В. Влада

а. Імператор

В добу коли монархія прийшла в заміну републики, Рим стояв в живому, ворожому контакті з монархіями Сходу. можна би думати, що Схід підповів Римови ідею єдиновластя за зводити причини його перемоги до ідейного впливу Орієнту.

Історія переказує, що безпосередньою причиною упадку Цезара було те, що він своїм захованням образив републи- канські почування Римлян. Він виступав як «король» і тому загинув. І згідно підчеркують історики те, що Октавій Август умів тактовно виминати все те, що могло би було провокувати Римлян. Як би воно не було, монархія Августа мала особли­вий характер. Вона заховувала непорушеними републикан- ські форми та установи — і рівночасно була єдиновластєм в повному розумінню слова.

Два моменти характеризують істоту становища, яке заняв імператор в державі. Його влада, це було обєднання в одних руках старих, істнуючих републиканських урядів. Цезар ішов був в цім напрямі дуже простолінійно, зробивши себе досмерт- ним диктатором. Позаяк установа диктатури була виїмковою, була властиво часовим завішенням всего републиканського устрою, то й тенденції Цезара стали через те дуже «прозори­ми». Октавій був зручніший. Він не задержав диктатури, ані навіть уряду конзуля. Він задержав «тільки» як проконзуль командування над армією. Крім цего він став досмертним людовим трибуном та найвищим жрецем. Отсі три уряди, кождий з них суто републиканський, зробили його, дякуючи обєднанню їх та досмертности, дійсним «princeps», себ то пер­шим в державі, єдиновластцем.

Титулятура була обрана теж дуже зручно. Цезар приняв був титул «божеського», «divus». Октавій назвав себе — на просьбу сенату — тільки «імператор» та «августус». Перший титул означав тільки власть, що прислуговувала найвищим републиканським урядовцям. С цего титулу могли уживати полководці аж до відбуття признаного їм тріюмфу. Октавій приняв цей, сам собою републиканський, титул досмертно. Титул «август» означав тільки шановність. Оба разом стали згодом спеціяльними титулами римських монархів. Зразу була монархія з формального боку тільки продовженням републики, тільки особливою комбінацією на основі істную- чих републиканських установ. З цего боку перехід від репу­блики до монархії пригадує перехід Риму від королівства до републики. І тут і там ми бачимо зміну істнуючого тільки в розмірах, які вистарчали, щоби вона була істотна. Поза цим і тут і там остають незміненими старі форми.

Що до сути, то римська монархія являється в свойому пер­шому періоді монархією обмеженою. Власть монарха розтяга­лася тільки на круг ділання, привязаний до республикан- ських урядів, що були в руках імператора. А власне, до ком- петенцій, які прислуговували цим урядам раніше, треба дочислити ще найвищу судейську власть в цивільних та карних справах. її признав імператорови сенат, звязуючи її з урядом трибуна. В цьому лежить глибока ріжниця поміж римською монархією та орієнтальною. Там джерелом власти є сам монарх, його особа, і власть сягає так далеко, як далеко монарх може і хоче її розтягнути, вона там необмежена. В Римі джерелом влади — воля «народу» — і сама власть річево означена та обмежена.

Зразу вона була дійсно обмежена. Широкі поля діяльности державної влади остали поза компетенцією монарха. Вони підлягали власти сенату. Історія римської монархії — це в великій мірі історія боротьби її з сенатом.

В руках сенату остали поки-що дуже широкі компетенції. Передусім належала до него вся фінансова адміністрація держави. Цезар перебрав був її в свої руки, Октавій залишив її сенатови. В заявку з цим сенат назначав намісників про­вінцій та високих урядовців для Італії. Врешті був сенат най­вищою законодавчою владою. Він став нею зразу /:за Октавія:/ поруч народнього зібрання. Слідуючі імператори стали чим­раз рідше послуговуватися зібраннями для ухвалювання нових законів, вдоволяючися для цего ухвалою сенату. Формою закону стала замість ухваленої народнім зібранням «Іех» — «senatus consultum», ухвала сенату. В тому напрямі сенат поширив свій круг ділання порівнуючи з добою репу­блики. Далі сенат задержав в перші часи монархії правління частиною провінцій. Він правив «сенатськими» провінціями через установлену собою ієрархію урядовців — імператор правив иншими, «імператорськими». За перших імператорів сенат задержав теж в своїх руках справу поповнювання своїх рядів. Це належало до обсягу ділання цензора. Цей уряд оставав в руках самого сенату, сенат назначав цензорів. Щойно імператор Доміціян обняв і задержав уряд цензора для себе, чим незалежність та становище сенату було оста­точно підкопане.

У відношенню до імператора становище сенату було зразу доволі сильне. Перші імператори числилися з опінією сенату, який в справах державної адміністрації виконував навіть свого рода контролю. Сенат впливав зразу і на покликання нового імператора. Так було по смерти Тиберія та Нерона. І в цьому напрямку значіння сенату упало в звязку з пере- бранням цензури імператором. Від тоді склад сенату залежав виключно від імператора. Хоч формально не змінився устрій римської імперії, якого творцем був Октавій, то в дійсности вся власть опинилася в руках імператора. Сенат став тільки приділеною імператорови «державною радою», якої ухвалами імператор не був вязаний. В законодавстві місце сенатських ухвал заняли «декрети» імператора. Адміністрація імпера­торська стала в прискореному темпі брати верх над сенат­ською.

