Розділ Завдання держави

не можна сумніватися, що в найдавніші періоди, в періоди державотворчих завойовань виключно тільки безпосередний інтерес завойовників рішав про їхню діяльність. Вище сказа­но, як мусіло розвиватися розуміннє цего інтересу.

Геродот росказує, що при будові піраміди Хеопса постійно було занятих 100.000 людий, що мінялися через кождих три місяці. Це дає картину старої держави як орґанізуючої сили. Правда, ця орґанізуюча енерґія була звернена переважно на неекономічні ціли. Храми, палати, гробниці та памятники, що на них в переважаючій мірі витрачувала держава робочу силу своїх мас, не могли ні в чім піднести економічно краю та положення його мешканців. Для широких мас вони мусіли бути тільки зовнішним знаком їхнього поневолення та цеї сили, що поневолювала їх. Але орґанізуюча сила держави проявлялася не тільки в цих напрямах.

Держава, це насильна орґанізація. Насильство, яке сотво­рило її, принесло всім поневоленим безконечне лихо, але рівночасно воно принесло орґанізацію в таких розмірах, в яких вона инакше не була — би здійснилася. Через те, дяку­ючи державі стало можливим все те добро і зло, для чого необхідною була така широка та тверда орґанізація.

Господарські завдання, які виконували старо-орієнтальні держави, розтягаються на дві области: матеріяльної, голов­но хліборобської продукції, та торговлі. В обох напрямах вже дуже рано виступає держава Старого Сходу активно. Ґеоґрафічна основа цих держав, урожайна долина ріки вкладала на них не тільки обовязок військового захисту від небезпек, якими погрожувала безнастанно пустиня. Держава переймає на себе також захист долини перед занесеннєм її піском пустині. Вона організує цю оборону — і не тільки обо­рону, а і наступ на пустиню, з метою добути на пустині нові простори, поширити межі урожайної землі. Особливо доли­ни Евфрата-Тигра та Нілю дають свідоцтво про державну творчість в цім напрямі. Канали, що допроваджували воду на пустинні піски та замінювали їх в урожайну почву, штуч­ні водні басени, як озеро Меріс, заложене по традиції фара­оном Аменгета, водотяги та водопроводи, численні инші будівлі для наводнення або осушення, все те повстало тіль­ки дякуючи праці та зусиллям соток тисяч людий. Силою, що орґанізувала цю працю та робила її обовязковою — була держава. Далі, вона сама або в спілці з попівством була цим господарем, що на захищених або ново-добутих просторах вів руками своїх «підданих» господарство. Побіч дали, яку складали поневолені народи, податків та воєнної добичі, була земельна власність головним жерелом приходу для держави. «Домени» т.є. королівська земельна власність була економічною підставою для сили та становища верховної влади в державі. Так пр. в період «феодалізму» в Єгипті земельна власність опинилася була в руках місцевих вель­мож; скріпленнє центральної влади та перемога її, звязані зі скупченнєм в її руках як власника великих земельних просторів.

В більшій мірі як хліборобство ставала торговля впливати на державу. Хліборобство мало значіннє головно для вну­трішньої політики держави. Натомість торговля стала згодом моментом, який впливав дуже сильно також на зовнішню політику, та рішив про становище держави в тодішнім світі «культурних держав». Зовнішньої політики та її історії старо­го Сходу не можна зрозуміти инакше як в звязку з розвоєм торговлі тої доби. Звязок цей дуже давний. Його початок сягає ще доби родово-племінної орґанізації. Особливо походи та війни кочових племен це один з моментів, з якими тісно звязані початки торговлі. Оппенгаймер каже просто, що тор­говля та рабунок ішли все в парі та перепліталися одно з одним. Війна давала переможцям річи, яких вони не могли зужити в добутій скількости. Частина воєнної добичі ставала таким чином товаром. її вартість була не в їхній безпосеред­ній пожиточности, а в цім, що її було можна виміняти на инші, потрібні річи. Частина добичі особливо надавалася для цего дякуючи обставині, що її було можна без особливих труд- ностий передержувати та переносити з місця на місце. Це були особливо невільники та річи, які при невеликім обємі представляли порівнуючи велику цінність, отже шляхотні металі та дороге каміннє. Так постачала війна предмет для торговлі. З другого боку вона відкривала місця збуту та шляхи до них. В обох напрямах держава перебрала на себе завдання та поширила їх. Вона виступає скрізь як опікунка та протекторка торговлі. Маємо переказ про те, що з доручен­ня фараона доконано успішно плавбу кругом Африки. Це показує, не що инше, як величезне зацікавленнє влади питаннєм торговельних шляхів. Як в тисячі літ пізніше тор­говля старалася поширити межі знаного світа, розкривала брами до незнаного. А діялося це під рукою держави.

