Розділ Церква і держава

Істоти візантійської держави не можна зрозуміти, не звер­нувши особливої уваги на її відношення до церкви. Взаємини поміж державою та церквою у Візантії ріжняться основно від цих взаємин в старому Римі або Греції.

Так церква, що в добу свойого поневолення старалася мож­ливо виразно відмежувати себе від держави, та яка тоді вимагала від держави тільки повної толєранції, тільки невтручування в справи церкви, — після своєї перемоги змі­нила основно своє прінціпове відношення. Вона стала диви­тися тепер на державу як на фізичну силу, що повинна під­помагати церкву в її стремліннях. Вона стала вимагати від держави співдіяння та скріплення фізичною силою духовної церковної зброї. Вона вимагала цего як для поширення прав­дивої віри, так і у внутрішних своїх справах. В боротьбі з численними єресями христіянська церква рано перестала вдоволятися самими тільки духовними арґументами. Вона звертала проти них і цей меч, що був в руках держави, закли­кала державу огнем та мечем нищити як зовнішних своїх ворогів, так і єретиків. Також у внутрішних своїх орґанізацій- них справах вона стала спиратися на державу. Поширення христіянства, остаточне здавлення богів Олімпу, перемога над єресями, що на протязі кількох століть погрожували роз­падом на кілька христіянських церков, — все те відбулося при дуже активній та «успішній» допомозі з боку держави.

З другого боку, держава широко використовувала церкву для своїх цілий, без порівнання більше та послідовніше, як це робив старий Рим. Передусім для самого оправдання дер­жави та істнуючої в ній влади Візантія використовувала все- ціло авторитет церкви та силу реліґії. В строму Римі влада, також і монархічно оправдувала своє істновання та свої ком­петенції передусім юридично, тим, що в народній ухвалі /:нехай, що фіктивній:/ находила правну основу, «правний титул» для себе та своїх компетенцій. Істота візантійської монархії зовсім інакша. «Джерелом влади та оправданням для неї був не людський закон. Бог установив монарха та владу. Візантійська монархія була наскрізь теократична. Теократичним було як саме розуміння її, так і оправдання її, і відношення до кождочасного носія монархічної влади. Відносно конкретних завдань монархії, стояло на першому місці завдання, дбати про христіянську церкву, обороняти її, старатися про її поширення. Для практичної політичної діяльности таке розуміння було надзвичайно вигідне. Ріжні, коли не всі, вчинки було можна оправдати тим, що вони засіб для осягнення тої високої ціли. З окрема отся теократична концепція давала великі вигоди на полі зовнішньої політи­ки. Всі імперіялістичні змагання було можна підтягнути під завдання дбати про поширення христіянства. Найради- кальнішим висловом для цих змагань було гасло універсаль­ної, «всесвітньої» монархії. І воно найшло своє оправдання в тісному звязку держави з христіянською церквою. Мовляв, як одна христіянська церква повинна охопити весь світ, так повинна істнувати на світі тільки одна, всесвітня монар­хія, — розуміється, архихристіянська, візантійська монархія. Таким чином церква підпирала та скріпляла візантійську монархію своїм авторітетом в заміну за допомогу та опіку, що її від неї отримувала.

Дуже велике значіння для візантійської імперії мала церква як елємент, що приносив державі її внутрішню, так би мовити, національну єдність. З цего боку Візантія ярко ріж- нилася від старого Риму.

Помимо цего «морального» використовування для себе церкви, візантійська імперія використовувала її в дуже вели­кій мірі — так би мовити — «технічно». У своїй внутрішній адміністрації вона — як це вже сказано — використовувала церковну орґанізацію головно для цілий контролі над своїм власним адміністраційним апаратом. Але в далеко більшій мірі вона користала з церковних установ в своїй зовнішній політиці. В перших особливо століттях христіянські місії, що виходили з Візантії в усі сторони світа, щоби поміж невірни­ми проповідувати правдиву віру, — були рівночасно дипльо- матичними місіями Візантії. «Поруч з купем...

Тісний звязок церкви та держави викликав неминуче те, що затиралася границя поміж одною та другою, та межа властивого для кождої з них поля діяння. Неминуче теж мусі- ла у Візантії виринути проблєма, що серед таких-же відносин істнувала все в старо-орієнтальних державах: проблема, кому з них обох має належати кермуюча роля. В межах союзу церк­ви та держави ішла боротьба за провід, геґемонію в нім. В цій боротьбі держава дуже рано перемогла і до кінця істновання Візантії вона не позволила відібрати собі перемоги. Висловом тої перемоги було становище імператора, його компетенції, що дякуючи їм він був дійсним головою церкви. Але це не значило, що сила церкви супроти держави була зовсім зло- мана. Навпаки. Церковна орґанізація була у Візантії силою, з якою імператори все мусіли числитися, Царгородський патріярх мав під своєю рукою в Х-ім століттю 57 митрополи­тів, 49 архиепископів, 514 владик. В руках енерґічних та розумних патріярхів така велика орґанізація могла ставати для світської влади дуже небезпечною. До того розпоряджала церква ще много-тисячною, добре зорґанізованою, фанатич­ною армією ченців. Вони представляли не тільки самі собою велику силу, дякуючи своїй скількости, зорґанізованости, та богацтву своїх монастирів. Вони були крім цего тою силою, що панувала морально над широкими народніми масами. З цими масами ченці були звязані тісно. Все те, що називається «соціяльною опікою», лічниці, піклування про бідноту, було зосереджене передусім по монастирях. Тесаме давало ченцям живий звязок з «суспільним низом». Другий засіб їхнього впливу на маси, не тільки на найнизші верстви, давало їм те, що в їх руках находилися святі мощі, та чудотворні ікони, все те, що тоді було предметом особливо глибокого культу.

Конфлікти поміж церквою та державною владою у Візантії мали подвійний характер. Раз — церковна єрархія старалася впливати на хід державної політики. Головно патріярхи виступали в таких конфліктах як кермуючі, діючі особи. Формою таких виступів була участь церкви в повстаннях та державних переворотах. Бувало, що становище церкви ріша­ло про вислід боротьби. Клясичним прикладом таких висту­пів була роля патріярха Михайла Церулярія. Він допоміг 1056. р. імператорови Михайлови VI. сісти на престолі, в рік пізніше був духовним провідником зверненого проти імпера­тора повстання, що віддало престол Ізаакови Комненови, врешті виступив і проти цего імператора, але боротьба скін­чилася повною перемогою імператора. Такі політичні висту­пи не мали на меті прінціпової зміни відношення поміж церквою та державою. Вони були тільки використовуванням сили церкви для конкретних цілий. Зовсім инше, прінціпове значіння мали спроби звільнити церкву спід залежности та повного підчинення її державі. Такі спроби були. Вже в М-ім століттю поодинокі «отці церкви» оспорювали прінціпово право імператорів рішати в справах церкви і передусім від­мовляли їм права рішати в справах віри.

Взагалі треба сказати, що при повному підчиненню церк­ви державі, становище церкви у Візантії протягом всеї її істо­рії представляло акутну та важну політичну проблему. За слаба, щоби визволитися, церква була досить сильна, щоби — особливо в деяких моментах — потрясати державою та осла­блювати її. Дехто з істориків говорить про постійну небезпе­ку, якою погрожував державі безнастанно патріярхат та ченці. Без сумніву було це одною з причин непевности влади та слабости візантійської імперії.

5.