Зовсім явно та не стараючися заховати старі форми імпе­ратор Септілій Север /:193.-211. по Христі:/ відняв обезсиле- ному сенатови останки його значіння. Він заступив остаточно ухвалу сенату, як форму закона, цісарським розпорядком. Судові та адміністраційні компетенції сенату він переніс на імператорських урядовців. Врешті він переняв останки скар­бової адміністрації, які були ще в руках сенату. Як сказано вище, Октавій залишив державну скарбницю в руках сенату. Згодом, в міру росту позиції імператора повстала поруч з цею державною скарбницею скарбниця імператора, «fiscus Caesaris», та ще приватна його скарбниця /:«patrimonium»:/, в яку впливали такі приходи, як записи імператорови і т.п. На протязі перших двох століть монархії постійно зростав «фіс- кус» коштом державної скарбниці. Вже те саме, що головним джерелом приходів останньої була Італія, яка постійно убожі­ла, ставило її в гірше положення проти фіскуса, в який плили приходи з богатого Єгипту. Крім цего деякі роди приходів, що плили первісно до державної скарбниці, напр. деякі податки в самої-ж Італії та инших сенатських провінцій, перенесено до фіскуса. Север зліквідував зовсім ту скарбницю. її місце заняв фіскус, в якого виділено як окрему скарбницю приват­не майно імператора.

Значіння сенату було остаточно зломане. Безуспішно ста­рався імператор Север Олександер /:222.-235. по Христі:/ під­нести значіння сенату та протиставити його своєволі війська. Ще раз після довголітнього хаосу по смерти Каракаллі ста­рався сенат стати активним чинником в державі. Ця спроба покінчилася тим, що імператор Ґаллюс виключив сенаторів від вищих військових посад. Боротьба сенату з монархією була остаточно покінчена.

За те виросла для імператорів инша небезпека. Вона випливала неминуче із умовин, серед яких виникла була монархія, та із засобів, яких вона була змушена уживати, щоби удержатися. Цею небезпекою було військо. Від перших початків монархії армія була її союзницею в цьому розумін­ню, що весь її інтерес як ґрупи був звязаний з монархією як формою правління. Особливо реформа Веспазіяна затіснила цей звязок. З моментом, як ця реформа усунула з армії остан­ки італійських елєментів, в армії мусіла запанувати виключ­но станово-військова «точка погляду», дуже далека від цеї, якою жили колись римські лєґії. З боку армії не було небез­пеки републиканського перевороту. За те стала армія носієм з одного боку особливих «партикуляризмів» поодиноких її частин, з другого — особистих амбіцій поодиноких полковод­ців. Вона стала чинником, що насаджував та скидав імпера­торів, при чому моменти «політики», в розумінню боротьби суспільних та політичних інтересів людности імперії не мали ніякого значіння. Ролю цю переймали на себе по черзі ріжні частини армії. Найчастіше вона була в руках «преторіянців», особистої сторожі імператорів. Вони стали постійним вико­навцем плянів, що родилися серед двірцевих змов та інтриг. Починаючи від останніх літ 2-го століття по Христі не вмирав майже жаден імператор інакше, як з рук війська або в бороть­бі з винесеним військом противником. На протязі 20-ти літ після замордовання Олександра Севера змінилося таким способом 12 імператорів.

Цей звязок війська з монархією як приносив непевність становища кождого імпетора, так з другого боку звільняв його від всіх цих обмежень, політичних, правових та психіч­них, якими відзначалася римська монархія в своїх початках. В боротьбі за трон, яка відбувалася не на тлі якихсь широких суспільно політичних течій, а виключно в імя особистих амбі­цій, в якій не було ніяких загальних гасел ні програм, в якій рішала виключно фізична сила без ніякого «ідейного» під­кладу, в такій боротьбі мусіла і сама установа монархії зміни­ти свій первісний характер.

Остаточно доконалася ця переміна реформою, яку перевів Діоклєціян /:284.-305. по Христі:/. «Конституція» його остаточ­но відняла сенатови значіння центральної політичної устано­ви. Сенат став тільки «міською радою» в Римі, та в новій сто­лиці імперії — Візантії. Навіть як прибічна рада імператора істнує не він, а инше тіло, «консисторія». Імператор став най­вищою владою не тільки в значінню влади, що обєднала всі найважніші компетенції, але як найвище та одиноке джере­ло всеї власти. До него належить власть не тільки в певних, означених, виразно перечислених напрямах, як було в першу добу монархії. Навпаки. До імператора належить тепер прін- ціпово вся власть. Нема области життя, на яку ця власть не розтягалася би, або не могла розтягатися. В послідовному проведенню цеї думки Діоклєціян піддав власти імператора і справу наступства. Це питання вирішувала досі все фактич­но боротьба. Діоклєціян підніс до значіння правної установи назначування імператором наслідника. Вже давніше були такі спроби назначування в особі співреґентів, майбутніх наслідників. Діоклєціян установив це нормальним способом вирішування питання наслідства. Тільки на випадок, як би наслідник не був назначений, мала вирішати це питання рада, зложена зі старшин головної ставки та найвищих двір­ських урядовців. Вже за наслідника Діоклєціяна Константина заступлено цей спосіб просто заведенням дідичности.

Римська монархія в цьому остаточному свойому виді наблизилася — як сказано — до типу староорієнтальної дес­потії. Що так сталося, це пояснює м.и. і ця обставина, що країни, в яких ця форма правління була далі ще нормаль­ною, переважна частина старого Сходу находилася тепер в межах римської імперії. Ця імперія стала територіяльно напів-орієнтальною. До того східні її частини були якраз най- богатшими і — порівнуючи з західними та північними про­вінціями — найкультурнішими. Природно, що «точка ваги» життя імперії пересувалася на схід. Внутрішно, те пересунен­ня проявилося м.и. розвоєм форми правління імперії. Зовнішним його знаком було переложення столиці з Риму на схід. Діоклєціян переніс її до Солони, Константин до Візантії, яка стала Константинополем.