Вавилон витворив, власну систему «важених» гроший. Лідійські королі завели «биту» монету. Врешті вчинком, який свідчить про планомірну та передуману торговельну політику, є монетарна реформа, яку перевів в Перзії Дарейос. Він починає бити золоті «дарейки», монополізує биттє моне­ти як виключне право держави і таким чином кидає на гро­шевий торг сильну монетарну одиницю, яка супроти лідій­ського та вавилонського гроша має характер загально визнаної.

Що до зовнішної політики, то вона мусіла відкривати та захищати для торговлі ринки та доступ до них. Одно і друге лежало на лінії завойовницької політики старо-орієнтальної держави. Інтереси лицарства були тут о стільки згідні з інтересами торговлі, що кожде нове завойованнє поширюва­ло поле для торговлі. Мірковання чисто торговельного поряд­ку впливали свідомо на державну політику там, де заінтере­сована в торговлі верства була достаточно сильною політич­но. Такою верствою було в Єгипті та Вавилоні попівство. Але і там, де державна влада не керувалася свідомо мотивами торговельної політики, вона служила їй обєктивно. Служила їй навіть політика Ассирії — дарма, що вона свідомо не вихо­дила поза вузкий круг зацікавлення тільки грабунком та добичею. Так вона виповнила глибоку культурну місію. Тоді, коли передня Азія була політично уніформована Ассирійцями, вона одержала з точки погляду господарства одностайну закраску дякуючи торговельній системі арамейського народу. Не будучи ніколи державно творчим, цей семітський нарід....

ня находило для себе о стільки корисний ґрунт, о скільки воно приносило користь інтернаціональним по своїй істоті торговельним інтересам. Найясніше виступає це відносно Перзії. Мілітарні завойовання її можна пояснити її військо­вою силою. Але удержаннє завойованих областий при системі толєранції та не досить ціпкого орґанізаційного звязання їх з центром було наслідком цих вигод господарського порядку, які Перзія давала завойованим.

Значіннє держави Старого Сходу в господарчій системі треба признати дуже великим. Воно було великим незалежно від цего, чи та о скільки державна влада вела свідомо еконо­мічну політику. При цім рішаючим був вже інтерес пануючих в даній державі «народів» та «станів». Те саме треба сказати про широку область діяльности держави, яку ми обіймаємо назвою «адміністрації». Стара орієнтальна держава розвива­ла в деяких напрямах незвичайно ріжнородну діяльність на цім полі, але ця діяльність була диктована має тільки потре­бами влади. Так з потреб військової орґанізації та зі страте­гічних мірковань випливало піклованнє про сухопутні та водні шляхи. Для таких-же потреб війська та цивільної влади орґанізовано почтову комунікацію включно з комуні­кацією оптичними знаками. Могутні будівлі присвячені теж тільки потребам влади — світської та духовної. Залежно від сильнішого становища одної або другої, переважають то храми — як було у Вавилоні, то королівські палати — в Ассирії, — то знову — як в Єгипті — світське та церковне будівництво розвивалося рівномірно.

Одна тільки «поліція безпеченства» обслуговувала по части «загальні» інтереси, але й вона носила надто вираз­ний характер в деспотичній та кастовій або становій дер­жаві.

