Розділ «Осілість» держави

У віджитих періодах державного життя мали ми нагоду бачити процес постійного, чимраз тіснішого звязування держави з територією. В зовсім первісних формах суспільного буття цей звязок майже не існує.

Далі він родиться, зразу в мало певних формах: «терени випасів» у пастухів, «терени ловів» у мисливців — це така переходова форма пів-осілости і пів-звязаности первісних громад з означеною територією. Також і хлібороби незвязані зразу з означеною областию. Вони покидають зразу місце перебування після одноразового збору й «осідають» в иншім місці, знову на період одного засіву та жнив. Відтак хлібороби осідають справді і політична орґанізація звязується з означеною територією. Після завойо- вання та нової форми політичної орґанізації, яка виросла на факті завойовання, ми зустрічаємо зразу тільки знову неповний звязок між «політичною» орґанізацією та територією. Завойовники, активний чинник орґанізації, задержують зразу свій кочевий побут. Осілим є тільки «предмет» власти, хлібороби. «Влада» кочує зразу далі. Зразу поза областию, заселеною підчиненими їй хліборобами, далі — по цій території. Поняттє «столиці» не існує є на пр. ще в европейськім середновіччу. І там, де завойовники є купцями, отже в першу чергу в морських старих державах, де фактично тісно звязав- ся центр влади з означеним містом, точка ваги лежала на людськім елєменті, не на річевім, територіяльнім. Пізніше оба ці елєменти були тісно звязані один з одним. «Пануюче місто» і «пануюча ґрупа» людий увійшли в тісний звязок. Так було в Римі: поширеннє римського громадянства було тотожним з поширеннєм пануючої ґрупи і було одиноким способом для такого поширення. Щойно в часі цісарства витворилося розуміннє столиці як осідку центральної влади. Таке розу- міннє затратилося знову після упадку Риму. Воно віджило знову аж в добу переходу від феодальної до абсолютистичної держави. В модерній державі «столиця» є скрізь необхідним її елєментом.

Нема ні одної держави, в якій не було би означено, яке місто є її «столицею». В найчистішій формі й історично найранше зустрічаємо таке розуміннє столиці в І. ст. конституції Сполучених Держав Північної Америки з 17. вересня 1787. р. А власне постановлено там, що поодинокі держави відступлять простір не більший над 10 квадратових миль на осідок уряду Сполучених Держав. Правліннє над цим простором — став ним Вашінґтон — застережено для конґресу. Таким способом «столиця» стала не тільки фактичним осідком уряду, але конституційною установою Сполучених Держав.

Це показує, який тісний, звязок мається між модерною державою та її областию. Цей звязок затіснився ще навіть порівнуючи з державою абсолютистичною. А власне там державна область могла бути порівнуючо ще легко змінена, могли бути відірваними її поодинокі частини від цілости. Це звязане з «патримоніяльним» поглядом на державу, відповідно якому область вважалася предметом власности пануючого. Він міг розпоряджати нею як ишою своєю власностию: міг ділити її завіщаннєм, продавати, заставляти і т.д. В модерній державі визнано територію скрізь істотним її «елєментом». Наслідком цего всяку зміну державної области, так зменшен- нє її, як з окрема і збільшеннє, застерігають конституційні закони для цих чинників, до яких належить законодавство, і звичайно згода на таку зміну мусить наступити в такій формі, яка потрібна для зміни конституції. І в цім напрямі найраншу законну постанову містить конституція Сполучених Держав (ст. IV., уст. 3.).

Разом з затісненнєм звязку поміж державою й областию характеристичне для «модерної» держави те, що означеннє державної території стало точнішим та тоншим. Це проявляється в розумінню державної межі — границі. В двох напрямах державна границя перейшла еволюцію. Первісно вона була нічим иншим, як місцем, де фактично кінчилася сила даної держави. Позаяк питаннє сили не давалося абсолютно точно, з гори означити, то і границя була неточна: вона означала полосу поза тереном, на-який ростягалася власть держави.

Ця полоса бувала часто тереном, де відбувалися постійно сутички «сусідних» держав. Щоби оминути цего, держави іноді старалися відмежувати по можности широкими пустими просторами. Така практика і тепер ще водиться серед диких племен Африки. З історичної традиції Европи треба навести як останній приклад такої поведінки заключений 1667. р. між Польщею та Росією мир, яким Україна мала бути повернута в пустиню — границю між обома державами. Це вяжеться з обставиною, що границя мала передусім значіннє фактичної перешкоди, що перепиняла так власну експанзію, як і чужий напад. Звідси стремліннє найти «фізичну» границю, чи це були гори, чи ріки, пустиня, чи море. Була отже границя зразу неточна та матеріяльно груба. В протиставленню до цего стала державна межа в модерній державі заразом точною і «нематеріяльною». З «полоси» вона стала лінією і тільки інколи вузкий невтральний пояс, який залишається так би мовити для тим більшої ясности межі виїмково переміняється в «стрефу» більшої ширини. При стягненню державних мєж тільки виїмково береться на увагу існованнє справжніх, «фізичних» границь. Таке бажаннє находити ще свій вислів в домаганню так званих «стратегічних меж». З огляду на розвій воєнної техніки існованнє таких природних стратегічних меж стало дуже сумнівним. Те, що сьогодня ще має значіннє стратегічної перешкоди, може не бути нею завтра. Через те і згадане домаганнє треба вже нині визнати пережитком. «Модерне» розуміннє державної границі стало «нематеріяльним». Границя має значіннє не матеріяльне а правне.

<< | >>

↑

Источник: Старосольський В.И.. Держава і політичне право. Ч. 2. — К.: ВИДАВНИЦТВО ЛОГОС УКРАЇНА,2017. — 472 с.. 2017

Еще по теме Розділ «Осілість» держави:

- Теория государства и права Р. Беларусь - Теория государства и права РФ - Теорія держави та права України -