В звязку з обговоренням становища імператора треба зга­дати ще одну, зроблену Діоклєціяном спробу. Він поділив був імперію на чотири частини. На чолі кождої поставив окремо­го володаря, якого становище було в дійсности незалежним. Як «авґустус» він задержав східню частину імперії та верхо­вний нагляд над рештою володарів. Італією та Африкою пра­вив «ко-авґустус», що був заразом майбутним наслідником Діоклєціяна. Західні провінції та Іллірія одержали володарів з титулом цезарів. Ця реформа була ясним доказом безсилля імператора; признанням неможливости правити з одного центра всею величезною імперією. З другого боку, оскільки йшло про головного імператора, вона збільшувала ще відле- глість поміж ним та людністю. Цей імператор, що для люд­ности находився десь ще понад «цезаром» чи «співавґустом», мусів для неї ставати чимсь на-пів містичним, якоюсь нема- теріяльною ідеєю. Константин зліквідував поки що цю рефор­му. Але її оба елєменти проявляли те, що наближалися як історична неминучість: розпад римської імперії та народини для її західньої частини «ідеї римського цісарства», іменно як «ідеї». Реальні сили, що за нею скривалися та користувалися нею, не мали нічого спільного з колишнім цісарством цезарів та авґустів.

б. Орґанізація владного апарату

Зовсім иншого роду моменти рішали в добу римської монархії про орґанізацію владних орґанів, як в добу репу- блики. Тоді рішаючим творчим моментом була суспільно- політична боротьба — передусім боротьба патриціїв з плєбе- ями. Це була боротьба за власть в державі, що родила уряди та означала їх круг діяння та компетенції. Кождий републи- канський уряд це був один з етапів в цій боротьбі і кождо- часна орґанізація влади була відбиттям відношення сус­пільно-політичних сил в републиці в даний історичний момент. Зовсім інакше було в добу монархії, особливо від коли вона закріпилася. Безпосередний звязок поміж сус­пільними відносинами та суспільною боротьбою й орґаніза- цією урядів був тепер перерваний. «Владою» був тільки імператор. Безпосередні відношення поміж суспільними течіями та владою — це були взаємини поміж ними та вла­дою імператора. тільки імператорська влада реаґувала без­посередньо на відношення суспільних сил в імперії. Инші уряди були тепер тільки імператорськими урядами, були «апаратом», при допомозі якого він виконував свою власть. через те зовсім инші моменти впливали тепер на орґаніза- цію урядів. Істновання такого чи иншого уряду, такі чи инші його компетенції не були вже завойованням ріжних суспільних верств людности імперії. Про них рішали тепер мірковання імператора про те, яка орґанізація представля­лася йому доцільною зі становища його інтересів та його завдань.

Взагалі, це були мірковання двоякого роду. З одного боку ішло про те, щоби шляхом відповідної орґанізації урядового апарату можливо скріпити та забезпечити становище імпера­тора. Це було нелегке завдання. його трудність лежала в цьому, що в самому цьому апараті могли повставати джерела небезпеки для імператорів, якщо не небезпеки для монархіч­ної форми правління, то небезпеки для осіб, що були носіями найвищої влади. З другого боку це буди міркування «техніч­ного» порядку. Було треба зорґанізувати уряди так, щоби ця орґанізація давала технічну можливість виконати ті великі, важкі та складні завдання, що їх мусіла виконувати монар­хія. ті завдання, як внутрішньої так і зовнішньої політики, безнастанно росли та ускладнювалися. Разом з тим росла і трудність доцільної орґанізації урядового апарату та прак­тична вага і значіння тої справи.

Забезпечення та закріплення становища імператора викликало в першу чергу ті орґанізаційні зміни, що послідов­но обмежували компетенції сенату. З цієї точки погляду в розвою державної орґанізації за монархії можна відріжнити кілька періодів. Зразу імператор — тільки перший урядовець републики, що формально отримував свої владні компетенції з рук народнього зібрання та сенату. В цьому періоді можна стрінути навіть формальний зріст компетенції сенату, а влас­не перенесення законодавчих компетенцій з народнього зібрання на сенат. Розуміється, це поширення сенатських компетенцій було виключно тільки формальне. Воно було якраз свідоцтвом, що сенат був для імператора знаряддям вигіднішим, ніж народнє зібрання, — більш слухняним та послушним волі імператора. В другому періоді є орґанізацій- ний дуалізм, головно на тлі істновання двох родів провінцій, сенатських та імператорських, кождий з окремим устроєм, двох скарбниць, двох урядницьких єрархій. Політика імпера­торів іде послідовно до знесення цього дуалізму шляхом постійного обмежування круга діяння сенату. Остаточно опи­нилася вся державна власть в руках імператора — сенат, помимо свойого формального характеру прибічної ради імпе­ратора, затримав тільки компетенції самоуправного кому­нального тіла.