З огляду на теократичний характер старо-орієнтальної держави та тісний звязок її з церквою, можна зачислити до «завдань», які виконувала держава, все те, що діяло духовен­ство. Це була справді незвичайно широка діяльність на полі науки та культури взагалі. Можна заключати, що колись це поле праці не було монополем жреців. Традиція розказувала, що старий фарао Менео був визначним лікарем та написав 42 святих книг. Відтак стали жреці виключними носіями зна­ння та науки. В Єгипті та Вавилоні вони розвинули дуже високо особливо природничі науки. Результати цеї культур­ної праці були заховувані заздро для самої тільки духовної «аристократії», але деяке практичне застосованнє вони нахо­дили. Численні практичні санітарні приписи були безпере­чно оперті на знанню та відомостях, які дала наука. їх пода­вано в закритій формі, яка не давала очам профана бачити їх справжнього змісту та ціли. Доґматичні ритуальні приписи, чародійні формулки містили в дійсности широко подумані санітарні приписи. В них проведена думка про береженнє та плеканнє «народнього» здоровля, про забезпеченнє численно­го та здорового нового покоління. Таких приписів, з виразною санітарною метою чимало в святих книгах Гіндусів, Перзів, в жидівськім теократичнім законодавстві, у Вавилоні та Єгипті. В останнім виступає держава також і явно, безпосередно як опікунка над публичним здоровлєм. Діодор Сицилійський розказує, що в Єгипті в поході воєннім або в подорожі в краю кождий має запевнену безплатну лікарську поміч, бо там лікарі одержують винагороду від держави. Так само законо­давство Мойсея творить орґанізацію санітарної служби, яку віддає в руки Лєвітів.

Розуміннє завдань держави дуже поглиблене, дуже вже віддалене від самого тільки насильства фізичною силою проявляється у відношенню держави до правового життя. З виїмком ассирійської держави, що не перейшла була поза першу стадію розвою, всі держави старого сходу є свідомо активним чинником в правовім життю. Вони визнають ясно за завданнє державної влади стояти на сторожі права. У Жидів це визнаннє проявляється зовнішно в самім титулі їхніх начальників до-королівської доби. Вони називаються суддями: цим визнано завдання судейські найважнішими поміж всіми обовязками державної верховної влади. Таке розуміннє завдань влади не змінилося, хоч місце суддів заняли королі. Слава Саломона підносить передусім його судейську мудрість та справедливість — цей бік його діяль- ности видавався таким важним, що в народній памяти він зрівноважив і ті утиски і важкий королівський режім, якими визначалося панованнє Саломона. В Єгипті є фарао «паном справедливости». По словах Гаммурабі, боги установили королівську владу, щоби король «найшов в країні право, знищив злих та лукавих, хоронив слабих перед сильними, вдовам та сиротам давав їх право». Усе те розуміється з застереженнєм, що сам король стояв понад правом, не був ним вязаний. Завдання на полі правового життя виконува­ла держава двома способами. Передусім судоводство було в її руках. Його виконував король, — або особисто, або через своїх заступників в судах або одиничних, або коллєґіяльних, при чім на право припадала звичайно важна, іноді керуюча та рішаюча роля. Державне судоводство не все носило одна­ковий характер та не все стояло на однаковій висоті. Так пр. у Жидів, особливо в старшу добу та відтак в часи після пере­моги жреців, воно було блище інтересам широкої маси. В Єгипті, в добу «середньої» та «нової» держави, воно і фор­мально, особовим складом судів і змістом своїм було звязане з духовною та світською аристократією. Бували теж періоди упадку, коли ширилася перекупність та уровень судів пони­жувався. Найдені матеріяли вказують виразно на такий стан в Єгипті, в добу «нової» держави. Але не зважаючи на такий або інакший дійсний стан судоводства, воно було все визнане функцією держави та було нею орґанізоване. Це був шлях, на якім держава не тільки берегла істнуючого права. Суди були рівночасно чинником, що розвивав саме право. Через них ставала держава також творчим чинником на полі права. Не зважаючи на консервативні тенденції в судо- водстві, які особливо сильно виявлялися там, де воно остава- ло в руках жреців, та було звязане системою трудних форму- лок та обрядових приписів — ця правотворча діяльність не була маловажна. Рішення судів впливали на правні почут­тя, на розвій звичаєвого права. Так вавилонські жреці сотво­рили початки торговельного та векслевого права. Другим шляхом для діяльности держави було законодавство. Законодавство Гаммурабі з 22. століття до Хр. та на тисяч літ молодше законодавство Мойсея, це перші знані в історії законодавчі акти «великого стилю». Що до їх змісту, були вони в переважній мірі тільки зібраннєм вже обовязуючого, витвореного на протязі століть права. Це вияснене що до Гаммурабі, як і що до лєгендарної постати мойсея. Але для розуміння характеру та істоти старо-орієнтальної держави важний не сам зміст цих законодавств. Важне те, що вони кидають світло на тодішне розуміннє завдань держави та на обсяг її діяльности. Вони доказують, що твореннє права було зачислене теж державні завдання та що верховна влада уважала себе покликаною виконувати їх. Разом з гіндуськи- ми святими книгами та останньою з чотирох книг Конфуція — це перші спроби «кодифікації» права. навіть коли вони й не внесли нічого нового до істнуючого вже права, коли вони виключно тільки зібрали його, то їх значіннє дуже велике. Правні постанови, які найшлися в цих збірках, дістали через те особливу санкцію, стали сильнішими як постанови, що в них не попали. Для практичного застосовання та даль­шого розвою права ці збірки творили певну, сталу основу. крім цего вони мали ще й друге значіннє, з точки погляду суспільних відносин дуже важне. В міру цего, як розвивало­ся право, як його зміст богатів, ставала знайомість права труднішою. Вона вимагала окремого виучування, добувала­ся тільки шляхом окремих студій. Знаннє права ставало монополем тільки одної, порівнуючи дуже нечисленної час­тини населення, — для широкого загалу покривалося право серпанком тайни. Це мало велике практичне значіннє осо­бливо тому, бо кожде примітивне право є дуже формалістич­не. Строгі формалістичні приписи мали в нім рішаюче зна- чіннє. як знайомість цих приписів була трудна, так незна- ннє та недодержаннє їх могло викликати дуже прикрі наслідки. В таких обставинах кодифікація права мала зна- чіннє переломового факту. Вона робила в засаді доступною для «загалу» знайомість права, а тим ломила небезпечний монополь фахових правників, звичайно жреців. В старім Сході це значіннє кодифікації не проявилося вповні. Цему стояв на перешкоді деспотичний та кастово-становий його устрій. Тільки у Жидів, поки правлячий стан жреців не перетворив державу в ієратичну деспотію, носило правове життє до певної міри «народній» «демократичний» характер. Зі становища загального розвою треба піднести значіннє кодифікацій вже при першій їх появі, хоч це значіннє не зараз виступило в цілій повноті.

