В. Влада в тому періоді
В звязку з перемінами економічного і суспільного порядку пережила і влада глибокі зміни. Ці зміни були зовнішно невеликі. Формально задержалася дотеперішня орґанізація. Сенат, магістратури та два роди народніх зібрань /:центурі- яльні та трібутські:/ поділяли між собою власть і компетен- ційні розмежування їх змінилися тільки дуже незначно.
Але отся стара форма одержала дуже змінений зміст. В дійсности змінилася істота так кождого з цих владних центрів з окрема, як і їхні взаємини. І дуже глибоко змінялося само політичне життє Риму, його ціли, методи та засоби політичної боротьби та діяльности.Всі ці зміни на стільки звязані зі змінами економічного та суспільного характеру. Вони випливали з останніх з льоґіч- ною неминучістю. Через те можна описати їх дуже коротко.
Передусім змінився вигляд, характер та значіннє народніх зібрань. їх склад правно та теоретично збільшився чисельно дуже в періоді, коли Рим «ліберально» наділяв союзників своїм горожанством. При цім починаючи від 241. р. до Хр. не творено нових «трібус», але приділювано нових горожан до існуючих 35-ти. А власне приділювано — свідомо чи випадково — наділені горожанством, ґеоґрафічно близкі собі громади до ріжних «трібус» і навпаки, віддалені від себе до одної. Наслідком цего було, що горожанське право таких горожан оставало тільки теоретичним. Вони не могли просто наслідком віддалення брати участи в трібутських зібраннях. Далі, виступати на них зорґанізовано — це було майже неможливе для горожан, розкинутих по цілій Італії. їх неприсутність на зібраннях стала нормальним явищем. Коли-ж присутність цих елементів являлася особливо небажаною, тоді можна було способом скликання, означеннем пори зібрання і т.п. зробити прибутте для них особливо трудним. Таким способом дійсним паном на зібраннях була ця частина горожан, що постійно перебувала в Римі. Ми бачили її «суспільне облич- че» та її відношенне до питань державної політики.
Ставши непродукційною частиною людности, почавши раз жити виключно на кошт держави, ця ґрупа горожан Риму замкнулася у вузкім еґоїзмі. Зазначити треба особливий характер цего егоїзму. Це не був еґоїзм, який ми називаємо «клясовим». «Клясовий» еґоїзм виростає на тлі становища даної кляси в процесі суспільної продукції. Отся частина римської людности не займала взагалі ніякого становища в продукції. Вона стояла поза нею, була тільки «галапасом» — паразитом. Звідси її повна байдужість до справ держави, як таких. Хлібороб мав своє «клясове» становище відносно цих справ. Він мусів неґативно відноситися до завойовницьких воен на далеких землях, його цікавила аґрарна та з окрема кольоні- заційна справа і т.п. Ремісники — як би вони існували в Римі як «стан» — мусіли би цікавитися питаннем конкуренції, яку робив їм опертий на невільництві «великий капітал», і всіми питаннями, що з цим вяжуться. «Пролетаріят» в розумінню робітничої кляси мусів би теж заняти означене становище до цілого ряду питань державної політики. Але в Римі цеї доби всі ці верстви, о скільки вони існували колись, були знищені. Щож торкається останків селянства, то воно було фактично, технічно поставлене на народніх зібраннях в дуже невигідне становище. Паном на цих зібраннях була отся, все на них присутна юрба, неспосібна витворити які-небудь власні суспільні та політичні ідеали. За те до неї треба було промовляти мовою цих інтересів та справ, які вона була спосібна розуміти. Це була мова безпосереднього її заінтересовання. Вона жила коштом публичної скарбниці. Зєднати її для себе чи справи було можна тільки збільшеннєм цих безпосередних користий або страхом, що ці користи прийдеться їй ділити з кимсь посторонним. Це і стало арґументами, що мали силу на народніх зібраннях. Історія переказала в цім напрямі конкретні приклади. Може найбільш траґічний між ними, це двобій Кая Ґракха з представником оптиматів, конзулем Фанієм. Ішло про наданнє Лятинам римського горожанства. Це була одна з основних точок програми молодшого Ґракха. Разом з цим, від долі цего законопроєкту залежав тактично успіх цілого, широко подуманого пляну реформи і вислід боротьби за неї, веденої Ґракхом проти сенату. Каюс ставив перед ці зібрання заслуги і посвяту Лятинів. Він наводив політичні мотиви, що були би мусіли переконати розумного та чесного горожанина. Всує. «Що-ж значили ці мотиви проти мотивів, які навів конзуль Фанній. Лятини заберуть ваші місця на зібраннях, на ігрищах, бенкетах, при роздачі /:збіж- жа:/. Закон відкинуто.»Розуміється, зібрання з таким обличчем стратили все зна- чіннє керуючого, чи хоч би контролюючого політичного чинника. Вони були силою, з якою треба було числитися. Треба було добувати прихильність та симпатії зібрань, — але ця прихильність була зовсім незалежна від такого чи иншого напряму політики. її добувалося незалежно від політичної програми. Вона не була одобреннєм політичної лінії, готовістю заступати її. Ні. Симпатії зібрання були добувані тільки в найкращім випадку тактичною зручністю, в гіршім — просто перекуп- ством або індивідуальним, або «ґенеральним», шляхом роздачі дешевого збіжжа і т. п. В обох випадках на самий зміст, напрям політики народні зібрання не мали ніякого впливу.