Друга небезпека, що погрожувала імператорови, це була його фактична залежність від війська. Можна сказати, що ступінь тої небезпеки стояв у відворотньому відношенню до небезпеки, що погрожувала імператорови з боку сенату. Це не було випадково. Сенат був клясовою, але національною римською установою. Військо в такій-же мірі, як ставало головною основою та запорукою становища імператора в державі, точніше — його становища над «народом», — в такій-же мірі воно само ставало «поза» народом, ставало незвязаною з рештою суспільства, чужою йому силою. Вже вище вказано було на причини цього явища. Спроби деяких імператорів зробитися від армії незалежними не давали трівких результатів. Вони й не могли їх дати. Залежність від війська була неминучим наслідком відносин, серед яких військова сила була одинокою силою, що на неї спиралися і могли опертися імператори. Звідси пливе проста резиґнація імператорів на точці тревалої та дійсної незалежности від армії. Імператор Септіліює учив своїх синів, що вони пови­нні «збагачувати вояків». Ця порада характеризує все від­ношення імператорів до армії. їх зусилля були звернені на те передусім, щоби зєднати собі її ласкавість. Тільки до пев­ної міри скріпляти становище імператора супроти армії два засоби: проведення розділу цивільної влади від військової, разом з витворенням сильного та преданого монархії уряд­ницького стану, та сама орґанізація армії, а власне проведе­ний в пізніших часах монархії орґанізаційний поділ армії на порівнуючи малі частини, що через те представляли на випадок чого і меншу небезпеку. одно і друге зменшувало небезпеку, що погрожувала імператорам постійно з боку армії, — але тільки зменшувало її. Небезпека ця істнувала постійно. Вона перейшла разом з иншою спадщиною Риму і на Візантійську державу і тревала на всьому протязі її істновання.

орґанізаційні реформи, що мали на меті піднесення «тех­нічної» вартости та справности владного апарату, покривали­ся по части з реформами, що були звернені безпосередньо на скріплення становища імператора. Таке значіння мало в першій мірі знесення орґанізаційного та адміністраційного дуалізму, що був зразу випливом становища сенату та імпе­ратора в державі. остаточна та повна перемога монархії над останками републиканського устрою, що їх висловом був сенат, виявилася «уніфікацією» всеї держави, заведенням скрізь в її межах одностайного устрою, остаточним перекрес- ленням ріжниці поміж Італією та провінціями. В цьому головно лежала «історична роля» монархії. Вона розвязала проблєму, якої не могла розвязати република. орґанізація держави за републики — це була — зі становища цілости римської імперії — теж монархія, в якій многоличним монар­хом був зразу Рим — місто, відтак вся Італія. монархія зне­сла врешті зовсім привілейоване становище риму та Італії. Італія зрівналася що до свойого політично-правного станови­ща з рештою імперії. рим перестав бути володарем. Він став тільки столицею, «головним містом» держави, місцем осідку центральної державної влади, — пізніше, після перенесення столиці до Візантії, тільки столицею одної з частин, на які поділено було державу. Отсе зрівнання всіх частин держави дало можливість зорґанізувати її на нових основах, без огля­ду на «історичні одиниці», та історично витворені відносини, а так би мовити виключно раціоналістично, зі становища доцільности. Етапами були реформи переведені Авґустом, Каракаллею, Северами. Закінченням еволюції була велика реформа орґанізації, що її перевів Діоклєціян, а доповнив Константин Великий.

реформа Діоклєціяна /:284.-305. по Христі:/ провела пере­дусім остаточно та радикально отсе зрівнання всіх частин імперії, про яке сказано вище. Зовнішно воно проявилося дуже проречисто переложенням столиці з риму на схід, до Солони /:відтак за Константина до Візантії:/. рим перестав бути навіть столицею Італії, — його місце заняв медіолян, відтак равенна. В звязку з доведенням монархічної ідеї до її остаточних консеквенцій, зникли останні ті оболочки, що звя- зували становище монарха з републиканськими традиціями. місце «прінціпату» заняв «домінат». Імператор вже і фор­мально перестав бути тільки першим републиканським уря­довцем, він став «паном», «володарем», що не отримував своєї власти з рук «народа», але сам собі був її джерелом. І його влада стала тепер також формально необмеженою, якою була вже фактично і ранше. І як необмежений володар, Діоклєціян провів реформу державної орґанізації послідовної з «імпера­торського» становища, виключно під знаком цілий, про які сказано вище, що вони присвічували політиці імператорів відносно державної орґанізації. їх рішаючий вплив виразно пробивається в трьох головних питаннях, які наново вирішу­вала реформа. Це був орґанізаційний розділ цивільної влади від військової, бюрократизація всеї адміністрації, та адміні- страційний поділ імперії.

Стара, ще републиканська традиція Риму визнавала два ріжні прінціпи в орґанізації влад. Відносно Риму, а пізніше також Італії, був проведений прінціп розмежовання компе- тенцій владних орґанів на річевій основі. Червоною ниткою вється через всю орґанізаційну систему стремління, не допус­тити до обєднання в одних руках ріжного рода компетенцій, що давали би разом небезпечну для републики повноту влас­ти. Натомість відносно провінцій панував прінціп обєднуван- ня в одних руках «намісника» всіх владних компетенцій, — з окрема військової та цивільної власти. І тут основа тої сис­теми була ясна. Вона лежала у відношенню Риму до провін­цій. Істота цего відношення — це було безоглядне використо­вування провінцій Римом. Для цего обєднання цивільної та військової власти в руках намісника було не тільки доціль­ним, але й необхідним. Намісник, що не розпоряджав би вій­ськовою силою, не міг би був засипувати Риму безмежними богацтвами провінцій в такій мірі, як це робили намісники — полководці останнього періоду републики. Дякуючи цему обєднанню владних компетенцій, римські намісники займа­ли на провінції становище монархів, — і перехід від републи­ки до монархії, це було властиво поширення на сам Рим та Італію монархії, що вже істнувала на провінції. І в добу монархії провінція все погрожувала імператорам виступами соперників, що в ріжних провінціях імперії займали станови­ще тільки — так би мовити — квантитативно низше від ста­новища самого імператора. Історія монархії наглядно вчила про небезпеку таких відносин для кождочасного носія імпе­раторської влади. Звідси вже Гадріян став послідовно дбати про піднесення цивільного урядництва як суспільного стану. Тим хотів він ослабити значіння війська як чинника, від якого зовсім залежне було становище імператора. Реформа, про яку мова, мала на меті унезалежнити центральну владу від небезпеки, що плила з дотеперішньої системи орґанізації. Вона орґанізаційно відділила зовсім цивільну адміністрацію від орґанізацій армії та командування нею.

