесуальному порядку та процесуальній формі.

Право на судовий захист у господарському процесі реалізується через право на позов. З погляду матеріального права право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Матеріально-правова сторона позову (вимо­га позивача до відповідача) хоча і виникає ще до порушення прова­дження у справі, але тільки з порушенням провадження у справі в господарському суді набуває господарсько-процесуального характе­ру як складова частина позову.

Класифікація позовів здійснюється за різними підставами. Тради­ційно їх поділяють залежно від процесуальної мети на: 1) позови про присудження; 2) позови про визнання; 3) перетворювальні позови.

Найпоширенішими із вказаних видів є позови про присудження. В них позивач просить суд зобов'язати відповідача здійснити певну дію, яка відповідає його матеріально-правовому обов'язку перед позивачем (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо), або утриматися від певної дії (наприклад, припинити будівниц­тво). Позови, в яких від відповідача вимагається утриматися від певної дії (діяльності), називаються ще позовами про заборону. Але їх не слід виділяти окремо, адже вони є різновидом позовів про присудження.

Характерною ознакою позовів про присудження є те, що вони спрямовані на захист порушеного суб'єктивного матеріального пра­ва, тому після 'їх задоволення до особи можуть бути застосовані захо­ди примусового виконання відповідного обов'язку.

У позовах про визнання (про підтвердження) позивач просить суд визначити його взаємовідносини з відповідачем і встановити, якими мають бути 'їх права та обов'язки відносно один одного. Звертаючись із позовом про визнання, особа прагне захистити своє суб'єктивне право не від порушення, а від оспорювання чи невизнання. Рішен­ня суду за таким позовом стосується встановлення наявності або відсутності певних прав. За позовом про визнання не вимагається примусити відповідача виконати певний обов'язок, адже для захисту суб'єктивного права достатньо задоволення судом позову.

Позови про визнання поділяються на позитивні та негативні. По­зитивні позови про визнання спрямовані на встановлення наявності певних правовідносин (наприклад, позов про визнання права влас­ності на певну річ), а негативні - на 'їх відсутність (позов про визнан­ня правочину недійсним).

Деякі науковці, крім вказаних вище видів позовів, виділяють ще перетворювальні (конститутивні) позови.

В інших випадках скористатися правом припинити чи змінити правовідносини в односторонньому порядку уповноважена особа може лише під контролем суду, тому для його реалізації необхідно пред'явити перетворювальний позов.

Наявність судової процедури зміни чи припинення правовідно­син дає змогу забезпечити захист прав та інтересів усіх учасників правовідносин, оскільки є гарантією відповідності одностороннього волевиявлення особи положенням законодавства.

Вирішення судом перетворювального позову може спричинити виникнення нових правовідносин. Так, внаслідок поділу майна, яке було спільною сумісною власністю, у кожного із власників виникає право індивідуальної (особистої) власності на виділене йому майно або виникає право спільної часткової власності. Перетворювальні позови можуть також бути спрямовані на деталізацію змісту існую­чих правовідносин, адже суд наділений широкими повноваженнями щодо вирішення питань, прямо не урегульованих законом. Перетво­рювальні позови залежно від 'їх спрямованості поділяють на:

- позови про зміну правовідносин (наприклад, про виділення частки в спільній власності);

- позови про припинення правовідносин (наприклад, про розі­рвання договору).

У науковій літературі висловлювались заперечення з приводу ви­ділення перетворювальних позовів як окремого виду. Обґрунтуван­ня такої позиції переважно зводилось до того, що вони можуть бути віднесені до позовів про визнання або про присудження. Утім зміна і припинення правовідносин є одним із способів захисту прав, свобод та інтересів, і тому, на наш погляд, виділення перетворювальних по­зовів є цілком виправданим.

Таким чином, ми підійшли до визначення поняття «позов» та його складових. Отже, позов - це вимога позивача до відповідача, спрямо­вана через суд, про захист порушеного або оспорюваного суб'єктив­ного права чи охоронюваного законом інтересу, яка здійснюється у визначеній законом процесуальній формі.

Для виконання ролі засобу порушення судової діяльності позов має містити певні складові (елементи). Ці елементи індивідуалізують позов, за ними проводиться його класифікація на види, встановлю­ються межі судового розгляду та предмет доказування. Елементи позову мають важливе значення для вирішення судом питання про прийняття позовної заяви, для організації захисту відповідача проти позову, що є важливим для забезпечення реалізації принципу зма­гальності сторін у судовому процесі, визначають суть вимог, на які суд повинен дати відповідь у рішенні.

Отже, кожний позов складається з трьох елементів: предмета, під­стави, змісту.

1. Предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої суд повинен винести рішення. Така вимога повинна мати правовий характер, а також бути підвідомчою суду.

Правильне визначення предмета позову має важливе практичне зна­чення, оскільки визначається суть вимоги, на яку суд повинен дати відповідь у своєму рішенні, підвідомчість цієї справи з огляду на кла­сифікацію окремих справ за категоріями.

2. Підстава позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини є юридичними фактами, які тягнуть за собою певні правові наслідки. Підстава позову складається з таких юридичних фактів, які підтверджують наявність спірних взаємовід­носин, належність сторін до цієї справи та привід до позову. Правиль­не встановлення підстави позову визначає межі доказування, є гаран­тією прав відповідача на захист проти позову.

3. Зміст позову - це вид судового захисту, якого потребує позивач від суду. Як вже викладено вище, шляхами захисту його прав та за­конних інтересів є заходи, передбачені ст. 20 ГК України.

Усі елементи позову перебувають у тісному зв'язку. Юридич­ні факти, які підтверджують суб'єктивне матеріальне право і є підставою позову, визначають у той же час юридичну природу матеріально-правової вимоги, яка становить предмет позову. Водно­час матеріально-правова вимога зумовлює процесуальну форму захи­сту - зміст позову.

1.2.