Цей упадок народніх зібрань використав сенат. Коли зібрання втратили свій дотеперішний характер, коли вони перестали бути висловом інтересів та стремлінь означеної верстви суспільства, а власне дрібного та середнього селянства, — то сенат ще яркіше, як досі, став орґаном самосвідомої та замкненої в собі верстви. Це була урядницько — родова аристократія. Були і в самім сенаті ріжні течії. Були в нім «партії» поодиноких оптиматських родин, що вели виразну, власну лінію родинної політики. Крім цего, хоч слабше, зарисовувалися в лоні сенату партії на тлі ріжниці поглядів. Головно оцінка склавшихся в Римі суспільно — політичних відносин викликала в головах, передбачуючих, дальше на перед дивлячихся сенаторів бажання та пляни реформ. Творилися реформаторські течії. До кружка таких голосите- лів необхідности поправи існуючого ладу належав м.ин.
і батько обох ґракхів. Не зважаючи на все те, сенат остав установою, що була наскрізь проникнута розуміннєм спільности цих суспільних інтересів, що були спільні всім її членам. Через те політичний напрям сенату був твердий та виразний. Сенат не знав цих хитань та перескоків, що були характеристичні для коміціїв цеї доби. При тім сенат мав в однім ще перевагу над коміціями. Він розумів, що його становище, інтерес всіх його членів як суспільної цілости — звязаний тісно з буттєм держави. Через те він помимо власних станових інтересів, помимо невгамованого еґоїзму своїх членів зберігав думку про буттє та про силу держави. В першій мірі це проявлялося в заступництві «державних» інтересів супроти инших ґруп людности, на пр. публіканів. Але і самі сенатори виявляли — особливо в критичних моментах — велику силу посвяти, хоробрости, почуття обовязку.Побіч упадку значіння коміціїв причинилося до зросту впливу сенату і само величезне поширеннє держави. В звяз- ку з ним стало і веденнє державної політики труднішим. Міждержавні зносини стали більш скомпліковані. Вони вимагали з одного боку численніших та докладніших інфор- мацій, з другого боку основніше і — головне — на довшу як ранше мету обдуманих плянів. Стала політика ділом фахівців, та вимагала постійности та послідовности. Те, що ранше міг перевести н.пр. конзуль на протязі року свого урядован- ня, тепер вимагало іноді цілого ряду літ. Це давало сенатови перевагу над третим осередком влади, над магістратурою. Як зібраннє політиків-фахівців, і як установа постійна, незалежна від висліду виборів — міг сенат проводити те чого не були в силі виконати поодинокі урядовці. Вони були змушені триматися вказівок сенату. Сенат став в більшій ще мірі, як досі, установою, що в дійсности кермувала справами держави.
Цей зріст значіння сенату мав і свої темні сторони. Особливе суспільне становище сенаторів не могло остати без впливу на характер сенату як влади. Бути урядницькою аристократією, це значило уважати виконуваннє урядів економічною основою буття.