Цей розділ був переведений не тільки формально, не тіль­ки самим простим відділенням одної влади від другої в істну- ючих адміністраційних областях. Його практичне значіння ішло глибоко, дякуючи обставині, що рівночасно проведено територіяльний адміністраційний поділ імперії, а власне окремо для цивільної, окремо для військової адміністрації. Як одним, так і другим поділом реформа перекреслила істну- ючий традиційний поділ на провінції. Найвищими територі- яльними округами для цивільної адміністрації сталі тепер «дієцезії», числом 12. їх межі були значно ширші, як межі колишніх провінцій. На чолі дієцезій стояли намісники «vicarii». Провінції поділялися на округи, менші ніж колишні провінції, з начальниками «praesides» на чолі. Намісники підлягали найвищому цивільному урядовцеви імперії, що носив титул «praefectus praetorio». Це був відповідальний перед імператором голова всеї цивільної адміністрації в імпе­рії, — його можна би назвати державним канцлєром. В орґа­нізації Римської імперії така центральна адміністраційна установа була теж новістю, якої не знав давніший устрій. Практичне її значіння було в цьому, що префект, розпоря- джаючий власним урядницьким апаратом, міг виконувати нагляд та контролю над намісниками без порівнання точні­ше, більш постійно та з більшим практичним ефектом, як це міг би робити безпосередньо сам імператор. Установа префек­та здійснювала практично державний централізм. Вона мала на меті практично не допустити, щоби намісник визво­лився спід контролі центра, став від него незалежним, щоби він міг фактично змінити своє становище «намісника» імпе­ратора, його урядовця, на становище незалежного володаря. Сам жеж він був тільки першим урядовцем імператора, впо­вні від него залежним. Імператор міг його все усунути. При тім не міг він стати небезпечним для імператора дякуючи ще й цій обставині, що — як намісники — він мав виключно тільки цивільні адміністраційні компетенції.

Що до орґанізації військової адміністрації, то вона змінена реформою, про яку мова, не тільки тим, що її відділено від цивільної. Це відділення дало можливість зорґанізувати вій­ськову оборону імперії, рахуючися з самими моментами стра- теґічного порядку, незалежно від вимагань цивільної адміні­страції, та від поділу на цивільні адміністраційні округи. Стратеґічні вимоги охорони довгих та безнастанно виставле­них на наскоки границь імперії змінилися в дечому, порівну- ючи з добою римських завойовань та закріплення римського пановання на добутих територіях. Тільки в моментах справ­жніх воєнних наступів приходилося тепер концентрувати великі військові сили в одному місці та під одним команду­ванням. Для нормальної охорони границь імперії утворено повздовж границь порівнуючи невеликі військові округи, під командуванням пограничних командантів, «duces limitum», в межах яких стояли римські залоги, — на великі тактичні частини з «префектами» на чолі. Як цивільна адміністрація, так і військова орґанізація мала свої центральні установи в столиці імператора. Це був «magister limitum», що виконував обовязки воєнного міністра та ґенерального інспектора та команданта армії. Звичайно було цих магістрів двох — один для кінноти, другий для піхоти: виразно проявлялося в цьому бажання імператора забезпечитися перед скупченням надто великих військових компетенцій в одних руках, одного «маґі- стра».

Ці реформи в державній орґанізації ослабили становище як цивільних урядовців, так і військових командантів супро­ти імператора. Особливо перші стали тепер виразно тільки «адміністраційним апаратом» імператора, тільки виконавця­ми його волі. Тип римського урядовця став тепер основно протилежним до типу, який представляли собою урядовці старого, републиканського Риму. Там характеристичною рисою було почуття громадянського обовязку, що його вкла­дав на своїх урядовців «нарід» актом обрання. Тут основною рисою було почуття обовязку супроти імператора, дисциплі­на, пошановання ранґи і цего місця, яке давала вона урядов- цеви як в урядничій єрархії, так і в суспільстві взагалі. Урядництво, замкнене в собі як окремий стан, стало типовою «бюрократією» в технічному розумінні слова. Цей характер «бюрократії» підкреслювали ще два моменти: «фаховість» та уніформність всеї орґанізації на цілій території імперії. «Фаховість» лежала в одностайній, передусім правовій освіті, особливо вищих урядовців. Знайомість права стала відкрива­ти доступ до вищих урядів і ставала умовою для їх осягнення. Уніформність, одностайність орґанізації проявлялася тим, що орґанізація влади обняла всю імперію одною системою, однаковою для всіх частин імперії. Система орґанізації стала одною та однаковою для всеї імперії, затираючи всі місцеві, «історично» витворені ріжниці. не тільки вищі орґанізаційні одиниці були однакові. також орґанізація найнизших оди­ниць стала одностайною дякуючи обставині, що тимчасом італійський тип орґанізації міст, з устроєм декуріяльним /:«ordo decurionum»:/, поширився був на цілу імперію, також на східні її частини. З формально-орґанізаційної точки погляду вся римська імперія представлялася тепер як одно- ціла держава, побудована на основі одного, простого та прозо­рого пляну. коли додати до цего обставину, що римське право стало правом всеї людности великанської імперії, що вся ця людність стала користуватися одними-ж і тими правовими установами та нормами, що — значиться — вся ця людність була зближена собі також культурно та всіми нитками, що їх творить в практиці життя спільність правової системи, — щойно тоді ми зрозуміємо, як дуже богато було зроблено для ціпкого та тревалого звязання всіх частин імперії в одну цілість.