В згаданих кодифікаторських творах, в написах на каме­ни, цеглі та папірусах, які оставив по собі старий схід, ми находимо перші початки так би мовити «науки про державу.» З формального боку це ще несистематичні думки про держа­ву, висказувані принагідно, незвязані в одну цілість. Своїм змістом вони відповідають теократичному та деспотичному характерови самої держави. Воля богів, що установили владу, пояснює достаточно початок держави: держава, це божеська установа. Вона сама покривається з владою — так і мусіла вона представлятися в деспотії. На тлі таких основних погля­дів виникають питання про завдання та обовязки «підданих» супроти пануючого, та про обовязки монарха. Ясна річ, що останні є виключно тільки моральної натури. Тільки в жидів­ській літературі ставиться до короля вимоги в більше катеґо- ричній та твердій формі. Відповіди на ці питання, це — від­носно короля — практичні поради що до його діяльности. Вони вказують іноді на дуже високе розуміннє королівських завдань та обовязків. Так само — особливо в Конфуція — зустрічаємо високе розуміннє обовязків підданого; не як раб, а як свідомий своїх обовязків громадянин і з громадянською відвагою він повинен виступати супроти короля, не боятися казати королеви правди, хоч би вона й не була приємна. Усе те вказує на еволюцію, яку перебула вже держава, позволяє зрозуміти культурний уровень старо-орієнтального суспіль­ства. Разом з цим воно доказує, що теоретичне мишленнє про державу, яке питає про її дійсну, не бажану істоту — ще було не народилося. Теольогія на цім полі не дала ще початку науці.