В руках оптиматів були ще чималі родові маєтки — але це не давало достаточного та відповідаючого потребам економічного забезпечення. Зустрічаємо в цім періоді чимало зубожілих до крайности оптимацьких родин. Але і для заможних оптиматів приходи з майна не вистарчали. Життє стало взагалі дороге. «Вимоги стану», пре- стіжу, бажаннє та звичка до розкоші вимагали величезних коштів. До того і веденнє політики коштувало тепер чимало. Щоби удержатися на поверхні, було треба витрачати великі суми. І всі ті кошти мусіла повернути сенаторам сама політика. Уряд, це було для них не тільки засіб виконувати власть, але і жерело збогачення. Уважалося річию самозрозумілою та природною, що вибір на конзуля чи намісника провінції, це шлях до збогачення. Неминучим наслідком таких відносин було, що високі урядовці відносилися до своїх урядів як до засобу для наживи. Падала урядницька мораль. Сенат, зложений тепер виключно з бувших та майбутних урядовців, не мав сили виступити рішучо та енерґійно проти людий, що робили те саме, що робили або робили-би будучи на їх місци всі члени сенату. Він виступав проти надужить «публіка- нів» — покривав зловживання урядовців. Це підкопало з одного боку престіж та моральну повагу, яку мав колишній сенат. Конфлікти між сенатом та народними зібраннями, особливо трибутськими, тепер не переводилися. В цих конфліктах він держався тепер тільки зручностию, або просто фізичною силою. З другого боку він стратив колишній авторітет і супроти урядовців. У взаєминах сенату та урядовців почувається новий тон. Помимо значіння сенату як установи, в руках якої находиться провідна нитка державної політики, зустрічаємо чимразто частіші випадки непослуху урядовців сенатови. Мотиви непослуху переважно випадкового, особистого характеру, — але можна помітити вже і мотиви серіозні- ші. Вже починаються конфлікти на тлі стремлінь урядовців захопити всю власть в свої руки. Зразу невиразно — зарисовується перед Римом марево єдиновластія.Конфлікти останнього роду є звязані зі змінами, що сталися в самій магістратурі.
Система урядів остала в основі незмі- нена, тільки з територіяльним ростом Риму збільшилося число урядів. Іменно-ж творено їх для правління в ново-добу- тих провінціях. Для цего не творено нових урядів, тільки продовжувано мандати існуючих поза речинець їх урядован- ня — з призначеннєм обняти правліннє провінціями. Так конзуль, скінчивши рік свого конзульства, ішов на провінцію як проконзуль, претор обнимав правліннє провінції як пропретор. В прінціпі власть цих намісників була річево обмежена. Вони були властиво тільки начальниками римської залоги, що находилася в даній провінції. В дійсности — ця влада була необмежена. Вона була в практиці необмежена супроти людности провінції: провінціяльна автономія була безсила перед своєволею римських урядовців. Скарги «провінціялів», заношені перед сенат не доводили звичайно до ніяких наслідків. Коли надужиття були вже занадто великі та занадто голосні, тоді справа кінчилася якоюсь карою «про людське око», яка виглядала як іронія порівнуючи з вчинками, на які була наложена. Так 171. р. жалувалися Еспанці на страшні здирства урядовців — і добилися кари на двох з них в виді «вигнання» до міст Тібуру та Пренесте, в найблизшім сусідстві Риму. І ані переконаннє когось в здирствах, ані засуд за них не перешкаджали нікому в дальшій урядницькій карієрі, не кидали на него тіни в очах громадянства. Спроби проти- ділати злови шляхом окремих законів, встановленнє 149. р. окремої комісії для судового розслідування зловживань, не довели до зміни пануючих відносин.Сенат — а бодай його частина бачила небезпеку, яка виростала для республики в виді всемогучости римської магістратури по провінціях. Матеріяльна нажива, кривди наношені провінціям, звязана з усім цим деморалізація — це був тільки один бік цих відносин. Був ще другий. Урядовці, усунені по далеких провінціях зпід контролі сенату, всемогучі там, привикали до єдиновладства. Вони-ж були на своїх провінціях в дійсности необмеженими монархами. Сенат почував, що йде не тільки про усуненнє провінцій з під його впливу, але що може прийти пора, коли котрийсь з володарів провінції схоче поширити своє єдиновластіє і на сам Рим. Для цего провінція давала небезпечну «базу». Там фактично не було розмеження компетенцій ані колєґіяльности, що в Римі забезпечували перед монархічними замахами. Намісники провінцій єдночили в своїх руках силу, що могла стати небезпечною для республики. Вони добували і в самім Римі небезпечну популярність, дякуючи богацтвам, які добували для Риму. На тодішні відносини, це бували суми надзвичайно високі. Золото та срібло, що потоками плило до Риму, зєдну- вало серця римського «люду» для цих полководців, що все те добували. Блискучі тріюмфальні вїзди, публичні свята, ігрища і т.д. робили теж своє. Для становища сенату виростали небезпечні соперники. Почування оправданого остраху перед ними виражають влучно слова критики, звернені проти одного з цих предтечів монархії, Корнелія Сціпіона Африканського: «він хоче показати Греції, Азії, всім народам те, що давно вже показував Еспанії, Ґалії, Сицилії, Африці, — що одна людина є головою, підпорою держави, що Сціпіо покриває своєю тінию місто, яке володіє світом, що його рішеннє заняло місце ухвал сенату та волі люду».