не зважаючи на всі ті зусилля, римська імперія розпалася. Вона розпалася під напором зовнішних ворогів, але це стало­ся тільки тому, що вона була ослаблена в свойому нутрі. не було в ній самій сил, що робили би її життєздатною та спо- сібною до оборони. Своєю орґанізацією та суспільними відно­синами рим пригадує «досить вірно форми та клясові відно­сини, до яких біля 2.000 літ ранше дійшла була єгипетська державність. Це є тесаме духовне королівство, така-ж маса найвищих, високих, малих та найнизших урядів з функціями та без них, титулів та бенефіцій згл. синекур такий-же розділ військової влади, що опирається на чужинецькі наємні вій­ська, та цивільної державної влади, яку виконують маґна- ти — землевласники, помимо цего,... тежсаме лакоме впливу, сварливе попівство, що інтриґами опановує монарха, з могу- чими провідниками як головний жрець Амона в Тебах; на дні, тажсама маса підданих дрібних селян, кріпаків, панщи- няних селян та домашніх рабів — поневолена, оподаткована, безвольна, привязана до землі». /:Ріх. Шмідт.:/. Серед таких умовин тільки сама сила центра могла удержати цілість від внутрішнього розпаду і боронити її на зовні. І вона могла зро­бити це тільки дякуючи технічній досконалости орґанізацій- ного апарату, яким вона розпоряджала. Розуміється, вона могла осягати це не в безконечність. Західна частина імперії впала під зовнішними ударами. Візантія удержалася ще про­тягом тисячиліття і своє таке довге істновання вона мусить в великій мірі зачислити в заслугу тої орґанізаційної системи, що її сотворила велика реформа Діоклєціяна та його наслід- ників. Реформа мала хиби, неминуче впрочім звязані з обста­винами, серед яких вона зродилася. Головною її хибою була її бюрократичність. Вона творила, чи була властиво завершен­ням творення бюрократії, як окремого, незвязаного з рештою суспільства стану. Саму адміністрацію складала виключно в руки урядовців — фахівців, і тим неминуче втягала її в русло бюрократичних трафаретів. Але разом з тим вона творила для «центра», для імператора, послушний та справний апа­рат, при допомозі якого «центральна воля» могла здійснюва­ти свої пляни енерґічно та точно. Тим вона давала імперато­рам величезну технічну перевагу над противниками та небезпеками. Хоч не істнували вже ті внутрішні сили, що сотворили були велич Риму як держави, ця «державна техні­ка», якої висловом була ця «орґанізація», запановувала ще нераз над противними обставинами. Як сказано, її значіння проявилося було практично головно у Візантії, — і це харак­теристичне для самої цеї орґанізації. Реформа Діоклєціяна належить більш як до старої римської держави, до иншого вже державного типу. Сама вона була твором монархії, на яку елєменти орієнту мали виразний та рішаючий вплив. І вона була орґанізаційною основою для держави, що хоч ува­жала себе продовженням римської, в дійсности не була вже римською, — ані з огляду на свою область, ані на свій нарід, ані з огляду на форми та характер своєї влади.

в. Церква та держава

Для характеристики ріжних типів держави був і є ще досі дуже важливим момент її відношення до церкви. З тої точки погляду ріжнилися дуже глибоко держави старого орієнту від держав гелєнського світа. З деякою модифікацією відносно Ассирії, були перші державами теократичного типу, другі — першими історичними світськими, секулярними державами. рим перейшов на протязі свойого тисячилітнього істновання що до відносин держави до церкви дуже істотну та глибоку еволюцію. можна би сказати, що ця еволюція була поворотом від грецьких до старо-орієнтальних відносин, від секулярної держави до теократичної.

В добу королівства та ще в перші часи републики займала духовна орґанізація, як така, важне та впливове місце в устрою держави. До неї належали функції, що запевняли їй в ріжних напрямах державного життя сильний, іноді рішаю­чий вплив на хід справ. Жреці були могучим чинником в суспільному життю, дякуючи головно функціям, що прислу­говували їм в области судоводства. Як ворожбити, вони мали можливість впливати безпосередньо на хід публичних справ взагалі та з окрема на важні політичні рішення. Це пояснює нам, чому в боротьбах за устрій держави патриції боронили так довго позиції духовної єрархії, чому і перші цезари при­ймали духовні уряди, а власне уряд найвищого жреця /:«pontifex maximus»:/. Не зважаючи на це та на реліґійність римлян в перших століттях їх державної історії, характер римської держави був наскрізь світський. «Світським» було саме розуміння влади. її джерелом не було — як на Сході — божество, тільки римський нарід, що виконував свою власть сам безпосередньо на народніх зібраннях, або переносив владні компетенції на собою обраних урядовців. І далі, оскільки йде про самий зміст власти, устрій держави не при­знавав духовній єрархії ніяких компетенцій. навпаки. розвій ішов в цьому напрямі, що їй віднято було і ті фактичні мож- ливости впливати на хід справ, які вона ранше посідала. Це відноситься головно до области судоводства, що — вийшовши зі стадії строгої формалістики — визволилося було зовсім спід впливу жреців. Особливо в звязку з зовнішньою політикою Риму проявлявся дуже виразно світський характер римської державности. У відношенню до чужих, не-римських вір рим­ська держава виявляла повну толєранцію. її диктував як практичний змисл купців та взагалі капіталістичного світа, що накидав своє становище політиці, так і твереза «державна рація», що вимагала релігійної толєранції в інтересах імпері- ялістичної політики. Рим, в міру цего як ставав «паном» а відтак «столицею» світа, приймав з релігійної точки погляду космополітичне обличча. Поруч з храмами римських богів, стояли в нім храми найріжнородніших культів, передусім орієнтальних, яких визнавці жили в межах імперії та постій­но або переходово перебували в Римі. Таким чином, хоч фор­мально ще релігія Римлян і була релігією пануючого народу, то фактично ледве чи можна би її назвати пануючою, держав­ною релігією. Для цего бракувало особливих привілеїв, якими вона відріжнялася би від инших релігій в державі.

