А. ВЕРХОВНА ВЛАДА

При переході від королівства до республики древний Рим задержав поки що майже незмінену свою давнішу політичну конструкцію. Зміна лежала головно в цім, що на місце короля увійшли два виборні на рік конзулі.

Поруч з впливом — іноді свідомим — монархічних тради­цій та уявлень на утворення «верховної влади» та означення її місця в устрою модерної держави впливали ще й міркуван­ня річевого характеру. Потреба такої установи виростала на тлі іменно цих тенденцій, які виключали якунебудь «верхо­вність» у взаєминах влад. Вчення про поділ влад вимагало, щоби всі влади були абсолютно відділені одна від другої що до осіб, які їх виконують: особовий склад кождої влади пови­нен би бути зівсім инший, одна влада не сміла би бути звяза- на з другою ніякими особами, що находилися би одночасно тут і там.

1. Форма верховної влади

Найбільше кидається в вічі ріжниця поміж монархією та республикою. В першій верховною владою монарх, в другій виборний «голова» держави, звичайно з титулом президента. Сказано вже, що ця ріжниця, яка має в даних відносинах навіть дуже велике політичне значіння, маліє з точки погля­ду конструкції держави. Натомість треба вказати на ріжни- цю, яка мається відносно питання, чи верховна влада зложе­на як коллєґія, чи її носителем є тільки одна особа. Не тільки у добу, коли родилася «модерна держава» ми стрічаємо течію, яка старається поставити на чолі держави не одиницю, а гурт, коллєґію. Таке домагання ставив між иншим Кромвель підчас першої Англійської революції. Мотив такого домаган­ня ясний. Одноличність найвищої влади все погрожує небез­пекою, що ця влада захоче закріпитися занести одновластє.

В Швайцарії «найвища виконуюча та кермуюча влада Спілки», це «Союзна Рада» в складі сімох членів (ст. 95, конс­титуції з 29.У.1874.). В поодиноких «кантонах» Спілки займа­ють анальоґічне становище «Правлячі Ради». В Сполучених Державах Північної Америки наказує конституція президен- тови радитися Сенату та одержувати його згоду в найважні- ших справах його урядовання (конституція з 17.VIII.1787 ст.

II. уст. 2.). Таким способом, був би найвищою владою не пре­зидент сам, але тільки разом з сенатом, але треба сказати, що ця постанова конституції на практиці стала недійсною. На практиці, президент Сполучених Держав виконує свій уряд однолично. В деяких республиках Середньої та Південної Америки приданий конституційно президентови комітет назначений парляментом, або «рада», але і там маємо в дій- сности одноличну верховну владу президента. Можна би зачислити тут ще на пр. установу норвежської конституції, а власне її «Державну Раду». Вона придана королеви для пора­ди в усіх важніших справах урядовання, а на випадок довшої неприсутности короля в державі, вона заступає його. В такім випадку ми мали би теж до діла з многоличною, гуртовою верховною владою. Всі ті приклади, або практично недійсні, або мають тільки виїмкове та переходове значіння. В одній тільки швайцарії установа «Верховної Влади» має виразний та неспірний колєґіяльний характер. Поза Швайцарією треба визнати одноличну верховну владу пануючим типом, так для конституційних монархій, як і республик.

2. Набуття та кінець уряду носителем верховної влади

тут маємо основну ріжницю поміж республикою та монар­хією. модерний світ держав не знає виборної монархії, яку зустрічали ми в минулих історичних періодах. Існуючі монар­хії були всі основані на прінціпі дідичности. Сам цей прінціп є дуже старий, але в монархіях «модерних» його значіння та порядок його здійснення має инший правний характер, як колись. Ріжниця відповідає ріжниці поміж «патримоніяль- ним» розумінням держави та становища в ній пануючого і «модерним». Патримоніяльний погляд розумів становище пануючого та пануючої династії як прояв та наслідок його приватного права. наслідком цего і питання наслідства вирі­шувалося як питання приватного права пануючого. Перехід від патримоніяльної монархії, розуміння становища паную­чого як державного орґану, мусіло основно змінити і правне упорядковання справи наслідства. Ця справа перестала бути справою приватно-правною, вона стала питанням політично­го права держави. «Домашні устави» пануючих династій стали фактично або і формально складовою частиною консти­туції.

Що до змісту постанов про наслідство трону, то вони були в ріжних державах ріжні, залежно від історичних умовин, серед яких повставали. Взагалі крім походження, залежала спосібність до трону дуже часто ще від инших умовин, пере­дусім від визнавання наслідником якоїсь означеної релігії. Так було в Росії, Туреччині, Угорщині, Греції так є в Румунії, Анґлії, Швеції, Норвегії, Данії, Болгарії, Сербії і т.д. Походження наслідника скрізь мусить бути шлюбне. Крім цего, подружжа його батьків мусить бути звичайно «рівноряд- не», себ то обоє батьки мусять походити з «рівнорядних» родин. Цю «рівнорядність» признають деякі системи тільки «пануючим» родам, деякі признають її «ліберально» також і родам, що колись панували. В межах роду рішає про право наслідства найчастіше засада «первородства», «прімоґеніту- ри». Вона каже, що право наслідства прислугує найстаршому синови останнього пануючого, — розуміється, коли він «спо- сібний до трону» з огляду на вимоги, про які сказано раніше.