Особливу силу давало цим урядовцям це, що вони розпо- ряджали армією. Армія, що зрослася зі своїм вождом, що привикла слухати його, що йому завдячувала свої тріюмфи та добичу, могла стати небезпечним засобом в руках свого начальника. Небезпека з цего боку стала особливо виразною, від коли армія стратила свій первісний склад. Військова служба була досі залежна від цензу майна. В міру цего, як середні верстви убожіли, було треба знижувати і стопу цензу, треба було сходити до чимраз бідніших верств людности. Безнастанні затяжні війни робили це необхідним. Без цего не було би можна удержати армії в числі, відповідаючім потребі. Таким способом ценз майна як основа зачислення до кляс понизено на протязі попередного періоду дуже значно. Не зважаючи на те, труднощі рекрутації та поповнення армії росли постійно. Врешті виявилося, що при додержуванню прінціпу покликування до армії тільки «посідаючих» горожан, хоч би те «посіданнє» було мінімальне, — поповнюваннє армії відповідно потребі стало неможливим. Треба було порушити сам прінціп, що не відповідав вже відносинам. Зробив це Маріюс 101. р. до Хр. Він відкрив ряди лєґіонів для всіх охочих, без огляду на те, чи посідали вони яке-небудь майно.
Реформа ця піднесла зразу воєнну вартість лєґіонів. Вона розвязала передусім трудний проблєм поповнювання лєґіонів. Далі, вона піднесла значно і якість вояцької маси. Вже здавна стала військова служба великим тягарем для дрібних власників. Як на це вже вказано — довготревала ця служба відривала їх від їхніх господарств, викликала — а бодай збільшувала ще — їх матеріяльну руїну. Це відбивалося дуже відємно на настроях та дисципліні. Військові бунти ставали чимраз частішим явищем. Новий елємент, яким заповнилися після Маріянської реформи лєґіони, не знав цеї журби про родини та господарство. Його «дух» не упадав від таких думок та настроїв: для него війна була матеріяльною основою буття, вона заспокоювала його бажаннє пригод і давала можливість життя без праці на хліб. Таким способом реформа піднесла безперечно воєнну вартість лєґіонів. Але разом з цим вона принесла ще дуже далекосяглі наслідки поза чисто військовою справою.
Дотеперішні лєґіонери відносилися до військової служби як до одного з обовязків горожанина, але не одинокого. Вони, виконуючи цей обовязок, думали все про момент, коли він скінчиться, і коли вони повернуть до своїх занять. Отсі їх заняття, суспільне становище, яке займали лєґіонери поза військом, — це було для них найважніше і це рішало про їх відношеннє до справ політики. Новий елємент був звязаний всеціло з армією і тільки з армією. Він не мав поза військом нічого — в рядах лєґіону він находив і своє суспільне становище і можливість «вижитися» і вигляди на збогаченнє воєнною добичею. Армія в новім складі тратила дотеперішний свій звязок з суспільством. Вона ставала окремою ґрупою, з власними інтересами особливими, незвязаними з інтересами инших суспільних ґруп. За те тим сильніше вона була звяза- на з особою свого команданта. Чим щасливіший він був як полководець, тим більше корисно було під ним служити, бо більше було виглядів на користи, які приносила військова служба. Коли-ж ще цей полководець вмів своїм поведеннєм особливо зєднати собі серця вояків, він ставав для них полубогом. Він міг числити на «свої» лєґіони в кождім випадку. Таким способом армія усувалася в дійсности з під розпорядження сенату. На неї міг собі покладатися тільки тоді, коли міг покладатися на особу полководця. Оперті на армію, ставали її вожди самостійною силою, що кождої хвилини могла посягнути по власть в державі понад голови сенату.