За монархії, відношення держави до церкви стало зміня­тися постепенно та послідовно. В звязку з чимраз більшим унезалежнюванням влади та становища імператорів від «народу», характер влади ставав чимраз більше авторитатив- ним. Рівнобіжно, як імператори переставали бути тільки найвищими, першими та наймогучішими урядовцями репу­блики, як вони покидали «републиканську підставу» свойого становища в державі, — виникала та зростала потреба найти иншу основу, що «оправдувала би» становище імператора та скріпляла його. Цю — нову для Риму — основу дали орієн­тальні теократичні ідеї. Разом з тим як римська імперія «монархізується», вона втягає в себе теократичний елємент. Імператорська влада, що перестає бути «народною», встанов­леною та вложеною «народом» на імператора, стає святою, божеською. Спроба Цезара назвати себе божеським була ще невдачною. Вона викликала ще сильний протест серед гро­мадянства, і найблизші наслідники Цезара не пішли його слідами. Пізніші імператори приймають офіціяльні титули згідні з титулятурою орієнтальних деспотів. «Богом», «deus» назвав себе Авреліян, Діоклєціян Юпітером, «Jovius». Перенято орієнтальний двірський ритуал та віддавання імператорови богам належних почестий. В тій стадії римської держави її характер був явно теократичний, при чому стано­вище церкви було зовсім підчинене світській державній владі. Духовна римська єрархія не могла вже виявити ніякої сили супроти імператора. її вплив на народні маси був малий і обмежений на порівнуючи малу частину людности всеї імпе­рії. При тім і та людність не представляла собою політично ніякої сили. Так в теократичній римській імперії могла бути стара римська церква тільки послушним слугою імператорів.

Серед таких умовин стався на початку 4-го століття по Христі факт помирення римської імперії з христіянством. Тут можна не зупинятися над значінням цего факту в усіх напря­мах життя, але треба вказати на його вплив на взаємини між церквою та державою. З моментом, коли христіянство заняло в державі становище старої римської реліґії, ті взаємини уві­йшли в нову стадію, що основно ріжнилася від попередньої. На відношення церкви, та держави в цій новій стадії мали рішаючий вплив моменти, що були зовсім чужі старій націо­нальній римській церкві, які вносило щойно христіянство в державно-церковні взаємини.

Передусім — христіянство було силою. Акт правного зрів- нання христіян з не-христіянами. /:313. р. по Христі:/ був актом капітуляції держави перед тою силою, практичним визнанням її. Ця сила виросла була самостійно, не тільки без допомоги з боку держави, але навпаки, вона виросла виразно проти дер­жави. Довготревалі та жорстокі переслідування христіян дер­жавою не зломили їх та не спинили поширення христіянсько- го вчення ані росту христіянської орґанізації. Христіянство непереможно захоплювало зразу широкі кола суспільного низу суспільним змістом свойого вчення, як реліґія низших та пригноблених. Далі, починаючи з 3-го століття по Христі, як «добра новина в хаосі пережитої», розкладаючоїся античної культури, воно притягало до себе чимраз ширші кола середніх та високих суспільних кляс. Заразом воно витворило на про­тязі перших 2-3 століть свойого істновання виразні та доволі тверді форми своєї орґанізації. Зразу — були орґанізаційними формами христіянства місцеві громади «вірних». Ті комуніс­тичні громади не знали ще, й не потребували зорґанізованої влади. Місцеві «пророки» та вандруючі «апостоли» були їхніми провідниками силою свойого особистого впливу та значіння. Відтак витворилася в христіянських громадах власна владна єрархія. Орґанізація христіянських громад під виразним впливом римської державної орґанізації прйняла нові форми. При кінці 2-го століття ті форми вже доволі тверді. Компетенції, що зразу прислуговували всій громаді, перейшли тепер на окрему верству, на «клир» з епископами на чолі. ширшою територіяльною формою орґанізації були синоди, що їх еписко- пи відбували звичайно під головуванням епископів головні­ших міст, «архиепископів». Врешті поміж архиепископами займали деякі особливо впливове становище. Це були майбут­ні «патріархи», передусім архиепископи риму та Візантії. Таким чином на початку 4-го століття по Христі христіянство було сильне не тільки числом своїх визнавців, але і силою орґанізації та внутрішньої дисципліни. Це зрозумів політич­ний ґеній константина. Закинувши думку про переслідуван­ня, він толєранційним актом з 313. року зробив рішаючий крок примирення держави з христіянською церквою. мета цего кроку була виразна: використати для держави силу, яку пред­ставляло собою христіянство.