В республиках, голову держави, «президента республики» означається шляхом вибору. При цім спосіб вибору є ріжний, залежно передусім від цего, чи вибирає сам нарід, чи «зако­нодавча влада». Ріжниця поміж обома способами обирання голови республики є вправді сама собою тільки формальна, але вона має чимале значіння для становища верховної влади в державі. Іменно-ж, вибір законодавчою владою робить голову держави до певної міри, нехай що тільки морально, залежним від колєґії, що обрала його. Натомість обраний «народом» голова держави має супроти законодавчої влади більш незалежне, сильніше становище. З точки погля­ду теорії «поділу влад» безперечно не можна оправдати вибо­ру голови держави лєґіслятивою: такий спосіб вибору пору­шує прінціп «рівноваги» поміж владами. Він підчиняє зако­нодавчій верховну владу, разом з її виконуючими та судови­ми компетенціями. Мотивом, чому не зважаючи на те модер­ні республики переважно приняли систему обирання голови держави лєґіслятивою, треба уважати небажання скріпити становище голови держави творенням для него підстави в безпосередно висказаній народній волі. Крім цего підносить­ся як мотив небажання викликати хронічно, при нагоді кож- дих нових виборів президента, стан схвильовання широких мас людности, мовляв, без потреби, бо при обмежених тільки компетенціях голови держави питання про те, хто ним буде, не має великого практичного значіння.

Систему вибору голови держави самим «народом» визна­ють між иншим Сполучені Держави Північної Америки, инші американські республики, поодинокі швайцарські «кан­тони» та німецька республика. В Сполучених Державах Північної Америки вибори президента є «посередні». Кожда держава вибирає стільки виборців, кілько послів висилає до обох палат конґресу, і ці виборці голосують відтак на прези­дента. Тільки на випадок, коли жаден з кандидатів на пре­зидента не одержить приписаної конституцією більшости голосів, тоді вибирають президента Сполучених Держав члени низшої палати (палати послів) споміж пятьох перших з черги кандидатів, що зібрали на себе найбільше число голо­сів виборців. В Швайцарських кантонах, де «верховна влада» є коллєктивна, обовязує при виборах до неї засада пропорціо- нальности. В Німеччині вибори президента республики є без­посередні, рівні та загальні.

В инших державах, в тім числі також в більшости нових держав, що повстали після світової війни, в Польщі, Чехо- Словаччині і т.д. вибирає особу президента лєґіслятива. З правила проводить вибір «національне зібрання», себ то при системі двох палат обі ці палати на спільнім засіданню.

Поміж монархією та республикою є крім дідичности та виборности голови держави — ще і ця дальша ріжниця, що в республиках може стати готовою тільки людина, яка відпо­відає означеним вимогам, яких монархія не знає. Звичайно це є ті вимоги, від яких залежить політична повноправність горожанина та означена межа віку низше якої ніхто не може стати президентом. Іноді знають ще конституції инші обме­ження спосібности стати головою держави. Поміж ними важне місце займає постанова, що виключає можливість бути головою держави безперервно, на протязі кількох, слідуючих по собі виборних періодів. Це обмеження проведене в ріжних формах, на пр. не вільно бути обраний президентом безпосе- редно після виконування цего уряду, або після виконування цего уряду протягом двох, по собі слідуючих періодів резиден- тури. Найдалі в таких обмеженнях пішла конституція Швайцарії, не зважаючи на те, що в ній потягнено на стано­вище та значіння Верховної Влади дуже вузкі межі, і вже таким способом забезпечено республіку перед можливістю заведення в ній монархічної влади.

Кінець уряду носителя верховної влади наступає, як в рес­публіці, так і в монархії, наслідком його смерти та резиґнації — при чім в деяких монархіях резиґнація може наступити тільки за згодою законодавчої влади. Крім него, кожда з цих форм знає причини покінчення уряду, незнані другій формі. До таких причин належить в монархії «зложення з трону», детронізація. Як передбачену законом установу знають детро- нізацію тільки деякі конституції. В таких випадках вона є залежна від означених умовин. До таких фактів, що дають підставу для детронізації, належать на пр. одруження короля без приписаного дозволу (Голяндії), покинення королем дер­жави на довший час (Норвегії на більше як 6 місяців), зміна релігії (Данія, Анґлія, Швеція, Норвеґія), обняття без дозволу панування в іншій державі (Данія, Голяндія, Бельґія, Румунія і т.д.). В республіках може президент бути зложеним з уряду на пр. в Сполучених Державах Північної Америки тоді, коли він буде засуджений за злочин державної зради, перекупство або за инші важкі зловчинки. Таке зложення з уряду похоже зовнішно на детронізацію пануючого, але поміж обома є ріж- ниця їхньої внутрішньої правової натури. А власне зложення з уряду президента республіки треба би мислити юридично так що він наслідком за суду втратив правну можливість бути президентом. Здетронізований король не все втратив своєї особистої спосібности бути монархом. Він перестає ним бути наслідком акту детронізації оправданого певними умовина- ми.