Порозуміння було можливе і представляло користи для обох сторін. Воно було можливе дякуючи еволюції, що її пере­було було вже христіянство, що починаючи від 2-го століття по христі постійно сходило зі свойого первісного непримири­мого суспільного та політичного становища. Свій первісний комунізм та непримириме відношення до «посідаючих» кляс христіянство постепенно модифікувало і врешті перенесло своє суспільне вчення на «той» світ, в царство боже, де не буде богатих ні бідних. Що більше, воно приняло в своє вчення приписи про послух та смиренне переношення злиднів та поневолення в імя нагороди на тому світі: моменти, що зі ста­новища держави мусіли представляти христіянство в дуже «корисномі освітленню. Змінилося разом з тим і відношення христіянської церкви до держави. христіянство не відносило­ся вже до неї абсолютно неґативно, як це було в перші часи його істновання. Такім чином не було тепер причин, що роби­ли би порозуміння та компроміс неможливим. Але крім цего були причини, дякуючи яким компроміс ставав для обох сто­рін бажаним. Зі становища держави — це була перспектива переміни досі ворожої сили на силу льояльну супроти держа­ви. Зі становища церкви порозуміння представляло теж користи, а власне користи, зрозумілі тільки на тлі змін, що сталися тимчасом в самому христіянстві. Воно переживало внутрішню крізу «єресий», ґностицизму, аріянізму, і правля­чим колам усміхалася можливість використати для боротьби з цим внутрішнім розколом помимо зброї слова ще й сили держави. Крім тої внутрішньої небезпеки були і зовнішні, відносно яких інтереси церкви та держави були просто іден­тичні. Це були небезпеки ворожих нападів північних варвар та велика перська небезпека. Особливо останню мусіла живо відчувати христіянська церква, бо держава Сассанідів погро­жувала поширенням культу вогню, що був проявив доволі значну спосібність експанзії.

Помимо цих конкретних обставин, один момент прінціпо- вого значіння робив особливо «природним» та бажаним для обох сторін порозуміння поміж христіянською церквою та римською державою. Це був «універсальний» характер як одної так і другої. Христіянство, не зважаючи на свій жидів­ський початок та на орієнтальний свій характер, не було «національною» реліґією. Воно було призначене для «всіх». Без огляду на племінні та народні межі воно хотіло обняти «всі язици». І такою-ж «понаднаціональною» була і римська імперія, що її діячі уважали її покликаною опанувати весь мир, всю «orbis terrarum». Отсе була почва, на якій мусіли зійтися одна з одною обі сили. Для держави христіянство представлялося як чинник, що міг внутрішньо обєднати всю величезну область імперії, обєднану зовнішно тільки зброй­ною силою та державною орґанізацією. Для христіянства представляла римська «універсальна» держава можливість та найкращі умови для ідейного та орґанізаційного поширен­ня на весь світ. З того становища навіть незалежно від пооди­ноких конкретних причин, істнувала загальна причина для порозуміння в самій істоті, як римської держави, так і христі- янської церкви.

Те порозуміння, для якого початок робив Константин 313. р., довело на протязі найблизших десятиліть до тісного звязку обох орґанізацій. Римська імперія пірвала свій звязок зі старою римською вірою, далі звернулася проти неї в імя нової, християнської. Христіянство стало «державною», пану­ючою реліґією. Опіка держави над нею, правні привілеї для неї ішли так далеко, що 379. року по Христі христіянська віра, а власне «правовірність» стала правною умовою для римського горожанства.

Як сказано вище, взаємини церкви та держави основно змінилися з моментом, коли державною церквою стало хрис- тіянство. Позиція нової церкви супроти держави була без порівнання сильніша, як позиція її попередниці, — раз тому, що сперте на широкі і зорґанізовані маси христіянство було само собою силою, відтак тому, бо стеократизована імперія необхідно потребувала церкви. А церква від першого момен­ту свойого звязку з державою розпочала боротьбу за геґемо- нію в цьому звязку. Вона дуже рано, ще на протязі 4-го сто­ліття, проголосила своє право нагляду над державою право картати світську владу та вказувати їй шляхи, якими вона повинна іти. В першій половині 5-го століття по Хр. христіян­ська церква сфомулувала вже програмово та обґрунтувала те своє відношення до держави. «Боже царство», «De civitate dei» св. Августина /:422. р.:/ було тою програмовою проклямацією церкви. Цей твір був по части ревізією первісного, абсолютно неґативного відношення христіянства до держави. В нім визнано державу, але визнано її тільки умовно, і признано їй тільки підрядне, підпорядковане становище. Іменно-ж світ­ська держава взагалі, а з окрема римська, це наслідок гріхо- падєнія, твір діявола. Щоби оправдати своє істновання, вона мусить служити «божому царству», що його представляють на цьому світі святі та мученики. Перекладене на мову політич­ної практики — це значить, що держава мусить підпорядку­ватися христіянській церкві.

Таким чином нова фаза взаємин поміж державою та церк­вою, це тісний звязок обох, і разом з тим боротьба обох за геґемонію. Ця боротьба не вирішилася в римській імперії. її переняли як спадок держави, що були наслідницями Риму, — в першу чергу Візантія та західня римська держава. У візан­тійській державі дуже скоро перемогла світська влада імпе­ратора церковну і підчинила її собі. В західній частині колишньої римської імперії сталося інакше. Там упала світ­ська влада під ударами зовнішних ворогів — христіянська-ж церква остоялася, пережила римську імперію та переняла її універсалістичні тенденції, ідею універсальної держави в звязку з універсальною церквою. Вона була посередницею, що передала першу з цих ідей в нові руки. Тоді, разом з від­новленням тої ідеї наново віджила і боротьба церкви з держа­вою, і виповнила собою майже всю історію «европейського середньовічча».

7.