Причиною закінчення уряду верховної влади, якої не знає монархія, є в республиках закінчення означеного періоду. Цей період є в ріжних республиках ріжний. Він треває най­більше сім літ (Франція, Чехо-Словаччина, Польща, Німеччина і т.д.). В Сполучених Державах Північної Америки вибирається президента на чотири роки. Найкоротший, бо одно-річний речинець знає Швайцарія (кантон Аппенцель.). В Швайцарській Спілці обирається членів Союзної Ради на протяг трьох років, її голову на протяг одного року.

На випадок, коли носитель верховної влади не може вико­нувати свого уряду, або коли цей уряд є необсаджений, перед­бачують так республиканські, як і монархічні конституції спосіб заступства. В монархіях стає тоді на місце пануючо «реґенція». В республиках зустрічаємо в деяких конституціях установу заступника президента. Так є в Сполучених Державах Північної Америки, де заступник президента є рів­ночасно головою вищої палати (сенату). Инші конституції не знають окремої установи місто президента. На випадок, про який мова, вони доручають виконування обовязків президен­та або голові одної з законодавчих палат, або — голові ради міністрів.

3. «Станові» права верховної влади

Носитель чи носителі верховної влади скрізь мають собі признане особливе правне становище, права по своїй юри­дичній натурі «станові», тоб то таке, що разом складаються на особливу правну особовість. Особливо виразно на вні виявля­ється отсе особливе правне становище в монархії. Не зважаю­чи на те, ріжниці поміж становищем монарха та носителів верховної влади в республиці майже не ріжниться одно від одного прінціпово. Ріжниці поміж обома — з одним тільки виїмком — це ріжниці тільки, так би мовити, в скількости, не в якости. В деяких випадках вони майже зовсім затираються. Поміж цими «правами» найважніші такі:

а) Особливе становище в обличчу цивільного та карного права. Що до становища цивільно-правного, то тільки в монархіях монарх, члени пануючої династії, є порівнуючи з иншими горожанами — привілейовані, — але ці привілеї зводяться в дійсности до привілеїв виключно формального порядку, до питань судової компетенції, способу судового переслухування, то що. З точки погляду матеріяльного права становище цих осіб не ріжниться від загального.

Важніші привілеї в обличчу карного права. Вони йдуть в двох напрямах, в напрямі невідповідальности за зловчинки та в напрямі збільшеної охорони, яку дає карнє право особам, про які мова. Що до першого, то в усіх монархіях право визнає особу монарха невідповідальною перед карним правом, а членів пануючої династії звичайно винятими спід компетен­ції звичайних судів (замість них судить їх окремий «домаш­ний суд»). Це останки ще становища абсолютного монарха, разом з тим, це одинока істотна ріжниця поміж становищем монарха та голови республики. Монарх є також невідпові- дальний за свої вчинки, як зроблені у виконуванню свого уряду. В тім напрямі його становище прінціпово однаково зі становищем голови республики. Останній теж не відповідає в прінціпі, за своє урядове діяння — звичайно він відповідає тільки за державну зраду. На випадок потягнення його до відповідальности його судить не звичайний, а особливий суд найчастіше вища палата.

Що до охорони, яку дає карне право людині, то ця охорона є так відносно голови республики, як і що до монарха сильні­ша, як відносно решти горожан. Вчинки проти життя, здоров- ля та чести осіб, що є носителями верховної влади, є карані гостріше, як коли би вони були звернені проти инших осіб.

б) Далі прислугує так республиканським як — монархіч­ним носителям верховної влади право одержувати платню на своє утримання та на «репрезентацію». Це є т.зв. «цивільна ліста». її висота або є ухвалена раз на все, або на час панован- ня зглядно урядовання, іноді все на протягу року. Конституція Сполучених Держав Північної Америки забороняє виразно знижувати або збільшувати цивільну лісту президента про­тягом його урядовання.

в) Врешті до прав «стану» треба зачислити «почесні» права, що прислугують носителям верховної влади. Це є права до певних титулів, почоту, особливих почестий і т.п. Дякуючи історичним умовам, як і самій істоті монархії, ці «почесні» при­вілеї в монархії, звичайно далеко більші, як в республиці. «Блеск» — це один з атрибутів монархії. Дехто (Штоґль) доба- чує в цім головну, вищість монархії над республикою, що вона в більшій мірі спосібна впливати на уяву зовнішною своєю демокрацією. Не зважаючи на те, не можна добачити в цих власне привілеях істотної ріжниці поміж обома формами влади. Це ріжниці самі собою неглибокі. Крім цего, не все права до почестий в голови монархії більші, як в голови республики. Місцеві традиції, темперамент та характер куль­тури мають в цім напрямі більше значіння, як сама форма держави. Вистарчить вказати на скандинавські монархії з одного боку, а з другого на південно-американські республики.